03 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 752/16850/14-ц
провадження № 61-5027св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року в складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Ящук Т. І., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.
Позов мотивований тим, що у період з липня 2006 року до грудня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. З червня 2010 року у зв'язку із розпадом сім'ї, позивач пішов із сім'ї, почав окремо проживати за іншою адресою, за місцем своєї реєстрації. Фактично з червня 2010 року сім'я перестала існувати, адже жодних сімейно-шлюбних стосунків сторони у справі не підтримували, проживали окремо, спільного господарства не вели, мали окремі бюджети.
Позивач наголошував, що у червні 2012 року за власні кошти на підставі договору купівлі-продажу придбано у власність квартиру АДРЕСА_1 . Хоча придбання вказаної квартири відбулось у період, коли сторони у справі перебували у офіційно зареєстрованому шлюбі, але враховуючи, що з 2010 року не проживали однією сім'єю і шлюбні стосунки були припинені, зазначена квартира є його особистою приватною власністю.
ОСОБА_1 має намір продати зазначене нерухоме майно, проте, зважаючи на те, що квартира юридично була придбана у зареєстрованому шлюбі і для її реалізації необхідна згода відповідача, якої вона не надає, позивач просив визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,40 кв. м, житловою площею 30,70 кв. м, його особистою приватною власністю.
24 лютого 2015 року ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив встановити факт окремого проживання сторін із червня 2010 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,40 кв. м, житловою площею 30,70 кв. м, його особистою приватною власністю.
У березні 2015 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за час перебування сторін у шлюбі. Вказана квартира була придбана ще в 2002 році і лише формально оформлена на ім'я брата позивача, а після її придбання ОСОБА_1 використовував її як офіс для здійснення нотаріальної діяльності.
Факт придбання квартири у шлюбі визнає і сам ОСОБА_1 , адже, здійснюючи оформлення договору купівлі-продажу квартири у свого брата 20 червня 2012 року, він отримував у неї згоду на укладання такої угоди.
ОСОБА_2 з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 15 травня 2015 року просила визнати за нею, з урахуванням частки трьох дітей, право власності на 4/5 частину квартири АДРЕСА_1 .
12 жовтня 2018 року, після направлення Верховним Судом справи на новий розгляд до суду першої інстанції, від ОСОБА_1 надійшла заява про зміну предмету позову, відповідно до якої він просив визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,40 кв. м, житловою площею 30,70 кв. м, його особистою приватною власністю до моменту її продажу в жовтні 2017 року, адже вона придбана за особисті кошти та встановити факт припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Протокольною ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 20 березня 2015 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 травня 2015 року позов ОСОБА_1 про встановлення факту окремого проживання та визнання майна особистою приватною власністю задоволено.
Встановлено факт окремого проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з червня 2010 року до 11 грудня 2013 року.
Визнано квартиру АДРЕСА_2 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання права власності відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 вересня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 травня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту окремого проживання та визнання майна особистою приватною власністю відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання права власності задоволено частково.
У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 548,00 грн.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 вересня 2015 року скасовано та направлено справу на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 травня 2015 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 27 червня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Короткий зміст оскарженого рішення суду першої інстанції
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 24 лютого 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні на 14 червня 2021 року на 10-00 год.
Протокольною ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 04 листопада 2022 року суд повідомив, що відповідачем ОСОБА_2 була подана заява про зміну предмету зустрічного позову, але оскільки вона надійшла на стадії судового розгляду, суд не вбачав підстав для повернення до підготовчого судового засідання та повернув заяву.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту окремого проживання та визнання майна особистою приватною власністю відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ майна та визнання права власності відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що під час судового розгляду справи не було здобуто судом та не надано позивачем належних, достатніх та беззаперечних доказів на підтвердження припинення між сторонами шлюбних стосунків із червня 2010 року. Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту припинення шлюбних відносин його з відповідачем із червня 2010 року слід відмовити.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 його особистою власністю до моменту її відчуження - 05 жовтня 2017 року, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не надав доказів щодо джерела походження грошових коштів на рахунках. Як видно зі змісту довідки № 473/06, наданої ПАТ «Полтава-Банк», вона видана приватному нотаріусу ОСОБА_10., а отже зазначений рахунок був відкритий позивачем в зв'язку із здійсненням професійної діяльності і отримані кошти від такої діяльності в період шлюбу є спільним майном подружжя. За відсутності доказів на підтвердження того, що грошові кошти, які знаходились на рахунках в ПАТ «Полтава-Банк», належали особисто позивачу, суд зробив висновок про відсутність підстав вважати, що придбана квартира АДРЕСА_1 є особистим майном позивача. Крім того, суд врахував, що відповідач також мала відповідний дохід, достатній для придбання квартири, вартість якої відповідно до договору купівлі-продажу від 20 червня 2012 року становила 109 543,00 грн. За викладених обставин суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в зв'язку із відсутністю достатніх, належних доказів на підтвердження припинення між сторонами шлюбних стосунків із червня 2010 року та належності спірної квартири особисто позивачу.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що 05 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 . І ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири, предметом якого є продаж квартири АДРЕСА_1 . Спірна квартира була відчужена позивачем без згоди відповідача, а отримані від реалізації квартири кошти не були використані в інтересах сім'ї, адже доказів зворотного суду не надано. Отже, вимоги відповідача за зустрічним позовом про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири не є належним способом захисту та не можуть бути задоволені судом з огляду на те, що на момент розгляду справи спірна квартира була відчужена. Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач набуває право на отримання компенсації вартості її частки у спільному майні подружжя, однак такі вимоги не заявлялись.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції не погодився, оскільки такі зроблені з порушенням норм процесуального права. При цьому суд виходив з того, що при зверненні до суду з позовом до ОСОБА_2 у жовтні 2014 року позивач ОСОБА_1 просив визнати спірну квартиру особистою приватною власністю, посилаючись на те, що він придбав зазначену квартиру за свої особисті кошти та під час роздільного проживання з відповідачем, з якою на той час ще перебував у зареєстрованому шлюбі. Необхідність звернення до суду з цим позовом викликана тим, що він має намір продати вказану квартиру, проте формально йому необхідна згода дружини, але вона такої згоди не надає, незважаючи на те, що жодного відношення до неї (квартири) не має. 24 лютого 2015 року ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив встановити факт окремого проживання сторін з червня 2010 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 52,40 кв. м, житловою площею 30,70 кв. м, його особистою приватною власністю.
У березні 2015 року відповідач ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири у порядку поділу спільного майна подружжя, посилаючись на те, що квартира є спільним сумісним майном подружжя, набутим за час шлюбу. При цьому також вказує, що фактично зазначена квартира була куплена на кошти позивача у 2002 році і лише формально оформлена на його брата. З того часу квартира використовувалась як офіс нотаріальної контори позивача, а 20 червня 2012 року, оформляючи договір купівлі-продажу квартири у брата, позивач отримував згоду дружини на вказану угоду. 15 травня 2015 року ОСОБА_2 подала заяву про зміну предмету позову, в якій просила з урахуванням частки трьох дітей визнати за нею право власності на 4/5 частин квартири.
12 жовтня 2018 року, після направлення справи касаційним судом до суду першої інстанції, ОСОБА_1 була подана заява про зміну предмету позову, відповідно до якої позивач просив визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,40 кв. м, житловою площею 30,70 кв. м, особистою приватною власністю ОСОБА_1 до моменту її продажу в жовтні 2017 року, адже вона придбана за особисті кошти та встановити факт припинення шлюбних відносин між сторонами з червня 2010 року. В уточненій позовній заяві ОСОБА_1 наголошував на тому, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти на ім'я брата ОСОБА_5 у 2002 році та використовувалась як офіс приватного нотаріуса. Також позивач звертав увагу, що відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції визнавала факт придбання квартири за особисті кошти позивача у 2002 році.
Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 просить визнати спірну квартиру його особистою приватною власністю до моменту її продажу в жовтні 2017 року, а відповідач ОСОБА_2 просить в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 4/5 частин спірної квартири.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на незаконність відмови суду першої інстанції у прийнятті до розгляду заяви про зміну предмету позову щодо визнання договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2017 року недійсним, наполягала на визнанні за нею права власності на 1/2 частину спірної квартири в порядку поділу майна подружжя. Разом з тим, як встановлено з матеріалів справи, з 05 жовтня 2017 року спірна квартира належить на праві власності іншій особі, яка не залучена до участі у справі.
Доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не прийнявши заяву про зміну предмета позову, в якій ОСОБА_2 заявила позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, залучивши нового власника квартири ОСОБА_4 , та в порядку поділу майна подружжя просила визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірної квартири за кожним, є безпідставними.
Як вбачається з матеріалів справи, в уточненій позовній заяві, що була подана до суду 12 жовтня 2018 року, позивач ОСОБА_1 зазначив, що у жовтні 2017 року він продав спірну квартиру іншій особі, а тому вважав себе неналежним відповідачем у даній справі. До уточненої позовної заяви ОСОБА_1 додав копію договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2017 року. Проте ні позивач ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 як позивач за зустрічним позовом клопотань про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляли, а з власної ініціативи суд не наділений такими повноваженнями.
Суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості залучення співвідповідача у цій справі, яким є власник спірної квартири на даний час. Разом з тим, виходячи зі змісту основних та зустрічних позовних вимог, сторони наполягають саме на визнанні права власності на спірну квартиру: позивач - на визнанні права особистої власності, відповідач - визнанні права власності на 1/2 частину квартиру за кожним із колишнього подружжя в порядку поділу майна, а тому процесуальна співучасть власника квартири як відповідача є обов'язковою.
Встановивши, що право власності на спірну квартиру з 05 жовтня 2017 року набуто іншою особою, яка не залучена до участі у справі як співвідповідач, та що спірна квартира як предмет спору на час розгляду справи судом не зареєстрована на праві власності за жодною із сторін у справі; ні позивач, ні відповідач не мають можливості здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження спірною квартирою, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири його особистою приватною власністю (до моменту продажу) з підстав їх недоведеності, та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на частку квартири в порядку поділу майна подружжя - з підстав обрання неналежного способу захисту.
Доводи апеляційних скарг, які стосуються обґрунтованості основного та зустрічного позовів, доведеності обставин, що підлягають доказуванню, інших обставин по суті спору не підлягають перевірці апеляційним судом за наявності вказаних процесуальних порушень та не впливають на висновок про необхідність відмови у задоволенні позовів у зв'язку з тим, що до участі у справі не були залучені усі заінтересовані особи, зокрема, особа, яка є власником спірної квартири на час розгляду справи судом.
Таким чином, враховуючи, що позовні вимоги основного та зустрічного позову полягають у визнанні права власності на спірну квартиру, проте предмет спору належить на праві власності іншій особі, яка не залучена до участі у справі, апеляційний суд дійшов висновку, що незалучення до участі у справі особи - власника спірної квартири як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позовів через неналежний суб'єктний склад.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
У квітні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позовних вимог; постанову суду апеляційної інстанції в частині часткового задоволення його апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог; ухвалити нове рішення, яким вимоги за первісним позовом задовольнити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд не врахував висновків, які викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах. Суд апеляційної інстанції не позбавлений можливості залучити до участі в справі особу, прав та обов'язків якої може стосуватися оскаржуване судове рішення, на підставі пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України і вирішити спір по суті;
відповідно до приписів СК України позов про визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя або про поділ майна може бути пред'явлений лише до особи, з якою позивач перебував у шлюбі. Отже, ОСОБА_1 не міг пред'явити позов до набувача квартири про визнання цієї квартири його особистою приватною власністю, адже така особа є неналежним відповідачем у такому позові. Новий набувач квартири не має жодного відношення до правовідносин, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі. У той же час ОСОБА_2 не просила суд витребувати квартиру від її нового набувача або зобов'язати останнього вчинити будь-які дії, утриматися від вчинення будь-яких дій, або покласти на нього будь-які обов'язки. Новий власник спірної квартири не підлягав залученню як співвідповідач до участі у справі за первісним позовом ОСОБА_1 . Крім того, предметом спору є вимога про визнання квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 , яка може бути заявлена лише до іншого подружжя;
правом залучити співвідповідача наділений лише позивач у справі. ОСОБА_1 не міг заявити позовні вимоги про визнання за ним права власності на спірну квартиру до моменту її продажу у 2017 році до набувача квартири, оскільки права набувача на квартиру виникли лише після її продажу, а позивач за первісним позовом не просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру станом на дату прийняття рішення суду. ОСОБА_2 не заявляла будь-яких вимог про витребування квартири у нового набувача, а рішення суду, у випадку визнання за позивачем права особистої приватної власності на спірну квартиру до моменту її продажу, не могло вплинути на права та обов'язки нового власника, адже позовні вимоги про повернення у власність ОСОБА_1 спірної квартири ним не заявлялись. У свою чергу ОСОБА_2 у зустрічному позові просила визнати за нею право власності на 1/2 частки спірної квартири. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 мав можливість звернутись із клопотанням до суду про залучення співвідповідача, але не зробив цього, є помилковими, оскільки за позовом ОСОБА_1 набувач квартири міг бути залучений лише як третя особа;
ОСОБА_1 був відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частки спірної квартири, а отже лише позивач за зустрічним позовом була наділена правом просити суд про залучення співвідповідача у справі. За первісним позовом ОСОБА_1 новий набувач квартири міг бути залучений лише як третя особа. Водночас як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції наділені повноваженнями самостійно залучити третю особу до участі у справі, якщо рішення суду може стосуватися її прав або обов'язків, що відповідає нормам ЦПК України, а також усталеній практиці Верховного Суду. Отже, у суду апеляційної інстанції не було підстав для відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 із мотивів незалучення ним співвідповідача;
суд апеляційної інстанції, неправильно визначившись зі складом сторін за первісним позовом ОСОБА_1 , розглянув справу за відсутності особи, яка набула право власності на спірну квартиру, яку суд міг залучити як третю особу, припустившись аналогічного порушення, що й суд першої інстанції;
суд першої інстанції встановив обставини, які мають значення для справи, за відсутності підтверджуючих доказів. Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не надав жодної оцінки доводам апеляційної скарги. Поза увагою суду апеляційної інстанції залишились доводи позивача про те, що висновки суду першої інстанції не відповідали обставинам справи. При зверненні до суду апеляційної інстанції позивач зазначав, що висновки суду першої інстанції про недоведеність факту припинення між сторонами шлюбних стосунків з червня 2010 року спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Позивач вказував, що заявляючи позовні вимоги про встановлення факту окремого проживання сторін, він посилався на те, що шлюбні відносини із відповідачем з червня 2010 року фактично припинились. У зв'язку із розпадом сім'ї він почав окремо проживати за адресою: АДРЕСА_3 . Сімейно-шлюбних відносин з відповідачем не підтримував, проживав окремо, спільного господарства та побуту з нею не вів, спільних прав та обов'язків не мав, спільного бюджету не було. На підтвердження зазначених доводів, позивач посилався на показання свідків, акт КП «Центральний Подільського району міста Києва» від 08 грудня 2014 року. Крім цього факт окремого проживання підтвердила в ході судового розгляду і сама відповідачка. Таким чином, суд першої інстанції припустився неповноти судового розгляду, а висновки, викладені в його рішенні, не відповідають обставинам, встановленим в ході розгляду справи. Суд першої інстанції не дослідив докази, наявні в матеріалах справи, окремі докази безпідставно відхилив;
суд апеляційної інстанції зобов'язаний був переглянути апеляційну скаргу в межах доводів апеляційної скарги позивача та дослідити зібрані у справі докази, на які позивач посилався як на підставу для задоволення позову та скасування рішення суду першої інстанції. Натомість суд апеляційної інстанції, дійшовши помилкових висновків про те, що за первісним позовом ОСОБА_1 мав бути залучений як співвідповідача новий власник спірної квартири, вирішив, що доводи апеляційних скарг, які стосуються обґрунтованості основного та зустрічного позовів, доведеності обставин, що підлягають доказуванню, інших обставин по суті спору не підлягають перевірці апеляційним судом за наявності процесуальних порушень та не впливають на висновок про необхідність відмови у задоволенні позовів у зв'язку з тим, що до участі у справі не були залучені усі заінтересовані особи, зокрема, особа, яка є власником спірної квартири на час розгляду справи судом.
У квітні 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
за час перебування у шлюбі, за попередньою згодою позивача за зустрічним позовом, було придбано спірну квартиру. Титульний власник - ОСОБА_1 . Право власності підтверджується договором купівлі-продажу від 20 червня 2012 року;
15 жовтня 2017 року ОСОБА_1 без достатніх правових підстав та згоди ОСОБА_2 незаконно відчужив спірну квартиру, що належать їм на праві спільної сумісної власності, а тому договір купівлі-продажу слід визнати недійсним. У зв'язку із виявленим порушенням її прав та з метою їх ефективного захисту сторона позивача за зустрічним позовом подала заяву про зміну предмета позову, проте судом було відмовлено у її прийнятті, адже вона подана після вирішення питання про закриття підготовчого провадження;
суд першої інстанції у цій справі необґрунтовано відмовив у поверненні до підготовчого провадження та вирішенні питання про прийняття до розгляду заяви про зміну предмета позову, що дозволило використати ефективний спосіб захисту порушеного права у справі, яка розглядається судами більше 8 років. Апеляційний суд зазначеному належної оцінки не надав;
у зв'язку з тим, що позовні вимоги про визнання недійсним договору та поділ майна подружжя є взаємопов'язаними, а тому спільний розгляд є доцільним та сприяє якнайкращому виконанню завдань цивільного судочинства. Проте ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції всупереч вимогам процесуального законодавства не забезпечив застосування ефективного способу захисту порушеного права;
суди не застосували висновки, викладені у постановах Верховного Суду в подібних правовідносинах, які є обов'язковими для врахування у спірних правовідносинах.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У травні 2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив, який підписаний представником ОСОБА_6 . Просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Відзив мотивований тим, що:
при зверненні з касаційною скаргою відповідач посилався на те, що суди допустили порушення норм процесуального права через неповернення до підготовчого провадження, неприйняття до розгляду заяви про зміну предмету позову, що призвело до передчасного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову в зв'язку з обранням неналежного способу захисту. Проте відповідач помилково зазначала, що повернення до підготовчого провадження надало б можливість застосувати ефективний спосіб захисту порушеного права, залучити належного співвідповідача, про що заявлялось у заяві про зміну предмета позову;
помилковими є посилання на висновки суду апеляційної інстанції щодо неможливості повернення до підготовчого провадження з метою зміни предмета позову та залучення належного співвідповідача;
12 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подав до суду уточнену позовну заяву, в якій він зазначив про те, що у жовтні 2017 року він продав спірну квартиру іншій особі, а тому вважає себе неналежним відповідачем у цій справі. До подання уточненої позовної заяви позивач додав копію договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2017 року, яка міститься в матеріалах справи. Таким чином, ще з 12 жовтня 2018 року відповідач мала бути обізнана про те, що позивачем спірна квартира була продана у 2017 році. Проте жодних заяв про залучення співвідповідача або зміни предмета зустрічного позову відповідачем до суду подано не було. Ухвалою суду від 24 лютого 2021 року було закрите підготовче провадження у цій справі та призначено справу до судового розгляду. Таким чином, відповідач майже два з половиною роки була обізнана про факт продажу квартири і не вчиняла жодних процесуальних дій, спрямованих на залучення співвідповідача або зміну предмета позову. Крім того, у підготовче засідання відповідач, будучи повідомленою належним чином, повторно не з'явилася. Отже, відповідач, проігнорувавши щонайменше два судові засідання, у яких вона мала право заявити клопотання про залучення співвідповідача, а також звернутись до суду із заявою про зміну предмета позову, не вчинила жодну із зазначених процесуальних дій, будучи обізнаною про необхідність залучення співвідповідача та зміну предмета позову;
нормами ЦПК України прямо заборонено змінювати предмет або підстави позову після того, як справа була повернута на новий судовий розгляд, крім випадку, якщо після закінчення підготовчого судового засідання при первісному розгляді справи змінилися фактичні обставини справи. Проте така зміна може відбутися лише у строк, передбачений частиною третьою статті 49 ЦПК України, тобто до закінчення підготовчого судового засідання. При цьому заміна відповідача або залучення співвідповідача у справі відбувається також у визначений строк - до закінчення підготовчого провадження. На стадії підготовчого судового провадження справа перебувала з 07 грудня 2018 року до 24 лютого 2021 року, тому у відповідача було достатньо часу для залучення співвідповідача та зміни предмета позову, але вона таким правом не скористалась. Таким чином, суд першої інстанції правомірно відмовив у прийнятті такої заяви після закриття підготовчого провадження;
правовідносини, які досліджувались Верховним Судом у наведених відповідачем постановах, не є подібними до правовідносин, які мали місце у цій справі. Таким чином, позивач вважає, що існують підстави для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України;
станом на дату продажу спірної квартири позивачем була чинною та не скасованою ухвала Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2016 року, якою було залишене в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 травня 2015 року, згідно з яким спірна квартира була визнана особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Відповідно позивач мав законне право продати квартиру за існування вказаного судового рішення і жодної згоди відповідача для вчинення такого правочину зі своїм нерухомим майном не потребував. Крім того, слід звернути увагу суду на те, що відповідач зверталась до позивача і ОСОБА_4 із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири;
твердження відповідача про те, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя, є помилковим. Спірна квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_1 задовго до укладення шлюбу;
відповідач безпідставно просить суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій повністю. Зазначеними рішеннями вирішувались не лише її позовні вимоги, але й позовні вимоги ОСОБА_1 . Тому відповідач не наділена повноваженнями на представництво інтересів ОСОБА_1 і не має права просити скасувати рішення судів попередніх інстанцій повністю, адже правом оскаржити рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову наділений лише позивач.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 752/16850/14-ц за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень відмовлено та відкрито касаційне провадження у справі № 752/16850/14-ц.
У травні 2024 року матеріали справи № 752/16850/14-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п'яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 січня 2024 року в справі № 757/31237/18, від 17 травня 2021 року в справі № 309/2340/15, від 10 травня 2023 року в справі № 201/2760/20, від 13 січня 2021 року в справі № 466/5766/13-ц, від 30 листопада 2022 року в справі № 388/353/20, від 17 серпня 2022 року в справі № 388/351/20, від 15 січня 2020 року в справі № 145/1330/17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 24 квітня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 204/6085/20, від 22 липня 2021 року в справі № 910/18389/20, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 04 лютого 2020 року в справі № 363/3994/16-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц, від 03 травня 2018 року в справі № 755/20923/14-ц, від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 08 липня 2021 року в справі № 918/56/20, від 28 жовтня 2020 року в справі № 763/23904/19, від 25 квітня 2023 року в справі № 465/3716/18, від 05 жовтня 2022 року в справі № 204/6085/20, від 22 липня 2021 року в справі № 910/18389/20, від 16 грудня 2021 року в справі № 910/7103/21, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 04 лютого 2020 року в справі № 363/3994/16-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20 та у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-486цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що з 29 липня 2006 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року шлюб було розірвано.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2014 року рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення посилання суду на те, що з 2010 року сторони шлюбно-сімейні відносини не підтримують, спільне домашнє господарство не ведуть, тривалий час шлюб існує формально. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Сторони мають трьох спільних дітей: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
ОСОБА_2 із дітьми постійно проживає за адресою: АДРЕСА_4 .
Спірним майном є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 52,4 кв. м, яка складається з двох жилих кімнат.
Вказана квартира була придбана ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу від 18 березня 2002 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Плохутою Б. П.
Відповідно до реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності ОСОБА_1 адресою розташування його робочого місця як приватного нотаріуса із 30 травня 2002 року була адреса спірної квартири.
20 червня 2012 року між ОСОБА_5 , від імені якого діяла ОСОБА_9 , і ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким позивач придбав у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 , за 109 543,00 грн.
Зазначена квартира була придбана ОСОБА_1 за згодою ОСОБА_2 як дружини, заява про що посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Котенко І. М.
Позиція Верховного Суду
Щодо вимог за первісним позовом про встановлення факту припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
У справі, що переглядається:
12 жовтня 2018 року, після направлення Верховним Судом справи на новий розгляд до суду першої інстанції від ОСОБА_1 надійшла заява про зміну предмету позову, відповідно до якої він, крім іншого, просив встановити факт припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року;
суди не врахували, що вимоги за первсіним позовом про встановлення факту припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.
метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу. Тому вимога за первісним позовом про встановлення факту припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року не є належним способом захисту прав позивача за первісним позовом.
За таких обставин постанову апеляційного суду в указаній частині позовних вимог, якою скасовано рішення суду першої інстанцї, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
Щодо вимог за первісним та зустрічним позовами про визнання права власності на спірне майно (квартиру)
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
Тлумачення наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім'ї необхідно встановити три складові: особи спільно проживали; ці особи пов'язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов'язки (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).
У частині шостій статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ним, нею за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно з частиною сьомою статті 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів кошти, що належали одному із подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).
До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
Нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 22КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19)).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (частина перша статті 50 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункти 40, 41).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 липня 2021 року у справі № 918/56/20 (918/1185/20) зазначено: «належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Визначення позивачем у справі складу сторін має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18) зазначено, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення у майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною в зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі № 201/2760/20 (провадження № 61-2790св23) вказано, що «процесуальне становище третьої особи є відмінним від процесуального становища відповідача. При цьому суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 766/8113/17 та від 29 червня 2022 року у справі № 753/7478/18».
Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад (див. постанову Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20)).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22)).
Отже, встановлення належності відповідачів є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21 (провадження № 61-6730св23)).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з первісним позовом у жовтні 2014 року ОСОБА_1 просив визнати спірну квартиру особистою приватною власністю. При цьому позивач посилався на те, що придбав її за свої особисті кошти та під час роздільного проживання з відповідачем, з якою на той час ще перебував у зареєстрованому шлюбі. Необхідність звернення до суду обумовлена тим, що він має намір продати спірну квартиру, проте формально йому необхідна згода дружини (відповідача). Відповідач такої згоди не надає, не зважаючи на те, що жодного відношення до спірної квартири не має;
24 лютого 2015 року позивач за первісним позовом ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив встановити факт окремого проживання сторін з червня 2010 року до 11 грудня 2013 року, визнати квартиру його особистою приватною власністю;
у березні 2015 року відповідач ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірної квартири. Зазначала, що квартира є спільним сумісним майном подружжя, набутим за час шлюбу. Фактично зазначена квартира була куплена на кошти позивача у 2002 році і лише формально оформлена на його брата. З того часу квартира використовувалась як офіс нотаріальної контори позивача, а 20 червня 2012 року, оформляючи договір купівлі-продажу квартири у брата, позивач отримував згоду дружини на таку угоду;
15 травня 2015 року ОСОБА_2 подав заяву про зміну предмету позову, в якій просила з урахуванням частки трьох дітей визнати за нею право власності на 4/5 квартири;
рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 травня 2015 року у цій справі позов ОСОБА_1 задоволено, визнано квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено;
рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 травня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову та про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 і визнання за нею в порядку поділу спільного майна подружжя права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;
ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року скасовано та направлено справу на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції;
ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 травня 2015 року залишено без змін;
постановою Верховного Суду від 27 червня 2018 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції;
12 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подана заява про зміну предмету позову, відповідно до якої позивач просив визнати квартиру його особистою приватною власністю до моменту її продажу в жовтні 2017 року, адже вона придбана за особисті кошти та встановити факт припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року. В уточненій позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти на ім'я брата ОСОБА_5 у 2002 році та використовувалась як офіс приватного нотаріуса. Також звертав увагу, що відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції визнавала факт придбання квартири за особисті кошти позивача у 2002 році;
отже, позивач ОСОБА_1 просив визнати спірну квартиру його особистою приватною власністю до моменту її продажу в жовтні 2017 року, а відповідач ОСОБА_2 - визнати за нею право власності на 4/5 спірної квартири просить в порядку поділу майна подружжя;
апеляційний суд встановив, що:
- право власності на спірну квартиру із 05 жовтня 2017 року набуто іншою особою, яка не залучена до участі у справі як співвідповідач, а спірна квартира як предмет спору на час розгляду справи судом не зареєстрована на праві власності за жодною із сторін у справі;
- ні позивач, ні відповідач не мають можливості здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження спірною квартирою;
зміст основних та зустрічних позовних вимог, в яких сторони наполягали саме на визнанні права власності на спірну квартиру: позивач - на визнанні права особистої власності, відповідач - на визнанні права власності на частину квартиру за кожним із колишнього подружжя в порядку поділу майна, процесуальна співучасть власника квартири як відповідача є обов'язковою;
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 клопотань про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляли, а з власної ініціативи суд такими повноваженнями не наділений;
суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позовні вимоги основного та зустрічного позову полягають у визнанні права власності на спірну квартиру, але предмет спору належить на праві власності іншій особі, яка не залучена до участі у справі;
суд першої інстанції неправильно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири його особистою приватною власністю (до моменту продажу) із підстав їх недоведеності, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на частку квартири в порядку поділу майна подружжя - з підстав обрання неналежного способу захисту, адже у задоволенні позовних вимог належало відмовити через неналежний склад співвідповідачів.
За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні вимог за первісним та зустрічним позовами про визнання права власності на спірне майно (квартиру).
Необґрунтованими є доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції, із яким помилково погодився й апеляційний суд, порушив норми процесуального права, не прийнявши заяву про зміну предмета позову, в якій вона пред'явила вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, залучивши нового власника квартири ОСОБА_4 , та просила визнати за сторонами право власності на 1/2 частину спірної квартири за кожним в порядку поділу майна подружжя.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 204/6085/20 (провадження № 61-21431св21), на яку як на підставу касаційного оскарження посилається ОСОБА_2 , вказано, що «відповідно до частини другої статті 189 ЦПК України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання. Цивільним процесуальним кодексом України не врегульовано питання щодо повернення суду першої інстанції до стадії підготовчого провадження після його закриття. … В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21, на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «відповідно до практики Верховного Суду, яку колегія суддів враховує на підставі частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, суди першої інстанції за наявності певних обставин можуть прийняти рішення про повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження. Разом з тим такі обставини мають бути вагомими, оскільки можливість повернення до стадії підготовчого провадження з будь-яких підстав нівелює саме значення стадій господарського процесу: як підготовчого провадження, так і стадії розгляду справи по суті». В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21), зроблено висновок, що: «при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». У справі, що переглядається: у вересні 2020 року Дніпровська міська рада звернулась з позовом до ОСОБА_1, КЖЕП «Південне», третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності, припинення права власності, скасування запису про державну реєстрацію права власності та витребування нерухомого майна; ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі за № 204/6085/20; призначено у справі підготовче засідання; ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська постановленою на місці 01 грудня 2020 року закінчено підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті; 30 грудня 2020 року ОСОБА_2 в рахунок виконання зобов'язань за договором іпотеки від 28 грудня 2020 року прийняла у власність спірну квартиру, яка у подальшому розподілена на дві окремі квартири: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_3; після чого 02 квітня 2021 року кв. АДРЕСА_2 відчужена на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4. Право власності на новоутворену кв. АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_2 29 березня 2021 року; 21 квітня 2021 року Дніпровська міська рада до суду першої інстанції подала заяву про повернення в підготовче засідання з метою зміни предмету позову; суди дійшли висновку про відсутність підстав для такого повернення, оскільки чинним законодавством не передбачається можливість процесуального переходу на попередню стадію розгляду справи; суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивачем подано позов до зміни власника спірної квартири та її поділу на дві окремі квартири; за таких обставин суди дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог за неналежного складу відповідачів».
Аналіз матеріалів цієї справи свідчить, що:
в уточненій позовній заяві, яка була подана до суду 12 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 зазначав, що у жовтні 2017 року він продав спірну квартиру іншій особі, а тому вважає себе неналежним відповідачем у цій справі. До вказаної уточненої позовної заяви ОСОБА_1 долучив копію договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2017 року (т. 3, а. с. 96);
ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року судом закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
04 листопада 2022 року ОСОБА_2 подала до суду заява про зміну предмету зустрічного позову. Проте у прийнятті такої заяви відмовлено, адже вона подана після вирішення питання про закриття підготовчого провадження;
таким чином, з часу подання позивачем за первісним позовом уточненої позовної заяви (12 жовтня 2018 року) до часу подання позивачем за зустрічним позовом заяви про зміну предмету зустрічного позову (04 листопада 2022 року) пройшло більше чотирьох років. При цьому підготовче провадження у справі закрито і призначено розгляд справи по суті ще 24 лютого 2021 року. Крім того, у період з 12 жовтня 2018 року до 24 лютого 2021 року ОСОБА_2 брала участь у двох судових засіданнях, а саме 08 серпня 2019 року, 25 листопада 2019 року (т. 3, а.с. 124, 148), а також особисто чи через представника у судових засідання під час розгляду справи по суті до моменту подання позивачем за зустрічним позовом заяви про зміну предмету зустрічного позову (04 листопада 2022 року), зокрема 14 червня 2021 року, 09 червня 2022 року, 21 жовтня 2022 року, 28 жовтня 2022 року (т. 3, а.с. 197, 224, 231; т.4, а.с. 21).
Таким чином, обставини справи № 204/6085/20 (провадження
№ 61-21431св21), на яку як на підставу касаційного оскарження посилається ОСОБА_2 , і справи, яка переглядається, не є подібними. Тому висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 204/6085/20 (провадження № 61-21431св21) зроблені за інших фактичних обставин.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційних скарг дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду, якою скасовано рішення суду першої інстанції, частково ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 слід задовольнити частково; а постанову апеляційного суду, якою скасовано рішення суду першої інстанції, в частині вимог за первісним позовом ОСОБА_1 про встановлення факту припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду, якою скасовано рішення суду першої інстанції, в частині вимог за первісним позовом ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю до моменту її продажу в жовтні 2017 року та в частині вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання права власності на частину квартири залишити без змін.
З огляду на результат касаційного перегляду справи підстав для здійснення нового розподілу судових витрат немає.
Крім того, з урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги у задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтями 396, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке подане представником ОСОБА_6 , про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині позовної вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту припинення шлюбних відносин між сторонами із червня 2010 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині позовної вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю до моменту її продажу та в частині позовної вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко