19 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/22855/17
судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Мачульського Г. М.
Не погоджуюся із висновками колегії суддів Верховного Суду про те, що за встановлених судами обставин справи не підлягає задоволенню позов Міністерства юстиції України про стягнення 54 179 613,40 грн збитків, з посиланням, зокрема, на статтю 9 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон України № 3477-ІV).
У даній справі судами було встановлено, що 25.09.2013 у зв'язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" звернулося до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) із заявою, в якій скаржилося, зокрема, за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Рішенням ЄСПЛ від 20.10.2015 за заявою № 63403/13, поданою ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" проти України, суд дійшов висновку, що у зв'язку з підписанням 22.07.2015 Декларації про дружнє врегулювання, з Державного бюджету України на рахунок отримувача - ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" сплачено присуджені кошти в сумі 54 179 613,40 грн, що підтверджується копіями платіжних доручень від 22.02.2016 № 810 на суму 9 182 823,64 грн та від 24.02.2016 № 918 на суму 44 996 789,76 грн.
01.03.2016 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 49670204 з виконання наказу Господарського суду міста Києва від 13.05.2009 № 41/207, виданого ТОВ "Золотий Мандарин Ойл", про стягнення з Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" 54 179 613,40 грн вартості мазуту, у зв'язку з фактичним виконанням у повному обсязі рішення ЄСПЛ від 20.10.2015.
Згідно статті 1 Закону України № 3477-ІV, у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні Рішення - а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України.
Отже, рішенням Європейського суду з прав людини у справі проти України є і рішення щодо дружнього врегулювання у справі проти України.
Згідно частини 1 статті 8 Закону України № 3477-ІV виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням статусу остаточного.
Відповідно до положень частини 4 статті 9 Закону України № 3477-ІV позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає Орган представництва, який зобов'язаний протягом трьох місяців з моменту, визначеного в частині четвертій статті 8 цього Закону, звернутися до суду з відповідним позовом.
Із наведених положень вказаного Закону вбачається, що термін «збитки» у ньому вживається як компенсація Державі Україна тієї суми коштів, яка вона сплатила на виконання зазначеного Закону України № 3477-ІV у зв'язку із відповідним рішенням Європейського суду з прав людини у справі проти України.
Відповідно до частини 1 статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Згідно з частиною 2 статті 2 та статті 170 цього Кодексу держава є учасником цивільних відносин, яка набуває та здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Передаючи на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду цю справу попередня колегія суддів Верховного Суду у своїй постанові від 24.11.2020 зазначала, що задоволення позову є передчасним.
Отже, Верховний Суду у цій справі, передаючи її на новий розгляд не виключав можливість задоволення позову, поданого Міністерством юстиції України на підставі положень частини 4 статті 9 Закону України № 3477-ІV.
За вказаних обставин слід зазначити, що у разі відмови судом у позові Міністерству юстиції України у спірних правовідносинах негативним для права наслідком буде те, що у власності боржника залишиться 54 179 613,40 грн, право на які у останнього відсутнє, а Держава Україна при цьому понесені витрати у вказаній сумі не зможе компенсувати.
Тому вважаю відмову у позові Міністерству юстиції України із наведених у постанові від 19.08.2025 підстав неправильною.
Колегія суддів у своїй постанові, щодо якої викладаю окрему думку, виходила також і із висновків Верховного Суд України, викладених у постанові від 05.11.2012 у справі № 6-51цс12, у якій Верховний Суд України зазначив, що рішення ЄСПЛ про вилучення скарги з реєстру справ із підстав підписання сторонами декларації про дружнє врегулювання скарги не є остаточним, оскільки воно не приймалося палатою або Великою палатою Суду та не є рішенням по суті, яким встановлено порушення відносно заявника Конвенції.
Однак такі висновку суперечать наведеним вище положенням частини 4 статті 9 Закону України № 3477-ІV.
За вказаних обставин не можу погодитися із тим, що спір у даній справі має вирішуватися на підставі положень статей 22 (Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, 1166 (Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду) Цивільного кодексу України, вважаю, що для розгляду спору достатнім є застосування положень Закону України № 3477-ІV.
До того ж вказані положення Цивільного кодексу України регулюють специфічні правовідносини, а їх застосування унеможливлює у спірних правовідносинах компенсацію коштів Державі Україна, про що свідчить і зазначена у постанові практика Верховного Суду.
Враховуючи викладене, вважаю, що належало вирішити питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 05.11.2012 у справі № 6-51цс12, із передачею справи № 910/22855/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки таке застосування Верховним Судом України норм права є перешкодою гармонійного тлумачення судами національного законодавства України щодо можливості дружнього врегулювання у справі проти України, та як наслідок - отримання компенсації таких виплат від боржника, який свій обов'язок так і не виконав.
Також не можу погодитися із висновками колегії суддів про те, що посилання Міністерства юстиції України на порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не є підставою для скасування судового рішення.
Так, Міністерство юстиції України у зв'язку із цим зазначало у касаційній скарзі, що судом апеляційної інстанції не розглянуто подане ним клопотання щодо заміни відповідача правонаступником.
З метою перевірки цих доводів, Верховним Судом було прослухано технічну фіксацію судового засідання, яке відбулося 03.04.2025 та з'ясовано, що головуючим у судовому засіданні було зазначено про розгляд клопотання під час ухвалення рішення у справі. Водночас, ані у постанові Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2025, ані в іншому процесуальному документі апеляційного господарського суду не зазначено про розгляд заявленого клопотання та його результат.
Колегія суддів вважає, що зазначені порушення норм процесуального права не вплинули на правильність вирішення цього спору з урахуванням вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 24.11.2020, якою справа була направлена на новий розгляд, та обставин, встановлених у постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 905/1965/19.
Відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно статті 45 цього Кодексу сторонами в судовому процесі є позивачі та відповідачі, а статтями 42, 46 вказаного Кодексу визначено права і обов'язки сторін, зокрема права подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам (пункт 2 частини 1 статті 42 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до положень частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права, змагальність сторін.
Отже, вирішення питання щодо заміни відповідача правонаступником має важливе значення задля забезпечення змагальності сторін, та реалізації їх прав.
У зв'язку із тим, що відповідача, як вбачається, слід вважати таким, що вибув із матеріально-правових відносин у даному спорі, якщо таке було б встановлено за результатами розгляду вказаного клопотання, тому він незацікавлений у об'єктивному вирішенні спору, отже, розгляд справи судом апеляційної інстанції не забезпечив дотримання основних засад (принципів) господарського судочинства.
Суддя Г. М. Мачульський