06 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 471/462/22
провадження № 61-7938св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача -Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко О. М., Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Братська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 травня 2023 року у складі колегії суддів Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Братської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області (далі - Братська селищна рада) про встановлення факту належності запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай).
Позов мотивовано тим, що рішенням правління Акціонерного товариства «Україна» (далі - АТ «Україна») від 26 січня 1996 року (протокол № 1) рекомендовано загальними зборами прийняти ОСОБА_2 (так зазначено в документі) до членів товариства. Згідно з рішенням правління АТ «Україна» від 10 лютого 1996 року (протокол № 2) на ОСОБА_2 (так зазначено в документі) тимчасово покладені обов'язки завідуючої ферми № 2. Рішенням загальних зборів членів АТ «Україна» від 11 лютого 1997 року (протокол № 1) ОСОБА_3 (так зазначено в документі) прийнята до членів товариства.
Позивачка зазначала, що неодноразово зверталася до підприємства щодо належного їй права на земельну частку (пай) та отримувала інформацію що її, ОСОБА_4 , не було внесено до списку-додатку до державного акта.
За інформацією відділу у Братському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області 22 листопада 1995 року колективне сільськогосподарське підприємство (далі - КСП) «Україна» отримало державний акт на право колективної власності на землю серія МК № 002, а також копію основного та додаткового списків громадян-членів КСП «Україна», які є додатком до цього державного акта.
Зазначала, що в додатковому списку на розпаювання землі під № 13 значиться громадянка ОСОБА_3 . 18 травня 1996 року позивачка уклала шлюб із ОСОБА_5 та змінила прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_5 », тому вважала, що у списку громадян-членів АТ «Україна», який є додатком до державного акта на право колективної власності на землю, та в додатковому списку на розпаювання землі під № 13 зазначена саме вона - ОСОБА_4 .
На підставі викладеного позивачка просила суд: встановити факт належності ОСОБА_1 запису під порядковим № 13 на ім'я « ОСОБА_3 » у списку членів АТ «Україна» до державного акта на право колективної власності на землю, виданого 22 листопада 1995 року, серія МК № 002; визнати за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром 10,0 га в умовних кадастрових гектарах із не витребуваних земель сільськогосподарського призначення Вознесенського (колишня назва - Братського) району Миколаївської області.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Братський районний суд Миколаївської області рішенням від 15 лютого 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Встановив факт належності ОСОБА_1 запису під порядковим № 13 на ім'я « ОСОБА_3 » у списку членів АТ «Україна» до державного акта на право колективної власності на землю серії МК № 002, виданого 22 листопада 1995 року.
Визнав за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром 9,14 в умовних кадастрових гектарах із не витребуваних земель сільськогосподарського призначення Вознесенського (колишня назва - Братського) району Миколаївської області.
Стягнув з Братської селищної ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 488,60 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався тим, що у додатку до державного акта на право колективної власності під № 13 зазначене дошлюбне прізвище позивачки. Встановлення факту належності цього запису ОСОБА_1 необхідно для подальшого оформлення права на земельну частку (пай). Визнаючи за позивачкою право на земельну частку (пай), місцевий суд вважав, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай). Це право є непорушним та підлягає захисту.
Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності, то суд із посиланням на практику Верховного Суду зазначив, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта про право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай). Це право є непорушним, строк на його реалізацію законодавством не встановлено, а тому таке право підлягає захисту без обмеження позовною давністю.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Миколаївський апеляційний суд постановою від 17 травня 2023 року рішення Братського районного суду Миколаївської області від 15 лютого 2023 року скасував та ухвалив нове рішення.
Відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову до Братської селищної ради Миколаївської області про встановлення факту та визнання права на земельну частку (пай).
Стягнув з ОСОБА_1 на користь Братської селищної ради судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 2 232,90 грн.
Скасовуючи рішення першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивачка станом на день отримання КСП «Україна» державного акта на право колективної власності на землю не була членом товариства, а тому не мала права на отримання земельної частки (паю). За таких обставин включення її до додаткового списку громадян, які мали право на земельну частку (пай), відбулося до прийняття її до членів підприємства та є незаконним. Таким чином, апеляційний суд виснував, що позивачка не має права на отримання земельної частки (паю) на підставі наявності її прізвища у додатковому списку.
Щодо права позивачки на отримання земельної ділянки у власність із резервного фонду як новоприйнятого члена сільськогосподарського підприємства апеляційний суд зазначив, що таке право у неї виникло з 11 лютого 1997 року, однак позивачка не дотрималася процедури надання такої ділянки у власність, оскільки доказів її звернення із заявою про намір отримання земельної ділянки у власність, отримання рішення підприємства та органу місцевого самоврядування про надання їй земельної ділянки у власність матеріали справи не містять.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
29 травня 2023 року ОСОБА_1 , через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, подала до Верховного Суду касаційну скаргу
на постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 травня 2023 року у вказаній справі, уточнивши вимоги якої та посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 181/257/19.
Вказує, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08 серпня 1995 року № 720/95, відповідно до якого право на земельну частку (пай) мають члени КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Однак апеляційний суд не надав належної оцінки тому, що відповідно до запису у трудовій книжці ОСОБА_1 вона прийнята у члени КСП з 14 січня 1996 року.
Звертає увагу, що апеляційна скарга, подана представником Братської селищної ради адвокатом Вуїв О. В., підлягала поверненню без розгляду, оскільки представник діяла на підставі ордеру, що виданий згідно з договором від 23 вересня 2022 року № 64, строк дії якого сплив 31 грудня 2022 року. Договір про надання правової допомоги, укладений між Братською селищною радою та адвокатом Вуїв О. В., є нікчемним, оскільки селищна рада уклала такий договір без проведення процедури закупівлі згідно з вимогами Закону України «Про публічні закупівлі», та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 та постановах Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 904/193/22, від 21 грудня 2022 року у справі № 904/180/22.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 03 липня 2023 року відкрив касаційне провадження за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
13 липня 2023 року до Верховного Суду надійшли витребувані матеріали справи.
Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2025 року призначив справу до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Доводи відзиву на касаційні скарги
У відзиві на касаційну скаргу Братська селищна рада, в інтересах якої діє адвокат Вуїв О. В., просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1
у с. Зелений Яр Братського району Миколаївської області.
15 вересня 1992 року утворено АТ «Україна», яке рішенням загальних звітних зборів членів від 15 лютого 1995 року було реорганізоване у колективне сільськогосподарське пайове товариство «Україна» та ліквідоване 03 лютого 2000 року.
У протоколах загальних зборів, засідань правління та засідань профспілкового комітету за період із лютого 1995 року до лютого 2000 року підприємство значиться як «Акціонерне товариство «Україна».
22 листопада 1995 року КСП «Україна» отримало державний акт на право колективної власності на землю серії МК № 002. До вказаного акта долучено список членів товариства, де прізвище позивачки відсутнє.
18 травня 1996 року ОСОБА_3 уклала шлюб із ОСОБА_5 , після реєстрації якого отримала прізвище « ОСОБА_5 ».
Рішенням загальних зборів АТ «Україна» від 11 лютого 1997 року ОСОБА_4 прийнято до членів товариства (т. 1, а. с. 32-33).
Рішенням правління АТ «Україна» від 03 лютого 2000 року ОСОБА_1 виключено з членів товариства у зв'язку з його ліквідацією.
Згідно з додатковим списком на розпаювання землі без зазначення дати під номером 13 вказана « ОСОБА_3 » (т. 1, а. с. 98). Дві особи, які були зазначені у вказаному списку, а саме ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) на підставі розпорядження № 69-р від 22 квітня 1996 року (т. 1, а. с. 155).
Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 14 вересня 2022 року ОСОБА_4 як члену
АТ «Україна» в межах території Вознесенського (Братського) району Миколаївської області сертифікат на право на земельну частку (пай) не видавався (т. 1, а. с. 99).
Розпорядженням Братської районної державної адміністрації Миколаївської області від 17 вересня 2001 року № 180-р затверджено розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах 9,14 га ріллі відповідно до перерахованих розрахунків членів КСП «Україна» (т. 1, а. с. 116-117).
За відомостями, які містяться у трудовій книжці, позивачка прийнята у члени АТ «Україна» 14 січня 1996 року (т. 1, а. с. 26-27).
Згідно з архівною довідкою від 16 грудня 2019 року № 101/05-03/1 правління АТ «Україна» рішенням від 26 січня 1996 року рекомендувало загальним зборам прийняти ОСОБА_3 до членів товариства.
Загальні збори членів АТ «Україна» рішенням від 11 лютого 1997 року вирішили прийняти ОСОБА_3 до членів АТ «Україна», що підтверджується записом у трудовій книжці позивачки НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 32-33).
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає
з огляду на таке.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (тут і далі в редакції, яка діяла на момент утворення КСП) КСП є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначено, що КСП створюється за бажанням громадян на добровільних засадах на їх загальних зборах. Створення підприємства не обумовлюється будь-якими рішеннями державних, господарських та інших органів.
Членство в КСП ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів (частина перша статті 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»). Отже, членство у КСП не виникає автоматично, воно може виникнути лише внаслідок волевиявлення особи стати членом такого підприємства та оформлення в установленому статутом порядку свого статусу.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» об'єктами права колективної власності КСП є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності КСП є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є КСП. Майно у КСП належить на праві спільної часткової власності його членам.
Згідно зі статтями 1, 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі - Закон) право на земельну частку (пай) мають громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.
Відповідно до Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени КСП, зокрема пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю.
Згідно зі статтею 5 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України від 18 грудня 1990 року) земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб'єктами права колективної власності на землю є КСП, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників. Кожний член КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.
Відповідно до статті 23 ЗК України від 18 грудня 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається КСП, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.
Отже, громадянин України - член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акту, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передання у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.
Верховний Суд зазначає, що особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання КСП акта на право колективної власності на землю вона працювала в цьому підприємстві, була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Тобто особа набуває право на земельний пай за одночасної наявності трьох умов: 1) перебування серед членів КСП на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання КСП цього акта (постанови Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 513/612/21, провадження № 61-12810св22; від 06 листопада 2024 року у справі № 293/1013/21, провадження № 61-4865св23).
Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатку до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку (постанови Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі 563/1407/19, провадження № 61-510св21; від 31 липня 2024 року у справі № 154/3572/21, провадження № 61-131св23).
Стаття 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначає, що право на земельну частку (пай) мають: колишні члени КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про визнання права на земельну частку (пай) має передувати вирішення питання про включення особи до списку членів КСП, які мають право на земельну частку (пай) (постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 376/1220/20, провадження № 61-19536св21; від 31 липня 2024 року у справі № 175/2757/21, провадження № 61-11544св23).
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року № 294/1094/17 (провадження № 61-43354св18) зазначено, що головним критерієм для одержання права на земельну частку (пай) є факт членства громадянина в КСП на момент реєстрації державного акта на право колективної власності на землю. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі
№ 685/1373/17, провадження № 61-39844св18; від 15 червня 2021 року у справі
№ 743/961/20, провадження № 61-672св21.
У справі, яка переглядається, встановлено, що 22 листопада 1995 року
КСП «Україна» отримало державний акт на право колективної власності на землю серії МК № 002. До вказаного акта долучено список членів КСП, де прізвище позивачки відсутнє.
Згідно з архівною довідкою від 16 грудня 2019 року № 101/05-03/1 правління АТ «Україна» рішенням від 26 січня 1996 року рекомендувало загальним зборам прийняти ОСОБА_3 до членів товариства. Рішенням загальних зборів АТ «Україна» від 11 лютого 1997 року позивачку прийнято до членів товариства (т. 1, а. с. 32-33).
Рішенням правління АТ «Україна» від 03 лютого 2000 року ОСОБА_1 виключено з членів товариства у зв'язку з його ліквідацією.
Згідно з додатковим списком на розпаювання землі без зазначення дати під номером 13 вказана ОСОБА_3 , хоча текст майже нечитабельний (т. 1, а. с. 98).
Положеннями частин першої-третьої статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, встановивши, що на момент отримання державного акта на право колективної власності на землю позивачка не була членом КСП, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Також правильним є висновок апеляційного суду про те, що право позивачки як новоприйнятого члена сільськогосподарського підприємства АТ «Україна», яке у неї виникло 11 лютого 1997 року, на отримання земельної ділянки у власність із резервного фонду могло бути реалізованим за умови дотримання процедури надання такої ділянки у власність, зокрема шляхом подання заяви про намір отримання земельної ділянки у власність, отримання рішення підприємства та органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність, однак матеріали справи не містять доказів того, що позивачка ініціювала та дотрималася такої процедури.
Колегія суддів відхиляє доводи заявниці про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі
№ 181/257/19 (провадження № 61-19430св20), оскільки висновки у цій справі
та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі № 181/257/19 (провадження № 61-19430св20) розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади про встановлення факту належності особі запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай). Задовольняючи позовні вимоги, Верховний Суд керувався тим, що ОСОБА_1 на момент отримання державного акта на право колективної власності на землю був членом підприємства. Право ОСОБА_1 на земельну ділянку (пай) виникло з моменту отримання підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай). Водночас у справі, яка переглядається, суди встановили що позивачка на момент отримання державного акта не була членом товариства.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що апеляційна скарга, подана представником Братської селищної ради адвокатом Вуїв О. В., підлягала поверненню без розгляду, колегія суддів звертає увагу на таке.
Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися.
Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правничої допомоги;
2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги.
Ордер - це письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера. Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом. Адвокат зобов'язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій (статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» випливає, що ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 КК України). Подібні за змістом правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18, провадження № 11-989заі18 та у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2020 року у справі № 428/3851/19, провадження № 61-2455св20; від 12 липня 2021 року у справі № 750/7902/20, провадження № 61-7388св21.
У постанові від 20 січня 2025 року справа № 761/5870/24 (провадження № 61-5803сво24) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважив, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. У цивільному судочинстві повноваження адвоката як представника можуть підтверджуватися довіреністю або ордером, які видаються на підставі договору відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Ордер видається адвокатом (адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням) у письмовій (електронній) формі та повинен містити підпис адвоката (електронний підпис). Тобто ордер по суті є заявою самого адвоката про наявність у нього повноважень на представництво інтересів іншої особи на підставі укладеного з нею договору про надання правничої допомоги.
Відсутність у частині четвертій статті 62 ЦПК України вказівки на договір про надання правничої допомоги зовсім не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з частиною першою і змістом частини третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у системному зв'язку одночасно і є тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.
З матеріалів справи відомо, що 25 березня 2023 року Братська селищна рада,
в інтересах якої діє адвокат Вуїв О. В., засобами поштового зв'язку звернулася
з апеляційною скаргою до Миколаївського апеляційного суду на рішення Братського районного суду Миколаївської області від 15 лютого 2023 року. До апеляційної скарги заявником додано ордер на надання правничої (правової) допомоги, серії ВЕ № 1084525 та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Вуїв О. В.
За відсутності відомостей про те, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю визнане у передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, відомостей про припинення (зупинення) права на заняття адвокатською діяльністю, у суду немає підстав ставити під сумнів статус представника учасника справи як адвоката. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2025 року справа № 761/5870/24 (провадження № 61-5803сво24).
За наведених обставин безпідставними є доводи заявника про те, що апеляційну скаргу подано особою, яка не мала права її підписувати.
Колегія суддів відхиляє доводи заявниці про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 грудня 2022 року у справі № 904/193/22,
від 21 грудня 2022 року у справі № 904/180/22 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17, оскільки у наданих для порівняння постановах Верховний Суд не досліджував питання щодо повноважень адвоката представляти інтереси учасника справи.
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли
під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору
на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів
не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції судового рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх
відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судового рішення, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та
апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська