07 серпня 2025 року
м. Хмельницький
Справа № 686/9177/14-ц
Провадження № 22-ц/820/1686/25
Хмельницький апеляційний суд у складі
колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В.,
секретар судового засідання Кошельник В.М.,
з участю представника відповідача,
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 червня 2014 року, суддя Бондарчук В.В., у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», (після реорганізації - Акціонерного товариства «Сенс Банк»), до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
встановив:
В травні 2014 року ПАТ «Альфа-Банк», (після реорганізації - АТ «Сенс Банк»), звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 564005,71 грн.
В обґрунтування позову вказало, що 31.10.2007 між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №800002408, за умовами якого остання отримала кредитні кошти в сумі 39000 дол. США, під 12,4% річних, з кінцевим строком повернення кредитних коштів 31.10.2017.
Відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого заборгованість станом на 13.04.2014 становила 44872,32 дол. США.
Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18.06.2014 позов задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800002408 від 31.10.2007 в сумі 44872,32 дол. США, що еквівалентно 530731,67 грн. та судові витрати в сумі 3654 грн. В задоволенні решти вимог відмовлено.
Задовольняючи позов частково суд виходив з того, що позичальник ОСОБА_1 не виконала зобов'язання з повернення грошових коштів ПАТ «Альфа-Банк» за кредитним договором.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування скарги зазначила, що позивач не повідомив суд першої інстанції про укладення між сторонами договору іпотеки, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй квартиру, яку в подальшому в порядку позасудового врегулювання було реалізована на прилюдних торгах, а виручену суму перераховано банку на погашення її боргу. Вказала, що звернення стягнення на належне їй іпотечне майно унеможливило подальші вимоги банку про стягнення з неї заборгованості за кредитом.
В суді представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи судом був повідомлений належним чином.
Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Встановлено, що 31.10.2007 між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_1 був укладений договір про надання кредиту №800002408, за умовами якого остання отримала кредитні кошти в сумі 39000 дол. США, під 12,4% річних, з кінцевим строком повернення кредитних коштів 31.10.2017 (а.с. 5-10).
За умовами п. 3 вказаного договору ОСОБА_1 зобов'язалася повернути кредит, сплатити проценти за користування ним та всі інші платежі за кредитом.
31.10.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ «Альфа-Банк» укладеного договір іпотеки №800002408, згідно з яким ОСОБА_1 для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №800002408 від 31.10.2007, передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 (п. 2.1. ст. 2 іпотечного договору) (а.с. 64-66).
Відповідно до абз. 2 п. 6.3.1. іпотечного договору, після переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання іпотекодавцем основного зобов'язання у межах суми, передбаченої у п. 2.1. ст. 2 іпотечного договору, є недійсними (а.с. 65).
Позичальником ОСОБА_1 умови кредитного договору не виконала належним чином, внаслідок чого на підставі виконавчого напису №2019 від 13.11.2012, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу було звернено стягнення на кв. АДРЕСА_1 (а.с. 68-69).
Підстави для припинення зобов'язання визначені у ст.ст. 598-609 ЦК України. Разом з тим ч. 1 ст. 598 ЦК України визначає, що зобов'язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов'язання, наведених у ЦК України.
Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов'язання, а й основного зобов'язання, що випливає з кредитного договору.
Так, ст. 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 цього Закону.
Частина 4 статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас, ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню, згідно з яким після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема, після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов'язання в розмірі, який перевищує визначену суб'єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).
У той же час, виходячи з розуміння зобов'язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов'язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов'язку, відсутність кореспондуючого праву обов'язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов'язання в цілому, тобто до припинення зобов'язання з підстав, визначених законом.
Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим самим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.
Разом з цим, при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання в повному обсязі.
Водночас, ч. 3 ст. 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо заборонено, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Частина 4 статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як ст. 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки.
Зазначений правовий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22.02.2022 у справі №761/36873/18 (провадження №14-121цс21).
Відповідно до приписів ч.ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як вбачається з матеріалів справи, на забезпечення виконання зобов'язань за укладеним із ЗАТ «Альфа-Банк» кредитним договором від 31.10.2007, №800002408, ОСОБА_1 передала в іпотеку належну їй кв. АДРЕСА_1 .
В подальшому, з огляду на невиконання умов кредитного договору, банк в позасудовому порядку звернув стягнення на відповідну квартиру шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса та її подальшого продажу на прилюдних торгах.
Позивач не спростував обґрунтовані заперечення відповідача про те, що на погашення заборгованості за кредитним договором №800002408 від 31.10.2007 були перераховані виручені від реалізації квартири грошові кошти.
Враховуючи, що відповідно до положень ст. 36 Закону України «Про іпотеку», після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними, відступу від положень цивільного законодавства в цій частині сторонами за договором іпотеки здійснено не було, колегія суддів дійшла висновку щодо безпідставності позовних вимог банку.
Суд першої інстанції, неправильно застосувавши норми матеріального права, не встановив усіх обставин справи, дійшов помилкових висновків про обґрунтованість позовних вимог, у зв'язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що в задоволенні позову відмовлено, судові витрати у вигляді сплати судового збору в суді першої та апеляційної інстанцій в загальному розмірі 6692,20 грн. (605,50+605,60+5481), підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 червня 2014 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», (після реорганізації - Акціонерного товариства «Сенс Банк»), до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в суді першої та апеляційної інстанцій в розмірі 6692,20 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 серпня 2025 року.
Судді: Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
Т.В. Спірідонова