01 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 904/4455/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Булгакової І.В., Власова Ю.Л.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення, скаржник)
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2024
та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.07.2025
у справі за позовом Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України
до Фізичної особи - підприємця Леонт'єва Вадима Леонідовича
про стягнення пені за порушення законодавства про захист економічної конкуренції у розмірі 269 280,00 грн (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 14.10.2024),
Відділення 21.08.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.07.2025 у справі №904/4455/24, прийняти нове рішення, яким задовільнити позовні вимоги Відділення та стягнути з Фізичної особи - підприємця Леонт'єва Вадима Леонідовича (далі - ФОП Леонт'єв В.Л.) в дохід загального фонду Державного бюджету України за кодом бюджетної класифікації доходів 21081100 «Адміністративні штрафи та інші санкції» пеню в сумі 269 280 грн. Крім того, у прохальній частині касаційної скарги просить поновити строк на касаційне оскарження судових рішень в цій справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.08.2025 для розгляду справи №904/4455/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.
Склад суду змінено згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2025.
З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що Відділення звернулося до суду з позовною заявою (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог вх. суду №47694/24 від 14.10.2024) про стягнення з ФОП Леонт'єва В.Л. пеню за порушення законодавства про захист економічної конкуренції в розмірі 269 280,00 грн.
Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 17.12.2024 у справі №904/4455/24, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 29.07.2025, позовні вимоги Відділення до ФОП Леонт'єва В.Л. про стягнення пені за порушення законодавства про захист економічної конкуренції у розмірі 269 280,00 грн (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 14.10.2024) задовольнив частково, стягнув з ФОВ Леонт'єва В.Л. на користь Відділення 248 880,00 грн - пені за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та 2 986,56 грн - частину витрат по сплаті судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Зі змісту судових рішень вбачається, що суди виходили, з того, що відповідачем накладений рішенням Адміністративної колегії Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 19.10.2023 №54/64-р/к у справі №54/83-21 штраф в сумі 272 000,00 грн був сплачений 04.09.2024 відповідно до платіжної квитанції №0.0.3861651580.1 від 04.09.2024 на суму 272 000,00 грн. Рішення Адміністративної колегії Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 19.10.2023 №54/64-р/к у справі №54/83-21 отримано відповідачем 01.11.2023, то двомісячний строк, протягом якого відповідач зобов'язаний був сплатити штраф за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, розпочав перебіг 02.11.2023 і закінчився у відповідне число останнього місяця строку 01.01.2024. Відповідно період прострочення оплати штрафу та нарахування пені розпочав перебіг з 02.01.2024. Оскільки під час ухвалення рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/109/24 від 27.03.2024 були відсутні учасники справи, а тому датою ухвалення рішення є дата складення повного його тексту (повного судового рішення), а саме: 01.04.2024, а обґрунтованим періодом нарахування пені є період з 02.01.2024 (після закінчення кінцевого терміну сплати відповідачем штрафу) до 14.01.2024 (до дати постановлення Господарським судом Дніпропетровської області ухвали про відкриття провадження у справі №904/109/24) та період з 02.04.2024 (з дати ухвалення Господарським судом Дніпропетровської області рішення у справі №904/109/24) до 19.05.2024 (до дати, на яку штраф не був сплачений відповідачем, та на яку здійснив нарахування пені позивач); всього 61 день. Розрахунок пені здійснений позивачем визнано судом першої інстанції необґрунтованими та такими, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги Відділення в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом.
За приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
Згідно з частинами третьою та п'ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №904/4455/24 є стягнення 269 280,00 грн, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн), адже є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд зазначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У касаційній скарзі Відділення з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України вказує, що у оскаржуваному судовому рішенні, суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №904/3778/18 та від 16.06.2022 у справі №917/530/21, щодо застосування статті 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Відділення у касаційній скарзі з посиланням на підпункти «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:
касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки на сьогодні, не врегульовано питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики щодо терміну нарахування пені, відповідно до частини п'ятої статті 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у разі проголошення судом вступної та резолютивної частини рішення, за відсутності учасників справи;
ця справа становить значний суспільний інтерес, оскільки статтею 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено, що суми стягнутих штрафів та пені зараховуються до Державного бюджету, а у 2025 році дефіцит Державного бюджету становить 1,9 трлн гривень. Тобто, зарахування коштів (пені) до Державного бюджету сприятиме зміцненню економіки України.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадку передбаченого пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, враховуючи статус Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд зазначає, що всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, з урахуванням підстав, вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Відтак алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Щодо обсягу та міри обґрунтування судових рішень Верховний Суду виходить з того, що міра якою обґрунтовуються судові рішення залежить від характеру спірних правовідносин.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Вказані твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке.
Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо, до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що справа становить значний суспільний інтерес не є переконливими обґрунтуваннями щодо даних правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховний Суд під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення заборгованості, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а отже, застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України було прередбачуваним, скаржник у касаційній скарзі обґрунтовано аргументовано не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Так, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Отже, обставин, з яких би вбачалося необхідність перегляду цієї справи, у касаційній скарзі з огляду на зазначені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності), колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Відділення на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.07.2025 у справі №904/4455/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, клопотання скаржника не розглядається.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.07.2025 у справі №904/4455/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов