05 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/3343/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича
на постанову Східного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Слободін М.М., судді: Тихий П.В., Шутенко І.А.)
від 06.05.2025
у справі № 922/3343/24
за позовом Харківського національного університету внутрішніх справ
до Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича
про стягнення 1 225 464,99 грн вартості переданої на зберігання продукції,
за участю представників учасників справи:
позивача -
відповідача -
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Харківський національний університет внутрішніх справ звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича, в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача 1 225 464,99 грн вартості переданої на зберігання продукції.
1.2. Позов обґрунтовував невиконанням відповідачем як зберігачем свого обов'язку з збереження та повернення переданого позивачем як поклажодавцем товару за договором зберігання від 11.08.2021 №62.
2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27.01.2025 у справі №922/3343/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
2.2. Ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що:
- у даному випадку для виникнення правових підстав для стягнення з відповідача вартості втраченого товару обов'язковою умовою є встановлення самого факту його втрати (нестачі), а також вини відповідача у вигляді умислу або грубої необережності;
- саме позивач одержує товар після припинення договору в місці його здавання (пункт 2.2 договору), обов'язку відповідача доставити залишки товару позивачу за його вимогою після закінчення терміну зберігання умови спірного договору не містять;
- з наявних у матеріалах справи доказів також неможливо встановити факт втрати залишку переданого на підставі договору товару;
- судом не встановлено вчинення сторонами протягом дії договору інвентаризації товару на складі відповідача, також не встановлено вжиття позивачем на протязі більше дев'яти місяців з дати припинення договору заходів щодо повернення товару, перевірки його стану, в т.ч. шляхом проведення інвентаризації; за відсутності доказів про втрату, знищення чи пошкодження залишку переданого на зберігання відповідачу товару, суд позбавлений можливості встановити протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. Окрім цього, позивачем не доведено, що така втрата (за умови її підтвердження) сталася за наявності умислу або грубої необережності відповідача, як того передбачає частина третя статті 950 Цивільного кодексу України;
- позивачем не доведено належними та допустимими доказами такого елементу складу правопорушення, як протиправної поведінки відповідача;
- позивачем був застосований розрахунок розміру збитків, виходячи з вартості товару, за яку він був придбаний на підставі договорів про закупівлю товарів за державні кошти від 29.07.2021 №243 та від 29.11.2021 №498. Натомість, у жодному з пунктів договору не зазначено про те, що вартість товару визначається, виходячи з ціни його закупівлі.
2.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 рішення Господарського суду Харківської області від 27.01.2025 у справі № 922/3343/24 скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича на користь Харківського національного університету внутрішніх справ 1 225 464,99 грн вартості переданої на зберігання продукції.
2.4. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позову, дійшов протилежних висновків та задовольнив позовні вимоги, виходячи з того, що зі змісту умов договору після закінчення строку дії договору та відповідно до вимоги поклажодавця зберігач в безумовному порядку повертає поклажодавцю передане на зберігання майно і тягар ініціювання процедури повернення товару (що включає визначення місця та часу повернення товару та повідомлення про це поклажодавця для узгодження цього питання) лежить саме на зберігачеві. При цьому зазначив, що реалізація поклажодавцем свого права на отримання товару є неможливою без визначення зберігачем місця його здавання. Між тим встановив, що жодний доказ у справі не містить даних про місцезнаходження складу відповідача, що свідчить про нерозумність висновку суду першої інстанції про те, що позивач зі своєї вини не з'явився за отриманням поклажі.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись з постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі №922/3343/24, Фізична особа-підприємець Горбачов Сергій Вікторович подав касаційну скаргу, якою просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.
3.2. Підставами касаційного оскарження Фізична особа-підприємець Горбачов Сергій Вікторович визначив пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
3.4. Фізична особа-підприємець Горбачов Сергій Вікторович підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України), від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц, від 18.07.2019 у справі №915/283/18, від 08.04.2021 у справі №916/1781/20, від 10.03.2022 у справі №908/3209/16 (щодо застосування статті 22 Цивільного кодексу України), від 06.07.2018 у справі №911/2731/17, від 16.10.2024 у справі №916/1877/23 (щодо застосування статей 948, 949 Цивільного кодексу України), від 15.04.2020 у справі №643/14079/17 (щодо застосування статей 42, 623, частин першої та другої статті 936, статей 938, 950, 951 Цивільного кодексу України), від 02.11.2022 у справі № 146/1094/21, 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц (щодо застосування статті 213 Цивільного кодексу України), від 18.05.2022 у справі № 613/1436/17 (щодо порядку застосування правила Сontra proferentem), від 10.04.2019 у справі №390/34/17 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України), від 03.04.2024 у справі №917/1212/21 (щодо застосування статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
3.5. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
3.6. Крім того, підставою касаційного оскарження підприємець зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування у взаємному зв'язку норм статей 22, 614, 623, 936, 938, 942, 950, 951 Цивільного кодексу України в умовах широкомасштабної збройної агресії, а саме: щодо відсутності складу господарського правопорушення в діях відповідача за обставин, коли неможливість повернення товару поклажодавцю є наслідком непередбачуваного потрапляння відповідної території, де зберігався товар, в зону активних бойових дій в момент початку військового вторгнення, а в подальшому - в зону тимчасової окупації.
3.7. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
3.8. Ще однією підставою касаційного оскарження зазначає пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: частини першої та третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України. Також зазначає, що суд апеляційної інстанції в порушення положень частини п'ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України вийшов за межі позову.
Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції не досліджено та повністю проігноровано докази, якими підтверджуються факти безперервного зберігання товару на складі м. Бахмут, відсутність фізичного руху товару під час його закупівлі позивачем у відповідача згідно договорів про публічну закупівлю, об'єктивної неможливості підтвердити факт знищення або пошкодження товару у зв'язку із знаходженням складу спочатку в зоні бойових дій, а потім в зоні тимчасової окупації.
3.9. Харківський національний університет внутрішніх справ у відзиві на касаційну скаргу просить її залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Харківський національний університет внутрішніх справ вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачем доведено належними, допустимими, достовірними та достатньо вірогідними доказами факт спричинення останньому збитків у зазначеному у позові розмірі, тоді як відповідачем не доведено з урахуванням положень частини другої статті 614 Цивільного кодексу України, що він вжив усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання за спірним договором.
3.10. Від відповідача надійшла заява про поворот виконання судового рішення, відповідно до якої останній просить, у випадку задоволення його касаційної скарги шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення місцевого господарського суду, одночасно вирішити питання про поворот виконання постанови суду апеляційної інстанції шляхом повернення ФОП Горбачову С.В. стягнутих (добровільне виконання) грошових коштів в сумі 1 262 228,93 грн.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Між Фізичною особою - підприємцем Горбачовим С.В., зберігачем, та Харківським національним університетом внутрішніх справ, поклажодавцем, був укладений договір зберігання від 11.08.2021 №62 (надалі - договір). Згідно з його умовами поклажодавець передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання товар, а саме: гранули паливні в кількості 158 т; початок зберігання - 11.08.2021; кінець зберігання 31.12.2022.
У відповідності до пункту 2.1 договору зберігач, зокрема, забезпечує повне збереження товару, а після закінчення зберігання повертає поклажодавцю той самий товар або рівну кількість речей того самого роду і якості; турбується про товар, як про власний, вживає всіх заходів щодо його збереження від знищення, пошкодження, іншого зниження споживчих якостей; повертає товар поклажодавцю повністю або частково відповідно до вимоги останнього не пізніше 14 днів з дня одержання такої вимоги; повертає товар повністю після припинення договору (підпункти 2.1.2, 2.1.5, 2.1.7, 2.1.8).
Згідно з пунктом 2.2 договору поклажодавець, зокрема, одержує товар після припинення договору в місці його здавання, якщо інше не встановлено сторонами додатково.
Розділом 3 договору передбачена відповідальність сторін, а саме: сторона, що постраждала від невиконання або неналежного виконання іншою стороною зобов'язань за договором, має право вимагати відшкодування завданих їй збитків (пункт 3.1).
Зберігач несе відповідальність перед поклажодавцем у випадку втрати, псування товару: а) за пошкодження товару, які призвели до погіршення споживчих якостей настільки, що використання того за призначенням стало неможливим ("істотне пошкодження") - у розмірі вартості товару; б) за інші пошкодження - у розмірі суми, на яку знизилася вартість товару. Зазначені суми розраховуються виходячи з вартості товару на дату початку зберігання (пункти 3.2, 3.3 договору).
Цей договір діє з моменту підписання до 31.12.2022 (пункт 5.1 договору).
Додатковою угодою від 11.11.2021 №1 до договору сторони внесли зміни до пункту 1.1 та виклали його в новій редакції, а саме: поклажодавець передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання такий товар: 1) гранули паливні в кількості 158 т; початок зберігання - 11.08.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 2) гранули паливні в кількості 65,445 т; початок зберігання - 11.11.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022.
Додатковою угодою від 01.12.2021 №2 до договору сторони внесли зміни до пункту 1.1 та виклали його в новій редакції, а саме: поклажодавець передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання такий товар: 1) гранули паливні в кількості 158 т; початок зберігання - 11.08.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 2) гранули паливні в кількості 65,445 т; початок зберігання - 11.11.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 3) паливна деревина в кількості 7,5 скл.м; початок зберігання - 01.12.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 4) деревне вугілля в кількості 0,40 т; початок зберігання - 01.12.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022.
Додатковою угодою від 28.12.2021 №3 сторони внесли зміни до пункту 1.1 та виклали його в новій редакції, а саме: поклажодавець передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання такий товар: 1) гранули паливні в кількості 158 т; початок зберігання - 11.08.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 2) гранули паливні в кількості 65,445 т; початок зберігання - 11.11.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 3) паливна деревина в кількості 7,5 скл.м; початок зберігання - 01.12.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 4) деревне вугілля в кількості 0,40 т; початок зберігання - 01.12.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022; 5) гранули паливні в кількості 277,3995 т; початок зберігання - 28.12.2021; закінчення зберігання - 31.12.2022.
На виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання наступний товар: 1) гранули паливні з деревини хвойних порід у кількості 158 т на суму 692 040,00 грн; 2) гранули паливні з деревини хвойних порід у кількості 65,445 т на суму 315 314,01 грн; 3) паливну деревину в кількості 7,5 скл.м на суму 11 400,00 грн; 4) деревне вугілля в кількості 0,4 т на суму 6 405,02 грн; 5) гранули паливні з деревини хвойних порід у кількості 277,399 на суму 1 559 840,97грн, про що свідчать накладні-вимоги на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів від 28.09.2021 № 21-62-11674, від 15.11.2021 № 21-62-12460, від 13.12.2021 № 21-62-13137, від 28.12.2021 № 21-62-13196.
Як зазначає позивач станом на 01.07.2024 відповідач повернув з відповідального зберігання товар у загальній кількості 278,0455 т, про що свідчать видаткові накладні від 05.11.2021 № 641.11-1-1к; від 12.11.2021 № 243-2; від 16.11.2021 № 243-3; від 17.11.2021 № 243-4; від 22.11.2021 № 243-5; від 26.11.2021 № 243-6; від 06.12.2021 № 243-7; від 20.12.2021 № 243-9; від 22.12.2021 № 243-10; від 24.12.2021 № 243-11; від 28.12.2021 № 243-12; від 29.12.2021 № 243-13; від 06.01.2022 № 243-14; від 12.01.2022 № 243-15; від 25.01.2022 № 243-16; від 02.08.2022 № 12; від 03.08.2022 № 13; від 04.08.2022 № 14; від 12.06.2024 № 243-17; від 14.06.2024 № 243-18.
20.10.2023 позивач надіслав відповідачу лист-вимогу щодо виконання зобов'язань від 19.10.2023 №1/3373, в якому вимагав протягом 7 днів з моменту отримання вимоги повернути до Харківському національному університету внутрішніх справ паливні матеріали в кількості 270,024 т паливних гранул і вугілля та 7,5 складометрів паливної деревини, що були передані за договором. Втім відповідач відповіді на вимогу щодо повернення товару не надав.
Позивач стверджує, що залишок товару, який відповідач не повернув за договором станом на 01.07.2024, складає 223,1985 т паливних гранул та 7,5 скл.м паливної деревини на загальну суму 1 225 464,99 грн, про що свідчить довідка відділу фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Харківського національного університету внутрішніх справ від 03.07.2024 №4/1070.
Посилаючись на вказані обставини, позивач звернувся із позовом у даній справі про стягнення з відповідача 1 225 464,99 грн вартості переданої на зберігання продукції.
5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд
5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
5.3. Відповідно до частини першої статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання (частина перша статті 938 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною першою статті 942 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (частина перша статті 950 Цивільного кодексу України).
Частиною третьою статті 950 Цивільного кодексу України передбачено, що зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
5.4. Судами встановлено, що між ФОП Горбачовим С.В., зберігачем, та Харківським національним університетом внутрішніх справ, поклажодавцем, був укладений договір зберігання від 11.08.2021 №62 (надалі - договір). Згідно з його умовами поклажодавець передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання товар, а саме: гранули паливні в кількості 158 т; початок зберігання - 11.08.2021; кінець зберігання 31.12.2022.
5.5. Відповідно до статті 948 Цивільного кодексу України поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.
Частиною першою статті 949 Цивільного кодексу України встановлено, що зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
5.6. Виходячи із аналізу норм зазначених статей, обов'язок зберігача повернути поклажодавцеві річ кореспондується із обов'язком поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 06.07.2018 у справі №911/2731/17, про незастосування позиції якого зазначає і скаржник.
5.7. Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, згідно з пунктом 5.1 договору він діє з моменту підписання та до 31.12.2022, окрім цього, в пункті 1.1 договору визначений термін зберігання товару - 31.12.2022.
Отже строк зберігання належного позивачу товару був встановлений сторонами саме до 31.12.2022 включно.
Відповідно до пункту 2.1 договору зберігач, зокрема, забезпечує повне збереження товару, а після закінчення зберігання повертає поклажодавцю той самий товар або рівну кількість речей того самого роду і якості; турбується про товар, як про власне, вживає всіх заходів щодо його збереження від знищення, пошкодження, іншого зниження споживчих якостей; повертає товар поклажодавцю повністю або частково відповідно до вимоги останнього не пізніше 14 днів з дня одержання такої вимоги; повертає товар повністю після припинення договору (підпункти 2.1.2, 2.1.5, 2.1.7, 2.1.8).
Згідно з пунктом 2.2 договору поклажодавець, зокрема, одержує товар після припинення договору в місці його здавання, якщо інше не встановлено сторонами додатково.
Суд апеляційної інстанції, аналізуючи умови договору, виходив з того, що зі змісту зазначених умов договору, після закінчення строку дії договору та відповідно до вимоги поклажодавця зберігач в безумовному порядку повертає поклажодавцю передане на зберігання майно і тягар ініціювання процедури повернення товару (що включає визначення місця та часу повернення товару та повідомлення про це поклажодавця для узгодження цього питання) лежить саме на зберігачеві.
Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять жодного доказу (листів, іншої кореспонденції), які б свідчили про ініціювання та організацію відповідачем процедури виконання свого обов'язку - повернення залишків переданого на зберігання майна.
При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що реалізація поклажодавцем свого права на отримання товару є неможливою без визначення зберігачем місця його здавання, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про місцезнаходження складу відповідача та не зазначено місця, куди позивач мав з'явитися за отриманням своєї поклажі, а також доказів з яких можна встановити місце виконання зобов'язання.
Тобто поклажодавець міг реалізувати своє право на отримання переданого на зберігання майна, лише надіславши зберігачеві відповідну вимогу та отримавши від останнього інформацію щодо певного місця та часу здійснення даної процедури, в свою чергу зберігач мав вчинити кореспондуючі реалізації зазначеного права поклажодавця дії з організації процедури повернення майна поклажодавцю, повідомивши останнього про місце та час повернення майна.
До того ж суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не зміг пояснити, куди позивач мав з'явитися за отриманням своєї поклажі і з якого доказу можна встановити місце виконання зобов'язання. При цьому представник відповідача не заперечував, що відповідач веде свою діяльність в декількох місцях на території України.
5.8. Мотивуючи свою касаційну скаргу посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначив, що судом апеляційної інстанції було застосовано положення статей 948, 949 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 06.07.2018 у справі №911/2731/17, від 16.10.2024 у справі №916/1877/23 в контексті обов'язку поклажодавця забрати переданий на зберігання товар, положення статей 42, 623, частин першої та другої статті 936, статей 938, 950, 951 Цивільного кодексу України від 15.04.2020 у справі №643/14079/17.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у справі №911/2731/17, направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що згідно з пунктом 1 зазначеної додаткової угоди поклажодавець повинен забрати у зберігача майно не пізніше 30.11.2015, тобто цією умовою сторони встановили не тільки обов'язок щодо повернення майна, а й зустрічний обов'язок Банку забрати це майно. До того ж касаційний суд звернув увагу у цій справі, що додатковою угодою сторонами визначено адресу, за якою зберігач зобов'язувався зберігати майно.
Тоді як у справі, що переглядається ні умовами договору, ні додатковими угодами, ні іншими належними доказами не визначено ні місця здавання товару, ні місця зберігання товару, що унеможливлює виконання поклажодавцем свого обов'язку з його повернення.
У справі №916/1877/23 Верховний Суд, скасовуючи судові рішення, звернув увагу, що суди не здійснили ґрунтовного дослідження питання щодо належності суб'єкта права вимоги повернення спірного вантажу, зокрема, враховуючи заявлену третьою особою позицію як власника майна, та клопотання відповідача за первісним позовом щодо витребування доказів, які підтверджують право власності третьої особи на спірне майно. Беручи до уваги обов'язковість дослідження правового статусу третьої особи у межах спірних правовідносин, а також його заперечення як власника майна щодо можливості передання цього майна іншій особі, неврахування та недослідження судом поданих доказів, лише на підставі їх подання поза межами встановленого строку, при розгляді позовної вимоги товариства як третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, є неприйнятним. Також зазначав, що підлягає дослідженню питання стягнення позивачем за зустрічним позовом плати за надані послуги у договірному порядку, з моменту отримання ним вимоги поклажодавця/власника майна про повернення майна, та існування підстав для нарахування такої плати останнім в порядку статей 946 та 947 Цивільного кодексу України. Зазначене стало підставою для направлення справи на новий розгляд.
У справі №643/14079/17 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, зазначав, що при скасуванні рішення суду першої інстанції та частковому задоволенні позову апеляційний суд не визначився який статус має відповідач (зберігача чи професійного зберігача), оскільки саме по собі укладення оплатного договору зберігання не свідчить, що зберігач є професійним і систематично здійснює таку діяльність; не звернув уваги на те, що в матеріалах справи є тільки додаткова угода про продовження строку договору зберігання. Докази продовження сторонами строку договору на 2015 рік в матеріалах справи відсутні; не встановив, чи існують умови для відшкодування збитків; не звернув уваги, що розмір збитків завданих втратою речі зберігачем має доводитися поклажодавцем (кредитором); не з'ясував, яка дійсна вартість локомотиву.
Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 Господарського процесуального кодексу України).
З огляду на викладене, Суд, у результаті аналізу змісту судових рішень у цій справі та у справах №911/2731/17, №916/1877/23, №643/14079/17, дійшов висновку, що спірні правовідносини у вказаних справах, з огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, є схожими у контексті змістового критерію, з огляду на предмет і підстави позову, вид договору, який став підставою виникнення спірних правовідносин (договір зберігання), нормативно-правове регулювання (зокрема, статті 936, 938, 948, 949, 950, 951 Цивільного кодексу України), проте є відмінними за фактичними обставинами, встановленими судами, та поданими доказами; справи містять іншу фактично-доказову базу, ніж справа що розглядається. Оскаржувана постанова не суперечить висновкам, викладеним у постановах, на які посилається скаржник.
5.9. Також скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України), від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц, від 18.07.2019 у справі №915/283/18, від 08.04.2021 у справі №916/1781/20, від 10.03.2022 у справі №908/3209/16 (щодо застосування статті 22 Цивільного кодексу України), від 02.11.2022 у справі № 146/1094/21, 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц (щодо застосування статті 213 Цивільного кодексу України), від 18.05.2022 у справі № 613/1436/17 (щодо порядку застосування правила Сontra proferentem), від 10.04.2019 у справі №390/34/17 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України).
5.10. У справі №911/1278/20 перед Великою Палатою Верховного Суду було поставлено питання щодо визначення моменту переходу права власності на рухоме майно (транспортні засоби) від продавця до покупця. Суд зазначив, що право власності на рухоме майно переходить відповідно до умов укладеного договору. Якщо такий договір визначив здійснення державної реєстрації однією з умов для переходу права власності, то її недодержання не підтверджує перехід права власності до набувача рухомого майна. Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що на час вчинення у виконавчому провадженні арешту спірних транспортних засобів на виконання судових рішень про стягнення на користь відповідача 2 грошових коштів у зведеному виконавчому провадженні діяли умови щодо переходу права власності за договором, які передбачали сукупність настання двох обставин (передачі транспортних засобів та здійснення їх перереєстрації). Оскільки такі умови не були дотримані, спірні екскаватори не перейшли у власність позивача, а продовжували перебувати у власності відповідача 1 та могли бути обтяжені приватним виконавцем на користь відповідача 2, як стягувача у виконавчому провадженні. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України). Національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У справі №390/34/17, Верховний Суд, посилаючись на пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України та застосовуючи доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), виходив з того, що дії позивача, який уклав додаткову угоду до договору оренди землі, а згодом пред'являє позов про визнання договору оренди землі неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісними.
Посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції застосував положення пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України при вирішенні спірних правовідносин, пов'язаних із виконанням договору зберігання без врахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17 Верховним Судом відхиляються, оскільки скаржник посилається у цьому на висновки Верховного Суду щодо поняття справедливості та добросовісності, що прийняті взагалі за інших правовідносин, зокрема з відносин, пов'язаних з правом власності та з відносин оренди.
5.11. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимоги позивача щодо стягнення збитків, виходив з наступного.
Згідно з частиною першою статті 950 Цивільного кодексу України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 951 Цивільного кодексу України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.
Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 614 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Статтею 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другою цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що неповернення зберігачем поклажодавцеві після закінчення строку дії договору частини переданого на зберігання товару призвело до зменшення майнової сфери позивача, у зв'язку з чим такі втрати відповідають поняттю збитків, визначеному статтею 22 Цивільного кодексу України.
При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що вина відповідача полягає у неповерненні переданого на зберігання товару, тоді як він, підписавши договір, міг та повинен був знати, що на ньому лежить безумовний обов'язок виконання даного обов'язку, тоді як відповідачем не доведено, з урахуванням положень частини другої статті 614 Цивільного кодексу України, що він вжив усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язання за спірним договором.
Невиконання відповідачем даного обов'язку з необхідністю та невідворотністю спричинило для позивача збитки, що свідчить про наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками, яких зазнав позивач.
Посилання відповідача на правові висновки Верховного Суду, наведені у постановах від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц (стягнення збитків за кредитним договором), від 18.07.2019 у справі №915/283/18 (стягнення вартості втраченого вантажу під час перевезення), від 08.04.2021 у справі №916/1781/20 (стягнення збитків у зв'язку з неповерненням предмету лізингу за договором оперативного лізингу), від 10.03.2022 у справі №908/3209/16 (стягнення збитків, пов'язаних з не доставкою до пункту призначення цінного відправлення), колегія суддів визнає формальними та декларативними, адже належного обґрунтування необхідності їх врахування у спірних правовідносинах скаржником не наведено та більше того, висновки із згаданих постанов стосувалися правовідносин, які не є подібними тим, що мають місце у справі № 922/3343/24.
5.12. Щодо застосування статті 213 Цивільного кодексу України, яка передбачає тлумачення змісту договору
Скаржник за доводами касаційної скарги зазначає, що судом апеляційної не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.11.2022 у справі № 146/1094/21, 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, від11.05.2022 у справі № 613/1436/17 щодо тлумачення умов договору.
Так у справі № 146/1094/21 Верховним Судом викладено висновок, що при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору.
У справі № 753/11000/14-ц зроблено висновок, що у разі, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 Цивільного кодексу України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the diminant sinfluence of the party).
У справі № 613/1436/17 Верховний Суд зазначив, що Сontra proferentem має застосовуватися у разі, якщо є два різні тлумачення умови (чи умов), а не відмінні редакції певної умови (умов) договору:
contra proferentem має на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище. Оскільки саме вона допустила таку двозначність;
contra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань);
contra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь в процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі чи навіть складала проект усього договору або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою;
у разі неясності умов договору тлумачення умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведене інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань.
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, аналізуючи умови договору, виходив з того, що реалізація поклажодавцем свого права на отримання товару є неможливою без визначення зберігачем місця його здавання, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про місцезнаходження складу відповідача та не зазначено місця, куди позивач мав з'явитися за отриманням своєї поклажі, а також доказів з яких можна встановити місце виконання зобов'язання.
Суд апеляційної інстанції встановив, що ні умовами договору, ні додатковими угодами, ні іншими належними доказами не визначено ні місця здавання товару, ні місця зберігання товару, що унеможливлювало виконання поклажодавцем свого обов'язку з його повернення.
До того, скаржник в касаційній скарзі вказав, що в період дії договору зберігання він самостійно за власний кошт доставляв неодноразово товар зі зберігання на склад позивача згідно вимог останнього.
З огляду на викладене, враховуючи правовідносини, що склалися між сторонами, скаржником не доведено різного тлумачення змісту договору, а також того, що суд апеляційної інстанції порушив правила тлумачення договору.
5.13. Також зазначено, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", викладеної у постанові від 03.04.2024 у справі №917/1212/21.
У справі №917/1212/21 cпірні правовідносини виникли стосовно визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус і блок обслуговуючих приміщень, наказу щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником у частині зобов'язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником, визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна та витребування майна з чужого незаконного володіння. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання, чи відбувається зміна державної форми власності виключно шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, адже Закон України "Про приватизацію державного майна" не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що державне майно, яке передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Висновки Великої Палати щодо дотримання всіх критеріїв трискладового тесту для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання зроблені з урахуванням встановлених у цій справі обставин, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника - держави в особі КМУ, витребування такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності Компанії, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Тоді як у справі, що переглядається, втручання у право власності не встановлювалося.
Суд касаційної інстанції вважає, що висновки, викладені у зазначеній скаржником постанові Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що розглядається.
5.14. Також касаційна скарга обґрунтована посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
У поданій касаційній скарзі скаржник зазначає про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування у взаємному зв'язку норм статей 22, 614, 623, 936, 938, 942, 950, 951 Цивільного кодексу України в умовах широкомасштабної збройної агресії, а саме: щодо відсутності складу господарського правопорушення в діях відповідача за обставин, коли неможливість повернення товару поклажодавцю є наслідком непередбачуваного потрапляння відповідної території, де зберігався товар, в зону активних бойових дій в момент початку військового вторгнення, а в подальшому - в зону тимчасової окупації.
Разом з тим, зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник не обґрунтував у чому саме полягає неправильне застосування наведених вище норм права та не вказав, яким чином ці норми мають бути застосовані у спірних правовідносин.
Водночас, за результатами касаційного перегляду судових рішень судом касаційної інстанції не встановлено неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.
З огляду на викладене, підстави для формування висновків Верховного Суду у спірних правовідносинах відсутні.
При цьому колегія суддів враховує, що при розгляді справи №922/4826/23 за позовом Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича до Харківського національного університету внутрішніх справ про визнання припиненим господарського зобов'язання Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича перед Харківським національним університетом внутрішніх справ, яке виникло на підставі договору зберігання № 62 від 11.08.2021 з урахуванням додаткових угод № 1 від 11.11.2021, № 2 від 01.12.2021 та № 3 від 28.12.2021 щодо повернення зі зберігання або оплати вартості товару (паливних матеріалів), а саме: на суму 240 019,29 грн - внаслідок здійсненого належного виконання, а на суму 1 226 549,80 грн - внаслідок неможливості його виконання з незалежних від сторін причин, суди, відмовляючи у задоволенні позову, з висновками яких погодився і Верховний Суд, встановили, що ні в укладеному між сторонами у справі договорі зберігання, ні у додаткових угодах до нього, ні у накладних-вимогах на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів сторони не визначили місце зберігання товару, а у реквізитах сторін договору місцезнаходженням позивача зазначене місто Харків. Жодних доказів зберігання позивачем переданого йому відповідачем товару у складських приміщеннях у місті Бахмут матеріали справи не містять. Також судами в межах вказаного провадження досліджено договір оренди приміщення № 2021/07 від 20.12.2021, акт прийому-передачі приміщення № 1 від 20.07.2021, витяг з державного реєстру речових прав щодо орендованого приміщення, картку складського обліку матеріалів, подані підприємцем на підтвердження знаходження переданого йому відповідачем на зберігання товару саме у місті Бахмут, та встановлено що із цих доказів неможливо встановити, що у орендованому позивачем приміщенні у місті Бахмут знаходився саме товар, переданий йому відповідачем на зберігання, а також те, що цей товар був знищений саме внаслідок бойових дій, тобто з незалежних від відповідача причин.
При розгляді справи, що переглядається, відповідачем на підтвердження знаходження переданого підприємцю позивачем на зберігання товару саме у місті Бахмут були надані ці ж докази.
В контексті зазначеного, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на незастосування до спірних правовідносин правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №910/2991/17, в якій йшлося про майно, яке зберігалося на території, яка в ході антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях стала непідконтрольною органам державної влади України, оскільки в межах справи, що переглядається, відповідачем не доведено, що майно перебувало на зберіганні на території тимчасової окупації.
Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження.
5.15. Ще однією підставою касаційного оскарження зазначає пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: частини першої (суди не дослідили зібрані у справі докази) та третьої (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи) статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції не досліджено та повністю проігноровано докази, якими підтверджуються факти безперервного зберігання товару на складі м. Бахмут, відсутність фізичного руху товару під час його закупівлі позивачем у відповідача згідно договорів про публічну закупівлю, об'єктивної неможливості підтвердити факт знищення або пошкодження товару у зв'язку із знаходженням складу спочатку в зоні бойових дій, а потім в зоні тимчасової окупації.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий, розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього кодексу.
За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий, розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Разом з тим, касаційна скарга не містить доводів з посиланням на пункт 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України щодо необґрунтованого відхилення клопотань.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Також зазначає, що суд апеляційної інстанції в порушення положень частини п'ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України вийшов за межі позову.
Частиною п'ятою статті 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
У розумінні норм господарського процесуального законодавства предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять фактичні обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмету позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Як вбачається із позовної заяви, предметом позову позивач визначив стягнення з підприємця на свою користь 1 225 464,99 грн вартості переданої на зберігання продукції. Позов обґрунтовував невиконанням відповідачем як зберігачем свого обов'язку з збереження та повернення переданого позивачем як поклажодавцем товару за договором зберігання від 11.08.2021 №62.
Розглядаючи по суті позовні вимоги на підставі досліджених наявних у матеріалах справи документів відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції встановив невиконання відповідачем умов договору зберігання.
З огляду на викладене, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції порушено положення частини п'ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України шляхом виходу за межі позовних вимог.
Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки вже оцінених судами попередніх інстанцій доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.2. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.
6.4. Щодо заяви про поворот виконання судового рішення
Відповідно до частини першої статті 333 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він:
1) закриває провадження у справі;
2) залишає позов без розгляду;
3) відмовляє в позові повністю;
4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
З огляду на те, що суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення постанови суду апеляційної інстанції без змін, у суду відсутні підстави для застосування частини першої статті 333 Господарського процесуального кодексу України.
7. Судові витрати
7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317, 333 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Горбачова Сергія Вікторовича залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2025 у справі № 922/3343/24 - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Головуючий В. Студенець
Судді С. Бакуліна
О. Кібенко