31 липня 2025 року
м. Київ
справа № 134/1591/22
провадження № 61-11841св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Тульчинського районного нотаріального округу Вінницької області Питель Мотрона Степанівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 квітня 2023 року у складі судді Кантонистої О. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2023 року у складі колегії суддів Ковальчука О. В., Шемети Т. М., Берегового О. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Пинзар І. В., звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Тульчинського (раніше Крижопільського) районного нотаріального округу Вінницької області (далі - приватний нотаріус) Питель М. С., про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 . На день смерті вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з нею проживала також її дочка ОСОБА_6 .
До складу спадкового майна після смерті ОСОБА_5 , зокрема, увійшла земельна ділянка для ведення сільськогосподарського виробництва площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248.
За життя ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений 30 січня 2002 року секретарем виконавчого комітету Соколівської сільської ради Звонецькою К. М. за № 31, згідно з яким житловий будинок та усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матимете право, заповіла своїй дочці ОСОБА_6 .
Таким чином ОСОБА_6 прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_5 , проте не встигла оформити свої спадкові права, оскільки померла до спливу шестимісячного строку після смерті спадкодавиці, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 року.
Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_6 є її чоловік ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 , які прийняли спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки постійно проживали разом зі спадкодавицею на час відкриття спадщини і протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не заявили про відмову від спадщини.
Позивачам стало відомо, що право власності на земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248, було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Питель М. С. 14 червня 2021 року за № 1009.
ОСОБА_3 не мав права на спадкування після смерті ОСОБА_5 , оскільки законом передбачено, що лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.
Оскільки ОСОБА_5 склала заповіт на користь своєї дочки ОСОБА_6 , то спадкування мало відбуватися за заповітом.
З урахуванням наведеного позивачі просили визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім'я ОСОБА_3 приватним нотаріусом Питель М. С. 14 червня 2021 року за № 1009, на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Крижопільський районний суд Вінницької області рішенням від 10 травня 2023 року позов задовольнив.
Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім'я ОСОБА_3 приватним нотаріусом Питель М. С. 14 червня 2021 року за № 1009, на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 992,40 грн.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 992,40 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що видачою приватним нотаріусом Козиру М. І. оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку порушено спадкові права позивачів, оскільки згідно з частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. ОСОБА_6 , яка була спадкоємцем за заповітом після смерті матері ОСОБА_5 , проживаючи постійно разом із спадкодавицею на час відкриття спадщини, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України прийняла спадщину, однак не встигла оформити свої спадкові права, оскільки померла до спливу шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини.
Позивачі, будучи спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_6 , згідно з правилами спадкової трансмісії також прийняли спадщину, оскільки постійно проживали разом із ОСОБА_6 на час відкриття спадщини. Проте позивачі були позбавлені можливості отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку, оскільки таке свідоцтво вже видано ОСОБА_3 .
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Ткачук В. П., звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 травня 2023 року.
Вінницький апеляційний суд постановою від 18 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану в його інтересах представником ОСОБА_4 , залишив без задоволення, а рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 квітня 2023 року - без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки позивачі постійно проживали разом із ОСОБА_5 на момент її смертіі вони належать до осіб, які за законом вважаються такими, що фактично прийняли спадщину.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 серпня 2023 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Ткачук В. П., засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 квітня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2023 року, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми статей 1276, 1268 ЦК України, статті 50 Закону України «Про нотаріат» без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі № 450/1383/18, від 30 червня 2021 року у справі № 761/40184/16-ц, від 01 вересня 2021 року у справі № 720/2683/19.
Також вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник зазначає, що висновок судів про те, що ОСОБА_6 прийняла спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 суперечить частині третій статті 1268 ЦК України, оскільки на момент її смерті не сплив строк, встановлений статтею 1270 ЦК України, для подання заяви про відмову від спадщини.
Спадкоємці ОСОБА_6 - позивачі у справі, у порядку спадкової трансмісії не прийняли спадщини, оскільки вони не подали заяву про її прийняття, вони не вчинили самостійних юридичних дій, які б засвідчували їх волевиявлення, спрямоване на прийняття спадщини після смерті першого спадкодавця. Отже, суди на основі припущень дійшли висновку про те, що позивачі прийняли її спадщину, а також спадщину після смерті ОСОБА_5 у порядку спадкової трансмісії.
Суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду справи № 134/63/23, в якій вирішувалося питання правомірності заповіту. Заповіт від 30 січня 2002 року є нікчемним, оскільки він посвідчений особою, яка не мала повноважень на вчинення відповідних дій. Крім того, у заповіті є незастережені виправлення реєстраційного номеру з «29» на «31».
Позивачі пред'явили вимоги до неналежного відповідача, оскільки саме приватний нотаріус, видаючи свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 , мав перевірити наявність заповіту ОСОБА_5 та наявність інших спадкодавців та у разі відсутності у відповідача права на отримання свідоцтва про право на спадщину, мав видати йому постанову про відмову у вчиненні цієї нотаріальної дії. Тому саме приватний нотаріус є належним відповідачем у цій справі. Наведене є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Пинзар І. В., просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанції.
Зазначають, що висновки щодо застосування норм права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, а обставини, встановлені судами у цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у зазначених заявником справах.
Суди дійшли правильного висновку про те, що відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України ОСОБА_6 є такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5 , а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є такими, що прийняли спадщину після її смерті.
Питання правомірності та чинності заповіту ОСОБА_5 не було предметом розгляду цієї справи. Відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції не посилався на такі обставини, а зазначив про них лише в апеляційному суді.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 09 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_7 , витребував справу із суду першої інстанції та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 02 травня 1976 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 (після шлюбу - ОСОБА_6 ) були чоловіком та дружиною (т. 1, а. с. 190).
Свідоцтвом про народження ОСОБА_6 серії НОМЕР_2 від 10 жовтня 1977 року підтверджено, що її батьками є ОСОБА_10 та ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 9).
Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 від 18 червня 1980 року його батьками є ОСОБА_1 та ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 15).
ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений 30 січня 2002 року секретарем виконавчого комітету Соколівської сільської ради Звонецькою К. М., згідно з яким усе належне їй на день смерті майно заповіла своїй дочці ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 7).
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 06 січня 2022 року (т. 1, а. с. 7). Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина, до складу якої, серед іншого, увійшла земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248, розташована на території Соколівської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, яка належала померлій на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 717927, виданого 27 серпня 2008 року на підставі розпорядження Крижопільської районної державної адміністрації від 24 листопада 2006 року № 234.
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 , яка була дружиною ОСОБА_1 та матір'ю ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 від 23 лютого 2021 року (т. 1, а. с. 12).
09 квітня 2021 року ОСОБА_3 подав приватному нотаріусу Питель М. С. заяву про прийняття спадщини. У заяві вказав, що крім нього інших спадкоємців після смерті ОСОБА_5 немає (т. 1, а. с. 62).
14 червня 2021 року приватний нотаріус Питель М. С. видала на ім'я ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване у реєстрі за № 1009, а саме на земельну ділянку № НОМЕР_6 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,5351 га, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248, що розташована на території Соколівської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, яка належала померлій ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 717927 від 27 серпня 2008 року.
Того ж дня право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 238410485219 (т. 1, а. с. 16-22).
Відповідно до довідки старости Крижопільської селищної ради Тульчинського району Вінницької області від 05 січня 2022 року на день смерті ОСОБА_5 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . До складу її сім'ї належали: дочка ОСОБА_6 , зять ОСОБА_1 , онук ОСОБА_2 , невістка ОСОБА_11 , правнука ОСОБА_12 , правнук ОСОБА_13 . ОСОБА_6 проживала за цією адресою з 1958 року, ОСОБА_1 - з 1979 року, а ОСОБА_2 - з 1980 року (т. 1, а. с. 11).
Згідно з довідкою старости Крижопільської селищної ради Тульчинського району Вінницької області від 05 січня 2022 року на день смерті ОСОБА_6 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . До складу її сім'ї належали: чоловік ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , невістка ОСОБА_11 , онука ОСОБА_12 , онук ОСОБА_13 . ОСОБА_1 проживав за цією адресою з 1979 року, а ОСОБА_2 - із 1980 року (т. 1, а. с. 14).
У поясненнях від 29 листопада 2022 року приватний нотаріус Питель М.С. вказала, що 09 квітня 2021 року вона відкрила спадкову справу № 78/2021 після смерті ОСОБА_5 на підставі заяви сина покійної - ОСОБА_3 . При заведенні справи було встановлено, що ОСОБА_5 за життя склала заповіт, яким заповіла все своє майно своїй дочці ОСОБА_6 . Протягом шести місяців з дня смерті ОСОБА_5 інші спадкоємці, у тому числі і ОСОБА_6 , до нотаріуса не зверталися, тому по закінченню шести місяців з дня смерті ОСОБА_5 у нотаріуса були всі законні підстави оформити спадщину на її сина. Враховуючи, що інших заяв не надходило, 14 червня 2021 року нотаріус видала свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку, кадастровий номер 0521986200:04:001:0248, розташовану на території Соколівської сільської ради Крижопільського району, на ім'я сина померлої ОСОБА_3 .
Після видачі вказаного свідоцтва про право на спадщину до нотаріуса звернувся онук покійної ОСОБА_5 - ОСОБА_2 , зі слів якого стало відомо, що заповіт був складений на ім'я його матері ОСОБА_6 , яка померла, але спадщину прийняла, так як постійно проживала зі спадкодавицею на день смерті останньої. Нотаріус порадила йому звернутися до суду з позовом про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, оскільки спадщина фактично була прийнята ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 61).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 524 ЦК Української РСР (тут і далі - у редакції, чинній на час складення заповіту) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Відповідно до статті 527 ЦК Української РСР спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до статті 534 ЦК Української РСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша, друга статті 549 ЦК УРСР).
Відповідно до статті 1216 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на час смерті ОСОБА_6 ) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців.
Таким чином, спадкова трансмісія - це перехід права на прийняття спадщини від померлого спадкоємця за заповітом або за законом, який не встиг реалізувати це право внаслідок своєї смерті (трансмітент), до його спадкоємців (трансмісар), тобто перехід права, а не виникнення права на спадкування після смерті першого спадкодавця.
Об'єктом спадкової трансмісії є суб'єктивне цивільне право на прийняття спадщини, що не було реалізоване спадкоємцем у зв'язку з його смертю.
До трансмісара переходить лише можливість прийняття спадщини або відмовитися від її прийняття, якою особа може скористатися, а не безпосередньо спадкове майно. Перехід же спадкового майна є наслідком реалізації права на прийняття спадщини, що відкрилася після смерті першого спадкодавця. Не належить до об'єкта спадкової трансмісії право на прийняття спадщини, що відкрилася внаслідок смерті трансмітента, адже це є самостійним суб'єктивним правом, відмінним від права на прийняття спадщини після смерті першого спадкодавця. У разі застосування механізму спадкової трансмісії мають місце дві спадщини, що відкрилися: 1) після смерті спадкодавця та 2) після смерті трансмітента.
Трансмісар має право на прийняття спадщини в порядку трансмісії та спадщини, що відкрилася після трансмітента. Це два самостійних суб'єктивних цивільних права, які можуть бути реалізовані незалежно одне від одного. Спадкоємці трансмітента можуть прийняти спадщину в порядку спадкової трансмісії і відмовитися від прийняття спадщини або, навпаки, можуть прийняти спадщину після смерті трансмітента і відмовитися від прийняття спадщини, що відкрилася у зв'язку зі смертю першого спадкодавця. Дії трансмісарів у цих двох самостійних правовідносинах незалежні та мають різні правові наслідки.
Таким чином, перехід права на прийняття спадщини відповідно до статті 1276 ЦК України не є компонентом спадщини, що відкрилася після смерті трансмітента. Трансмісар, здійснюючи право на прийняття спадщини, набуває спадкової маси не від трансмітента, який так і не встиг її прийняти, а від першого спадкодавця. Утім до трансмісара переходить право не лише прийняти спадщину, а й відмовитися від її прийняття, адже спадкоємець завжди має варіантність поведінки - він не зобов'язаний набувати тих прав і обов'язків, що мав за життя спадкодавець та які не припинилися внаслідок його смерті.
Застосування механізму спадкової трансмісії як юридичної фікції (закон виходить з того, що оскільки спадкоємець мав право прийняти спадщину, але не встиг цього зробити внаслідок смерті, то він нібито спадщину прийняв) можливе за наявності послідовної сукупності таких умов-фактів (юридичний склад): 1) смерть спадкодавця; 2) закликання до спадкування спадкоємця-трансмітента; 3) смерть спадкоємця-трансмітента після смерті спадкодавця, але до спливу строку на прийняття спадщини (смерть трансмітента має настати протягом шести місяців з дня, наступного після смерті спадкодавця); 4) право на прийняття спадщини або відмова від її прийняття після смерті спадкодавця не було здійснене трансмітентом; 5) трансмітент має спадкоємця (трансмісара), який закликається до спадкування після смерті трансмітента; 6) трансмісар в установлений законом строк здійснив своє право на прийняття спадщини, що відкрилася після смерті першого спадкодавця.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 720/2683/19 (провадження № 61-15347св20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Встановивши, що власник спірного майна ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 і спадщину за заповітом після неї прийняла ОСОБА_6 , однак не отримала свідоцтво про право на спадщину, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_2 року (тобто до спливу шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини) померла, а її спадкоємцями є позивачі, які прийняли спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки спірне майно увійшло до спадкової маси згідно зі статтею 1276 ЦК України.
Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на те, що позивачі не можуть спадкувати за спадковою трансмісією на підставі статті 1276 ЦК України, так як вони не вчинили самостійних юридичних дій, які засвідчували їхнє волевиявлення, що спрямоване на прийняття спадщини. Суди встановили, що позивачі постійно проживали разом із ОСОБА_5 на момент її смерті, тому вони належать до категорії осіб, які за законом вважаються такими, що фактично прийняли спадщину.
Під час вирішення спору суди правильно застосували до спірних правовідносин положення статей 1268, 1270 ЦК України.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 1268, 1276 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 720/2683/19, від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі № 450/1383/18.
У справах № 565/1145/17, 766/14595/16, № 450/1383/18 вирішувався спір про визначення додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини, водночас у справі, яка переглядається, заявлені вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.
У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 720/2683/19 (провадження № 61-15347св20), в якій предмет позову становили вимоги про встановлення юридичного факту та визначення додаткового строку для прийняття спадщини, зазначено, що оскільки право трансмісара на прийняття спадщини в порядку трансмісії та право на прийняття спадщини, що відкрилася після смерті трансмітента є самостійними суб'єктивними цивільними правами, то спадкоємець має вчинити самостійні юридичні дії, які засвідчували б його волевиявлення, спрямоване на прийняття спадщини після смерті першого спадкодавця (в порядку спадкової трансмісії), так і після смерті трансмітента (спадкоємця за заповітом або за законом, який помер після відкриття спадщини після смерті першого спадкодавця і не встиг її прийняти), зокрема подати дві окремі заяви про прийняття кожної із спадщини або в одній заяві зазначити про прийняття обох спадщини.
Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеному висновку Верховного Суду, оскільки суди встановили, що позивачі прийняли спадщину у порядку спадкової трансмісії як особи, що постійно проживали разом із ОСОБА_5 на момент її смерті.
Тому Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки висновки у вказаних справах та встановлені судами фактичні обставини є відмінними у порівнянні зі справою, що переглядається. У кожній із зазначених справ суди враховували конкретні обставини справи та доказову базу з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Однак з'ясування наявності підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що належним відповідачем у цій справі є приватний нотаріус є безпідставними з огляду на таке.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суд від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц (провадження № 61-43384св18) у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним таких односторонніх правочинів як: видача довіреності - належним відповідачем є особа, яка видавала довіреність, а не нотаріус чи нотаріальна контора; прийняття спадщини - належним відповідачем є особа, яка приймає спадщину, а не нотаріус чи нотаріальна контора.
Оскільки спір у позивачів щодо спадкового майна є саме із відповідачем, то позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не може бути звернена до приватного нотаріуса.
Висновки про те, що нотаріус не є належним відповідачем у цивільних правовідносинах між особами, викладені також у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 761/40184/16-ц (провадження № 61-5802св19), від 19 січня 2021 року у справі № 227/5540/18 (провадження № 61-3521св20), на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Доводи заявника про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі до вирішення справи № 134/63/23 за позовом ОСОБА_3 до Крижопільської селищної ради Тульчинського району Вінницької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду необхідно у кожному конкретному випадку з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи.
Отже, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи.
Встановивши, що наявність у суді справи № 134/63/23, у межах якої заявлялися вимоги про визнання заповіту нікчемним, не може бути перешкодою для розгляду цієї справи, оскільки зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі.
Крім того, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень Крижопільський районний суд Вінницької області рішенням від 07 листопада 2023 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання заповіту нікчемним. ОСОБА_3 зазначене рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оскарженими судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 10094 року у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування місцевим та апеляційним судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 10 квітня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська