03 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 759/15306/17
провадження № 61-7665св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_3 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року в складі судді Шум Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в складі колегії суддів: Головачова Я. В., Нежури В. А., Невідомої Т. О.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, стягнення подвійної вартості автомобіля та відшкодування моральної шкоди.
Позов обґрунтований тим, що 15 травня 2014 року між ним і ОСОБА_2 була досягнута домовленість про купівлю-продаж за 35 000,00 дол. США належного відповідачу автомобіля марки Toyota Highlander, 2011 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , ідентифікаційний номер двигуна НОМЕР_3 .
На виконання вказаного правочину, вчинення якого відбувалося у Центрі ДАІ ГУ МВС України у Дніпропетровській області шляхом оформлення довідки-рахунку від 15 травня 2014 року № ВІА469185, позивач передав відповідачу кошти у визначеному розмірі та отримав від нього придбаний автомобіль. Того ж дня працівниками Центру ДАІ позивачу було видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, а також змінено державний номерний знак на НОМЕР_4 .
На момент придбання автомобіль мав незначні технічні несправності.
У квітні 2017 року позивач вирішив продати автомобіль, знайшов покупця та 25 липня 2017 року замовив експертизу транспортного засобу, якою встановлений факт заміни ідентифікаційного номеру кузова транспортного засобу шляхом перебивання символів у незаводських умовах, нанесення маркування «НОМЕР_2» та нанесення (перебиття) номеру двигуна «НОМЕР_17».
За вказаним фактом слідчим слідчого відділу Малиновського ВП в місті Одесі ГУНП в Одеській області внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017160470001707 про кримінальне правопорушення, передбачене статтею 290 КК України (знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу) та розпочато досудове розслідування, в межах якого ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду міста Одеси від 27 квітня 2017 року накладений арешт на транспортний засіб, заборонено ним розпоряджатися та повернуто ОСОБА_1 на зберігання.
Крім того, на підставі зазначеного висновку експерта 08 червня 2017 року територіальним сервісним центром № 5142 Регіонального сервісного центру МВС в Одеській області скасована державна реєстрація автомобіля за ОСОБА_1 .
Надалі позивачу стало відомо від першого власника автомобіля ОСОБА_4 , що 13 серпня 2013 року він відчужив ОСОБА_2 транспортний засіб після серйозного ДТП у непридатному для ремонту стані. Наведені обставини свідчать про те, що нанесення маркування на кузов та заміна номеру двигуна відбувалися за період перебування автомобіля у власності саме відповідача, а тому укладений між сторонами договір купівлі-продажу автомобіля є недійсним на підставі положень статей 229, 230 ЦК України.
Обґрунтовуючи розмір збитків, завданих йому внаслідок введення в оману та продажу автомобіля з перебитим номером двигуна та ідентифікаційним номером, позивач посилався на те, що оскільки він прийняв публічну оферту ОСОБА_2 про продаж транспортного засобу за 35 000,00 дол. США, які надалі й були передані відповідачу, останній, враховуючи вимоги частини другої статті 230 ЦК України, зобов'язаний відшкодувати збитки у подвійному розмірі, а саме - 70 000,00 дол. США, що за офіційним курсом НБУ становить 1 956 500,00 грн.
Також внаслідок дій відповідача йому заподіяно моральну шкоду, яка полягає у душевних переживаннях та сильному стресі, спричинених порушенням звичного режиму життя, неможливістю розпоряджатися та користуватися власним автомобілем.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_5 , укладений 15 травня 2014 року між ним і ОСОБА_2 за довідкою-рахунком № BIA469185;
стягнути з ОСОБА_5 на його користь збитки в розмірі 1 956 500,00 грн як подвійну вартість автомобіля та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа судами розглядалась неодноразово.
Заочним рішенням Святошинського районний суду міста Києва від 12 березня 2018 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_5 , укладений 15 травня 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за довідкою-рахунком № ВІА469185. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 1 498 872,00 грн та моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 27 травня 2020 року заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду мотивована тим, що суди не встановили та у судових рішеннях не зазначили докази, які свідчать про те, що саме відповідач здійснив заміну ідентифікаційного номеру кузову спірного автомобіля та наявність в його діях умислу, що підтверджує введення позивача в оману при укладанні оспорюваного правочину. За таких обставин суди дійшли передчасних висновків про часткове задоволення позовних вимог.
Короткий зміст оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що у день переоформлення автомобіля 15 травня 2014 року експертне дослідження спірного автомобіля не замовлялося, автомобіль оглядався спеціалістом НДЕКЦ МВС в Дніпропетровській області лише на предмет того, чи співпадають ідентифікаційні номери на автомобілі з номерами, зазначеними в правовстановлюючих документах. Тому встановити достеменно, ким саме і від якого саме автомобіля (від автомобіля ОСОБА_4 , від викраденого автомобіля у ПП «Плазматек-Транс», від ще якогось донорського автомобіля) були вварені ідентифікаційні деталі, в момент його придбання ОСОБА_1 в межах цивільної справи встановити неможливо.
Матеріали справи не містять належних доказів, зокрема вироку суду, винуватості ОСОБА_2 у перебиванні номерів агрегатів автомобіля та умислу введення в оману ОСОБА_1 . У зв'язку із встановленими обставинами справи, інші позовні вимоги також не підлягають задоволенню.
Додатковим рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу в розмірі 63 000,00 грн.
При ухваленні додаткової постанови суд виходив із того, що відповідачем понесено документально витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000,00 грн. Ці витрати підлягають відшкодуванню позивачем у зв'язку із відмовою у задоволенні позову.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року - без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року задоволено частково, додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 липня 2023 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 53 500,00 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
На переконання апеляційного суду, встановивши, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт його обману ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним в межах заявлених позовних вимог, а також відмови у стягненні грошових коштів.
Доводи апеляційної скарги про те, що саме ОСОБА_2 у квітні 2014 року поставив на облік спірний автомобіль як повністю неушкоджений, що підтверджується відповідними фотодоказами, 12 квітня 2014 року видав довіреність на ім'я ОСОБА_6 , якою уповноважив його розпоряджатися спірним автомобілем, що у сукупності свідчить про належність відповідачу транспортного засобу та обізнаність про його стан, а отже і введення ОСОБА_1 в оману, апеляційний суд відхилив.
Оскільки постановою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 754/11830/19 встановлено, що ОСОБА_2 не набув права власності на автомобіль Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , адже договір купівлі-продажу від 09 квітня 2014 року не укладав, то у суду апеляційної інстанції відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України відсутні підстави для повторного встановлення належності спірного автомобіля ОСОБА_2 .
Крім того, апеляційний суд зазначив, що визнання оспорюваного правочину недійсним згідно зі статтею 216 ЦК України мало б своїм наслідком повернення його сторонам у натурі все, що вони одержали на виконання цього правочину. Проте у спірних правовідносинах це не є можливим, оскільки ОСОБА_2 не був власником автомобіля Toyota Highlander, а тому він не може бути йому повернутий.
Посилання у апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині надання оцінки показанням свідка ОСОБА_7 , письмовим заявам ОСОБА_8 та ОСОБА_9 апеляційний суд вважав необґрунтованими, такими, що не впливають ані на суть спірних правовідносин, ані на мотиви ухваленого судового рішення. Вказане виключає необхідність переоцінки цих доказів.
При цьому апеляційний суд вважав обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції порядку ухвалення додаткового рішення.
Як убачається з матеріалів справи, розгляд справи за позовом ОСОБА_1 проводився в загальному порядку з викликом сторін, а тому питання про ухвалення додаткового рішення також повинно було розглядатися з викликом сторін. Натомість суд першої інстанції розглянув заяву ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу без виклику сторін, що є безумовною підставою для скасування додаткового рішення суду відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України і ухвалення в цій частині нового судового рішення.
Апеляційний суд встановив, що інтереси ОСОБА_2 представляв адвокат Шкурідін Є. Є. на підставі договору про надання правової допомоги від 27 червня 2019 року № б/н, згідно з умовами якого АБ «Шкурідін і партнери» взяло на себе зобов'язання представляти інтереси ОСОБА_2 в Святошинському районному суді міста Києва у справі №759/15306/17; договору про надання правової допомоги від 26 липня 2019 року № 01-24/257, згідно з умовами якого АБ «Шкурідін і партнери» взяло на себе зобов'язання представляти інтереси ОСОБА_2 в Київському апеляційному суді під час апеляційного провадження за апеляційною скаргою на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12 березня 2018 року; договору про надання правової допомоги від 11 жовтня 2019 року № б/н, згідно з умовами якого АБ «Шкурідін і партнери» взяло на себе зобов'язання представляти інтереси ОСОБА_2 в касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду під час касаційного провадження за касаційною скаргою на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року; договору про надання правової допомоги від 10 липня 2020 року № 01-24/20, згідно з умовами якого АБ «Шкурідін і партнери» взяло на себе зобов'язання представляти інтереси ОСОБА_2 у судах всіх інстанції у справі № 759/15306/17 після направлення її на новий судовий розгляд постановою Верховного Суду від 27 травня 2020 року.
Умовами договорів про надання правової допомоги від 26 липня 2019 року № 01-24/257, від 11 жовтня 2019 року № б/н, від 27 червня 2019 року № б/н, від 10 липня 2020 року № 01-24/20, від 10 липня 2020 року № 01-24/20 та актів № 1 прийому-передачі послуг від 12 вересня 2019 року, № 1 прийому-передачі послуг від 01 червня 2020 року, № 1 прийому-передачі послуг від 01 липня 2020 року,№ 1 прийому-передачі послуг від 19 квітня 2021 року, № 2 прийому-передачі послуг від 14 липня 2023 року передбачена оплата конкретно наданих послуг.
Перевіряючи перелік наданих послуг, апеляційний суд зробив висновок, що витрати за підготовку клопотання від 19 серпня 2019 року про зупинення провадження у справі в розмірі 3 000,00 грн, за підготовку апеляційної скарги від 22 липня 2020 року на ухвалу про забезпечення позову в розмірі 4 000,00 грн, за підготовку клопотання від 20 лютого 2021 року про скасування заходів забезпечення позову в розмірі 2 000,00 грн не підлягають стягненню, адже у їх задоволенні судами відмовлено; витрати за підготовку клопотання від 22 листопада 2021 року про проведення підготовчого судового засідання 22 листопада 2021 року без участі представника відповідача в розмірі 500,00 грн хоч і передбачені договором, разом з тим суд вважав, що підготовка такого процесуального документа не спрямована на захист інтересів відповідача, а зумовлена лише вибором представника форми участі (неучасті) у судовому засіданні, що не може бути додатковим тягарем для іншої сторони процесу.
Інші витрати на правничу допомогу є обґрунтованими, необхідними та пропорційними до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, а також тривалості її розгляду та кількості вчинених процесуальних дій сторонами.
Посилання у апеляційній скарзі на неспівмірність витрат на правничу допомогу та відсутність необхідності у вчиненні ряду процесуальних дій з боку відповідача спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема актами прийому-передачі послуг, а тому судом апеляційної інстанції відхилено. Відсутність у відзиві на позов попереднього розрахунку витрат, з урахуванням обставин даної справи, не може бути підставою для відмови стороні у стягненні відповідних витрат.
Доводи апеляційної скарги щодо помилковості стягнення судом першої інстанції витрат на правничу допомогу, які були понесені під час розгляду справи судами апеляційної та касаційної інстанції, суд вважав необґрунтованими, адже постановою Верховного Суду від 27 травня 2020 року рішення судів були скасовані і справа направлена до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто рішення по суті не прийнято. Натомість розподіл судових витрат у справі здійснюється судом першої інстанції за наслідками розгляду справи по суті, в тому числі і за надання правничої допомоги на різних стадіях розгляду справи (апеляційного та касаційного провадження у випадку направлення справи на новий розгляд).
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
в провадженні Святошинського районного суду міста Києва перебувала справа № 759/17652/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_10 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., про визнання довіреності № 1192, якою ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_11 розпоряджатися належним йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 09 квітня 2014 року серії НОМЕР_6 автомобілем Toyota Highlander, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Тобто вказана справа стосувалася визнання недійсною довіреності, яка фігурує у матеріалах цивільної справи № 759/15306/17 як доказ, який підтверджує, що ОСОБА_2 власноруч розпорядився правом власності на вказаний транспортний засіб, а тому відчуження вказаного транспортного засобу ОСОБА_1 відбулося за власним волевиявленням ОСОБА_2 . За результатами розгляду справи № 759/17652/19 суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що поведінка позивача як в момент укладання оспорюваного правочину (довіреності), так і після його укладення, вказує на те, що позивач, використовуючи свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 09 квітня 2014 року серії НОМЕР_6 , мав намір продати автомобіль, що відповідало його внутрішній волі та зовнішньому волевиявленню, про що свідчить послідовність дій позивача, направлених на відчуження особисто автомобіля ОСОБА_1 та отримання грошових коштів. Залишаючи без змін судові рішення судів у справі № 759/17652/19, касаційний суд зазначив, що позивач не помилявся щодо природи правочину, мав намір продати належний йому автомобіль, що відповідало його внутрішній волі та зовнішньому волевиявленню про що свідчить послідовність дій позивача, направлених на відчуження належного йому автомобіля. Цей висновок Верховного Суду апеляційний суд не врахував, що призвело до ухвалення незаконного рішення;
під час першого розгляду цієї справи касаційний суд єдиною підставою для скасування судових рішень зазначив те, що суди не встановили та не зазначили доказів, які свідчать про те, що саме відповідач здійснив заміну ідентифікаційного номеру кузову спірного автомобіля та наявність в його діях умислу, що підтверджує введення позивача в оману при укладанні оспорюваного правочину, і дійшли передчасних висновків про часткове задоволення позовних вимог. Отже, на думку скаржника, дослідженню підлягало питання наявності умислу введення позивача в оману відповідачем. Крім того, під час вирішення цього спору не має значення хто саме здійснив підміну ідентифікаційних даних на автомобіль, що потім під виглядом автомобіля, яким володів відповідач, було передано позивачу на виконання договору купівлі-продажу транспортного засобу, оскільки така дія є кримінальним правопорушенням та підлягає встановленню саме у порядку кримінального судочинства. Водночас істотне значення у цих правовідносинах відповідно до частини другої статті 230 ЦК України має наявність заперечень стороною правочину обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Такою обставиною є те, що продавець не повідомив, що передає покупцю не той предмет, який є предметом договору купівлі-продажу, а інший, замаскований під предмет договору, щоб у покупця виникала впевненість, що він отримує саме той предмет, щодо якого дійшов згоди про його придбання. На думку позивача, відповідачу (продавцю) було достеменно відомо про те, що він продає не той автомобіль, який придбав у ОСОБА_4 , що є обставиною, яка має суттєве значення. Це підтверджується матеріалами справи. Очевидним є те, що відповідач придбав вказаний автомобіль виключно для перенесення його ідентифікаційних номерів на інший вже цілий автомобіль, тобто підміни номерів, з метою подальшого продажу автомобіля з підміненими ідентифікаційними номерами його вузлів та агрегатів й отримання матеріальної вигоди внаслідок вчинення таких дій. При цьому обставини видачі довіреності на ім'я ОСОБА_6 , поведінка відповідача з моменту придбання ним у ОСОБА_12 транспортного засобу до моменту його відчуження ОСОБА_1 судом взагалі не досліджувалися, що мало наслідком встановлення обставин, які не відповідають дійсності, неправильні висновки суду про відсутність волевиявлення відповідача на набуття права власності на автомобіль, наявності в діях відповідача умислу на введення в оману покупця;
суд першої інстанції посилався на висновки касаційного суду зроблені у справі № 754/11830/19, відповідно до яких ОСОБА_2 не набув права власності на автомобіль, оскільки договір купівлі-продажу від 09 квітня 2014 року, який оформлено на підставі довідки-рахунку від 29 серпня 2013 року ААВ № 504441 є неукладеним правочином, так як волевиявлення позивача щодо правочину не було, істотних умов він не погоджував. За відсутності набуття у власність автомобіля, вимога ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 травня 2014 року є неефективним способом захисту прав позивача. На переконання позивача, висновки Верховного Суду у справі №754/11830/19 слід трактувати таким чином, що процесуальний тягар доведення неукладеності правочину лежить на особі, яка заперечує наявність волевиявлення на набуття прав та обов'язків, які випливають з такого правочину, саме під час розгляду спору про захист права, яке така особа вважає порушеним. Водночас визнання договору недійсним на підставі того, що позивач заперечує наявність волевиявлення на укладення такого договору не є належним способом захисту порушеного права. Крім того, досліджуючи питання набуття права власності на транспортний засіб відповідачем, суди не дослідили інші судові рішення, що випливають із спірних правовідносин позивача та відповідача, не взяли до уваги той факт, що позивач безпосередньо визнає факт придбання транспортного засобу у ОСОБА_4 . Зокрема, суд першої інстанції взагалі проігнорував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17 травня 2023 року в справі № 759/17652/19, стосовно відсутності помилки позивача щодо природи правочину, існування наміру продати належний йому автомобіль, що відповідало його внутрішній волі та зовнішньому волевиявленню;
якщо договір хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав. Вказану правову позицію суди не застосували до спірних правовідносин. Оскільки безпосередньо ОСОБА_2 у всіх процесуальних документах, наявних у матеріалах справи, визнається факт досягнення домовленостей з ОСОБА_4 щодо купівлі у нього спірного автомобіля, факт передачі йому знятого ОСОБА_4 з обліку автомобіля із документами, передачі ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_4 за вказаний автомобіль, то слід дійти висновку, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено усний договір купівлі-продажу, внаслідок якого останній набув право власності на автомобіль з моменту його фактичного отримання, незалежно від часу його реєстрації. В подальшому відповідач розпорядився своїм майном, а саме вчинив довіреність на ім'я ОСОБА_6 . Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у справі 754/11830/19 (стосовно того, що ОСОБА_2 не набув право власності та не мав відповідного волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу між ним та ОСОБА_4 , а також визнання відповідного договору неукладеним), на які суди послались у судових рішеннях, помилково надавши їм ознак преюдиційних обставин, є нічим іншим аніж висновками суду щодо певних фактичних обставин і доводів сторін, які досліджувалися судом в конкретному рішенні. Більше того, суди не застосували висновки Верховного Суду, які стосуються моменту набуття права власності на транспортний засіб за договором купівлі продажу, у зв'язку з чим помилково пов'язали момент переходу права власності на транспортний засіб, який ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_4 , із моментом реєстрації такого транспортного засобу у МРЕВ, що відповідно до статті 334 ЦК України, статті 34 Закону України «Про дорожній рух» не впливає на набуття особою права власності на нього. У цій справі предметом розгляду є вчинення правочину із продажу ОСОБА_2 . ОСОБА_1 транспортного засобу. Водночас відповідач визнає факт купівлі пошкодженого автомобіля безпосередньо у процесуальних заявах наданих до суду у цьому провадженні, проте заперечує факт реєстрації автомобіля;
про відношення ОСОБА_2 до вказаного автомобілю як до своєї власності та демонстрації свого права власності іншим особам, які відносились до вказаної власності як до чужої, свідчать його дії, адже він розпоряджався (видавав довіреність), переробляв та специфікував отриманий у власність автомобіль. Ці факти встановлені судами, але їм не надано належної оцінки, що мало наслідком формування помилкових висновків про те, що ОСОБА_2 не набував права власності та правочин не вчиняв;
на момент видачі довіреності від 12 квітня 2014 року ОСОБА_2 повністю визнав право власності на автомобіль, визнав реєстрацію цього автомобіля на своє ім'я та підтвердив право власності відповідними документами, що свідчить про те, що оформлення права власності на автомобіль відбулось із власного волевиявлення ОСОБА_2 . Тому посилання на те, що йому стало відомо про факт постановки на облік в органах ДАІ автомобіля, який він придбав, не відповідають дійсності. Цим обставинам суди оцінки не надали, у зв'язку з чим не дослідили питання наявності умислу у ОСОБА_2 на введення в оману позивача під час продажу автомобіля, на що вказував Верховний Суд, повертаючи справу на новий розгляд;
за своєю правовою природою довіреність є правочином, а тому на неї поширюються положення частини першої статті 204 ЦПК України. В свою чергу на даний час довіреність не визнана недійсною у передбаченому законом порядку, є дійсним правочином. Суд цей факт не врахував, як і те, що довіреність ОСОБА_2 не відкликана, а сам факт вчинення похідного від права власності правочину, пов'язаного з активними діями відповідача щодо доказування права власності (надання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу нотаріусу під час вчинення довіреності), свідчить про визнання ним правочину. Отже, висновки суду про те, що ОСОБА_2 не укладав 29 серпня 2013 року договір купівлі-продажу автомобіля, та не здійснював реєстрацію транспортного засобу на підставі довідки від 09 квітня 2014 року № 38073116 спростовуються встановленими судом обставинами;
висновок суду першої інстанції, що відповідач не набув права власності на спірний автомобіль та у зв'язку з цим наступний правочин щодо відчуження автомобіля ОСОБА_1 також виходив поза межі волі ОСОБА_2 , є помилковим. Суди не дослідили той факт, що відповідно до даних Регіонального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області зняття з обліку транспортного засобу під час його відчуження ОСОБА_1 відбулося ОСОБА_6 на підставі довіреності, виданої ОСОБА_2 . У сукупності з тим, що суди жодним чином не надали оцінки вказаній довіреності, суд зробив помилковий висновок, що ОСОБА_2 особисто не укладався договір купівлі продажу спірного автомобіля, який укладений 15 травня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виходячи з того, що договір укладений на підставі делегованого ОСОБА_2 . ОСОБА_6 права розпоряджатися цим автомобілем, в тому числі щодо вчинення правочинів з його відчуження. Оскільки відповідач підтвердив наявність домовленості про відчуження ОСОБА_4 знищеного ДТП транспортного засобу, отримання транспортного засобу від ОСОБА_4 та оплату йому вартості транспортного засобу, учасники вказаних правовідносин повністю виконали всі умови, які притаманні договору купівлі-продажу, а отже моментом набуття права власності є саме момент отримання транспортного засобу ОСОБА_2 . На ці факти ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції уваги не звернули, ці обставини не дослідили;
суд першої інстанції взяв до уваги неналежні та недопустимі докази, а саме нотаріально засвідчені показання (афідевіт) свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а суд апеляційної інстанції цим обставинам (якими обґрунтовано оскаржуване рішення суду першої інстанції) належної оцінки не надав;
допит свідка є самостійним засобом доказування, та показання свідка не повинні в обов'язковому порядку підтверджуватися будь-якими письмовими доказами, хоча можуть бути визнані недостовірними у разі, якщо показання, отримані внаслідок допиту свідка, спростовуються іншими належними та допустимими доказами. Тому суд першої інстанції в контексті частини першої статті 77 ЦПК України безпідставно визнав показання свідка ОСОБА_7 неналежним доказом, що мало наслідком висновок суду про непричетність ОСОБА_2 до продажу ОСОБА_1 автомобіля зі зміненими ідентифікаційними номерами. Крім того, безпідставним є застосування статті 218 ЦК України для визнання свідчень ОСОБА_7 , які доводять факт вчинення оспорюваного договору за безпосередньої участі ОСОБА_2 у м. Дніпрі, неналежними;
суди не надали оцінки недобросовісній / суперечливій процесуальній поведінці відповідача під час розгляду справи, не врахували висновки Верховного Суду щодо цього питання, що призвело до неправильно оцінки обставин справи, встановлених судом. ОСОБА_2 в залежності від встановлених судом обставин змінює свої пояснення, шляхом введення суду в оману, намагається маніпулювати фактами з метою переконати суд в тому, що він не має жодного відношення до відчуження спірного автомобіля ОСОБА_1 . Відповідач допустив суперечливу поведінку, адже він у своїй позовній заяві про визнання довіреності недійсною, яка подана до Святошинського районного суду міста Києва, підтвердив той факт, що він дійсно вчинив довіреність, хоча під час розгляду Київським апеляційним судом справи № 759/15306/19 позивач взагалі заперечував вчинення оспорюваного правочину та існування відповідних обставини. Водночас під час подачі позову про визнання довіреності недійсною позивач чомусь «згадав», що дійсно її підписував, адже був ознайомлений з результатами судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні № 12017160470001707 стосовно справжності підпису на довіреності. Після цього позивач вже змінив тактику процесуальної поведінки, визнаючи факт підписання довіреності, але вказуючи, як підставу позову той факт, що він не усвідомлював юридичних наслідків вчинюваного правочину, а в апеляційній скарзі - про вчинення правочину під впливом помилки (що не було визначено позивачем як підстава позову).
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строку для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі № 759/15306/17, витребувано справу із суду першої інстанції; зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу до закінчення її перегляду в касаційному порядку; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання додаткової постанови Київського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року відмовлено.
Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 15 серпня 2024 року справу передано судді-доповідачеві Дундар І. О.
Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п'яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 21 червня 2024 року зазначено, що підставою касаційного оскарження заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 759/17652/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 607/16519/21, від 03 серпня 2022 року у справі № 160/5671/21, від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 910/2164/18, від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18, від 26 квітня 2023 року у справі № 569/20334/21, від 01 листопада 2022 року у справі № 911/1278/20, від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц, від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судами норм процесуального права, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що автомобіль Toyota Highlander, 2011 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_7 , номер кузова НОМЕР_2 , чорного кольору, свідоцтво про реєстрацію від 25 жовтня 2011 року НОМЕР_8 , був зареєстрований за ОСОБА_4 на підставі довідки-рахунка від 24 жовтня 2011 року КІМ № 971140.
16 травня 2013 року автомобіль Toyota Highlander, державний номерний знак НОМЕР_7 під керуванням водія ОСОБА_13 був задіяний у ДТП.
13 серпня 2013 року автомобіль Toyota Highlander, державний номерний знак НОМЕР_7 , чорного кольору, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , знято з обліку для реалізації. Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 25 жовтня 2011 року НОМЕР_8 обрізано, виданий знак для разових поїздок 10ВЕ8728 дійсний 60 діб.
29 серпня 2013 року ТОВ «Прогрес Автотрейд» видало на ім'я ОСОБА_2 довідку-рахунок серії ААВ № 504441 про те, що йому продано і видано автомобіль Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_8 , вартістю 170 000,00 грн. Реєстраційний номер НОМЕР_14, транзитний номер НОМЕР_15 .
09 квітня 2014 року в Дніпропетровському ВРЕР-1 здійснено вторинну реєстрацію автомобіля Toyota Highlander, придбаного в торговельній організації із видачею номерних знаків НОМЕР_1 та свідоцтва про реєстрацію на ОСОБА_2 на підставі довідки-рахунку від 29 серпня 2013 року серії ААВ № 504441, виданої ТОВ «Прогрес Автотрейд».
Згідно з довіреністю від 12 квітня 2014 року, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А., зареєстрованої в реєстрі за № 1192, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_6 розпоряджатися (в тому числі вчиняти правочини щодо експлуатації, страхування, здавання в оренду, а також продажу, за ціну та на умовах йому відомих) при умові сплати всіх передбачених чинним законодавством України податків, належним на підставі: свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_10 , виданого та зареєстрованого Центром ДАІ 1201 ГУ МВС України в Дніпропетровській області, 09 квітня 2014 року, автомобілем марки Toyota Highlander, 2011 року випуску, шасі (номер кузова) НОМЕР_2 , державний номерний знак НОМЕР_1 .
15 травня 2014 року в Дніпропетровському ВРЕР-1 за заявою ОСОБА_6 проведено зняття з обліку транспортного засобу Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , для реалізації на підставі довіреності від 12 квітня 2014 року НОМЕР_16, виданої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським К. А.
15 травня 2014 року в Дніпропетровському ВРЕР-1 здійснено вторинну реєстрацію автомобіля Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , придбаного в торговельній організації із видачею номерних знаків НОМЕР_4 та свідоцтва про реєстрацію на ім'я громадянина ОСОБА_1 на підставі довідки-рахунку від 15 травня 2014 року серії НОМЕР_11 , виданої ПП « ОСОБА_14 » (вартість автомобіля 455 981,00 грн).
08 червня 2017 року в ТСЦ 5142 РСЦ в Одеській області проведено зняття з обліку автомобіля Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , у зв'язку зі скасуванням реєстрації вказаного транспортного засобу, на підставі висновку РСЦ МВС в Одеській області від 02 червня 2017 року № 31/15-2715.
В Одеській прокуратурі № 2 здійснюється досудове розслідування, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017160470001707 від 26 квітня 2017 року, за частиною 4 статті 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою) та статтею 290 КК України (знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу).
Згідно з висновком експертного дослідження від 25 квітня 2017 року № 16/5142/6/д автомобіля Toyota Highlander, 2011 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_4 , номер кузова НОМЕР_2 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , встановлено, що фрагмент номерної деталі з первинним ідентифікаційним номером видалявся, а потім на його місце вварювався аналогічний за розмірами фрагмент номерної деталі на якому нанесено маркування НОМЕР_2, маркування номера двигуна НОМЕР_5 нанесено не в заводських умовах.
Відповідно до висновку експерта від 28 квітня 2018 № 23 на автомобілі Toyota Highlander, державний номерний знак НОМЕР_4 , ідентифікаційні номери кузова та двигуна змінювалися не в заводських умовах. Ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_2 на автомобілі змінювався шляхом видалення фрагменту номерного майданчика та наступного вварювання не в заводських умовах аналогічного за розміром фрагменту саморобної металевої пластини із нанесенням на ній маркування НОМЕР_2. Ідентифікаційний номер двигуна змінювався шляхом знищення первинного номера та наступного нанесення не в заводських умовах символів порядкового номера двигуна НОМЕР_17. На суміжних деталях кузова автомобіля, що з'єднані із номерною панеллю кузова, слідів деформації та ремонтно-відновлювальних робіт не виявлено. Встановлено, що первинним номером двигуна був номер НОМЕР_18, який заводом-виробником комплектувався з кузовом з ідентифікаційним номером НОМЕР_12 .
Відповідно до довідки ТСЦ МВС № 8041 від 04 жовтня 2019 року № 31/26-1428 автомобіль з ідентифікаційним номером НОМЕР_12 належить ПП «Плазматек-Транс» та перебуває у розшуку Печерського УП ГУНП в місті Києві.
Згідно з висновком експерта від 03 червня 2019 року № 18-1948 судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017160470001707, відомості про яке 26 квітня 2017 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, підпис від імені ОСОБА_2 на довідці-рахунку від 29 серпня 2013 року ААВ № 504441 (в графі «Зазначений транспортний засіб (складову частину, що має ідентифікаційні номери) одержав», виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою; підписи від імені ОСОБА_2 в заяві від 09 квітня 2014 року № 38073116 (в графах «Зміст перевірив(ла) ОСОБА_2 та колонках «Здав» «Отримав») виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою; підпис від ОСОБА_2 та рукописний текст в довіреності від 12 квітня 2014 року НОМЕР_19 в графі «Підпис» виконані самим ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб'єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб'єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанови Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21), від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16).
Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо). Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України (див. постанови Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 205/4829/17 (провадження № 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23)).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Відповідно до частини першої статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
Главою 83 ЦК України визначаються загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Предметом регулювання цього інституту є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна, і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Як визначено у статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Тлумачення статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього (див. постанову Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 (провадження № 61-26396св18) зазначено, що «преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини».
Преюдиційного значення набувають лише встановлені судовим рішенням факти, а не правові висновки суду та/або результат розгляду конкретної справи (див. постанову Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 160/5671/21).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, стягнення подвійної вартості автомобіля та відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 як на підставу вимог вказував, що він 15 травня 2014 року придбав у ОСОБА_2 спірний автомобіль. Надалі, у квітні 2017 року, під час спроби продати автомобіль позивачу стало відомо, що ідентифікаційний номер кузова було підроблено шляхом перебивання символів у незаводських умовах. Оскільки ОСОБА_2 у 2013 році придбав автомобіль у ОСОБА_4 після суттєвого пошкодження у ДТП, а ОСОБА_1 продав повністю справне авто, позивач вважав, що саме під час володіння відповідачем автомобілем були вчинені дії щодо заміни номера кузова і двигуна, а тому продаючи його, він діяв недобросовісно та ввів його в оману;
суди встановили, що:
- автомобіль Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , державний номерний знак НОМЕР_7 , було знято з обліку власником ОСОБА_4 для реалізації;
- 29 серпня 2013 року товариством ТОВ «Прогрес Автотрейд» видано на ім'я ОСОБА_2 довідку-рахунок серії ААВ №504441 про те, що йому продано і видано автомобіль Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_8 , вартістю 170 000,00 грн. Реєстраційний номер № НОМЕР_14, транзитний № НОМЕР_9 . 09 квітня 2014 року в Дніпропетровському ВРЕР-1 здійснено вторинну реєстрацію вказаного автомобіля за ОСОБА_2 ;
- надалі продаж спірного автомобіля ОСОБА_1 вчинено від імені ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на підставі довіреності від 12 квітня 2014 року;
- відповідно до висновку експерта від 03 червня 2019 року № 18-1948 судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017160470001707, відомості про яке 26 квітня 2017 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, підпис від імені ОСОБА_2 на довідці-рахунку від 29 серпня 2013 року ААВ № 504441 (в графі «Зазначений транспортний засіб (складову частину, що має ідентифікаційні номери) одержав», виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою; підписи від імені ОСОБА_2 в заяві від 09 квітня 2014 року № 38073116 (в графах «Зміст перевірив(ла) ОСОБА_2 та колонках «Здав» «Отримав») виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою; підпис від ОСОБА_2 та рукописний текст в довіреності від 12 квітня 2014 року НОМЕР_19 в графі «Підпис» виконані самим ОСОБА_2 ;
- у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 754/11830/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ТОВ «Прогрес Автотрейд», ОСОБА_1 , Регіонального сервісного центру МВС України в Дніпропетровській області, ПП «ОСОБА_14.» про скасування державної реєстрації права власності на автомобіль, визнання недійсним договору купівлі-продажу, встановлено, що ОСОБА_2 не набув права власності на автомобіль Toyota Highlander, номер кузова НОМЕР_2 , адже договір купівлі-продажу від 09 квітня 2014 року, який оформлено на підставі довідки-рахунку від 29 серпня 2013 року ААВ № 504441 є неукладеним правочином, так як волевиявлення позивача щодо правочину не було, істотних умов він не погоджував. Крім того, касаційний суд констатував, що за відсутності набуття у власність вказаного автомобіля, вимога ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 травня 2014 року є неефективним способом захисту прав позивача. Тому вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу від 15 травня 2014 року також задоволенню не підлягають;
суди виходили з того, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що саме відповідач здійснив заміну ідентифікаційного номеру кузова спірного автомобіля та наявність в його діях умислу, що підтверджує введення позивача в оману в розумінні статті 230 ЦК України. Зокрема, вирок у кримінальному провадженні щодо винуватої особи у зміні ідентифікаційного номеру кузову спірного автомобіля не ухвалено, а установити таку особу на цей час неможливо. Тому, встановивши, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт його обману саме ОСОБА_2 , суди зробили висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, а також стягнення грошових коштів (як збитків в розмірі подвійної вартості автомобіля в сумі 1 956 500 грн, так і відшкодування моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн). Крім того, апеляційний суд вказав, що визнання оспорюваного правочину недійсним, мало б своїм наслідком повернення його сторонам у натурі всього, що вони одержали на виконання цього правочину. Проте у спірних правовідносинах це є неможливим, адже ОСОБА_2 не був власником автомобіля Toyota Highlander, а тому цей транспортний засіб не може бути йому повернений;
разом з цим суди не звернули уваги на те, що обставини, які встановлені у справі № 754/11830/19, є преюдиційними;
оскільки у вказаній справі встановлено, що ОСОБА_2 не набув права власності на спірний автомобіль, вимоги позивача у цій справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, стягнення подвійної вартості автомобіля та відшкодування моральної шкоди є неефективним способом захисту. Належним способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах є вимога про стягнення коштів, які були сплачені за автомобіль, на підставі норм 1212 ЦК України.
Отже, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , проте помилилися щодо мотивів такої відмови. У зв'язку із цим оскаржені судові рішення слід змінити в мотивувальних частинах.
Аргументи позивача щодо належності спірного автомобіля до його останнього відчуження саме ОСОБА_2 є необґрунтованими, оскільки у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 754/11830/19 зроблено висновок про те, що ОСОБА_2 не набув право власності на автомобіль, адже він договір купівлі-продажу від 09 квітня 2014 року не укладав. Тому в судів попередніх інстанцій не було підстав для повторного встановлення обставин належності спірного автомобіля ОСОБА_2 .
Колегія суддів також відхиляє посилання позивача на порушення судами норм процесуального права в частині надання оцінки показанням свідка ОСОБА_7 , й письмовим заявам ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша, друга статті 367 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц (провадження № 61-11275св19) зазначено: «окрім того, в основу висновків суду були покладені показання свідків, надані свідками суду у нотаріальній конторі та були посвідчені нотаріусом. Такого порядку надання показань свідків цивільно-процесуальним законодавством України не передбачено. Зокрема, статті 90-93 ЦПК України встановлює спеціальний порядок допиту свідків, що передбачає виклик свідків у судове засідання з наданням права задати питання свідкам усім учасникам справи».
Отже, при ухваленні судового рішення суд першої інстанції помилково взяв до уваги нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_8 та ОСОБА_9 та оцінив їх як показання свідків.
Апеляційний суд, переглянувши рішення суду першої інстанції, зробив висновок, що посилання на порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині надання оцінки показам свідка ОСОБА_7 , письмовим заявам ОСОБА_8 та ОСОБА_9 є необґрунтованими, але не впливають ані на суть спірних правовідносин, ані на мотиви ухваленого судового рішення.
Таким чином, зазначене порушення норм процесуального права, яке допущене судом першої інстанції, та оцінку якому надано апеляційним судом, не вплинуло на висновки судів, адже матеріали справи містять інші докази, на підставі яких встановлені обставини справи, що були оцінені судами попередніх інстанцій в порядку статті 89 ЦПК України, та які дають підстави вважати позовні вимоги необґрунтованими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.
Щодо поновлення виконання судового рішення
Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії) (частина третя статті 436 ЦПК України).
З огляду на результат касаційного оскарження підлягає поновленню виконання постановиКиївського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, яке зупинене ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2024 року до закінчення касаційного провадження.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко