Справа № 757/27184/24-ц
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/3340/2025
5 березня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Ратнікової В.М., Ящук Т.І.
при секретарі Кононовій Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бутиріна Ярослава Ярославовича на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року (суддя Катющенко В.П.) про забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення збитків та штрафу,
встановив:
у червні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 завданих збитків у сумі 4 565 861,42грн, штрафу у сумі 1 310 000грн, а також судових витрат по справі, зокрема судового збору у розмірі 15 745,60грн та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000грн.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 22 вересня 2017 року вони з відповідачем уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , за ціною 1 310 000грн, що на той момент було еквівалентно 50 000 доларам США, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. Вже наступного дня, 23 вересня 2017 року було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017100100011244 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 190 КК України та частиною четвертою статті 358 КК України. Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 4 листопада 2019 року на зазначену квартиру був накладений арешт в рамках вказаного кримінального провадження. 29 вересня 2021 року перший заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до нього про визнання спадщини відумерлою та витребування майна, зокрема і придбаної у відповідача квартири. Постановою Київського апеляційного суду від 9 листопада 2023 року позов задоволено, визнано відумерлою та передано у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спадщину, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка складається з квартири АДРЕСА_1 .
Позивач стверджував, що під час розгляду цивільної справи № 757/53137/21-ц йому стало відомо, що відповідач придбав зазначену квартиру на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 6 квітня 2016 року з ОСОБА_4 , що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенком В.М. Попередній
відчужував ОСОБА_4 набув зазначену квартиру на підставі договору дарування, укладеного між ним, як обдарованим, та ОСОБА_3 , як дарувальником, 10 квітня 2003 року. Згідно з посвідчувальним написом на цьому договорі, він був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуд Л.М., однак остання у своїх письмових поясненнях зазначила, що такий договір не засвідчувала. Згідно з висновком судового експерта КНДЕКЦ МВС України № 17-3/1990 від 12 грудня 2019 року підпис від імені ОСОБА_3 у договорі дарування квартири АДРЕСА_1 від 10 квітня 2003 року виконано не ОСОБА_3 , а іншою особою. Крім цього, при посвідчення договору купівлі-продажу від 6 квітня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. не отримала від Київського БТІ підтвердження того, що право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 , при цьому будь-які докази належності квартири ОСОБА_4 відсутні.
Позивач посилався на те, що відповідач придбав зазначену квартиру 6 квітня 2016 року за 149 500грн, що на той момент було еквівалентно 5 759 доларів США, тобто по явно заниженій ціні, не проявив розумну обачність та не перевірив реєстрацію права власності на квартиру за відчужувачем, при цьому через один рік відповідач продав йому вказану квартиру за ціною у десять разів більше, ніж сплатив сам.
Позивач стверджував, що відповідач своїми діями завдав йому збитків на загальну суму 4 565 861,42грн, які складаються з вартості витребуваної квартири, що становить 113 350 доларів США, що еквівалентно 4 486 130грн, судового збору у розмірі 44 295,23грн, сплаченого ним за результатами розгляду справи № 757/53137/21-ц прокуратурі за подання позову та апеляційної скарги, а також судового збору у розмірі 35 436,19грн, які він сплатив за подання касаційної скарги. Крім цього, пунктом 12 договору купівлі-продажу від 22 вересня 2017 року було передбачено, що у випадку визнання цього договору недійсним з вини продавця, останній сплачує штраф у розмірі 1 310 000грн.
Також позивач просив вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на об'єкт нерухомого майна, зареєстрованого на праві власності за відповідачем - частину квартири АДРЕСА_2 . Заходи зустрічного забезпечення не вживати.
Обґрунтовуючи вимогу про застосування заходів забезпечення позову, позивач зазначав, що накладення арешту на майно відповідача є необхідним для забезпечення виконання майбутнього рішення суду у випадку задоволення позовних вимог у даній справі. У той же час існує реальна загроза відчуження відповідачем належного йому майна, що істотно утруднить або навіть унеможливить виконання рішення.
Позивач вважав, що обраний ним захід забезпечення позову є співмірним, оскільки ціна позову значно перевищує вартість майна відповідача, на яке він просить накласти арешт.
9 жовтня 2024 року представник позивача - адвокат Омелян І.В. подав до суду заяву про забезпечення позову, навівши у ній ті самі доводи, що і в позовній заяві.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року, в якій виправлено описку ухвалою суду від 23 жовтня 2024 року, заяву задоволено. Вжито заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті шляхом накладення арешту на частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 61,8 кв.м, житловою площею 40,5 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 900624774217.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Бутирін Я.Я. просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що арештована частка квартири належить відповідачу на праві власності, оскільки ще у 2016 році він подарував цю частку своєму батьку - ОСОБА_1 , якому вона наразі і належить. При цьому, договір дарування між відповідачем та його батьком був укладений до звернення позивача з позовом до суду, що виключає його фраудаторність.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Омельян І.В. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на недобросовісну поведінку з боку відповідача, який під час розгляду цивільної справи № 757/53137/21-ц у судовому засіданні зазначав, що єдиним його майном є частка у праві власності на квартиру у місті Ічня, не попередивши, що ця частка була подарована його батьку. При цьому договір дарування та договір купівлі-продажу були укладені майже одночасно, що свідчить про те, що відповідач діяв недобросовісно, штучно зменшуючи свою платоспроможність, та позбуваючись майна, на яке могло бути звернено стягнення.
Позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Омелян І.В., будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду апеляційної скарги (с.с.106, 107), у судове засідання не з'явилися, клопотання про його перенесення не подали, томувідповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Бутиріна Я.Я., який апеляційну скаргу підтримав, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що невжиття заходів забезпечення позову, про які просить позивач, суттєво впливатиме на ефективність захисту останнім своїх прав та унеможливить виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 149 ЦПК України, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Отже, за змістом наведених вище норм умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Такий інститут цивільно-процесуального законодавства передбачений з метою попередження несумлінних дій відповідача, які можуть призвести до ускладнення або неможливості виконання рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 зазначила, що: «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення.
Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання».
Частиною 3 статті 150 ЦПК України визначено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Співмірність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права, про захист яких просить заявник, та інтересів інших учасників судового процесу.
Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
При цьому, співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у справі № 381/4019/18, постанова від 12 лютого 2020 року.
З копій матеріалів справи вбачається, що до заяви про забезпечення позову представником позивача не були додані належні документи, які підтверджують, що частина квартиру, на яку представник позивача просив накласти арешт у забезпечення позову, належить відповідачу.
Також надані апеляційному суду копії матеріалів справи не містять інформації, що судом самостійно здійснена перевірка належності відповідачу на праві власності частини квартири, на яку судом накладено арешт у забезпечення позову ОСОБА_2 .
З наданої апеляційному суду копії договору дарування частини квартири вбачається, що 8 квітня 2016 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровуваний) був укладений договір дарування частини квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Ічнянського районного нотаріального округу Чернігівської області Варзагер Л.Ф., зареєстрований за номером 547, (с.с.52).
Факт відчуження відповідачем частини зазначеної квартири на користь ОСОБА_1 підтверджується також відомостями з Державного реєстру речових
прав від 15 жовтня 2024 року (с.с.54).
Виходячи з вищевикладеного, суд наклав арешт на майно, яке належить особі, яка не є відповідачем у даній справі, що не відповідає приписам ч. 1 ст. 150 ЦПК України та не може забезпечити позов ОСОБА_2 .
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 вказано, що «при задоволенні заяви позивача про накладення арешту на нерухоме майно та заборони його відчуження, суди не звернули уваги, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належить відповідачу. Тому є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі».
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 372/333/20 та від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21, від 18 січня 2023 року у справі № 755/9322/20, від 25 вересня 2024 року у справі № 756/19178/21.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при постановлені ухвали про забезпечення позову шляхом накладення арешту на частину квартири не було перевірено належність цього майна відповідачу, чим допущено порушення норм процесуального права, тому ухвала суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову задоволенні заяви про забезпечення позову.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381 - 383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бутиріна Ярослава Ярославовича задовольнити.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Омеляна Ігоря Володимировича про забезпечення позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанова складено 29 серпня 2025 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді В.М. Ратнікова
Т.І. Ящук