27 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 130/3082/24
провадження № 51-1350км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
в режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6 ,
засудженої ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженої ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 , на вирок Вінницького апеляційного суду
від 06 січня 2025 рокуу кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024025080000062, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки
с. Могилівка Жмеринського району Вінницької області, мешканки цього ж населеного пункту ( АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 жовтня
2024 року ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, та призначено їй покарання у виді обмеження волі
на строк 3 роки.
Відповідно до ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, з покладенням низки обов'язків, передбачених ст. 76 КК.
На підставі статей 71, 72 КК покарання призначене за цим вироком та покарання у виді штрафу в розмірі 17000 грн, призначене ОСОБА_7 вироком Вінницького районного суду Вінницької області від 06 березня 2024 року, ухвалено виконувати самостійно.
Вирішено питання щодо запобіжного заходу та процесуальних витрат
у кримінальному провадженні.
Відповідно до вироку ОСОБА_7 визнано винуватою за те, що вона 22 серпня
2024 року приблизно о 10:00, реалізовуючи свій умисел, направлений на незаконне проникнення до квартири, що розташована за адресою:
АДРЕСА_2 , власником якої є ОСОБА_8 , незаконно, не маючи дозволу власниці та інших підстав, передбачених законодавством, діючи умисно, усвідомлюючи, що її дії мають протиправний характер, будучи впевненою, що за нею ніхто
не спостерігає, переслідуючи умисел на порушення конституційного права
на недоторканність житла та іншого володіння особи, передбаченого ст. 30 Конституції України, через відчинене вікно самовільно проникла всередину приміщення зазначеної вище квартири, чим порушила право ОСОБА_8
на недоторканність її житла.
Вироком Вінницького апеляційного суду від 06 січня 2025 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 скасовано в частині призначеного їй покарання. Призначено ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 162 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі статей 71, 72 КК апеляційний суд призначив ОСОБА_7 остаточне покарання за сукупністю вироків, ухвалив виконувати самостійно покарання
у виді обмеження волі на строк 1 рік та невідбуту частину покарання за вироком Вінницького районного суду Вінницької області від 06 березня 2024 року у виді штрафу в розмірі 17000 грн.
Постановлено рахувати строк відбування покарання у виді обмеження волі
ОСОБА_7 з дня її прибуття і взяття на облік у виправному центрі.
У решті вирок залишено без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, просить змінити вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_7 , застосувати до неї приписи ст. 75 КК
та звільнити її від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.
Обґрунтовуючи свої вимоги, вказує, що суд апеляційної інстанції, призначаючи засудженій покарання без застосування приписів ст. 75 КК, не врахував, що вона оплатила частину штрафу, призначеного за попереднім вироком, є особою
з інвалідністю 3 групи, повністю визнала свою винуватість та щиро розкаялася
у вчиненому, а тому захисник вважає, що призначене підзахисній покарання, яке необхідно відбувати реально, є несправедливим.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник та засуджена, навівши відповідні пояснення, підтримали касаційну скаргу.
Прокурор заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника, посилаючись на її необґрунтованість.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені
в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.
Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та кваліфікацію її діяння
за ч. 1 ст. 162 КК у касаційному порядку захисник не оскаржує.
За змістом касаційної скарги, незаконність вироку суду апеляційної інстанції сторона захисту вбачає в неправильному застосуванні закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та її особі внаслідок суворості.
Однак зазначені доводи Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.
Згідно зі ст. 370 і ч. 2 ст. 418 КПК судове рішення суду апеляційної інстанції повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.
Водночас підставами для скасування судом апеляційної інстанції вироку суду першої інстанції та ухвалення свого вироку є: необхідність застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідність застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання (ч. 1 ст. 420 КПК).
Відповідно до ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.
Ухвалюючи вирок, апеляційний суд цих вимог кримінального процесуального закону дотримався.
Крім того, зі змісту поданої касаційної скарги убачається, що захисник порушує питання про недотримання судом апеляційної інстанції визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для
її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи
з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності
та даним про особу винуватого.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків, передбачених цією статтею, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Вирішення зазначеного питання належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність
в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції,
а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті), видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що мають братися до уваги під час призначення покарання.
Цих приписів суд апеляційної інстанції дотримався, а викладені в касаційній
скарзі доводи сторони захисту щодо неправильного застосування судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме не застосування приписів
ст. 75 КК до ОСОБА_7 , є необґрунтованими.
Як убачається з оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора, який просив призначити ОСОБА_7 покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки (що необхідно відбувати реально), не погодився із запропонованим максимальним розміром покарання, та, урахувавши тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК належить до категорії кримінальних проступків, особу засудженої, яка визнала винуватість, раніше притягувалася до кримінальної відповідальності, на обліку у нарколога та психіатра не перебуває, за місцем проживання характеризується задовільно, а також обставини, що пом'якшують (щире каяття) та обтяжують (вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку) покарання, дійшов висновку
про призначення ОСОБА_7 покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік,
тобто у мінімальному розмірі цього виду покарання, передбаченого санкцією ч. 1
ст. 162 КК, однак без звільнення від відбування покарання з випробуванням
(ст. 75 КК).
Заразом цей Суд на підставі приписів статей 71, 72 КК призначив ОСОБА_7 остаточне покарання за сукупністю вироків, ухвалив виконувати самостійно покарання у виді одного року обмеження волі та невідбуту частину покарання
за вироком Вінницького районного суду Вінницької області від 06 березня 2024 року у виді штрафу в розмірі 17000 грн.
На переконання колегії суддів, таке призначене ОСОБА_7 покарання
є співмірним протиправному діянню, необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень і не може вважатися явно несправедливим унаслідок суворості.
Водночас обставини, на які є посилання в касаційній скарзі захисника як на підстави для твердження про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої були враховані судом апеляційної інстанції під час призначення покарання у виді обмеження волі
в мінімальному розмірі. Ці обставини не є безумовними і достатніми для зміни
чи скасування вироку апеляційного суду.
Верховний Суд акцентує, що позиція сторони захисту про можливість звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням, ураховуючи те, що вона вчинила нове кримінальне правопорушення менш ніж через 6 місяців після ухвалення щодо неї вироку за вчинення кримінального проступку, передбаченого
ч. 1 ст. 309 КК, суперечить принципу справедливості покарання і не відповідає його меті - виправленню засудженої та запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень як нею, так і іншими особами.
До того ж, захисник у касаційній скарзі не обґрунтувала, яким чином наявність
у ОСОБА_7 інвалідності 3 групи зменшує суспільну небезпечність вчиненого нею діяння чи її особи та дозволяє застосувати до неї приписи ст. 75 КК, зважаючи на те, що ця обставина не завадила їй вчинити чергове кримінальне правопорушення,
за яке її було засуджено.
Крім того, Суд звертає увагу, що згідно з приписами ч. 3 ст. 61 КК обмеження волі не застосовується до осіб з інвалідністю першої та другої груп, а тому законодавчих заборон щодо призначення ОСОБА_7 , як особі з інвалідністю третьої групи, покарання у виді обмеження волі немає.
З огляду на викладене, порушень приписів матеріального чи процесуального права, які би були підставами для зміни або скасування судового рішення, під час перевірки кримінального провадження, у межах доводів захисника, викладених у касаційній скарзі, Верховний Суд не встановив.
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Вінницького апеляційного суду від 06 січня 2025 року щодо ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3