05 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 202/8817/22
провадження № 61-16568св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дніпровська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2023 року у складі судді
Ісаєвої Д. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня
2023 року у складі колегії суддів Канурної О. Д., Космачевської Т. В., Халаджи О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дніпровська міська рада, про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивовано тим, що у 1949 році діду позивача ОСОБА_4 відведено в постійне безстрокове користування для будівництва індивідуального житлового будинку земельну ділянку площею 0,15 га, на якій він побудував житловий будинок
літ. А-1 житловою площею 24,8 кв. м, загальною площею 43,4 кв. м, та сараї літ. В-1 та літ Б-1.
Після віднесення частини села Самаровка до складу Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська земельній ділянці була присвоєна адреса:
АДРЕСА_1 (у зв'язку зі зміною нумерації № 30).
Вказував, що рішенням № 43 від 09 січня 1962 року виконком Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська визнав право власності на зазначене будинковолодіння за ОСОБА_4 , а 12 січня 1962 року відділ комунального господарства виконкому Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська видав ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на будинковолодіння АДРЕСА_2 в цілому.
У 1976 році ОСОБА_4 сараї літ. В-1 та Б-1 перебудовані в житловий будинок літ. Б-1, житловою площею 21,5 кв. м, загальною площею 46,0 кв. м, куди дід дозволив переселитися для проживання сім'ї батька позивача ОСОБА_5 .
25 жовтня 1983 року ОСОБА_4 склав заповіт на ім'я позивача, яким житловий будинок із надвірними будівлями, які знаходяться в
АДРЕСА_2 , заповів на ім'я позивача.
Крім того, позивач вказував, що дід збудував два сараї літ. В та Г, сарай
літ. Д з погребом від Д, входом до погребу літ. Е, убиральню літ. Н, колодязь № 2, огорожі та інші тимчасові споруди, на що він, починаючи з 1981 року, готував документи для внесення поточних змін у технічну документацію, але закінчити оформлення документів не встиг у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 , склавши на ім'я позивача ще у 1983 році заповіт, яким заповів позивачеві житловий будинок із надвірними будівлями за зазначеною адресою.
Позивач вказував, що всупереч волі діда та складеному ним за життя заповіту, мати позивача ОСОБА_6 залишила у себе документи та без звернення і згоди органів опіки та піклування, адже позивач на той час був неповнолітнім, розпорядилася його спадщиною, отримавши рішення виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року № 508.2 та від 23 грудня 1988 року № 607.31 про узаконення самовільних будівель, якими за батьком позивача ОСОБА_5 зареєстровано право власності на 55/100 часток житлового будинку літ. А-1, а сараї та інші споруди не були зареєстровані, оскільки у свідоцтві про право на спадщину після смерті діда ОСОБА_4 , яке отримав його батько, таких будівель і споруд зазначено не було.
Позивач звертав увагу, що записи Погосподарської книги та зазначені вище рішення виконкому в сукупності свідчать про відведення в передбаченому законом порядку земельної ділянки під забудову лише діду ОСОБА_4 та про відсутність закріплення органами місцевого самоврядування частини земельної ділянки, наданої дідові, за батьком позивача ОСОБА_5 , без чого було неможливо введення в експлуатацію житлового будинку Б-1 з господарськими будівлями на ім'я ОСОБА_5 з наступним узаконенням за ним житлового будинку Б-1, сараю Г, гаража В, визнання його співвласником домоволодіння та визнання за ним права власності на частку у будинковолодінні. Тому позивач вважає, що частка у майні, яка була зареєстрована за його батьком ОСОБА_5 , що зменшило
і земельну ділянку, яка знаходилася у постійному користуванні діда, не могла бути надана йому за рішеннями виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів без згоди законного землекористувача (діда позивача або його як спадкоємця за заповітом), що і стало підставою для зміни виконкомом свідоцтв про право власності на 45/100 за позивачем та 55/100 часток за ОСОБА_5 відповідно.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня
2011 року у цивільній справі № 0417/2-90/20 проведено розподіл спільного майна в натурі між позивачем та його сестрою ОСОБА_3 , яка після смерті їх батька ОСОБА_5 успадкувала його частку 55/100 домоволодіння, в межах якої судом було виділено їй квартиру АДРЕСА_3 у житловому будинку літ. Б-1 з приміщеннями: 2-1 (4,1 кв м.) коридор, 2-2 (9,5 кв. м) передпокій, 2-3 (16,6 кв. м) житлова кімната, 2-4 (5,9 кв. м) житлова кімната, 2-5 (10,9 кв. м) кухня, разом 46,0 кв м., а також будівлі і споруди, в тому числі і в загальному користуванні: гараж літ. В, сарай літ. Г, погріб Ж, вбиральня літ. Н, душ літ. П, навіс літ. Л, навіс літ. М, сарай літ. І, огорожі № 4-14, 1/2 частка колодязя літ. К, 1/2 частка хвіртки № 1, 1/2 частка огорожі № 2,
1/2 частка воріт № 3, 1/2 частка вимощень І, що за договором дарування
від 30 листопада 2012 року, укладеному між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перейшли у власність ОСОБА_2 разом із земельною ділянкою 1 210,55 кв. м за фактичним користуванням.
У березні 2019 року позивач, намагаючись закріпити своє право землекористувача документально, враховуючи, що за частиною першою статті 90 Земельного кодексу УРСР від 08 липня 1970 року право користування земельною ділянкою переходить разом із переходом права власності на будівлю, звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, де йому відмовлено у прийнятті документів, пославшись на визначення порядку користування земельною ділянкою за фактичним розташуванням земельної ділянки за рішенням суду від 04 липня 2011 року. Крім того, зазначено, що з метою оформлення кадастрових номерів до Головного управління потрібно надати документи про відвід земельної ділянки її первісному забудовнику, тобто діду позивача.
Після звернення позивача до архівних установ з'ясувалося, що документи про надання земельної ділянки АДРЕСА_2 як діду ОСОБА_4 , так і батьку позивача ОСОБА_5 для зведення житлового будинку відсутні, однак з архівного відділу Дніпровської райдержадміністрації надано копію Погосподарської книги Самаровської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області за 1950-1952 роки, де містяться записи про відведення ОСОБА_4 в 1950 році в селі Самаровка, господарство № 14, як робітнику присадибної ділянки площею 0,15 га під забудову.
Таким чином, позивач вважає, що відповідачі незаконно володіють земельною ділянкою, яка належить позивачеві на підставі заповіту, складеного дідом на його користь.
На підставі викладеного позивач просить суд витребувати у ОСОБА_2 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 , що складається з квартири АДРЕСА_3 в житловому будинку літ. Б-1, житловою площею 21,5 кв. м, загальною площею 46,0 кв. м, гаражу літ. В, сараю літ. Г, погребу літ. Ж, вбиральні літ. Н, що передані їй у власність ОСОБА_3 , та частину земельної ділянки АДРЕСА_2 площею 1 210,55 кв. м, передану їй за фактичним користуванням ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 06 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що позивач не надав доказів на підтвердження того факту, що 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 належить саме ОСОБА_1 . Доводи позивача зводяться до незгоди з рішеннями виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року № 508.2 та від 23 грудня 1988 року № 607.31, які ОСОБА_1 оскаржував у судовому порядку, однак неправомірність рішень виконкому Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у рішенні від 04 липня 2011 року у справі № 0417/2-90/11 не встановив.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня
2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Зокрема, у касаційній скарзі зазначено, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 13 липня
2022 року у справі № 199/8324/19, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 925/361/19, від 20 лютого 2020 року у справі № 909/108/19, від 27 січня
2021 року у справі № 906/706/19.
Заявник звертає увагу, що у цій справі позов пред'явлено про витребування належного йому майна з тих підстав, що питання про право постійного безстрокового користування спірною земельною ділянкою, на якій здійснено будівництво та визначення, виходячи із встановленого права постійного користування земельною ділянкою, власника будівництва, якому ця ділянка була виділена для будівництва.
Вказує, що питання про належність права постійного безстрокового користування спірного земельною ділянкою, на якій відбувалося будівництво, та визначення власника будівництва, виходячи із встановленого права постійного користування земельною ділянкою не були предметом розгляду у справах, на які посилалися суди першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях.
Зазначає, що рішення виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року № 508.2 та
від 23 грудня 1988 року № 607.31 про узаконення самовільних будівель за померлим батьком ОСОБА_5 , визнання його співвласником будинковолодіння та встановлення його частки як співвласника у розмірі 55/100 часток є незаконними та неправомірними, оскільки у ОСОБА_5 була відсутня земельна ділянка для будівництва, а дід позивача не надавав згоди його батьку ОСОБА_5 на виділення йому частини земельної ділянки.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
Дніпровська міська рада у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою, витребував матеріали справи та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
13 грудня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли витребувані матеріали справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у 1949 році ОСОБА_4 , який працював сторожем на будівництві, відведено в постійне безстрокове користування для будівництва індивідуального житлового будинку земельну ділянку площею 0,15 га. На відведеній у постійне користування земельній ділянці ОСОБА_4 побудував житловий будинок літ. А-1 житловою площею 24.8 кв. м, загальною площею
43,4 кв м. та два сараї літ В-1 та літ. Б-1.
Рішенням від 09 січня 1962 року № 43 виконкомом Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська визнано право власності на зазначене домоволодіння, а 12 січня 1962 року відділ комунального господарства виконкому Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська видав ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на домоволодіння
АДРЕСА_2 .
В 1976 році сараї літ. В-1 та Б.-1 були перебудовані ОСОБА_4 у житловий будинок літ. Б-1 житловою площею 21,5 кв. м, загальною площею 46,0 кв м.
У 1983 році ОСОБА_4 склав на ім'я ОСОБА_1 заповіт, заповівши йому житловий будинок із надвірними будівлями, розташовані за вказаною адресою.
Крім цього, ОСОБА_4 збудував два сараї літ. В та Г, сарай літ. Д з погребом
від Д, входом в погріб літ. Е. Починаючи з 1981 року, ОСОБА_4 готував документи для внесення поточних змін у технічну документацію, оскільки попереднього дозволу для зведення вказаних вище будівель та споруд не було.
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради від 15 квітня
1988 року № 181 «Про зміну ідеальних часток між співвласниками у будинковолодінні АДРЕСА_2 , узаконення за ОСОБА_5 житлового будинку Б-1, сараю Г, узаконення за Шмаркалом М. І. сараїв Д, В, затвердження акта приймання житлового будинку Б-1 та акта часток», було вирішено:
1. Узаконити за ОСОБА_5 індивідуальний житловий будинок
АДРЕСА_2 , побудова на земельній ділянці;
2. Узаконити за гр. ОСОБА_5 сараї В, Д, побудовані на земельній ділянці
АДРЕСА_2 ;
3. Змінити ідеальні частки між співвласниками у будинковолодінні
АДРЕСА_2 , встановивши право власності на 61/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_4 ; на 39/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_5 .
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради від 14 жовтня
1988 року № 5082 «Про зміну ідеальних часток між співвласниками будинковолодіння АДРЕСА_2 та затвердження акту часток» зазначено, що ОСОБА_5 приховав, що на момент прийняття рішення від 15 квітня 1988 року № 181 ОСОБА_4 помер, та враховуючи викладене, згоду співвласників, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , вирішив: змінити ідеальні частки між співвласниками у будинковолодінні АДРЕСА_2 згідно з актом часток, встановивши право власності: на 45/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_1 ; на 55/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_5 .
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради від 23 грудня 1988 року № 607.31 узаконено за ОСОБА_5 гараж В розміром 5,40 х 5,25 м, переобладнаний із сараю на земельній ділянці АДРЕСА_2 .
Індустріальний районний суд у рішенні від 29 січня 2016 року у справі
№ 202/1601/16-ц, предметом спору в якій було визнання неправомірними дій ОСОБА_6 як опікуна майна позивача, дійшов висновку про відмову
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання дій
ОСОБА_6 щодо надання ОСОБА_5 дозволу на узаконення шляхом введення в експлуатацію та оформлення на його ім'я права власності на житловий будинок Б-1 сараїв В, самовільно збудованих у спадковому будинковолодінні АДРЕСА_2 , виходячи з безпідставності позовних вимог. Вказане рішення залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2017 року та постановою Верховного Суду від 15 листопада
2018 року.
Відповідно до записів Погосподарської книги, відведення в передбаченому порядку земельної ділянки під забудову надавалось ОСОБА_4 , який є головою сім'ї та членам його сім'ї, до складу якої входять: ОСОБА_4 , ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , яким надано у господарювання земельну ділянку. Інформація щодо виділення саме ОСОБА_4 земельної ділянки під забудову відсутня.
Також суди встановили, що протиправність рішень виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року № 508.2 та від 23 грудня 1988 року № 607.31не підтвердилася у рішенні Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2011 року у справі № 0417/2-90/11, яке набрало законної сили.
Позивачем не надано доказів на підтвердження факту, що 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 належить саме ОСОБА_1 .
За життя ОСОБА_5 звів самочинне будівництво та набув у встановленому на той час законом порядку право власності.
Відповідно до Інформаційної довідки Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 23 квітня 2008 року № 5080, 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 належить
ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 15 квітня 2003 року № ВАК 105109, виданого Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою; 45/100 часток - належать ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 11 березня 2002 року, виданого виконавчим комітетом Індустріальної районної ради.
Як вбачається із рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 04 липня 2011 року у справі № 0417/2-90/11 відсутні законні підстави для задоволення вимог щодо визнання недійсним та скасування свідоцтв про право власності на 55/100 частини будинковолодіння АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 , виданого ОСОБА_3 , та на 45/100 частин будинковолодіння, виданого Шмаркалу О. М.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов наступного висновку.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржені судові рішення відповідають.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Такі правові висновки наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку заявники посилаються в касаційних скаргах.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені в постановах Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19),
від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19),
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Вирішуючи спір по суті, з огляду на викладені висновки Верховного Суду, визначальне значення у цій справі має встановлення обставин, за якими рішення органу місцевого самоврядування про зміну ідеальних часток між співвласниками у будинковолодінні АДРЕСА_2 не відповідають вимогам закону, чинного на час їх прийняття.
Відповідно до статті 16 ЗК Української РСР 1970 року (далі - ЗК УРСР 1970 року) надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів Української РСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказується мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею. Надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної ділянки в порядку, передбаченому статтями 37-41 цього Кодексу. Порядок порушення і розгляду клопотань про надання земельних ділянок встановлюється Радою Міністрів Української РСР.
Згідно із частиною першою статті 18 ЗК УРСР 1970 року для будівництва промислових підприємств, житлових об'єктів, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі, магістральних трубопроводів, а також для інших несільськогосподарських потреб надаються землі несільськогосподарського призначення або непридатні для сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Відповідно до частини першої статті 24 ЗК УРСР 1970 року залежно від цільового призначення кожної земельної ділянки, наданої в користування, землекористувачі мають право в установленому порядку зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будови і споруди.
У справі, що переглядається, суди встановили, що у 1949 році ОСОБА_4 , який працював сторожем на будівництві, відведено у постійне безстрокове користування для будівництва індивідуального житлового будинку земельну ділянку площею 0,15 га. На цій земельній ділянці ОСОБА_4 побудував житловий будинок літ. А-1 житловою площею 24.8 кв. м, загальною площею 43,4 кв. м та два сараї літ В-1 та літ. Б-1.
Рішенням від 09 січня 1962 року № 43 виконкомом Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська визнано право власності на зазначене будинковолодіння, а 12 січня 1962 року відділ комунального господарства виконкому Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська видав ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на домоволодіння АДРЕСА_2 .
У 1976 році сараї літ. В-1 та Б.-1 були перебудовані в житловий будинок
літ. Б-1 житловою площею 21,5 кв. м, загальною площею 46,0 кв м.
У 1983 році ОСОБА_4 склав на ім'я ОСОБА_1 заповіт, заповівши останньому житловий будинок із надвірними будівлями, розташовані за вказаною вище адресою.
Крім цього, ОСОБА_4 збудував два сараї літ. В та Г, сарай літ. Д з погребом
від Д, входом до погребу літ. Е. Починаючи з 1981 року, ОСОБА_4 готував документи для внесення поточних змін до технічної документації, оскільки попереднього дозволу для зведення зазначених будівель і споруд у нього не було.
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181 «Про зміну ідеальних часток між співвласниками у будинковолодінні АДРЕСА_2 , узаконення за ОСОБА_5 житлового будинку Б-1, сараю Г, узаконення за Шмаркалом М. І. сараїв Д, В, затвердження акта приймання житлового будинку Б-1 та акта часток», вирішено:
1. Узаконити за ОСОБА_5 індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_2 , побудова на земельній ділянці;
2. Узаконити за ОСОБА_5 сараї В, Д, побудовані на земельній ділянці
АДРЕСА_2 ;
3. Змінити ідеальні частки між співвласниками у будинковолодінні
АДРЕСА_2 , встановивши право власності на 61/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_4 ; на 39/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_5 .
У рішенні виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181 зазначено, що «житловий будинок Б-1 в 1976 році перебудований з літньої кухні ОСОБА_5 , де він і проживає зі своєю сім'єю. У цьому ж році ОСОБА_5 самовільно збудував сарай літ. Г, сараї літ. Д, літ. В. У зв'язку з будівництвом житлового будинку Б-І між співвласниками склалась визначена часткова співвласність».
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради народних депутатів від 14 жовтня 1988 року № 5082 «Про зміну ідеальних часток між співвласниками будинковолодіння АДРЕСА_2 та затвердження акту часток» зазначено, що ОСОБА_5 приховав, що на момент прийняття рішення від 15 квітня 1988 року № 181 ОСОБА_4 помер. Враховуючи викладене та згоду співвласників, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , вирішив: змінити ідеальні частки між співвласниками у будинковолодінні АДРЕСА_2 , встановивши право власності: на 45/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_1 ; на 55/100 частки будинковолодіння за ОСОБА_5 .
Рішенням Виконавчого комітету Індустріальної районної Ради народних депутатів від 23 грудня 1988 року № 607.31 узаконено за ОСОБА_5 гараж В розміром 5,40 х 5,25 м, переобладнаний із сараю, на земельній ділянці АДРЕСА_2 .
Індустріальний районний суд у рішенні від 29 січня 2016 року у справі
№ 202/1601/16-ц, предметом спору якого було визнання неправомірними дій ОСОБА_6 як опікуна майна позивача, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання дій
ОСОБА_6 щодо надання ОСОБА_5 дозволу на узаконення шляхом введення в експлуатацію та оформлення на його ім'я права власності на житловий будинок Б-1 сараїв В, самовільно збудованих у спадковому будинковолодінні АДРЕСА_2 , виходячи з безпідставністю позовних вимог. Вказане рішення залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2017 року та постановою Верховного Суду від 15 листопада 2018 року.
Відповідно до записів Погосподарської книги, відведення в передбаченому порядку земельної ділянки під забудову надавалось ОСОБА_4 , який є головою сім'ї та членам його сім'ї, до складу якої входять: ОСОБА_4 , ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , яким надано у господарювання земельну ділянку. Інформація щодо виділення саме ОСОБА_4 земельної ділянки під забудову відсутня.
Також суди встановили, що протиправність рішень виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року № 508.2 та від 23 грудня 1988 року № 607.31не підтвердились у рішенні Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2011 року у справі № 0417/2-90/11.
Позивачем не надано доказів на підтвердження факту того, що 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 належить саме ОСОБА_1 .
За життя ОСОБА_5 здійснив самочинне будівництво та набув у встановленому на той час порядку право власності на це майно.
Відповідно до Інформаційної довідки Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 23 квітня 2008 року № 5080, 55/100 частки будинковолодіння АДРЕСА_2 належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 15 квітня 2003 року № ВАК 105109, видане Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою; 45/100 частки будинковолодіння АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 11 березня 2002 року, виданого виконавчим комітетом Індустріальної районної ради.
Згідно з рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 04 липня 2011 року у справі № 0417/2-90/11 не вбачається законних підстав для задоволення вимог щодо визнання недійсним та скасування свідоцтв про право власності на 55/100 частини будинковолодіння АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 на 55/100 частини будинковолодіння, виданого ОСОБА_3 , та 45/100 частин будинковолодіння, виданого ОСОБА_1 .
За Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року (далі - Інструкція), яка була чинною до 13 грудня 1998 року, об'єктами реєстрації є будинки та будинковолодіння з окремим порядковим номером по вулиці, провулку, площі. Під будинком, як об'єктом правової реєстрації, розуміється один будинок з приналежними до нього службовими будівлями та спорудами (чи без таких), що розташовані на одній земельній ділянці, під самостійним порядковим номером по вулиці, провулку, площі. Під будинковолодінням розуміється два і більш будинків з приналежними до них надвірними будівлями (чи без таких), що розташовані на одній земельній ділянці під одним порядковим номером по вулиці, провулку, площі (пункт 2 Інструкції)
Відповідно до пунктів 3, 4 Інструкції, якщо будинковолодіння складається з двох або більше жилих будинків, які належать громадянам на праві особистої власності, такі будинки з приналежними до них надвірними будівлями підлягають виділенню зі складу будинковолодінь як самостійні, із закріпленням за кожним із них окремої земельної ділянки під окремим номером по вулиці, провулку, площі. Коли виділити такі будинки зі складу будинковолодіння неможливо з технічних причин, що підтверджується рішенням виконкому місцевої Ради депутатів трудящих, реєстрація цих будинків (їх частин) провадиться в складі будинковолодіння.
Реєстрації підлягають всі будинки і будинковолодіння в межах міст і селищ міського типу УРСР, що належать місцевим Радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і будинковолодіння, які належать громадянам на праві особистої власності. Будинки, що підлягають реєстрації, повинні бути закінчені будівництвом і прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої Ради депутатів трудящих.
Згідно з пунктом 7 Інструкції реєстрація здійснювалася на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції).
За відсутності правовстановлюючих документів, які зазначені в цій інструкції (додаток № 1), зацікавлена юридична або фізична особа (установа, підприємство, організація, громадянин, колгоспний двір) подає до виконкому місцевої Ради депутатів трудящих заяву про оформлення права власності на будинок або
домоволодіння і видачу свідоцтва про це (пункт 10 Інструкції).
Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини. Як частина друга статті 1220 ЦК України, так і стаття 525 ЦК УРСР визначають, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Відповідно до пункту 128 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерством юстиції Української РСР від 31 жовтня 1975 року № 45/5, якщо до складу спадкового майна входить жилий будинок (частина будинку) або квартира в будинку житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників, державний нотаріус вимагає правовстановлюючий документ про належність будинку (частини будинку), квартири спадкодавцю, довідку-характеристику бюро технічної інвентаризації, а в місцевостях, де інвентаризація не провадилася, - довідку виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих, а також перевіряє по документах державної нотаріальної контори за місцем знаходження жилого будинку, чи є заборона відчуження жилого будинку (частини будинку), квартири або арешт, накладений на них. Якщо заборона накладена у зв'язку з одержанням позички, державний нотаріус повідомляє установу, яка видала позичку, що спадкоємцям одержувача позички видано свідоцтво про право на спадщину.
Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша та друга статті 549 ЦК УРСР).
Для отримання свідоцтва про право на спадщину не достатньо заяви про прийняття спадщини, спадкоємець також повинен надати правовстановлюючі документи на об'єкт спадкового майна.
Отже, у цій справі, позивач не довів належними, достовірними і достатніми доказами факту наявності у спадкодавця ОСОБА_4 індивідуального житлового будинку АДРЕСА_2 , гаража В розміром 5,40 х 5,25 м, які побудовані на земельній ділянці АДРЕСА_2 , натомість узаконення зазначених об'єктів нерухомого майна відбулося на підставі рішень виконкому Індустріальної районної Ради народних депутатів від 15 квітня 1988 року № 181, від 14 жовтня 1988 року
№ 508.2 та від 23 грудня 1988 року № 607.31 на підставі заяви ОСОБА_5 .
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови
в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі
№ 753/8671/21, провадження № 61-550св22; постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі
№ 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий
за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня
2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що ОСОБА_1 не довів що він є власником 55/100 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 , про витребування якого ним заявлено у позові, дійшли правильного висновку,
що підстави для витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України відсутні та обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів не бере до уваги посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження судових рішень на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 13 липня
2022 року у справі № 199/8324/19, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 925/361/19, від 20 лютого 2020 року у справі № 909/108/19, від 27 січня
2021 року у справі № 906/706/19, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У наданих заявником в касаційній скарзі постановах для порівняння, суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки зроблені Верховних Судом у наданих заявником постановах для порівняння, не суперечать висновкам цієї постанови.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Висновки суду апеляційної інстанції з урахуванням встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги загалом зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої
та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня
2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня
2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська