Постанова від 08.09.2025 по справі 915/56/22

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/56/22

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючої судді Принцевської Н.М.;

суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.;

(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Миколаївської міської ради

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 (повний текст рішення складено 13.06.2025)

по справі №915/56/22

за позовом Миколаївської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА"

про стягнення коштів за безоплатне користування земельною ділянкою у розмірі 299894,78 грн,

(суддя першої інстанції: Коваль С.М., дата та місце ухвалення рішення: 30.04.2025 року, Господарський суд Миколаївської області, м. Миколаїв),

ВСТАНОВИВ:

У січні 2022 року Миколаївська міська рада (далі - Позивач) звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА" (далі - Відповідач) про стягнення з останнього грошових коштів у загальній сумі 299894 грн. 78 коп. за безоплатне користування з 01.03.2017 до 01.03.2020 земельною ділянкою площею 5158 кв.м для обслуговування нерухомого майна по вул. 4 Поздовжній, 76 у м. Миколаєві, в обґрунтування якої Позивач посилався на Податковий кодекс України, ст. 80, 120, 125, 126, 141, 206 Земельного кодексу України, ст. 7 Закону України “Про оренду землі», ст. 377, 509, 526, 627, 628 Цивільного кодексу України, ст. 4 Закону України “Про місцеве самоврядування».

В обґрунтування позову Миколаївська міська рада посилалась на те, що Відповідач за період з 01.03.2017 по 01.03.2020 перебування у його власності нерухомого майна по вул. 4 Поздовжня, 76 в м. Миколаєві, а саме, період 01.03.2017-01.03.2020, мав сплатити кошти за користування земельною ділянкою, чого ним зроблено не було. Внаслідок несплати ТОВ “ВІТЕРРА» коштів за користування земельною ділянкою порушені права Миколаївської міської ради як органу місцевого самоврядування та власника земельної ділянки, а саме, право на одержання коштів за використання земельної ділянки.

У зв'язку з викладеними обставинами, Позивачем розмір недоотриманого доходу у вигляді орендної плати за безоплатне використання спірної земельної ділянки розраховано, як розмір орендної плати за землю, який нараховано виходячи з розміру орендної плати за договором та періоду, протягом якого земельна ділянка використовувалась Відповідачем без відповідних правових підстав.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Суд у своєму рішенні зазначив, що оскільки Миколаївська міська рада не надала технічну документацію, витягу з нормативної грошової оцінки земельної ділянки за спірний період або відповідну довідку, із розрахунку Позивача неможливо встановити чи правильними є застосовані ним: функціональне призначення, коефіцієнти та нормативна грошова оцінка землі, які зазначені у якості вихідних даних для розрахунку розміру орендної плати, заявленої до стягнення.

Не погоджуючись з таким рішенням, Миколаївська міська рада звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою у якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 у даній справі скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Так Апелянт вказує, що із часу виникнення права власності на нерухоме майно у Відповідача виник обов'язок щодо сплати коштів за користування земельною ділянкою, який Відповідач не виконав, а отже без законних підстав зберіг у себе майно- кошти за використання земельної ділянки, які підлягають стягненню у судовому порядку.

Посилаючись на ст. 18 Закону України «Про оцінку земель», Апелянт зазначає, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок, зокрема, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення проводиться не рідше ніж раз на 5-7 років.

Як зазначає Позивач, Рішенням Миколаївської міської ради від 27.01.2011 №3/40 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва» (зі змінами) затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Миколаєва, рішення введено в дію з 01.01.2012.

При цьому, пунктом 3 Рішення Миколаївської міської ради від 10.07.2019 №52/18 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва» визнано таким, що втратило чинність, з дня введення в дію цього Рішення Миколаївської міської ради від 27.01.2011 №3/40 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва» (зі змінами). Рішення Миколаївської міської ради від 10.07.2019 набрало чинності з 01.01.2020.

Тобто, як зазначає Позивач, з 01.01.2020 Рішенням Миколаївської міської ради від 27.01.2011 №3/40 втратило чинність.

З огляду на зазначене, у період з 2012 року по 2019 рік включно у м. Миколаєві діяла нормативна грошова оцінка земель міста, затверджена рішенням міськради від 27.10.2011 №3/40, а з 01.01.2020 діє нормативна грошова оцінка земель міста, затверджена рішенням міськради від 10.07.2019 №52/18.

Апелянт зазначає, що в розрахунку розміру несплачених Відповідачем коштів за безоплатне користування земельною ділянкою застосовано нормативну грошову оцінку земельної ділянки, що визначена у Витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки:

- від 13.02.2012 (для розрахунку заборгованості за період з 01.03.2017 до 31.12.2019), складеного відповідно до рішення міськради від 27.01.2011 №3/40 (НГО земельної ділянки визначена у розмірі 1 732 984,84 грн);

- від 13.03.2012 (для розрахунку заборгованості за період з 01.01.2020 до 01.03.2020), складеного відповідно до рішення міськради від 10.07.2019 №52/18 (НГО земельної ділянки визначена у розмірі 4 186 459,90 грн).

На переконання Апелянта, Миколаївською міською радою правомірно була визначена сума розміру НГО земельної ділянки, з урахуванням чинності витягів з технічної документації про НГО земельної ділянки та коефіцієнтів індексації НГО земель, які були встановлені органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (Держгеокадастр) у відповідні роки.

При цьому, Апелянт зазначає, що Відповідачем не доведено та не надано жодних належних та допустимих доказів, що відповідний розрахунок збитків є неправильним, а розмір збитків за зазначений період є помилково розрахований. Відповідач не надав жодних доказів невірності розрахунку, лише формально посилаючись на неправильність та необґрунтованість розрахунку, при цьому суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам та твердженням Сторін згідно принципу вірогідності доказів, встановленому ст. 79 Господарського процесуального кодексу України.

Підсумовуючи зазначене, Апелянт стверджує, що у спірний період мало місце фактичне користування Відповідачем земельною ділянкою комунальної власності без здійснення оплати за таке користування. При цьому, сам факт такого користування Відповідачем не оспорюється та не спростовується.

Таким чином, на переконання Апелянта, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, фактично звільнив Відповідача від обов'язку сплати коштів за користування земельною ділянкою, тим самим нівелювавши положення цивільного, господарського, земельного та податкового законодавства щодо обов'язковості плати за землю.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.07.2025 відкрито з поновленням пропущеного процесуального строку апеляційне провадження за апеляційною скаргою Миколаївської міської ради на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22; встановлено строк учасникам справи для подання відзиву на апеляційну скаргу та інших заяв та клопотань протягом 10 днів з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі; вирішено розглянути апеляційну скаргу Миколаївської міської ради на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22 у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження; зупинено дію рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22; витребувано у Господарського суду Миколаївської області матеріали справи №915/56/22.

23.07.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №915/56/22.

24.07.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА" надійшов відзив на апеляційну скаргу у якому Відповідач не погоджується з її доводами, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22 без змін.

Відповідач повністю погоджується з висновками суду, викладеними в оскаржуваному рішенні та зазначає, що в рамках даного позову не можна брати в розрахунок розмір річної орендної плати 3% на підставі Договору оренди землі від 07.07.2004 №2574.

Відповідач зазначає, що Позивач заявляє до стягнення безпідставно збережені кошти на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України, проте всі докази надані Позивачем стосуються стягнення збитків, що є різними поняттями та підставами стягнення за своєю правовою природою.

Крім того, Відповідач зазначає, що у відзиві на позовну заяву та додаткових поясненнях зазначалось, що заявляв про застосування позовної давності, а саме, що строки позовної давності продовжені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-IX від 30.03.2020, який набрав чинності 02.04.2020, то частина позовних вимог з 01.03.2017 по 02.04.2017 (за три роки до набуття чинності законом), все рівно виходять за межі позовної давності.

Попри це, Відповідач зазначає, що не позовна давність є основним запереченням, а головне, що Відповідач не надав НГО за кожен рік, а отже розрахунок заборгованості, на переконання Відповідача, є невірним.

Відповідач також зазначає, що жодної земельної ділянки, як об'єкта права не зареєстровано за кадастровим номером 4810136900:05:004:0020. А тому, Відповідач вважає, що будь-які позовні вимоги по даній земельній ділянці є безпідставними.

Крім того, заперечуючи проти розрахунку заборгованості Миколаївської міської ради, Відповідач зазначає, що матеріали позовної заяви не містять обґрунтованого розрахунку з посиланням на рішення Миколаївської міської ради від 27.01.2011 №3/40 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва» та не містять інформацію щодо розміру індексації НГОЗ.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та відзив на неї, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі Рішення Миколаївської міської ради від 21.05.2004 за №20/22 ВАТ «МИКОАЇВПРОМСАНТЕХМОНТАЖ» було укладено Договір оренди землі №2547 від 07.07.2019 відповідно до п.2.1 якого, в оренду передається земельна ділянка загальною площею 5158 кв.м по вул. 4-й Поздовжній, 76. Договір укладено на 15 років до 07.07.2019 (а.с.16, Т1).

Відповідно до Витягу з рішення Миколаївської міської ради від 25.04.2014 №39/58 вирішено припинити АТ «МИКОАЇВПРОМСАНТЕХМОНТАЖ» право користування земельною ділянкою по вул. 4-й Поздовжній, 76 та розірвати з 23.04.2013 Договір оренди, який зареєстровано в книзі записів державної реєстрації Договорів оренди землі 07.07.2004 №2547 (а.с.28, Т1).

Відповідно до даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка від 25.03.2020 № 205287307), з 16.02.2017 нерухоме майно по вул. 4 Поздовжня, 76 в м. Миколаєві, перебуває у власності ТОВ “ВІТЕРРА» (а.с.22, Т1).

Як вбачається з матеріалів справи, власником зазначеного вище нерухомого майна відповідний Договір оренди землі не укладався; при цьому зазначений об'єкт нерухомого майна, який перебував у власності Відповідача, розташований на земельній ділянці, що належить до земель комунальної власності.

У листі ГУ ДПС у Миколаївській області від 24.01.2020 № 69/9/14-29-50-05-26 зазначено, що АТ «МИКОАЇВПРОМСАНТЕХМОНТАЖ» рішенням господарського суду від 27.10.2014 №14/802/07 визнано банкрутом, а 17.11.2014 - знято з обліку як платника податків та зборів. Що стосується ТОВ “ВІТЕРРА», то підприємство не зареєстроване платником земельного податку чи орендної плати за землю, та, відповідно, не звітує та не сплачує до місцевого бюджету плату за землю (а.с.11, Т1).

У матеріалах справи наявний Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 13.02.2012 №998-01 відповідно до якого НГО земельної ділянки площею 5158 за адресою м. Миколаїв, вул.4 Поздовжня,76 становить 1732984,84 грн.

Крім того, відповідно до Витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 13.03.2020 №4525/0/205-20 наявного в матеріалах справи, НГО земельної ділянки площею 5285 за адресою м. Миколаїв, вул.4 Поздовжня,76 становить 4 186 459,90 грн.

До позовної заяви Миколаївської міською радою надано розрахунок неодержаного доходу у вигляді орендної плати за період безоплатного використання земельної ділянки ТОВ “ВІТЕРРА» відповідно до якого загальний розмір неодержаного доходу у вигляді орендної плати за безоплатне використання земельної ділянки у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 становить 299894,78 грн.

З матеріалів справи вбачається, що Позивачем було направлено Відповідачеві листи від 21.01.2020 № 341/02.02.01-22/11/111/20, від 03.03.2020 № 1281/02.02.01-22/11/14/20 про запрошення до комісії та добровільну сплату коштів за використання земельної ділянки у формі орендної плати. Разом з тим, відповідей на зазначені листи Відповідачем не надано.

В матеріалах справи наявний Акт комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам від 24.03.2020 у якому визначено розмір збитків нанесених Миколаївській міській раді ТОВ “ВІТЕРРА» у розмірі 299894,78 грн у зв'язку з несплатою за користування земельною ділянкою у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 (а.с.26, Т1).

Відповідно до витягу з рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22.07.2020 №602 затверджено Акт комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам від 24.03.2020 про визначення розміру збитків, нанесених Миколаївській міській раді ТОВ “ВІТЕРРА» у зв'язку з безоплатним використанням земельної ділянки площею 5158 кв.м для обслуговування нерухомого майна по вул.Поздовжній,76 у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 у розмірі 299894,78 грн.

Листом від 31.07.2020 №4097/02.02.01-22/11/14/20 Позивачем повідомлено ТОВ “ВІТЕРРА», що комісією з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, засідання якої відбулося 24.03.2020, визначено розмір збитків, нанесених Миколаївській міській раді у зв'язку з несплатою ТОВ “ВІТЕРРА» за використання земельної ділянки для обслуговування нерухомого майна у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 у розмірі 299894,78 грн.

Також у листі зазначено, що термін сплати за відшкодування збитків у розмірі 299894,78 грн становить один місяць з дня затвердження акта рішенням виконкому міської ради, а також запропоновано Відповідачу сплатити означену суму за реквізитами вказаними у цьому листі.

Доказів сплати Відповідачем вказаної суми, заперечень або зауважень щодо означеного матеріали справи не містять.

З огляду на несплату Відповідачем збитків, нанесених Миколаївській міській раді у зв'язку з несплатою ТОВ “ВІТЕРРА» за використання земельної ділянки для обслуговування нерухомого майна у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 у розмірі 299894,78 грн, Позивач звернувся до Господарського суду Миколаївської області з відповідною позовною заявою.

Як зазначалось раніше, рішенням Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Оцінюючи правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального законодавства, в контексті встановлених обставин, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги Миколаївської міської ради про стягнення з Відповідача коштів за безоплатне користування земельною ділянкою без відповідних на те правових підстав, що призвело до неотримання територіальною громадою доходів у вигляді орендної плати.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Частиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України унормовано, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до положень статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

За змістом ст. 122, 123, 124 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Частиною 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Відповідно до ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за приписами ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Як зазначалось раніше, договір оренди земельної ділянки між сторонами укладено не було. При цьому Договір оренди земельної ділянки від 07.07.2004 №2547 відповідно до Витягу з рішення Миколаївської міської ради від 25.04.2014 №39/58 розірвано з 23.04.2013.

Матеріали справи не містять доказів належного оформлення ТОВ “ВІТЕРРА» права користування відповідною земельною ділянкою, зокрема, укладення відповідного договору оренди з Позивачем та державної реєстрації такого права після 16.02.2017.

Відтак, спірні правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі, регулюються положеннями глави 83 Цивільного кодексу України, оскільки виникли у зв'язку із фактичним користуванням Відповідачем земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання їх власником доходів у вигляді орендної плати.

При цьому Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Для кондикційних зобов'язань наявність вини набувача (зберігача) майна не є необхідною обставиною. Визначальним є наявність факту неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (подібний висновок сформульовано Верховним Судом України у постанові від 02.03.2016 у справі №6-3090цс15).

Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість, не є заходом відповідальності. Набувач має обов'язок повернути майно, яке він безпідставно набув (зберігав), або його вартість.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі №916/2948/17, від 09.04.2019 у справі №922/652/18, від 21.05.2019 у справі №924/552/18, від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі № 922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Для вирішення спору щодо стягнення з фактичного користувача земельної ділянки безпідставно збережених коштів орендної плати згідно зі ст.1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно насамперед з'ясувати: а) чи наявні правові підстави для використання земельної ділянки; б) яка площа земельної ділянки та чи є вона сформованою відповідно до вимог земельного законодавства; в) в якому розмірі підлягають відшкодуванню доходи, пов'язані із безпідставним збереженням майна, розраховані відповідно до вимог земельного законодавства, а саме на підставі нормативної грошової оцінки землі (близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10.02.2019 у справі № 922/981/18).

З огляду на викладене, Відповідач, як фактичний користувач спірної земельної ділянки, без достатньої правової підстави зберіг в себе кошти, які повинен був сплатити за користування відповідною земельною ділянкою її власнику. Такими діями Відповідач порушив право Позивача, як власника земельних ділянок на отримання вказаних коштів, а тому таке право підлягає захисту в судовому порядку на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України.

Відновлення порушених прав Позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює для Відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній повинен був сплатити за звичайних умов, як і фактичний добросовісний землекористувач.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.

В силу статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття “земельний податок» і “орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».

Відповідач не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (ст. 14.1.72 Податкового кодексу України).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 922/3208/19, від 16.09.2020 у справі № 922/3361/19.

Плата за землю справляється на підставі положень розділу XII Податкового кодексу України.

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов'язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (ст. 14.1.125, 14.1.136, 288.5 Податкового кодексу України).

Наявні в матеріалах справи документи свідчать, що ТОВ “ВІТЕРРА» з 16.02.2017 є власником нерухомого майна по вул. 4 Поздовжня, 76 в м. Миколаєві, а саме: чотири основні будівлі: літ. А-2 загальною площею 318,8 кв.м, літ. Б-2 загальною площею 293,8 кв.м., літ. В-2 загальною площею 259,0 кв.м, літ. Г-1, Г2-1, Г'-1 загальною площею 697,7 кв.м та службові будівлі та споруди, а отже, можна зробити висновок, що зазначена обставина свідчить про безпосереднє використання Відповідачем земельної ділянки під вказаними будівлями та спорудами та ділянкою, яка необхідна для обслуговування відповідного нерухомого майна.

Як свідчать матеріали справи, та не заперечується Відповідачем, ТОВ “ВІТЕРРА» у період з 01.03.2017 до 01.03.2020 використовувало земельну ділянку без укладення договору оренди землі, та не сплачувало орендну плату у встановленому законодавчими актами розмірі.

В свою чергу ТОВ “ВІТЕРРА», не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, фактично збільшило свої доходи, а Миколаївська міська рада втратила належне їй майно (кошти від орендної плати).

Враховуючи те, що Відповідачем по теперішній час не оформлено у визначеному законодавством порядку право оренди на земельну ділянку комунальної власності площею 5158 кв.м, судова колегія вважає, що Міськрадою правомірно здійснено розрахунок вартості безпідставно збережених коштів, починаючи з 01.03.2017.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 5, ч. 1 ст. 13 Закону України "Про оренду земель", які унормовуються з п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України, для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Статтею 12 Закону України “Про оцінку земель» регламентовано, що нормативно-правові акти з проведення оцінки земель затверджуються Кабінетом Міністрів України. Для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель проводиться обов'язково (ст. 13 цього Закону); нормативно-грошова оцінка земельних ділянок у межах населених пунктів проводиться не рідше ніж на 5 - 7 років (ст. 18 Закону України “Про оцінку земель»).

Положеннями ст. 288 Податкового кодексу України, визначено, зокрема, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території; не може перевищувати 12% нормативної грошової оцінки, але може перевищувати 12% нормативної грошової оцінки, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Також слід зазначити, що базою оподаткування відповідно до ст. 271 Податкового кодексу є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого розділом ХІІІ Податкового кодексу.

При цьому, приписами п. 289.2 ст. 289 Податкового кодексу України визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення станом на 1 січня поточного року, за певною формулою

Кi = І:100,

де І - індекс споживчих цін за попередній рік.

У разі якщо індекс споживчих цін перевищує 115 відсотків, такий індекс застосовується із значенням 115.

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель, зазначеної в технічній документації з нормативної грошової оцінки земель та земельних ділянок.

Відповідно до пункту 9 підрозділу 6 розділу ХХ “Перехідні положення» Податкового кодексу України індекс споживчих цін за 2017-2023 роки, що використовується для визначення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення, застосовується із значенням 100%.

Судовою колегією встановлено, що на виконання вказаної норми Податкового кодексу України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (яка, в свою чергу, є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин) листом від 06.01.2021 №22-28-0.222-171/2-21 повідомила, що коефіцієнти індексації нормативної грошової оцінки земель становлять, зокрема:

- 2016 - для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) - 1,0; для земель несільськогосподарського призначення - 1,06;

- 2017 - 1,0;

- 2018 - 1,0;

- 2019 - 1,0.

- 2020 - 1,0.

Відомості зазначені у цьому листі є загальнодоступними для всіх платників, організацій, підприємств та відповідачем не спростовані.

А тому, зазначена вище інформація, надана Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, необхідна для обчислення і справляння плати за землю.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що така інформація є загальнодоступною для всіх платників, організацій та підприємств. Так, відповідно до інформації, яка міститься на офіційному сайті Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель у розрізі років становить: 1996 рік - 1,703; 1997 рік - 1,059; 1998 рік - 1,006; 1999 рік - 1,127; 2000 рік - 1,182; 2001 рік - 1,02; 2005 рік - 1,035; 2007 рік - 1,028; 2008 рік - 1,152; 2009 рік - 1,059; 2010 рік - 1,0; 2011 рік - 1,0; 2012 рік - 1,0; 2013 рік - 1,0; 2014 рік - 1,249; 2015 рік - 1,433 (крім сільськогосподарських угідь) і 1,2 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); 2016 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,06 (для земель несільськогосподарського призначення); 2017 рік - 1,0; 2018 рік - 1,0; 2019 рік - 1,0; 2020 рік - 1,0; 2021 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,1 (для земель несільськогосподарського призначення); 2022 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,15 (для земель і земельних ділянок (крім сільськогосподарських угідь), 2023 рік - 1,051 (зазначений коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується для всіх категорій земель і видів земельних угідь).

З урахуванням наведеного, колегія суддів відхиляє заперечення Відповідача, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що Позивач не надає доказів того, яким нормативним документом встановлені коефіцієнти індексації та не надання розрахунку «автоматичної» індексації НГОЗ, оскільки таке спростовується наведеним вище та наявними в матеріалах справи доказами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Відповідачем протилежного не доведено, як і не надано жодного доказу невірності розрахунку.

Отже, за змістом вищезазначених вказаних норм, для визначення суми податкових зобов'язань з земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності використовується нормативна грошова оцінка земель. Відповідно до законодавства, вона проводиться раз у 5-7 років, а для визначення поточних зобов'язань необхідно проіндексувати її на коефіцієнт індексації, який щороку розраховує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік. При цьому, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно (тобто накопичувально) залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель, а не від дати набрання чинності рішенням ради про затвердження нормативної грошової оцінки.

Таким чином, з аналізу норм Податкового кодексу України, Закону України "Про оренду землі" вбачається, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. При цьому зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/206/20).

Водночас, суд звертає увагу на те, що пунктами 34, 35 частини першої статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в України» до виключної компетенції селищної ради належить вирішення на пленарних засіданнях питань регулювання земельних відносин; затвердження ставок земельного податку відповідно до Податкового кодексу України.

Статтею 144 Конституції України та статтею 73 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Вичерпний перелік документації з оцінки земель визначений ст. 20 Закону України "Про оцінку землі".

Так, частинами 1, 2 ст. 20 Закону України "Про оцінку земель" встановлено, що за результатами бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (ч.3 ст. 23 Закону України "Про оцінку земель").

Технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою (ч.1 ст.23 Закону України “Про оцінку земель»).

При цьому, як положення Податкового кодексу України, так і законодавство про оцінку земель визнають належними доказами на обґрунтування оцінки землі довідку, витяг з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об'єктом плати за землю, та технічну документацію на земельну ділянку, виготовлену компетентним органом (Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах: від 09.02.2022 у справі №910/8770/19, від 22.02.2022 у справі №905/20/21, від 13.07.2022 у справі №922/246/21 та від 14.09.2022 у справі №904/4933/15.

Також вказане зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі №905/1680/20, яка зазначила, що з огляду на те, що земельним законодавством та Податковим кодексом України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до статей 98 - 103 Господарського процесуального кодексу України, які містять інформацію щодо предмета спору в цій справі.

Як зазначає Апелянт, розрахунок неодержаного доходу у вигляді орендної плати за період з 01.03.2017 по 31.12.2019 здійснювався Миколаївською міською радою, виходячи з нормативної грошової оцінки, визначеної у витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель від 13.02.2012, наявного у матеріалах справи, а саме: 1732984,84 грн. При цьому, з 01.01.2020 до 01.03.2020 означений розрахунок здійснювався Миколаївською міською радою, виходячи з нормативної грошової оцінки, визначеної у витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель від 10.07.2019, а саме: 4186459,90 грн.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки - це роздруковані за допомогою програмного забезпечення актуальні дані про земельну ділянку, які є у Державному земельному кадастрі та технічній документації з нормативної грошової оцінки земель станом на певну дату. Витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.

Видача витягу є адміністративною послугою, яка надається відповідним управлінням Держгеокадастру на виконання приписів Закону України "Про адміністративні послуги" та постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2011 №835 "Деякі питання надання Державною службою геодезії, картографії та кадастру та її територіальними органами адміністративних послуг", що не позбавляє його надати власнику (органу місцевого самоврядування) більш повну інформацію про зміни в нормативній грошовій оцінці конкретної земельної ділянки за попередній період, виходячи з технічної документації на таку земельну ділянку, яка зберігається в даних Державного земельного кадастру, оформивши відповідну довідку.

Згідно з підпунктами 8, 14, 15 пункту 24 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 №1051 до Державного земельного кадастру вносяться, зокрема, відомості про нормативну грошову оцінку (значення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яке розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у цьому пункті, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку; дата проведення нормативної грошової оцінки земель), а також інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку (назва та дата розроблення документації із землеустрою, відомості про її розробників; назва, дата та номер рішення про затвердження документації із землеустрою, найменування органу, що його прийняв, електронні копії відповідних документів), інформація про документи, на підставі яких встановлено нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці, до складу якої входить земельна ділянка, згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку.

Таким чином, за наявності збережених попередніх відомостей у системі Державного земельного кадастру про проведену нормативну грошову оцінку земельної ділянки, визначеної конкретним кадастровим номером, власник такої ділянки не може бути обмеженим у праві на отримання такої інформації, якщо вона необхідна йому для захисту своїх земельних прав.

При цьому, відповідно до усталених правових висновків Верховного Суду, чинне земельне законодавство, в тому числі стаття 20 Закону України "Про оцінку земель", не містить обґрунтування обов'язковості надання витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за кожен календарний рік упродовж спірного періоду, а лише зазначає про необхідність фіксування нормативної грошової оцінки окремої земельної ділянки у відповідному витязі. При цьому, витяги про нормативну грошову оцінку земельної ділянки формуються за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі актуальних відомостей про земельні ділянки, внесених до Державного земельного кадастру, а формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки здійснюється автоматично в режимі "реального часу", тобто на час звернення заявників, у зв'язку з чим програмним забезпеченням і чинним законодавством не передбачено формування вказаних витягів на певну дату, яка вже минула.

Отже, як зазначено вище, витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.

Колегія суддів звертає увагу, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки; для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області (підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц дійшла висновку, що обов'язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, про що також наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 (пункт 71).

Верховний Суд у постановах від 12.06.2019 у справі №922/902/18, від 08.08.2019 у справі №922/1276/18, від 01.10.2019 у справі №922/2082/18, від 06.11.2019 у справі №922/3607/18 неодноразово зазначав, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України “Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру.

З огляду на викладене, аналізуючи наведене вище, витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, що підтверджує дані про нормативну грошову оцінку (вартість земельної ділянки), а інформація (дані), визначена у цьому витязі, є обов'язковою під час проведення розрахунку (визначення) орендної плати, - суми, яку мав отримати власник земельної ділянки за звичайних умов.

Проте, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що оскільки Позивачем не надано ані витягів з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель за період 2017-2020 роки, ані технічної документації на земельну ділянку, ані довідки Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об'єктом плати за землю, вказане спростовує достовірність розрахунку Ради щодо розміру безпідставно збережених коштів Відповідачем за її використання.

Крім того, місцевий господарський суд також звертає увагу на відсутність у матеріалах справи висновку судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки.

Отже, суд зазначив, що у матеріалах справи відсутні будь-які документи на підтвердження, що у 2017-2020 роках нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки також становила 1732984,84 грн.

Судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, викладеним в оскаржуваному рішенні, у зв'язку із тим, що вказане не спростовує факту користування Відповідачем земельною ділянкою площею 5158 кв.м, навіть якщо б вона не була сформованою, але з огляду на принцип «збудоване приростає до землі» Відповідач має обов'язком сплачувати за її використання.

При цьому, колегія суддів зазначає наступне.

Із прийняттям 28.06.1996 Конституції України визначено один із фундаментальних принципів конституційного ладу держави, а саме гарантування права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України). Ці положення створили принципово нову основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності і фактично відображені у статті 1 ЗК України та статті 373 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до статті 31 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

При цьому суб'єктами права комунальної власності відповідно до частини 2 статті 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об'єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 Земельного кодексу України.,

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях Земельного кодексу України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у Земельного кодексу України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Із 01.01.2013 набув чинності Закон № 5245-VI, за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються: у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами; за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.

За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, Рада є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на них.

Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.

За таких підстав колегія суддів вважає, що правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, Рада наділена в силу введення 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. Наведене повністю спростовує твердження Відповідача про те, що право комунальної власності на конкретну земельну ділянку в межах населеного пункту виникає з моменту державної реєстрації цього речового права, і лише з цього моменту земельна ділянка набуває статусу об'єкта цивільних прав.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із частинами 1- 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 та від 04.03.2021 у справі № 922/3463/19, а також у постановах від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20, від 07.09.2022 у справі №925/1081/20 та від 20.09.2022 р. у справі № 922/3684/20 (ЄДРСРУ № 106380247).

У контексті наведеного, колегія суддів не приймає заперечення Відповідача наведені у відзиві на апеляційну скаргу, оскільки вищенаведене повністю спростовує твердження про те, що право комунальної власності на конкретну земельну ділянку в межах населеного пункту виникає з моменту державної реєстрації цього речового права, адже земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Щодо актуальності нормативної грошової оцінки колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка землі - це капіталізований рентний дохід з ділянки. Тобто кошти, які можна одержати від найефективнішого використання землі за цільовим призначенням. Розрахунок залежить від багатьох факторів серед яких: місце розташування земельної ділянки (місто/селище/село/за межами населеного пункту); цільове призначення земельної ділянки; місце розташування земельної ділянки в межах економіко-планувальних зон, які встановлюються на основі економічної оцінки території.

Кожного року нормативна грошова оцінка підлягає обов'язковій індексації з урахуванням показників інфляції минулого року. Відповідальним за індексацію нормативної грошової оцінки є Держгеокадастр України та його місцеві підрозділи, які мають проіндексувати нормативну грошову оцінку для надання заінтересованим особам (податкова, громадяни, організації) до 15-го січня кожного року.

Підставою для проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок є, зокрема, рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

05.01.2021 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 6 "Про внесення змін до порядків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 року № 1051 і від 07.02.2018 року № 105", відповідно до якої власнику або землекористувачу надано можливість замовляти проведення нормативної грошової оцінки окремої земельної ділянки до спливу строку, визначеного частиною другою статті 18 Закону України «Про оцінку земель», тобто раніше ніж завершиться 5-ти або 7-ми річний термін.

У листах Держземагенства (№26-28-0.22-1539/2-15 від 28.01.2015 року) та Держгеокадастру (№28-28-0.22-19646/2-17 від 18.12.2017 року), отриманих на запит Асоціації міст України, роз'яснено, що періодичність проведення нормативної грошової оцінки земель населених пунктів встановлена Законом України «Про оцінку земель», але термінів дії такої технічної документації цим Законом не встановлено.

Тобто, у разі відсутності відповідного рішення сільської, селищної, міської ради щодо втрати чинності рішення про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель населеного пункту або рішення суду та до моменту набрання чинності нового рішення про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель населеного пункту, видача витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок є можливою.

Як встановлено колегією суддів, та не спростовано учасниками справи, з 2011 по 2019 рік розмір нормативної грошової оцінки не змінювався та був затверджений рішенням Миколаївської міської ради від 27.01.2011 №3/40 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва».

Відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 10.07.2019 №52/18 було затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель міста Миколаєва, яке набрало чинності 01.01.2020.

При цьому, колегія суддів не приймає в якості доказів рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 06.08.2021 у справі №400/2760/20, яким було визнано протиправним та недійсним рішення Миколаївської міської ради від 10.07.2019 №52/18 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки міста Миколаєва», оскільки, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.01.2024 рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 06.08.2021 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022 у справі № 400/2760/20 скасовано та направлено справу №400/2760/20 на новий розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду. Станом на дату розгляду даної справи будь-яких рішень у справі №400/2760/20 Миколаївським окружним адміністративним судом не приймалось.

Відтак, зважаючи на те, що Позивачем розраховано розмір безпідставно збережених коштів фактично на підставі Витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 13.02.2012 (з 01.03.2017 до 31.12.2019, складеного відповідно до рішення міськради від 27.01.2011 №3/40) та від 13.03.2020 (з 01.01.2020 до 01.03.2020, складеного відповідно до рішення міськради від 10.07.2019 №52/18), суд першої інстанції помилково дійшов висновку про недоведеність Позивачем розрахунку розміру безпідставно збережених коштів.

Перевіривши здійснений Позивачем розрахунок безпідставно збережених коштів в сумі 299894,78 грн, судовою колегією встановлено, що вказаний розрахунок є арифметично правильним, виконано у відповідності до діючих витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з урахуванням коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки земель, а отже колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги та доходить висновку про помилковість висновків суду першої інстанції викладених в оскаржуваному рішенні.

Щодо доводів Відповідача про те, що частина позовних вимог з 01.03.2017 по 02.04.2017 виходять за межі позовної давності, у зв'язку з тим, що строки позовної давності продовжені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-IX від 30.03.2020, колегія суддів зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на всій території України з 12.03.2020 у зв'язку із респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, був установлений карантин, який потім був неодноразово продовжений постановами Кабінету Міністрів України.

У подальшому після введення карантину Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» було внесено зміни, зокрема, до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, який був доповнений пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Отже, строк загальної позовної давності, який був продовжений вищевказаним Законом України, має застосовуватись з урахуванням дії карантину в Україні.

Аналогічна позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у скалды Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 679/1136/21, відповідно до якої виходячи із взаємозв'язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень Цивільного кодексу України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню.

Як зазначалось раныше, Миколаївська міська рада просила стягнути заборгованість за період з 01.03.2017 по 01.03.2020. З огляду на зазначене, строк позовної давності не застосовуються до періоду за який стягується кошти за безоплатне користування земельною ділянкою оскільки трирічний строк позовної давності сплив вже на час дії карантину. Вказаним законом визначено, що під час дії карантину на строк його дії продовжується строк позовної давності. Карантин неодноразово продовжувався Кабінетом Міністрів України та діяв на момент подання позову.

Отже, колегія суддів не погоджується з доводами Відповідача щодо необхідності застосування строків позовної давності у даній справі.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що у даній справі Відповідачем не заперечується факт користування земельною ділянкою, проте останній не наводить жодних доказів обґрунтованого, на його погляд, розміру плати за відповідний період.

Відповідач по суті заперечує можливість стягнення з нього безпідставно збережених коштів зважаючи на несформованість земельної ділянки, а також посилаючись на неможливість встановлення чи правильним є застосовані Позивачем функціональне призначення, коефіцієнти та нормативна грошова оцінка землі, які зазначені у якості вихідних даних для розрахунку орендної плати, заявленої до стягнення.

З огляду на вказане, зазначені в апеляційній скарзі доводи Позивача, а також висновки суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду оскаржуваного рішення у даній справі, спростовують висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Миколаївської міської ради, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції потребує скасування з прийняттям нового рішення про задоволення таких позовних вимог у даній справі.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку, суд першої інстанції ухвалюючи рішення, не дотримався вимог національного законодавства, надав помилкову оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених за текстом постанови норм та правових позицій суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах.

Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України).

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Миколаївської міської ради потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22 підлягає скасування з ухваленням судом апеляційної інстанції нового рішення про задоволення позовних вимог Миколаївської міської ради в повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на Відповідача.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22 задовольнити.

Скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2025 по справі №915/56/22.

Задовольнити позовні вимоги Миколаївської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА" про стягнення коштів за безоплатне користування земельною ділянкою у розмірі 299894,78 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА" (54028, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вул. 4 Поздовжня, будинок 76, код ЄДРПОУ: 39059670) на користь Миколаївської міської ради (ЄДРПОУ 26565573, 54027, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20) грошові кошти у розмірі 299894,78 грн за безоплатне користування земельною ділянкою площею на розрахунковий рахунок UA588999980314000611000014483 УК у м. Миколаєві/Центральний район/, ЄДРПОУ одержувача 37992781, банк одержувача Казначейство України (ЕАП), р-н 24062200.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІТЕРРА" (54028, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вул. 4 Поздовжня, будинок 76, код ЄДРПОУ: 39059670) на користь Миколаївської міської ради (ЄДРПОУ 26565573, 54027, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4498,42 грн та судовий збір за апеляційний перегляд рішення у розмірі 6747,63 грн.

Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст. 286 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 08.09.2025 у зв'язку з перебуванням судді учасника колегії суддів судді Савицького Я.Ф. з 28.07.2025 по 01.09.2025 та судді Ярош А.І. з 04.08.2025 по 05.09.2025 у відпустках.

Головуюча суддя: Н.М. Принцевська

Судді: Я.Ф. Савицький

А.І. Ярош

Попередній документ

130022997

Наступний документ

130022999

Інформація про рішення:

№ рішення:	130022998
№ справи:	915/56/22
Дата рішення:	08.09.2025
Дата публікації:	09.09.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Південно-західний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (30.04.2025)
Дата надходження:	17.01.2022
Предмет позову:	Стягнення заборгованості за безоплатне користування земельною ділянкою

Розклад засідань:

Минулі засідання (23)

27.12.2025 22:36	Господарський суд Миколаївської області
17.03.2022 10:00	Господарський суд Миколаївської області
06.12.2022 10:40	Господарський суд Миколаївської області
07.02.2023 11:20	Господарський суд Миколаївської області
12.04.2023 10:30	Господарський суд Миколаївської області
07.06.2023 12:45	Господарський суд Миколаївської області
02.08.2023 11:00	Господарський суд Миколаївської області
04.10.2023 13:30	Господарський суд Миколаївської області
24.01.2024 10:00	Господарський суд Миколаївської області
26.02.2024 10:30	Господарський суд Миколаївської області
04.04.2024 11:00	Господарський суд Миколаївської області
29.04.2024 13:00	Господарський суд Миколаївської області
04.09.2024 12:30	Господарський суд Миколаївської області
02.10.2024 13:40	Господарський суд Миколаївської області
21.10.2024 13:00	Господарський суд Миколаївської області
06.11.2024 13:40	Господарський суд Миколаївської області
04.12.2024 11:40	Господарський суд Миколаївської області
14.01.2025 11:40	Господарський суд Миколаївської області
05.02.2025 13:20	Господарський суд Миколаївської області
12.03.2025 12:15	Господарський суд Миколаївської області
09.04.2025 14:00	Господарський суд Миколаївської області
30.04.2025 12:15	Господарський суд Миколаївської області
08.09.2025 00:00	Південно-західний апеляційний господарський суд