01 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/4287/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Булгакової І.В., Власова Ю.Л.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Іноземного підприємства «Малахіт» (далі - ІП «Малахіт», скаржник)
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.08.2025
у справі за позовом Іноземного підприємства «Малахіт»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Есве Девелопмент»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1) Харківського квартирно-експлуатаційного управління;
2) Військової частини НОМЕР_1
про стягнення коштів,
ІП «Малахіт» 18.08.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.08.2025 у справі №922/4287/24, а рішення Господарського суду Харківської області від 18.08.2025 залишити в силі.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2025 для розгляду справи №922/4287/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.
Склад суду змінено згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2025.
З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що у грудні 2024 року ІП «Малахіт» звернулося до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Есве Девелопмент» (далі ТОВ «Есве Девелопмент») грошових коштів у розмірі 51 603,00 грн, витрачених позивачем на оплату комунальних послуг у серпні 2022 року.
Господарський суд Харківської області рішенням від 18.02.2025 у справі №922/4287/24 позов задовольнив. Стягнув з ТОВ «ЕСВЕ Девелопмент» на користь ІП «Малахіт» грошові кошти витрачені ІП «Малахіт» на оплату комунальних послуг у серпні 2022 року у розмірі 51 603,00 грн та 3 028,00 грн судового збору.
Зі змісту судового рішення першої інстанції вбачається, що суд виходив з наявності визначених статтею 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правових підстав виникнення у відповідача зобов'язання з повернення спірної суми грошових коштів як безпідставно набутих за рахунок позивача, з огляду на те, що споживачем послуг з постачання електроенергії до орендованих позивачем у відповідача приміщень є безпосередньо позивач, оскільки він є стороною договору про постачання електричної енергії №5-405К (заяву приєднання до умов договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг від 23.03.2022), та саме ним було понесено витрати в межах виконання вказаних договорів постачання електричної енергії за період серпня 2022 року за обставин передання відповідачем частини вказаних орендованих позивачем приміщень в користування Військовій частині НОМЕР_1 (далі Військова частина) за договором на спільне безкоштовне використання нерухомого майна від 01.08.2022, який передбачає отримання відповідачем від Квартирно експлуатаційного відділу м. Харкова (далі - КЕВ м. Харкова) відшкодування вартості спожитих Військовою частиною комунальних послуг щодо цих приміщень.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 05.08.2025, зокрема, рішення Господарського суду Харківської області від 18.02.2025 у справі №922/4287/25 скасував, ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовив та стягнув з ІП «Малахіт» на користь ТОВ «Есве Девелопмент» 3 633,60 грн судових витрат за подання апеляційної скарги.
У прийнятті судового рішення апеляційний суду виходив з того, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України, у зв'язку з чим наявність обов'язку у відповідача компенсувати позивачу витрати на електроенергію за серпень 2022 року відсутні, оскільки, як встановлено судом, відповідач не був ані користувачем цього нерухомого майна, ані фактичним споживачем електроенергії, тобто не набував майна позивача та компенсації за таке майно взагалі.
Зі змісту судового рішення апеляційної інстанції убачається, що:
з досліджених апеляційним судом матеріалів справи не вбачається, що відповідач фактично споживавав електроенергію в приміщеннях, які орендувались позивачем, а відтак, дійшов висновку, що ТОВ «Есве Девелопмент» не може вважатись таким, що отримувало без достатніх правових підстав майно (електроенергію), за яку розрахувався позивач, або компенсацію від КЕВ м. Харкова, а отже, у нього відсутній обов'язок відшкодувати позивачу її вартість; у справі відсутні будь-які докази того, що позивач звертався з вимогами до військової частини, як до особи, що, на його думку, фактично набула майно без достатньої правової підстави та в силу приписів ст.ст. 1212, 1213 ЦК України зобов'язана повернути це майно або компенсувати його вартість.
за відсутності доказів на підтвердження фактичного споживання у спірних приміщеннях, що передані відповідачем у безоплатне користування Військовій частині у відповідному періоді серпня 2022 року, у останньої не виникає обов'язку оплачувати ці послуги.
позивачем не доведено, а судом не встановлено того, що саме відповідач є набувачем спірної електроенергії або компенсації її вартості від КЕВ м. Харкова, а відтак, не підтверджено наявності правових підстав для стягнення з відповідача вартості такого майна.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ІП «Малахіт» в контексті оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом.
За приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
Згідно з частинами третьою та п'ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №922/4287/24 є стягнення 51 603,00 грн, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн), адже є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд зазначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
ІП «Малахіт» у касаційній скарзі з посиланням на підпункти «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:
постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на надто формальному та вузькому тлумаченні норм матеріального права, зокрема, статті 1212 ЦК України, що регулює зобов'язання у зв'язку з безпідставним збагаченням. Такий підхід, що ігнорує економічну суть та причинно-наслідкові зв'язки у спірних правовідносинах, не лише призвів до ухвалення незаконного та несправедливого рішення у конкретній справі, але й створює небезпечний прецедент. Він загрожує стабільності довгострокових орендних правовідносин та формує глибоку правову невизначеність у питанні захисту прав добросовісного орендаря, який опинився у заручниках неправомірних дій свого орендодавця. На розгляд Верховного Суду виноситься фундаментальне правове питання, оскільки відсутність єдиного підходу створює ситуацію, коли недобросовісна сторона може умисно конструювати тристоронні відносини таким чином, щоб формально уникнути статусу «збагаченої особи», перекладаючи при цьому всі негативні наслідки на добросовісного учасника;
винятковість справи для скаржника обґрунтовується тим, що наслідки оскаржуваного рішення виходять далеко за межі стягнення відносно незначної суми та мають системний, довготривалий та потенційно руйнівний характер для всієї господарської діяльності скаржника, а також створюють ситуацію, що суперечить фундаментальним правам, гарантованим Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Створення системного фінансового ризику та руйнування бізнес-передбачуваності, що є втручанням у право на мирне володіння майном.
Хоча спір за своєю формальною природою є господарським та стосується майнових відносин між двома суб'єктами господарювання, його фактичні обставини, предмет доказування та потенційні правові наслідки виводять його далеко за межі приватних інтересів сторін. Справа набуває значного суспільного інтересу, оскільки її вирішення безпосередньо вплине на усталену практику взаємодії приватного сектору та держави у критично важливій сфері. Цей інтерес є особливо гострим в умовах воєнного стану, коли ефективна та справедлива співпраця бізнесу та Збройних Сил України є не просто питанням економічної доцільності, а однією з фундаментальних засад національної безпеки та обороноздатності держави, а відтак, судове рішення у цій справі формуватиме не лише правозастосовчу практику, а й морально-правовий клімат для такої взаємодії.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадку передбаченого пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Щодо формування правозастосовчої практики, то Верховний Суд оцінюючи покликання скаржника на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що як свідчить абзац третій сторінки 4 касаційної скарги зазначено, що касаційні фільтри у даному випадку позбавляють касатора можливості заявити про допущення апеляційним судом порушень при розгляді справи, які полягають у ігноруванні судом доказів наданих позивачем, здійснення судами висновків всупереч приписів матеріального та процесуального права та імперативних норм закону.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд виходить з того, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин. При цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову. Отже, відсутні доводи щодо якісного показника фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані, виходячи за такого.
Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що подана ним касаційна скарга становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, не є переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовим рішенням суду попередньої інстанції і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судом, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», цю категорію справ.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виняткове значення або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судом попередньої інстанції обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судом під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а відтак застосування наявності/відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був передбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду цієї справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності), колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ІП «Малахіт» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.08.2025 у справі №922/4287/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Іноземного підприємства «Малахіт» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.08.2025 у справі №922/4287/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов