09 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 907/577/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.
та представників
позивача: не з'явились,
відповідача: Олійник Р.Б. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Приватного підприємства "Венеція Плюс"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2025
та рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024
у справі № 907/577/24
за позовом Приватного акціонерного товариства "Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією"
до відповідача Приватного підприємства "Венеція Плюс"
про стягнення 2 151 801, 34 грн заборгованості,
Приватне акціонерне товариство «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства «Венеція Плюс» про стягнення 2 151 801, 34 грн заборгованості.
Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з повернення отриманих за договором позики №1 від 21.08.2014 грошових коштів в загальній сумі 496 800,00 грн, за несвоєчасне повернення яких позивачем за період з 06.12.2014 по 01.06.2024 нараховано 1 320 940,60 грн інфляційних втрат та 334 060,75 грн 3% річних.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 (суддя Лучко Р.М.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 (колегія суддів у складі: Скрипчук О.С. - головуючий, Матущак О.І., Панова І.Ю.), позов задоволено частково. Стягнуто з Приватного підприємства «Венеція Плюс» на користь Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» 496 800,00 грн заборгованості, 141 776,53 грн 3% річних, 750 303,75 інфляційних втрат. В решті позову - відмовлено.
Судами обох інстанцій встановлено, що між Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» (позикодавцем) та Приватним підприємством «Венеція Плюс» (позичальником) укладено договір позики №1, за умовами якого позикодавець зобов'язується передавати у власність позичальнику безвідсоткову грошову позику в строки та порядку, визначеному цим договором, а позичальник, в свою чергу, зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) в обумовлений цим поговором строк (п. 1.1. договору).
Відповідно до п. 2.1. договору сума позики за договором становить 500 000,00 грн. При цьому, згідно з п.п. 3.1., 3.2. договору позикодавець зобов'язаний видавати позику протягом 3-х днів з моменту підписання договору (певними частинами по мірі потрібності позичальника). Позика надається в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позичальника.
За змістом п.п. 4.1., 4.2. договору строк надання позики позичальнику встановлюється з моменту перерахування суми позики на рахунок позичальника до 30.11.2014. Строк, вказаний у п. 4.1. договору, може бути продовжений за згодою сторін.
Порядок повернення коштів визначений сторонами в розділі 5 договору, за умовами п.п. 5.1., 5.2. якого після закінченню строку, вказаного в п. 4.1. договору, позичальник зобов'язується протягом п'яти днів повернути суму позики. Позика повертається в готівковому порядку шляхом видачі суми позики позикодавцю з каси позичальника, або шляхом перерахування безготівкових коштів з поточного рахунку позичальника на особовий рахунок позикодавця.
Строк дії договору сторонами визначено у п. 6.1. договору, за яким він вступає в силу з моменту внесення суми позики на рахунок позичальника і діє до 30.12.2014.
В судовому засіданні 15.10.2024 місцевим господарським судом оглянуто оригінал договору позики №1 та встановлено відповідність долученої позивачем до позовної заяви копії договору наданому суду для огляду оригіналу.
На виконання умов договору позикодавцем надано позичальнику в позику грошові кошти в загальній сумі 500 000,00 грн шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ПП «Венеція Плюс» в АКІБ «УкрСиббанк» (МФО 351005), що підтверджується долученою до позовної заяви копією банківської виписки по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.11.2014 (оригінал якої оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024) та не заперечено відповідачем у справі належними та допустимими доказами.
За твердженням позивача, відповідачем не виконано зобов'язання з повернення отриманої позики у визначений договором строк, здійснено лише часткове повернення отриманої від позивача позики в розмірі 3 200 грн, що підтверджується долученими до позову копіями банківських виписок по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 (оригінали яких оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024), у зв'язку з чим станом на 18.06.2024 (дата оформлення позовної заяви) заборгованість відповідача за договором складає 496 800 грн, стягнення якої разом з нарахованими позивачем відсотками річних та втратами від інфляції і є предметом судового розгляду у цій справі.
Стан взаєморозрахунків за договором з 2014 по 2022 роки підтверджується також і підписаними сторонами від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 актами звірки взаєморозрахунків.
Надіслана позивачем 14.12.2023 на електронну адресу відповідача претензія №365 від 13.12.2023 про сплату в десятиденний строк заборгованості за договором з нарахованими відсотками річних та втратами від інфляції в загальному розмірі 2 065 675,25 грн, залишилася без задоволення відповідачем.
У листі-відповіді №01/12/23 від 25.12.2023 на означену претензію відповідач просив надати копії договору позики, платіжних документів на підтвердження факту надання позики, її часткового погашення.
Водночас, на надіслані позивачем 06.03.2024 на електронну адресу відповідача з метою розгляду претензії договір позики та відомості про рух коштів по рахунку за 2014 рік відповіді від ПП «Венеція Плюс» не надходило.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив зі встановлених обставин стосовно того, що відповідачем на виконання умов укладеного між сторонами договору отримано від позивача в позику грошові кошти на загальну суму 500 000,00 грн (банківська виписка по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014), які, з урахування положень п.п. 4.1, 5.1. договору, повинні були бути повернуті у строк до 05.11.2014. Доказів виконання ПП «Венеція Плюс» умов договору та повернення отриманих від ПрАТ «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в позику грошових коштів в повному обсязі - суду не надано. З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що матеріалами справи підтверджується лише часткове повернення відповідачем отриманої від позивача позики на суму 3200,00 грн (банківські виписки по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022) місцевий суд дійшов висновку про порушення ПП «Венеція Плюс» взятих на себе зобов'язань щодо повернення позивачу позики, наданої відповідно до договору №1, укладеного 21.08.2014, у зв'язку з чим на час розгляду справи в суді за відповідачем рахується заборгованість за договором в сумі 496 800,00 грн. Разом з тим, здійснивши власний розрахунок відсотків річних та втрат від інфляції в межах визначеного позивачем періоду, суд першої інстанції вважає правомірними та обґрунтованими вимоги про стягнення з відповідача 141 776, 53 грн 3% річних та 750 303,75 грн втрат від інфляції, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення. В частині стягнення з відповідача 192 284,22 грн 3% річних та 570 636,85 грн інфляційних нарахувань суд відмовив, позаяк вимоги в цій частині невірно розраховані Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією».
Не погоджуючись з рішення місцевого та постановою апеляційного господарських судів у частині задоволених позовних вимог, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в цій частині та направити справу на новий розгляд.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що судами неправильно застосовано ст.ст. 207, 256, 257, 261, 264, 530, 625 ЦК України та порушено норми ст.ст. 177, 182 ГПК України. За твердженнями скаржника, на підставі наявних у матеріалах справи документів не можна стверджувати, що кошти перераховувались на рахунок відповідача на підставі договору позики копія якого додана до позовної заяви (договір позики без дати укладення). Водночас, копія договору позики №1 від 21.08.2014 у додатках до позову відсутня. Договір позики, копія якого додана до позовної заяви, не може бути підставою позову, оскільки не можна стверджувати, що кошти за період з 21.08.2014 по 10.11.2014 позивач перераховував на підставі даного договору. Водночас, вказане не було враховано судами попередніх інстанцій. Окрім того, скаржник зазначає, що із позовом позивач звернувся лише 18.06.2024, тобто поза межами позовної давності, що є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Звертає увагу суду на те, що надані позивачем копії документів не є належними і допустимими доказами, їх зміст викликає сумніви, зокрема на частині виписок і з рахунку позивача відсутні відмітки банку.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судами обох інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, які містяться у постановах від 01.06.2022 у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21) від 26.10.2022 у справі №752/10864/19 стосовно можливості переривання позовної давності виключно в межах самої позовної давності, а також у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 902/271/18, від 16.02.2021 у справі № 922/2115/19, від 16.12.2021 у справі № 910/7103/21 та постанові від 05.10.2022 у справі № 204/6085/20 щодо можливості повернення до стадії підготовчого провадження для вчинення тих чи інших процесуальних дій; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо можливості стягнення заборгованості за договором, що не містить дати його укладення, щодо можливості стягнення заборгованості на підставі договору з відповідною датою копія якого відсутня у матеріалах справи).
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.07.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 09.09.2025 та надано строк на подання відзиву на неї до 18.08.2025.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскарженій частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Оскільки відповідач оскаржує судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог, Верховний Суд здійснює перегляд рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів в цій частині.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так скаржник посилається, зокрема, на те, що судами не враховано висновків Верховного Суду, які містяться у постановах від 01.06.2022 у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21) від 26.10.2022 у справі №752/10864/19 стосовно можливості переривання позовної давності виключно в межах самої позовної давності.
Так у постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі № 686/23170/19 зазначено, що відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту зі спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22.10.1996; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29.01.2013).
Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, а в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
При цьому тлумачення ст. 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №752/10864/19.
У справі № 907/577/24 судами встановлено, що у спірних правовідносинах початок перебігу для позивача позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором пов'язується зі спливом строку виконання відповідачем зобов'язань з повернення позики, тобто з 06.12.2014 та, відповідно до ст. 257 ЦК України такий строк для позивача триває до 05.12.2017.
У період перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення заборгованості за договором №1, укладеного 21.08.2014 відповідачем неодноразово вчинялися дії, які в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» боргу за договором, зокрема: 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 відбувалося часткове погашення заборгованості за договором №1 від 21.08.2014 (що вбачається з графи «призначення платежу»), підписувалися акти звірки взаєморозрахунків від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 з визнанням заборгованості за договором на конкретну дату, що в кожному окремому випадку відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України переривало позовну давність, а відповідно до ч. 3 даної статті ЦК України трирічний перебіг позовної давності після кожного окремого переривання починався заново без урахування часу, що минув до переривання.
Надалі, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (із змінами та доповненнями) на усій території України з 12.03.2020 встановлено карантин, який з врахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами та доповненнями) неодноразово продовжувався, востаннє до 30.06.2023 року.
Окрім того, відповідно до п.п. 2) п. 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» №2120-IX від 15.03.2022 (який набрав чинності 17.03.2022) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
В подальшому, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» 3450-IX від 08.11.2023 (який набрав чинності 30.01.2024) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в наступній редакції: У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 дів, який неодноразово продовжувався Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 01 травня 2023 №254/2023, затвердженим Законом України №3057-ІХ від 02.05.2023, Указом №451/2023 від 26.07.2023, затвердженим Законом України №3275-ІХ від 27.07.2023, Указом №734/2023 від 06.11.2023, затвердженим Законом України №3429-ІХ від 08.11.2023, Указом №49/2024 від 05.02.2024, затвердженим Законом України № 3564-IX від 06.02.2024, Указом №271/2024 від 06.05.2024, затвердженим Законом України № 3684-IX від 08.05.2024 та Указом №469/2024 від 23.07.2024, затвердженим Законом України № 3891-IX від 23.07.2024, востаннє з 12.08.2024 строком на 90 діб.
З урахуванням викладеного, з 12.03.2020 встановлені в ст. 257 ЦК України строки позовної давності на підставі п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України продовжуються на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) тобто до 30.06.2023, а з 17.03.2022 такі строки продовжені на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану») до 30.01.2024, а в подальшому, тобто з 30.01.2024, у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» перебіг позовної давності зупиняється на підставі нової редакції п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України.
З урахуванням викладеного, беручи до уваги, що в спірних правовідносинах перебіг позовної давності для позивача неодноразово переривався в порядку ч. 1 ст. 264 ЦК України у зв'язку зі вчиненням відповідачем дій, що свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» заборгованості за договором (востаннє позовна давність переривалася 26.12.2022), а з 12.03.2020 перебіг строків позовної давності продовжено спершу відповідно до п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (до 30.06.2023), а з 17.03.2022 такі строки продовжено вже на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що позивач звернувся з даним позовом до суду в межах продовжених законом строків давності.
При цьому скаржник посилаючись на неправильне застосування ст. 264 ЦК України в цій частині зазначає, що у межах позовної давності (з 06.12.2014 до 05.12.2017) було здійснено два платежі по частковому погашенню позики 24.10.2017- 500,00 грн та 29.11.2017 - 1000,00 грн. Проте, на його думку, у призначенні цих платежів вказано «ЧАСТКОВЕ ПОГАШЕННЯ ПОЗИКИ ЗГ ДОГ №1 БЕЗ ПДВ ПП «ВЕНЕЦІЯ ПЛЮС» Ч/З ОСОБА_1 ». Тобто ці платежі не можуть вважатися доказами погашення заборгованості за договором позики №1 від 21.08.2014, заборгованість по якому хоче стягнути позивач, і, відповідно, не можуть вважатися доказом переривання позовної давності.
Водночас судами обох інстанцій встановлено, що відповідачем на виконання умов укладеного між сторонами договору отримано від позивача в позику грошові кошти на загальну суму 500 000,00 грн (банківська виписка по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014), які, з урахування положень п.п. 4.1, 5.1. договору, повинні були бути повернуті позичальником позикодавцю у строк до 05.11.2014, доказів виконання ПП «Венеція Плюс» умов договору та повернення отриманих від ПрАТ «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в позику грошових коштів в повному обсязі, - суду не надано.
З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що матеріалами справи підтверджується лише часткове повернення відповідачем отриманої від позивача позики на суму 3200,00 грн (банківські виписки по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022), суди дійшли правильного висновку про порушення ПП «Венеція Плюс» взятих на себе зобов'язань щодо повернення позивачу позики, наданої відповідно до договору №1, укладеного 21.08.2014, у зв'язку з чим за відповідачем рахується заборгованість за договором в сумі 496 800,00 грн.
Відтак, доводи скаржника в цій частині не знайшли свого підтвердження.
Також скаржник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03.10.2019 у справі № 902/271/18, від 16.02.2021 у справі № 922/2115/19, від 16.12.2021 у справі № 910/7103/21 та постанові від 05.10.2022 у справі № 204/6085/20 щодо можливості повернення до стадії підготовчого провадження для вчинення тих чи інших процесуальних дій.
У силу п. 3 ч. 1 ст. 177 ГПК України завданнями підготовчого провадження є, зокрема, визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів.
При цьому можливість повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття допускається у випадку, якщо судом встановлено замовчування відповідачем важливого питання, яке мало б бути вирішено саме на стадії підготовчого провадження. Стадія підготовчого провадження з огляду на її мету є не формальною, а реальною запорукою здійснення ефективного правосуддя на стадії розгляду справи по суті, тож належне та добросовісне ставлення до стадії підготовчого провадження як з боку суду, так і з боку всіх учасників справи, є таким, що у повній мірі відповідає засадам справедливого правосуддя. На важливість дотримання строку на подання доказів звертав свою увагу Верховний Суд й раніше у постановах від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 03.04.2019 № 913/317/18.
Як вбачається з оскарженого рішення місцевого господарського суду, в судовому засіданні 15.10.2024 предметом розгляду суду було усне клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження, яке ПП «Венеція Плюс» обґрунтовувалося необхідністю витребування оригіналів доказів, копії яких долучено до позовної заяви та з'ясування питання реального отримання відповідачем грошових коштів від позивача.
Водночас в судовому засіданні 15.10.2024 судом оглянуто оригінал договору позики №1 та встановлено відповідність долученої позивачем до позовної заяви копії договору наданому суду для огляду оригіналу.
Відтак, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні відповідного клопотання відповідача і Верховний Суд не вбачає порушень норм процесуального права останнім у даному випадку.
Крім цього, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Скаржник в якості обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо можливості стягнення заборгованості по договору, що не містить дати його укладення, щодо можливості стягнення заборгованості на підставі договору з відповідною датою копія якого відсутня у матеріалах справи).
Водночас Верховний Суд зауважує, що формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, в тому числі змінено назву статті 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Brualla Gomez de La Torre v. Spain» від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
У справі № 9057/577/24 судами обох інстанцій встановлено, що відповідачем не надано доказів наявності між сторонами у 2014 році інших зобов'язальних правовідносин чи будь-якого іншого договору позики, на підставі якого могли б виникнути правовідносини між сторонами у даній справі, а зазначення як позивачем при наданні позики, так і відповідачем при її частковому поверненні конкретних реквізитів договору позики - №1 від 21.08.2014, в сукупності з відповідністю суми позики за договором №1 наданим відповідачу грошовим коштам протягом серпня-листопада 2014 року (500 000,00 грн) та з урахуванням цитованих приписів абз. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України, п. 6.1. договору (щодо дати укладення договору позики) дає підстави для переконливого висновку, що саме на підставі долученого до позову договору №1 між сторонами й виникли спірні правовідносини.
За встановлених обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що підстав для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права у подібних правовідносинах немає, оскільки, попередніми судовими інстанціями достеменно встановлені у цій справі обставини, і фактично доводи скаржника в цій частині зводяться до надання іншої оцінки доказам, наявним у матеріалах справи, що з огляду на визначені у ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не належить до повноважень Верховного Суду.
Відтак, Верховний Суд не вбачає неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права у висновках судів попередніх інстанцій в оскарженій частині.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч.ч. 1 та 2 ст. 300 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення у відповідній частині, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -
Касаційну скаргу Приватного підприємства "Венеція Плюс" залишити без задоволення.
Постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 у справі № 907/577/24 в оскарженій частині залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.