26 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/476/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
представники учасників справи:
позивача - Фомін А. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Громадської організації "Товариство по спільній охороні транспортних засобів "Комбі-2"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 (судді: Багацька Н. С. - головуючий, Діброва Г. І., Принцевська Н. М.) та рішення Господарського суду Одеської області від 22.11.2024 (суддя Мостепаненко Ю. І.) у справі
за позовом Громадської організації "Товариство по спільній охороні транспортних засобів "Комбі-2"
до відповідачів: 1) ОСОБА_1 , 2) ОСОБА_2 , 3) ОСОБА_3
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Казак Руслана Михайловича
про визнання договорів недійсними,
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. У лютому 2021 року Громадська організація "Товариство по спільній охороні транспортних засобів "Комбі- 2" (далі - ГО "Комбі- 2"/Громадська організація) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними з моменту укладення договору підряду на виконання будівельних робіт від 05.06.2017 № 05/06/17 (далі - договір підряду від 05.06.2017 № 05/06/17), договору підряду на виконання будівельних робіт від 25.04.2018 № 25/04/18 (далі - договір підряду від 25.04.2018 № 25/04/18), договорів поруки від 01.05.2018 № 01/05/18 та від 12.06.2017 № 12/06/17.
1.2. Позовні вимоги з посиланням, зокрема, на положення 203, 215, 232, 237, 241 Цивільного кодексу України обґрунтовані тим, що всі факти в сукупності свідчать про те, що ОСОБА_3 (колишній голова ГО "Комбі- 2") діяв не в інтересах позивача та мав особисті мотиви, а також здійснив підробку договорів та актів у змові з ОСОБА_1 та її чоловіком Казак Р. М .
Позивач зазначав, що фактично ремонтні роботи дорожніх поверхонь проводилися фізичною особою-підприємцем Аветян В. Г. на підставі договорів від 05.08.2019 № Д0508, від 20.07.2020 № Д20/2007, від 05.11.2020 № Д20/0511 та підтверджується актами приймання-передачі робіт, а оплата робіт підтверджується банківською випискою.
А договори підряду, підписані ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від імені ГО "Комбі- 2" та акти, що складені відповідно до них, не відповідають дійсності, фактично є підробленими та направленими на нанесення шкоди позивачу.
Позивач вважає, що дати договорів та актів, підписаних ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не відповідають реальному часу, коли вказані договори були виготовлені. На думку позивача, є об'єктивні причини вважати, що договори та акти були складені в один період безпосередньо перед зверненням ОСОБА_1 з позовом до суду у справі № 523/10040/20 з метою завдання шкоди ГО "Комбі- 2" шляхом привласнення коштів позивача за роботи, які не виконувалися.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2022, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.05.2023, позов задоволено, визнано недійсними договори підряду від 05.06.2017 № 05/06/17 та від 25.04.2018 № 24/04/18, укладені між ГО "Комбі-2" та ОСОБА_1 ; визнано недійсними договори поруки від 01.05.2018 № 01/05/18 та від 12.06.2018 № 12/06/17, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У задоволенні позовних вимог ГО "КОМБІ- 2" до ОСОБА_3 відмовлено.
2.2. Постановою Верховного Суду від 29.08.2023 постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.05.2023 і рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2022 скасовані, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
2.3. Під час нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Одеської області від 22.11.2024, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Суди попередніх інстанцій, з урахуванням вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 29.08.2023,виходили з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення оспорюваних договорів внаслідок зловмисної домовленості колишнього голови Громадської організації ( ОСОБА_3 ) та ОСОБА_1 , а також не доведено, що ремонтні роботи, які зазначені в спірних актах приймання передачі, були виконані іншою особою
Суди зазначили, що надана позивачем технічна експертиза документів є підвидом криміналістичної експертизи, яку, у свою чергу, було проведено не державною спеціалізованою установою, а приватною, а тому висновок фізико-хімічної експертизи не може бути прийнятий судом як належний доказ на підтвердження позовних вимог та, відповідно, вказаний висновок не може бути покладений в основу рішення.
При цьому під час нового розгляду справи, судом призначено повтору судово-технічну експертизу документів, проведення якої було доручено відповідній державній спеціалізованій установі - Київському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, однак експертиза не була проведена у зв'язку із нездійсненням позивачем оплати її вартості.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. Не погоджуючись з постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 та рішенням Господарського суду Одеської області від 22.11.2024, ГО "КОМБІ- 2" у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказуючи на те, що судами попередніх інстанцій, зокрема судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні було застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
3.1.1. На думку скаржника, суд зробив хибний висновок про те, що поставлені на вирішення експерта ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" питання фактично є питаннями криміналістичної експертизи, а її видом (з огляду на поставлені питання) є саме технічна експертиза документів.
Апеляційним судом, оскільки судді не є спеціалістами-експертами в цій сфері, не враховано специфіки фізико-хімічної експертизи давності документа, яка не є криміналістичною та фактично може відповісти на ті самі питання, що і технічна експертиза, але шляхом дослідження хімічного складу матеріалів листа (записи, виконані кульковими і гелевими ручками, відбитки штампів і печаток виконані штемпельними чорнилом, тексти виконані струменевими принтерами) на предмет встановлення в них хімічних компонентів таких як бензиловий спирт, феноксіетанол, триетиленгліколь, гліцерин та інше, а відповідно і встановити вік матеріалу листа.
Верховний Суд у постанові від 29.08.2023 у цій справі зауважив, що не встановивши, яка ж саме експертиза (експертне дослідження) було проведено експертом ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" при наданні висновку у цій справі, та до якого виду експертиз вона належить, суди попередніх інстанцій не з'ясували чи є такий висновок експертизи допустимим доказом у цій справі у розумінні статті 77 Господарського процесуального кодексу України.
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій щодо допустимості наданого позивачем доказу - висновку експерта, наданого ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз", є передчасними, а оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права, зокрема, статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, так як судами не оцінено допустимість цього доказу окремо, не надано належної оцінки усім доказам у справі, а також не надано належної відповіді на усі аргументи скаржника.
Проте, всупереч зазначеному Верховним Судом щодо необхідності встановлення яка ж саме експертиза була проведена, ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.10.2023 було призначено у справі № 916/476/21 повторну судово-технічну експертизу документів, на розгляд якої поставлено ті ж самі питання, відповіді на які вже були надані у висновку експерта № 9920 за результатами проведення фізіко-хімічної експертизи, складеного 11.02.2022 судовим експертом Юрченко Є. М.
Скаржник вважає, що висновок експерта № 9920 за результатами проведення фізико-хімічної експертизи, складеного 11.02.2022 судовим експертом Юрченко Є.М., проведення якої було погоджено судом першої інстанції, є належним та допустимим доказом, що в свою чергу підтверджує вірогідність інших доводів позивача, що були ним викладені у позовній заяві.
При цьому судами не було враховано вимоги частини 2 статті 107 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої лише за наявності сумнівів у правильності висновку експерта (необґрунтованість, суперечність з іншими матеріалами справи тощо) за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи суд може призначити повторну експертизу, доручивши її проведення іншим експертам.
Проте в ухвалі від 16.10.2023 Господарського суду Одеської області у справі не наведено сумнівів у правильності висновку експерта (необґрунтованість, суперечність з іншими матеріалами справи тощо), адже висновок був обґрунтованим та не суперечив іншим матеріалам справи.
Скаржник зазначає, що суди не врахували висновки, наведені в постанові Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 322/426/16, які є релевантними до справи, яка розглядається та в якій, зокрема зазначено, що доводи касаційної скарги про те, що висновок фізико-хімічної експертизи від 18.05.2018 є недопустимим доказом, оскільки експертиза повинна була бути проведена виключно державною спеціалізованою установою та атестованим експертом, а не ТОВ "Київська незалежна судово-експертна установа", є необґрунтованими. Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство України не містить імперативних норм про можливість проведення фізико-хімічної експертизи виключно державними спеціалізованими установи (за виключенням встановлених законом обмежень), а тому експерти ТОВ "Київська незалежна судово-експертна установа" є належним суб'єктом здійснення судово-експертної діяльності.
Також висновки щодо допустимості висновку експерта Юрченка Є. М., складеного за результатами проведення фізико-хімічної експертизи щодо встановлення давності складення документів, яку було так само проведено недержавною експертною установою, були зроблені Верховним Судом у постанові від 10.04.2024 у справі № 322/232/21 (провадження № 61- 4898св23).
Доводи судів попередніх інстанції за результатами нового розгляду справи щодо недопустимості висновків експерта не є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству та практиці Верховного Суду.
3.1.2. Скаржник також зазначає, що 10.07.2024 представником ГО "КОМБІ- 2" було подано клопотання про виклик експерта Юрченка Є. М. для надання роз'яснень щодо висновку експерта від 11.02.2022 № 9920 за результатами проведення фізико-хімічної експертизи матеріалів документів в господарській справі № 916/476/21 і надання відповідей на питання суду та учасників справи.
Проте в судовому засіданні 25.09.2024 суд оголосив протокольну ухвалу, згідно з якою відмовив у задоволенні цього клопотання з огляду на необґрунтованість.
Однак, скаржник вважає, що задоволення клопотання про виклик експерта мало істотне значення для встановлення питання, яка ж саме експертиза була проведена у справі та з огляду на що, чого судами не було враховано.
3.1.3. Суди не звернули увагу на доводи позивача стосовно того, що спірні договори підряду фактично вчинені внаслідок зловмисної домовленості колишнього голови ГО "КОМБІ- 2" ОСОБА_3 , який незаконно перебував на посаді, що встановлено судовим рішенням у справі № 504/4430/17, та ОСОБА_1 , що фактично було підтверджено висновком фізик-хімічної експертизи, доказів проведення робіт за договорами не надано.
3.1.4. У касаційній скарзі також заявлено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи наразі не вбачається за можливе надати до суду, вказуючи на розмір судових витрат у сумі 20 000,00 гривень, детальний розрахунок яких та відповідних документів, якими підтверджуються витрати на правничу допомогу, будуть подані у передбаченому Господарського процесуального кодексу України порядку.
4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права в межах касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
4.2. Суди попередніх інстанцій установили такі обставини:
- 05.06.2017 між Громадською організацією (замовник) та ОСОБА_1 (після зміни прізвища - ОСОБА_1 , підрядник) укладено договір підряду № 05/06/17 на виконання будівельних робіт, за умовами якого підрядник зобов'язується виконати ремонтні роботи дорожніх поверхонь в'їзду і міжквартальної вулиці на території замовника, дорожніх поверхонь рядів 3, 4, 10, 11 на території замовника, адреса розташування об'єкта: АДРЕСА_1 ;
- матеріали справи містять підписані сторонами зведені кошторисні розрахунки вартості будівельних робіт № 1 та № 2 виконання ремонтних робіт дорожніх поверхонь в'їзду і міжквартальної вулиці на території замовника за червень 2017 року та серпень 2017 року (ряд 3, 4);
- 15.09.2017 між Громадською організацією та ОСОБА_1 складено та підписано без жодних зауважень акт передачі-приймання виконаних робіт до договору підряду № 05/06/17;
- 12.06.2017 між ОСОБА_2 (поручитель) та ОСОБА_1 (кредитор) укладено договір поруки № 12/06/17, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором за виконання Громадською організацією всіх зобов'язань за договором підряду № 05/06/17;
- 25.04.2018 між Громадською організацією (замовник) та ОСОБА_1 (підрядник) укладено договір підряду № 25/04/18 на виконання будівельних робіт, за умовами якого підрядник зобов'язується виконати ремонтні роботи дорожніх поверхонь рядів 8, 9, 11-15 на території замовника, адреса розташування об'єкта: АДРЕСА_1 ;
- матеріали справи містять підписані сторонами зведені кошторисні розрахунки вартості будівельних робіт № 1 та № 2 виконання ремонтних робіт дорожніх поверхонь на території Громадської організації за травень 2018 року та липень 2018 року (ряд 8, 9);
- 29.08.2018 між Громадською організацією та ОСОБА_1 складено та підписано без жодних зауважень акт передачі-приймання виконаних робіт до договору підряду № 25/04/18;
- 01.05.2018 між ОСОБА_2 (поручитель) та ОСОБА_1 (кредитор) укладено договір поруки № 01/05/18, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором за виконання Громадською організацією всіх зобов'язань за договором підряду № 25/04/18.
4.3. Предметом позовних вимог у справі були вимоги ГО "КОМБІ- 2" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними з моменту укладення договору підряду від 05.06.2017 № 05/06/17, договору підряду від 25.04.2018 № 25/04/18, укладених між Громадською організацією в особі керівника - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (після зміни прізвища - ОСОБА_1 ) та договорів поруки від 01.05.2018 № 01/05/18 та від 12.06.2017 № 12/06/17, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з підстав укладення оспорюваних договорів ОСОБА_3 не на користь та не в інтересах товариства та у зв'язку з тим, що ці договори не відповідають дійсності, фактично є підробленими та направленими на нанесення шкоди позивачу, посилаючись, зокрема, на положення статей 203, 215, 232 Цивільного кодексу України.
4.4. Згідно із статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 3 статті 215 вказаного Кодексу передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17 зазначено, що частина 3 статті 203 Цивільного кодексу України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 232 Цивільного кодексу України правочин який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку з вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.
За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.
У постанові від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в частині застосування статті 232 Цивільного кодексу України зазначила, що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.08.2018 у справі №522/15095/15-ц зазначено, що тлумачення статті 232 Цивільного кодексу України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.
Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.
Близький за змістом висновок також міститься у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №182/3593/17.
Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.
4.5. Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).
Разом із тим за приписами статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/13647/19.
Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 у справі № 910/4437/23).
Згідно із частинами 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.
4.6. ГО "Комбі- 2" обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала на те, що договори підряду, підписані ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від імені ГО "Комбі- 2" та акти, що складені відповідно до них, не відповідають дійсності, фактично є підробленими та направленими на нанесення шкоди позивачу. Дати договорів та актів, підписаних ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не відповідають реальному часу, коли вказані договори були виготовлені. На думку позивача, є об'єктивні причини вважати, що договори та акти були складені в один період безпосередньо перед зверненням ОСОБА_1 з позовом до суду у справі № 523/10040/20 з метою завдання шкоди ГО "КОМБІ- 2" шляхом привласнення коштів позивача за роботи, які не виконувалися.
4.7. Суди попередніх інстанцій установили, що в матеріалах справи міститься висновок експерта від 11.02.2022, за результатами проведення фізико-хімічної експертизи, відповідно до якого тексти, підписи ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та відбитки печатки Громадської організації на оспорюваних документах (договорах) виконано в один період (квітень-жовтень 2020 року), що не відповідає датам, зазначеним у цих документах.
Касаційний господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 29.08.2023, скасовуючи судові рішення та передаючи справу № 916/476/21 на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав на те, що суди не встановили, яку саме експертизу було проведено експертами ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" при наданні висновку від 11.02.2022, та до якого виду експертиз вона належать.
4.8. За змістом статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
Відповідно до частин 1, 3 статті 7 цього Закону судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.
Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5 затверджено Інструкцію про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, якою передбачено вимоги, яким має відповідати висновок експерта, а також і порядок призначення експертизи (далі - Інструкція).
В Інструкції передбачено, зокрема, таке:
- серед основних видів експертиз є криміналістична експертиза, а її підвидом є технічна експертиза документів (підпункт 1.2.1 пункту 1.2);
- технічна експертиза документів поділяється на: експертизу реквізитів документів, експертизу друкарських форм та експертизу матеріалів документів (пункт 3.1);.
- серед основних завдань технічної експертизи реквізитів документів є: визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються (підпункт 3.2.4);
- серед основних завдань технічної експертизи друкарських форм є: відповідність часу нанесення відтисків печаток, штампів даті виготовлення документа (підпункт 3.3.5);
- серед основних завдань технічної експертизи матеріалів документів є: визначення абсолютного часу виконання штрихів рукописних записів у документах (підпункт 3.4.2.);
Відповідно до пункту 3.5 Інструкції орієнтовний перелік вирішуваних питань: до підпункту 3.2.4.: Чи виготовлені (виконані) дані документи (фрагменти документа) у різний час?; до підпункту 3.3.5.: Чи нанесений відтиск печатки (штампа) у той час, яким датований документ ?; до підпункту 3.4.2.: Чи виготовлений рукописний текст у той час, яким датований документ ?.
4.9. Суди попередніх інстанцій під час нового розгляд цієї справи установили, що поставлені на вирішення експерта ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" питання фактично є питаннями криміналістичної експертизи, а її видом (з огляду на поставлені питання) є саме технічна експертиза документів.
Отже, виходячи з положень Закону України "Про судову експертизу" оскільки технічна експертиза документів є підвидом криміналістичної експертизи, то вона може проводитись виключно державними спеціалізованими установами, якою ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" не є.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що наявний в матеріалах цієї справи висновок фізико-хімічної експертизи не може бути прийнятий судом як належний доказ на підтвердження позовних вимог та, відповідно, вказаний висновок не може бути покладений в основу рішення.
Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
4.10. При цьому під час нового розгляду справи згідно з ухвалою суду було призначено повтору судово-технічну експертизу документів, проведення якої було доручено відповідній державній спеціалізованій установі - Київському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.
Проте, така експертиза не була проведена з тих підстав, що позивач не здійснив оплати вартості проведення експертного дослідження.
Частиною 4 статті 102 статті 99 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ухилення учасника справи від подання суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з'ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні.
Відповідно до частини 4 статті 13 вказаного Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
4.11. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, установили, що на підтвердження факту зловмисної домовленості колишнього голови Громадської організації ОСОБА_3 та ОСОБА_1. позивачем було надано копії договорів про надання послуг від 05.08.2019 № 0508, від 20.07.2020 №Д20/2007, від 05.11.2020 № 20/0511, укладені між Громадською організацією та фізичною особою-підприємцем Аветяном В. Г., предметом яких є послуги з підготування та влаштування щебенево-насипного покриття, улаштування покриття з гарячих асфальтобетонних сумішей на території Громадської організації.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказував, що саме фізичною особою-підприємцем Аветяном В. Г. проводились ремонтні роботи дорожніх поверхонь в'їзду і міжквартальної вулиці, дорожніх поверхонь рядів 3, 4, 10, 11, дорожніх поверхонь рядів 8, 9, 11-15 на території Громадської організації.
Водночас суди установили, що з наданих позивачем договорів не вбачається детальної інформації, яка би однозначно та беззаперечно вказувала на те, що фізичною особою-підприємцем Аветяном В. Г. виконані роботи саме відносно спірних дорожніх поверхонь в'їзду і міжквартальної вулиці, дорожніх поверхонь рядів 3, 4, 10, 11, дорожніх поверхонь рядів 8, 9, 11-15 на території Громадської організації.
При цьому зазначені договори датовані 05.08.2019, 20.07.2020 та 05.11.2020, а відтак роботи, які були виконані за цими договорами, здійснювалися не у спірний період (2017-2018 роки), а через 2-3 роки після укладення договорів, які оспорює позивач.
Наданими позивачем актами виконаних робіт, підписаних колишнім керівником Громадської організації та фізичною особою-підприємцем Казаком Р. М. також не доведено, що роботи, зазначені в цих актах, є тими самими роботами, які виконувала ОСОБА_1.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що факт пов'язаності фізичної особи-підприємця Казака Р. М. з ОСОБА_1 не свідчать про їх пов'язаність з колишнім головою Громадської організації ОСОБА_3 , не свідчить про наявність домовленості між ними і виникнення через це несприятливих наслідків для Громадської організації, а доводи позивача про те, що не проведення ОСОБА_1. підрядних робіт можуть підтвердити члени-свідки організації не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.
4.12. Отже, суди попередніх інстанцій здійснивши оцінку всіх доказів у справі та доводів учасників справи, дійшли висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено за допомогою належних, допустимих та вірогідних доказів факт зловмисної домовленості колишнього голови Громадської організації (Лазебного Г. В.) та ОСОБА_1, а також не доведено, що ремонтні роботи, які зазначені в спірних актах приймання передачі, були виконані іншою особою.
4.13. Як вже зазначалося, оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, громадська організація вказувала на неправильне застосування судами норм права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 29.05.2019 у справі № 322/426/16 та від 10.04.2024 у справі № 322/232/21.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
Колегія суддів також зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Крім того посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Заявник касаційної скарги посилаючись на висновки, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 322/426/16 та від 10.04.2024 у справі № 322/232/21, не навів норму права, яку неправильно (інакше) застосували суди під час розгляду цієї господарської справи, а судові рішення у зазначених скаржником справах залишені касаційним судом без змін з огляду на встановлені судами обставини щодо наявності/відсутності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки.
При цьому у вказаних справах Верховний Суд виходив з того, що чинне законодавство України не містить імперативних норм про можливість проведення фізико-хімічної експертизи виключно державними спеціалізованими установи (за виключенням встановлених законом обмежень), а тому експерти ТОВ "Київська незалежна судово-експертна установа" є належним суб'єктом здійснення судово-експертної діяльності.
Натомість у справі, яка розглядається, судом призначалась технічна експертиза документів, яка є підвидом криміналістичної експертизи, а тому вона може проводитись виключно державними спеціалізованими установами.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
4.14. Доводи скаржника про неврахування судами вимог частини 2 статті 107 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої лише за наявності сумнівів у правильності висновку експерта (необґрунтованість, суперечність з іншими матеріалами справи тощо) за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи суд може призначити повторну експертизу, доручивши її проведення іншим експертам та не наведення судом в ухвалі від 16.10.2023 сумнівів у правильності висновку експерта (необґрунтованість, суперечність з іншими матеріалами справи тощо), як й доводи про відхилення клопотання Громадської організації про виклик експерта Юрченка Є. М. для надання роз'яснень щодо висновку експерта від 11.02.2022 № 9920 за результатами проведення фізико-хімічної експертизи, колегія суддів вважає такими, що не знайшли свого підтвердження, не відповідають положенням процесуального законодавства та свідчать про незгоду скаржника із судовим рішенням. Інші доводи також свого підтвердження не знайшли.
4.15. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
5.3. Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані у справі судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити, а з інших підстав оскарження судових рішень, визначених заявником - залишити судові рішення без змін.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Оскільки підстав для скасування судового рішення, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Громадської організації "Товариство по спільній охороні транспортних засобів "Комбі-2" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 та рішення Господарського суду Одеської області від 22.11.2024 у справі № 916/476/21, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Громадської організації «Товариство по спільній охороні транспортних засобів "Комбі-2" залишити без задоволення.
3. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 та рішення Господарського суду Одеської області від 22.11.2024 у справі № 916/476/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак