Постанова від 30.07.2025 по справі 757/55832/21-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2025 року

м. Київ

справа № 757/55832/21-ц

провадження № 61-3028 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - Кабінет Міністрів України,

представник позивача - заступник директора Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції України Божко Владислав Григорович,

відповідачі: ОСОБА_1 , акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

представник ОСОБА_1 - адвокат Волков Всеволод Миколайович,

представники акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк»: адвокат Самсонович Олег Андрійович, адвокат Заведій Владислав Ігорович, адвокат Іващенко Анастасія Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Кабінету Міністрів України та акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року Кабінет Міністрів України звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_1 , акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про застосування наслідків недійсності договору, визнання відсутніми прав та обов'язків за договором.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 21 грудня 2016 року відповідно

до статті 41-1Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та постанови Кабінету Міністрів України

від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» Держава Україна набула право власності на 100 відсотків акцій АТ КБ «ПриватБанк».

Зазначене відбулося внаслідок реалізації процедури виведення неплатоспроможного банка АТ КБ «ПриватБанк» з ринку за участі держави

на підставі пункту 5 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», тобто шляхом продажу неплатоспроможного банка інвестору. Відтак, у даний правовідносинах держава також виступає інвестором.

Відповідно до статті 113 Конституції України та статті 1 Закону України

«Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України - це вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, що керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України і актами Президента України та реалізує завдання, функції та повноваження, покладені на нього чинним законодавством.

Згідно з абзацом четвертим частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Тобто, Кабінет Міністрів України у відносинах із державним банком діє не лише

як акціонер, а насамперед, як спеціально уповноважений державний орган, наділений повноваженнями з управління майно державного банка як об'єкта державної власності.

Статутом АТ КБ «ПриватБанк», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року № 594 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2019 року № 712) визначено, що АТ КБ «ПриватБанк» є державним банком. Отже, будь-які фінансові зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» безпосередньо впливають на права єдиного акціонера та інвестора банка, яким є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України вказував, що у жовтні 2021 року у процесі реалізації функцій вищого органу управління банка стало відомо про існування зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеним між комерційним банком «ПриватБанк» (далі - КБ «ПриватБанк»), в особі керуючого Луганською філією

КБ «ПриватБанк» Кудрявцева В. І., та ОСОБА_1 (вкладник), за умовами якого останній вніс до каси банка кошти у розмірі 900 000 000,00 карбованців строком

на чотири роки з моменту укладення договору, із щомісячним нарахуванням

за річною процентною ставкою 220 %.

Зобов'язання банка за вказаним договором станом на 21 грудня 2016 року (дата набуття державою права власності на акції банка) не обліковувалися

за його балансовими та/або позабалансовими рахунками.

За інформацією банка ОСОБА_1 звернувся до іноземного суду: Земельного суду Франкфурт-на-Майні (Федеративна Республіка Німеччина), а також до районного суду міста Нікосія (Республіка Кіпр) із клопотанням про визнання та виконання рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року, постанови Апеляційного суду Луганської області від 10 липня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року у справі № 2-737/12 за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання договору продовженим та таким, що має юридичну силу, зобов'язання повернути суму вкладу, якими позов ОСОБА_1 частково задоволено.

Загальний розмір коштів, які ОСОБА_1 просить повернути внаслідок нібито невиконання умов договору про поточний депозитний вклад від 06 липня

1995 року № 1005682105, лише у Земельного суду Франкфурт-на-Майні, за розрахунками позивача, складає майже 3 000 000 000,00 Євро.

Права Кабінету Міністрів України як вищого органу управління банка, акціонера та інвестора банку суттєво порушені внаслідок неузгодження правовідносин із ОСОБА_1 , оскільки в результаті розгляду судом іноземної юрисдикції заяви ОСОБА_1 відбудеться зменшення чистого прибутку банка, розміру дивідендів, та, як наслідок, зменшення коштів, що зараховуються до Державного бюджету України.

Унаслідок законодавчих змін протягом 2014-2020 років Закон України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» доповнено статтею 41-1,

яка врегульовує питання виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави. Станом на 21 грудня 2016 року редакція цієї статті містила

абзац дев'ятий частини шостої, у якому зазначено: «У разі виявлення зобов'язань банка перед іншими особами, що не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття права власності на акції банка державою, правочини, за якими виникають такі зобов'язання, вважаються нікчемними, а зобов'язання не підлягають виконанню банком». Аналогічне правило міститься у частині шістнадцятій цієї статті у редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом (жовтень 2021 року).

Ураховуючи, що статтею 41-1Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено нікчемність правочину, що не обліковується

на рахунках банка, а також, посилаючись на положення частини другої статті 215 та статті 216 ЦК України, Кабінет Міністрів України вважав, що у цих правовідносинах повинні застосовуватися наслідки недійсності нікчемного правочину, зокрема договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, а саме визнання такими, що не підлягають виконанню всіх зобов'язань АТ КБ «ПриватБанк» за цим договором.

Дії ОСОБА_1 , спрямовані на стягнення коштів за нікчемним правочином, завдають істотних збитків акціонеру банка. При цьому такі дії здійснені вже після проведення процедури виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

З урахуванням наведеного, Кабінет Міністрів України просив суд:

- застосувати наслідки недійсності (нікчемності) договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеного

між КБ «ПриватБанк», в особі керуючого Луганською філією КБ «ПриватБанк» Кудрявцева В. І., та ОСОБА_1 , шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов'язань АТ КБ «ПриватБанк» за цим договором;

- визнати відсутнім у ОСОБА_1 права вимагати від АТ КБ «ПриватБанк» виконання всіх зобов'язань за договором про поточний депозитний вклад

від 06 липня 1995 року № 1005682105;

- визнати відсутнім у АТ КБ «ПриватБанк» обов'язку виконувати зобов'язання

за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року

в складі судді Матійчук Г. О. позов Кабінету Міністрів України задоволено.

Застосовано наслідки недійсності договору про поточний депозитний вклад

від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеного між КБ «ПриватБанк»

та ОСОБА_1 , шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов'язань АТ КБ «ПриватБанк» за договором про поточний депозитний вклад

від 06 липня 1995 року № 1005682105.

Визнано відсутнім у ОСОБА_1 права вимагати від АТ КБ «ПриватБанк» виконання всіх зобов'язань за договором про поточний депозитний вклад

від 06 липня 1995 року № 1005682105.

Визнано відсутнім в АТ КБ «ПриватБанк» обов'язку виконувати зобов'язання

за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 21 грудня 2016 року Держава Україна набула право власності на акції АТ КБ «ПриватБанк» у порядку статті 41-1Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якою врегульовано питання виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави.

Проаналізувавши зміст абзацу дев'ятого частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка, - станом

на 19 листопада 2016 року), районний суд зробив висновок про наявність у ній прямої вказівки на нікчемність певної категорії правочинів, укладених банком

із третіми особами, за ознакою (умовою) відсутності в обліку банка за його балансовими та/або позабалансовими рахунками) зобов'язань за такими правочинами саме на момент набуття державою права власності на акції банка.

Факт того, що зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1

за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105 не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка підтверджується відповідними доказами, зокрема: витягами

з розширеного балансу Луганської філії КБ «ПриватБанк» станом на 30 листопада 2016 року та 30 грудня 2016 року, довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 24 листопада 2021 року № 20.1.0.0.0/7-196571, випискою із відкритих карткових рахунків стосовно залишків по рахункам за період із 01 січня 2000 року по 31 грудня

2016 року, а також висновком експерта від 18 листопада 2021 року № 007-21, складеним судовим експертом-економістом приватного підприємства «Консалтингова група «Арго-Експерт» Тихоненко І. П. на підставі договору

від 27 серпня 2021 року № 210827-001 та листа товариства з обмеженою відповідальністю «Астерс Консалт», яке діє в інтересах АТ КБ «ПриватБанк»,

від 25 серпня 2021 року щодо проведення судово-економічної експертизи в рамках цивільної справи, у якому зазначено про відсутність документального підтвердження обліку по балансовим рахункам АТ КБ «ПриватБанк» зобов'язань банка перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад

від 06 липня 1995 року № 1005682105 станом на 30 листопада 2016 року, 21 грудня 2016 року та 31 грудня 2016 року. Ці обставини визнаються АТ КБ «ПриватБанк»

та не заперечуються ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції дійшов висновку про нікчемність договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 на підставі

абзацу дев'ятого частини шостої статті 41-1Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв'язку з чим уважав за потрібне застосувати наслідки недійсності правочину шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов'язань банка за цим договором.

Із цих підстав районний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Кабінету Міністрів України про визнання відсутнім прав та обов'язків

за договором, які є похідними від вищевказаної позовної вимоги.

Відхиляючи посилання ОСОБА_1 про те, що підстави для визнання нікчемним договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105 не існували на момент укладення правочину, а положення

статті 215 ЦК України та статті 41-1Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлюють різний момент існування підстав нікчемності правочинів (у першому випадку - момент укладення договору, а в другому - момент набуття державою права власності на акції банка), районний суд застосував принцип lex specialis (спеціальний закон, спеціальна норма), а також принцип lex specialis derogat generali (закон спеціальний має перевагу над загальним), суть яких зводиться до того, що спеціальна норма має перевагу над загальною. При цьому послався на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права при їх конкуренції, а також відповідні рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про перевагу норм lex specialis над іншими загальними нормами.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним

по відношенню до інших нормативно-правових актів у спірних правовідносинах.

У цій частині суд урахував постанови Великої Палати Верховного Суду:

від 04 вересня 2019 року у справі № 466/7405/16-ц (провадження № 14-287цс19),

від 15 січня 2020 року у справі № 334/452/18 (провадження № 14-527цс19)

та постанову Верховного Суду від 29 травня 2020 року у справі № 573/1586/17 (провадження № 61-11773св18). У зв'язку з цим, суд надав критичну оцінку посиланням ОСОБА_1 щодо однопредметності Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та відповідних норм ЦК України.

Районний суд уважав, що Кабінет Міністрів України не пропустив строк позовної давності для звернення до суду, а тому відхилив заяву ОСОБА_1 про її застосування, оскільки про обставини нікчемності договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 позивачу стало відомо лише у жовтні 2021 року зі звернення ОСОБА_1 до іноземного суду

з клопотанням про визнання та виконання судових рішень у справі № 2-737/2012.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова В. М., задоволено.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову Кабінету Міністрів України відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, невірно застосував норми матеріального права,

у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позову Кабінету Міністрів України.

Договір про поточний депозитний вклад № 1005682105 був укладений 06 липня 1995 року, тоді як Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» доповнено статтею 41-1 лише 12 серпня 2015 року, тобто після укладення правочину, про застосування наслідків недійсності якого просив позивач. Недійсність цього договору не може встановлюватися статтею 41-1

Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з огляду

на незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Посилання позивача на вказані положення закону суд уважав помилковими.

Апеляційний суд урахував наявність судових рішень судів першої, апеляційної

та касаційної інстанцій, ухвалених у справі № 2-737/2012, відповідно до яких суди зобов'язали АТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу

з нарахуванням процентів згідно з умовами договору (частина четверта статті 82 ЦПК України). Судові рішення набрали законної сили, відтак є обов'язковими

та підлягають виконанню.

Відсутність обліку зобов'язань банка перед ОСОБА_1 за договором

про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105

за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка не свідчить

про нікчемність такого договору. У цій частині судом ураховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 10 квітня 2019 року

в справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог Кабінету Міністрів України, то у цьому випадку норми про позовну давність

не застосовуються.

Пославшись на положення статей 114, 115 ЦПК України, апеляційний суд

не знайшов підстав для врахування висновків експертів у галузі права, наданих сторонами, оскільки такі висновки не є доказами у справі, вони мають допоміжний (консультативний) характер, а тому суд уважав за необхідне зробити самостійні висновки щодо застосування положень статті 215 ЦК України та статті 41-1

Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Судом ураховано позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, висловлену Конституційним Судом України у рішеннях: від 13 травня 1997 року у справі № 1-зп/1997 про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 ЦПК України (у справі щодо несумісності депутатського мандата); від 09 лютого 1999 року у справі

№ 1-рп/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів);

від 05 квітня 2001 року у справі № 3-рп/2001 за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (справа про податки); від 13 березня 2012 року у справі № 6-рп/2012 за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 2 частини першої статті 7, пункту 2 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про засади запобігання

і протидії корупції».

Короткий зміст вимог касаційних скарг

02 березня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду

від 24 січня 2023 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду банк посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини шістнадцятої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

14 березня 2023 року Кабінет Міністрів України звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду Кабінет Міністрів України зазначає, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Відповідно до протоколів автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 березня 2023 року та від 14 березня 2023 року касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та Кабінету Міністрів України передані на розгляд судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В.

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2023 року задоволено клопотання Кабінету Міністрів України про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України та витребувано матеріали цієї справи з Печерського районного суду міста Києва. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2023 року, після усунення недоліків касаційної скарги, зазначених в ухвалі від 16 березня 2023 року, задоволено клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року. Відкрито касаційне провадження

за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк». Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2023 року відмовлено в задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» та Кабінету Міністрів України про розгляд справи за участі (з викликом) представників учасників сторін. Призначено справу

до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 26 червня

2023 року справу призначено судді-доповідачеві: Луспенику Д. Д., судді,

які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А.,

Хопта С. Ф.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 липня 2023 року в зв'язку з відставкою судді Хопти С. Ф.

на підставі повідомлення судді Луспеника Д. Д. від 25 липня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А.

Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року цю цивільну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року повернуто цивільну справу № 757/55832/21-ц на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду (провадження

№ 14-155цс23).

01 квітня 2024 року справа повернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У судовому засіданні Верховний Суд звернувся до Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукових висновків, які були Верховному Суду надані.

З урахуванням отриманих наукових висновків ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2024 року цивільну справу з інших правових підстав передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа має принципове значення й судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики, так як йдеться про правове питання, яке потребує пояснення, і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією з метою завбачливого прояснення незрозумілих правових питань за допомогою судового рішення на авторитетному рівні.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року повернуто вказану цивільну справу на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду (провадження

№ 14-140цс24).

30 січня 2025 року справа повернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У судовому засіданні Верховний Суд повторно (для уточнення висновків, а також з інших підстав, які випливали зі змісту ухвали Великої Палати Верховного Суду про повернення справи) звернувся до Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукових висновків, які були Верховному Суду надані.

У червні та у липні 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду клопотання про долучення до матеріалів справи висновків експертів у галузі права, які по суті є доповненням до касаційної скарги, додатковими поясненнями, в якому банк просить долучити висновки до матеріалів справи.

Відповідне клопотання є по суті доповненням до касаційної скарги, воно подано

до Верховного Суду з пропуском строку на касаційне оскарження та відсутні докази надсилання його копій іншим учасникам справи, тому вказане клопотання залишається без розгляду (див.: пункти 41-43 постанови Великої Палати

Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц,

провадження № 14-184цс20).

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що судом апеляційної інстанції зроблено помилкові висновки по суті вирішення спору та безпідставно

не застосовано статтю 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Принцип незворотності дії законів в часі закріплений у частині першій

статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності

і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституційний Суд України в своїх рішеннях, на які послався апеляційний суд, розрізняє особливості застосування принципу незворотності дії в часі законів

до події/факту та до правовідносин, а саме: до події/факту - застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; до правовідносин: які тривалі та виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення - нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання чим чинності; які виникли і закінчилися

до набрання чинності законом або іншим нормативно-правовим актом - такий закон не застосовується.

Аналізуючи принцип дії закону в часі саме в контексті його поширення

на ці правовідносини, необхідно враховувати Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року у справі № 5-р(I)/2019 за конституційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу II «Прикінцеві положення»

Закону України від 28 січня 2016 року № 955-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» (зі змінами), відповідно до якого за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства

та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Звертає увагу на те, що спір у цій справі стосується питання поширення дії положень статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

на правовідносини, які виникли між сторонами за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, зокрема на зобов'язання банка, які станом на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка не обліковувалися за його балансовими та/або позабалансовими рахунками.

При цьому, на думку ОСОБА_1 , правовідносини за цим договором досі тривають. Тому на них поширюється дія нових актів законодавства, у тому числі

й Закон України від 16 липня 2015 року № 629-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку», який набрав чинності 12 серпня 2015 року та яким доповнено Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» статтею 41-1.

Апеляційний суд не врахував висновки щодо тлумачення та застосування бланкетної статті 215 ЦК України, наведені у висновку експерта у галузі права, долученого банком.

Вимоги частини першої статті 215 ЦК України (як загальної норми про недійсність правочинів) не застосовується до нікчемних правочинів (нікчемність яких передбачена законом).

Заявник уважає, що відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 215, 216 ЦК України, оскільки стаття 41-1

Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» разом

із нікчемністю встановлює і особливі правові наслідки, які з цього випливають.

Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування відповідних норм права у правовідносинах, пов'язаних із виведенням неплатоспроможного АТ КБ «ПриватБанк» із ринку за участю держави, а саме частини шістнадцятої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з урахуванням закріпленого у частині першій статті 58 Конституції України принципу незворотності дії законів у часі, та статей 215,

216 ЦК України.

Заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, зокрема: статті 362 ЦПК України, оскільки судом безпідставно не закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова В. М., так як його повноваження на підписання апеляційної скарги належним чином не підтверджені (в ордері відсутні обов'язкові реквізити); статей 357-359 ЦПК України, оскільки надходження апеляційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, як особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов'язувало суд відкласти розгляд справи за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 до моменту вирішення питання щодо апеляційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що судами першої

та апеляційної інстанцій були ухвалені два протилежні за змістом судові рішення, які стосуються застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, нікчемність якого встановлена статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому визначення Верховним Судом законодавчої можливості застосування цієї норми права в сукупності зі статтями 203, 215 ЦК України та часових меж такого застосування забезпечить повний, всебічний та об'єктивний розгляд справи та формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах.

Апеляційним судом неправильно розтлумачено статті 203, 215 ЦК України

та статтю 58 Конституції України.

Вказує, що незастосування судом у спірних правовідносинах наслідків недійсності нікчемного правочину, встановлених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», призведе до стягнення з державного банка 3 000 000 000,00 Євро, що, в свою чергу, в умовах правового режиму воєнного стану зменшить надходження коштів до державного бюджету у виглядів дивідендів банка.

Норми ЦК України визначають виключно загальні вимоги чинності правочину,

а Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює спеціальні вимоги, відповідно до яких правочин може вважатися дійсним

або недійсним (нікчемним).

Суд апеляційної інстанції врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у справах, які не є подібними зі справою,

яка переглядається.

Процес реалізації права в частині виведення неплатоспроможного банка з ринку розпочався та завершився під час дії у часі положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якими встановлено нікчемність правочинів, які не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття державою права власності на акції банка.

Заявник зазначає, що на момент укладення договору про поточний депозитний вклад - 06 липня 1995 року, діяли положення Конституції (Основний Закон) України 1978 року та ЦК Української РСР 1963 року, які не були застосовані апеляційним судом. Більше того, відсутні положення стосовно регулювання чинною Конституцією України правовідносин, які виникли до набрання нею чинності.

Посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме статей 18, 82, 357-359, 362 ЦПК України. Апеляційний суд безпідставно послався

на наявність преюдиційних обставин, установлених у справі № 2-737/2012, в якій Кабінет Міністрів України не був учасником справи, оскільки не потребують доказуванню тільки ті обставини щодо яких вже було розглянуто спір. Проте у цій справі не розглядалися обставини застосування наслідків нікчемності правочину та їх виникнення. Апеляційний суд не врахував відсутність підтвердження повноважень адвоката Волкова В. М. на представлення інтересів ОСОБА_1 , у тому числі на подання апеляційної скарги. Крім цього, наявність в провадженні суду апеляційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, як особи,

яка не брала участь у розгляді справи, унеможливлювало розгляд апеляційним судом апеляційної скарги представника ОСОБА_1 .

Доводи осіб, які подали відзив на касаційні скарги, додаткові пояснення

У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Волков В. М., подав

до Верховного Суду відзив на касаційні скарги Кабінету Міністрів України

та АТ КБ «ПриватБанк», у якому вказує, що судове рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, просить його залишити без змін,

а касаційні скарги - без задоволення. Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Вказує, що вимоги ОСОБА_1 уже були підтверджені судовими рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 2-737/12.

У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Волков В. М., надіслав до суду касаційної інстанції додаткові міркування щодо питань, які виникають

під час судового розгляду (по суті додаткові пояснення), у яких викладені додаткові пояснення щодо поданих касаційних скарг.

У червні та липні 2024 року від АТ КБ «ПриватБанк» надійшли додаткові письмові пояснення у справі, в яких викладені додаткові аргументи по суті спору.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 липня 1995 року між КБ «ПриватБанк», в особі керуючого Луганською філією

КБ «ПриватБанк» Кудрявцева В. І., та ОСОБА_1 (вкладник), укладено договір про поточний депозитний вклад № 1005682105, за умовами якого вкладник уніс

до каси банка кошти в розмірі 900 000 000,00 карбованців строком на чотири роки з моменту укладення договору із щомісячним нарахуванням за річною процентною ставкою 220 % (а. с. 85-86, т. 1).

Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року

у справі № 2-737/2012 позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк»

про визнання договору продовженим та таким, що має юридичну силу, зобов'язання повернути суму вклад, задоволено. Визнано договір банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 10005682105 продовженим з 07 липня 1999 року та таким, що має юридичну силу. Зобов'язано ПАТ «КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 10005682105 із нарахуванням процентів згідно з умовами договору з моменту його укладення до 29 березня 2012 року (а. с. 80-85, т. 2).

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 10 липня 2012 року у цій справі апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року змінено. Рішення в частині визнання договору банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 1005682105 продовженим із 07 липня 1999 року та таким, що має юридичну силу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову

у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій частині. Рішення суду в частині зобов'язання ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу

з нарахуванням процентів згідно з умовами договору змінено, шляхом зміни кінцевої дати нарахування процентів з 29 березня 2012 року на 06 липня 2003 року. В іншій частині рішення суду залишено без змін (а. с. 86-89, т. 2).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Ленінського районного суду м. Луганська

від 29 березня 2012 року та рішення Апеляційного суду Луганської області

від 10 липня 2012 року залишено без змін (провадження № 6-34749св12)

(а. с. 90-93, т. 2).

Ухвалою Ленінського районного суду м. Луганська від 24 травня 2013 року

у справі № 437/7279/13-ц у задоволенні заяви державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції про роз'яснення рішення Ленінського районного суду м. Луганська

від 29 березня 2012 року у справі № 2-737/12 відмовлено (а. с. 94-95, т. 2).

Державним виконавцем Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпровського міського управління юстиції Коломойцевим К. В. у виконавчому провадженні № 37184920 із примусового виконання виконавчого листа

№ 2-727/12, виданого 15 лютого 2013 року Ленінським районним судом

м. Луганська, про зобов'язання ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 1005682105 із нарахуванням процентів згідно з умовами договору з моменту його укладення до 06 липня 2003 року були винесені постанови про накладення штрафу, а саме: 14 серпня 2013 року - за невиконання без поважних причин рішення у встановлений державним виконавцем строк у розмірі 1 020,00 грн

(а. с. 96-97, т. 2) та 03 вересня 2013 року - за повторне невиконання без поважних причин рішення у встановлений державним виконавцем строк у розмірі

2 040,00 грн (а. с. 100, т. 2).

21 грудня 2016 року Держава Україна набула право власності на 100 відсотків акцій АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до статті 41-1Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та постанови Кабінету Міністрів України

від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи».

Статутом АТ КБ «ПриватБанк», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 № 594 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2019 № 712) визначено, що АТ КБ «ПриватБанк» є державним банком. Отже, будь-які фінансові зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» безпосередньо впливають на права єдиного акціонера банка, яким є держава в особі Кабінету Міністрів України (пункти 1, 7, 8 указаного Статуту) (а. с. 12-48, т. 1).

АТ КБ «ПриватБанк» листом від 11 жовтня 2021 року № 20.1.0.0.0/7-175017 повідомило Кабінет Міністрів України та Міністерство фінансів України про те,

що у 1995 році між банком та ОСОБА_1 був укладений договір про поточний депозитний вклад на суму 900 000 000,00 карбованців. За відомостями банка

в 1996 році депозит ОСОБА_1 був виплачений клієнту. Незважаючи на це,

у 2011 році ОСОБА_1 звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська з позовом до банка про зобов'язання повернути суму вкладу, який відповідними судовими рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій було задоволено частково. Після набуття державою права власності на акції банка ОСОБА_1 звернувся до іноземних судів з клопотанням про визнання

та виконання цих рішень. Вказано, що зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 за договором депозиту не обліковувалися за балансовими

та/або позабалансовими рахунками банка станом на 21 грудня 2016 року, депозитний договір відповідно до частини шістнадцятої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є нікчемним, а зобов'язання

за таким договором не підлягають виконанню. 10 вересня 2021 року банк подав

до Станично-Луганського районного суду Луганської області позов

до ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності договору депозиту, проте на даний час (11 жовтня 2021 року) не вирішено питання відкриття провадження у справі. У зв'язку з цим, банк просив Кабінет Міністрів України

з метою захисту прав та інтересів банка, недопущення завдання збитків державному банку ініціювати подання власного позову до суду (а. с. 49-50, т. 1).

На підтвердження того, що зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед

ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня

1995 року № 1005682105 не обліковувалися за балансовими

та/або позабалансовими рахунками банка позивач надав такі докази: витяги

з розширеного балансу Луганської філії КБ «ПриватБанк» станом на 30 листопада 2016 року та 30 грудня 2016 року (а. с. 88-89, т. 1); довідка АТ КБ «ПриватБанк»

від 24 листопада 2021 року № 20.1.0.0.0/7-196571 (а. с. 87, т. 1); виписка

з відкритих карткових рахунків стосовно залишків по рахункам за період

із 01 січня 2000 року по 31 грудня 2016 року (а. с. 90, т. 1); висновок експерта

від 18 листопада 2021 року № 007-21, складений судовим експертом-економістом приватного підприємства «Консалтингова група «Арго-Експерт» Тихоненко І. П.

на підставі договору від 27 серпня 2021 року № 210827-001 та листа товариства

з обмеженою відповідальністю «Астерс Консалт», яке діє в інтересах

АТ КБ «ПриватБанк», від 25 серпня 2021 року щодо проведення судово-економічної експертизи в рамках цивільної справи, у якому зазначено про відсутність документального підтвердження обліку по балансовим рахункам АТ КБ «ПриватБанк» зобов'язань банка перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 станом на 30 листопада 2016 року, 21 грудня 2016 року та 31 грудня 2016 року (а. с. 131-142, т. 1).

У матеріалах справи наявна копія позову ОСОБА_1 , поданого

до Земельного суду Франкфурт-на-Майні (Федеративна Республіка Німеччина), за змістом якого заявник просить оголосити судові рішення у справі № 2-737/2012 такими, що підлягають примусовому виконанню (а. с. 91-103, 104-116, т. 1). Такий позов ним подано також і до районного суду міста Нікосія (Республіка Кіпр).

Зазначені обставини представник ОСОБА_1 - адвокат Волков В. М. підтвердив як у відзиві на позов, так і в апеляційній скарзі на рішення районного суду (а. с. 37-67, т. 2).

У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Волков В. М., подав до Печерського районного суду міста Києва заяву про застосування позовної давності (а. с. 183-186, т. 1).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року (провадження

№ 22-ц/824/1406/2023) апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Мізунського А. І. в інтересах Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року закрито

(а. с. 227-229, т. 3).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та Кабінету Міністрів України підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду,

суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити

у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5

ЦПК України).

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що 06 липня 1995 року між КБ «ПриватБанк», в особі керуючого Луганською філією КБ «ПриватБанк» Кудрявцева В. І., правонаступником якого

є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 , було укладено договір про поточний депозитний вклад № 1005682105, за умовами якого вкладник вніс до каси банка кошти в розмірі 900 000 000,00 карбованців строком на чотири роки з моменту укладення договору із щомісячним нарахуванням за річною процентною ставкою 220 % (а. с. 85-86, т. 1).

23 лютого 2012 рокуприйнято Закон України № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який набрав чинності 21 вересня 2012 року.

16 липня 2015 рокуприйнято Закон України № 629-VIII «Про внесення змін

до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку», який набрав чинності 12 серпня 2015 року, та яким доповнено Закон України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» статтею 41-1, яка встановлює особливості виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави.

Прийняттям указаного закону законодавець переслідував легітимну мету запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи

та вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Згідно з абзацом дев'ятим частини шостої статті 411 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент набуття

21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка станом

на 19 листопада 2016 року) у разі виявлення зобов'язань банку перед іншими особами, що не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття права власності на акції банку державою, правочини, за якими виникають такі зобов'язання, вважаються нікчемними,

а зобов'язання не підлягають виконанню банком.

Аналогічні положення містяться й у частині шістнадцятій статті 41-1

Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент звернення до суду з указаним позовом станом на 05 серпня

2021 року).

21 грудня 2016 рокуДержава Україна набула право власності на 100 відсотків акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та постанови Кабінету Міністрів України

від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи».

Щодо права Кабінету Міністрів України на пред'явлення позову

Досліджуючи, чи має право Кабінет Міністрів України на пред'явлення позову у цій справі, Верховний Суд ураховує таке.

Відповідно до статті 113 Конституції України та статті 1 Закону України

«Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України - це вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, що керується у своїй діяльності Конституцією, законами України і актами Президента України

та реалізує завдання, функції та повноваження, покладені на нього чинним законодавством.

Згідно з частиною першою статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет міністрів України здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує

в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання.

Таким чином, Кабінет Міністрів України у відносинах із державним банком діє

не лише як акціонер, а насамперед, як спеціально уповноважений державний орган, наділений повноваженнями з управління майном державного банка

як об'єкту державної власності.

Реалізація відповідних повноважень з управління об'єктами державної власності Кабінетом Міністрів України не може бути ефективною без права звертатися

із позовами до осіб, що порушують право державної власності, в тому числі, коли таке порушення відбувається за договором між суб'єктом господарювання

та приватною особою.

Кабінет Міністрів України в обґрунтування позовних вимог указував, що всі фінансові зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» впливають на права його єдиного акціонера, яким є держава в особі Кабінету Міністрів України.

У цій справі ключове значення має підстава позову, що прямо пов'язана

з особливостями виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави та законодавчим приписом щодо нікчемності правочинів,

які не обліковуються банком на момент набуття права власності на акції банка державою (абзац дев'ятий частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Ця норма права спрямована безпосередньо на захист інтересів держави як інвестора банка, дозволяючи оцінити поточну ситуацію та забезпечити правову визначеність на момент виведення неплатоспроможного банка з метою вжиття ефективних заходів. Крім того, такий законодавчий припис є запобіжником проти зловживань та необґрунтованих вимог у майбутньому.

Отже, право на пред'явлення позову у цьому випадку виникає саме у держави

в особі уповноваженого органу, яким є Кабінет Міністрів України, як інвестора

та акціонера банка з моменту виведення неплатоспроможного банка з ринку

за участю держави.

Відтак, Кабінет Міністрів України правомірно звернувся до суду з указаним позовом за захистом власних корпоративних прав держави як єдиного інвестора та акціонера цього товариства, що є відмінними за своєю природою від інтересів юридичної особи, з огляду на відсутність інших способів захисту відповідних прав.

Протилежний підхід призведе до необґрунтованого обмеження права на доступ

до суду, що є невід'ємною гарантією справедливого судового розгляду в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Крім цього, урішенні від 07 липня 2020 року Alberts and Others v. Hungary

ЄСПЛ зазначив, що для того аби акціонери компанії могли довести,

що їх звернення з питань, які стосуються компанії, були виправдані винятковими обставинами (exceptional circumstances), такі акціонери повинні навести вагомі

та переконливі причини, що доводять відсутність у самої компанії практичної

та ефективної можливості звернутися до суду через органи, створені відповідно

до її статуту. Такими винятковими обставинами можуть бути, зокрема, запровадження відносно компанії зовнішнього нагляду або контролю у зв'язку

з її фінансовими або іншими труднощами, або якщо особа, до завдання якої відносився захист інтересів компанії, не була здатна або не хотіла звертатися

до суду, або якщо виникли розбіжності між акціонерами та тимчасовим керуючим (наприклад, відсторонення від посади керуючого та призначення тимчасового керуючого). Таким чином, допускається проникнення за «корпоративну завісу»

та звернення учасників товариства з позовом в інтересах самого товариства,

але за виняткових обставин.

На вказаному також звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22).

У справі, яка переглядається, такою обставиною (винятковою/вагомою) можна вважати процедуру набуття державою права власності на 100 відсотків акцій банка на підставі відповідних рішень державних органів України.

Щодо особливостей конструкції похідного позову у національному правопорядку,

то упунктах 73-77 постанови від 28 вересня 2021 року в справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) Велика Палата Верхового Суду виклала таку правову позицію: «…похідний інтерес задовольняється через різні правові інститути. Зокрема, до таких інститутів належить інститут так званого похідного позову. Відповідно до частин першої, другої статті 54 ГПК України власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, може подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі

її посадовою особою; у разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача. Принагідно Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що використаний у частині першій статті 54 ГПК України термін «власник (учасник, акціонер) юридичної особи» не означає, що певна особа може бути власником юридичної особи, адже юридична особа є не об'єктом, а суб'єктом права власності, а відтак у неї не може бути власників. Тому зазначений термін означає особу, яка входить до складу вищого органу юридичної особи, тобто учасника, зокрема члена, акціонера юридичної особи, державу або територіальну громаду в особі відповідних органів, які є вищим органом в державних

та комунальних підприємствах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19,

пункт 71)). Відповідно до частин другої, четвертої статті 54 ГПК України у разі відкриття провадження за похідним позовом юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов'язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов. Посадова особа, до якої пред'явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі. У спорах

про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, відмова від позову, поданого відповідно до цієї статті, зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду

за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою всіх власників (учасників, акціонерів), які в даній справі діють в інтересах юридичної особи. Отже, у справі за похідним позовом юридична особа набуває процесуальних прав та обов'язків (процесуальної дієздатності) як через представників, які звичайно діють від імені юридичної особи, так і через своїх учасників, причому в деяких випадках процесуальні права здійснюються всіма представниками спільно. Отже, за похідним позовом учасник, член, акціонер набуває статусу процесуального представника юридичної особи, якій завдано збитків, але не має власного права на позов (у матеріальному значенні)

до порушника. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява

№ 29010/95 від 20 травня 1998 року; рішення у справі «Терем ЛТД, Чечеткін

та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30, від 18 жовтня 2005 року; рішення у справі «Фельдман

та банк «Слов'янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30, від 21 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала на це увагу, зокрема в постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 (провадження № 12-264гс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19).».

Із указаного вище слідує, що закріплення конструкції похідного позову

у національному правопорядку як позову дозволяє учасникам (акціонерам) подавати позов від імені товариства проти посадової особи компанії, якщо дії останньої призвели до заподіяння шкоди такому товариству. При цьому для задоволення позову та притягнення посадової особи юридичної особи

до відповідальності необхідно довести: 1) протиправність поведінки такої особи;

2) наявність шкоди; 3) причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та поведінкою;

4) вину особи, що завдала шкоди. Тобто, ця конструкція спрямована

на недопущення позовів щодо оспорювання договорів, замінюючи їх іншим способом захисту - відшкодування збитків, завданих товариству.

Водночас, у справі, яка переглядається Верховним Судом, підстава позову відрізняється, що унеможливлює використання конструкції похідного позову.

Тому Кабінет Міністрів України є належним позивачем у справі.

Щодо преюдиційності обставин, встановлених судами в іншій справі

У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Ленінського районного суду

м. Луганська з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання договору продовженим та таким, що має юридичну силу, зобов'язання повернути суму вклад (справа № 2-737/2012).

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 10 липня 2012 року у справі

№ 2-737/2012, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду

з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року, рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року змінено. Рішення в частині визнання договору банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 1005682105 продовженим із 07 липня 1999 року та таким, що має юридичну силу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову

У справі № 2-737/2012 судами було встановлено, що у пункті 12 договору банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 1005682105 сторонами погоджено пролонгацію договору на наступний строк, якщо після закінчення його терміну жодна зі сторін не побажала його розірвати. Оскільки строк дії договору закінчився 06 липня 1999 року, а доказів про припинення чи розірвання договору не надано, то він продовжував діяти до 06 липня 2003 року, а отже й умова договору про нарахування процентів діяла до цього часу.

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України вказує про безпідставність врахування указаних судових рішень у справі № 2-737/2012 як преюдиційних, оскільки Кабінет Міністрів України не був учасником справи.

Надаючи оцінку вказаним доводам, суд касаційної інстанції виходить із такого.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній

або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі

№ 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини,

які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Згідно з частиною п'ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі

у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Тлумачення указаної процесуальної норми свідчить про те, якщо учасник іншої справи не брав участь у першій справі, він може спростувати встановлені у цій справі обставини у загальному порядку.

Отже, з урахуванням обставин цієї справи, слід зробити висновок, що для застосування правила, передбаченого у частині четвертій статті 82 ЦПК України, підстави відсутні, адже не дотриманий суб'єктний критерій, так як Кабінет Міністрів України у цій справі діє на захист інтересів держави як самостійний суб'єкт, який не брав участі у розгляді справи між ОСОБА_1 та банком у 2012 році, а тому до Кабінету Міністрів України можуть бути застосовані положення лише частини п'ятої статті 82 ЦПК України.

Водночас, судові рішення у справі № 2-737/2012 були ухвалені у 2012 році, тому вони об'єктивно не можуть підтверджувати наявність або відсутність фактів,

що мали місце значно пізніше, зокрема на момент націоналізації банка.

Ці судові рішення не встановлюють 1) обставин обліку відповідних зобов'язань

на балансових або позабалансових рахунках, 2) дійсності або недійсності (нікчемності) депозитного договору від 06 липня 1995 року № 1005682105,

3) наявності або відсутності факту припинення зобов'язань банка внаслідок його націоналізації.

Отже, такі судові рішення є преюдиційними для обставин справи,

яка переглядається у касаційному порядку, У частині тих фактичних обставин,

які були ним встановлені, й вони можуть бути спростовані Кабінетом Міністрів України, як особою, яка не брала участі в судах під час розгляду справи

№ 2-737/2012, й яка має право на пред'явлення позову.

З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України

в цій частині є частково обґрунтованими.

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування

є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Факт обліковування або необліковування за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка зобов'язань перед ОСОБА_1 , виходячи з предмету

та підстав позову, має встановлюватися на дату націоналізації банка (21 грудня 2016 року) та входить у предмет доказування у цій справі.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, районний суд установив, що факт того, що зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105

не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка,

що підтверджується відповідними доказами, зокрема: витягами з розширеного балансу Луганської філії КБ «ПриватБанк» станом на 30 листопада 2016 року

та 30 грудня 2016 року, довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 24 листопада 2021 року № 20.1.0.0.0/7-196571, випискою із відкритих карткових рахунків стосовно залишків по рахункам за період із 01 січня 2000 року по 31 грудня 2016 року,

а також висновком експерта від 18 листопада 2021 року № 007-21, складеним судовим експертом-економістом приватного підприємства «Консалтингова група «Арго-Експерт» Тихоненко І. П. на підставі договору від 27 серпня 2021 року

№ 210827-001 та листа товариства з обмеженою відповідальністю «Астерс Консалт», яке діє в інтересах АТ КБ «ПриватБанк», від 25 серпня 2021 року щодо проведення судово-економічної експертизи в рамках цивільної справи, в якому зазначено про відсутність документального підтвердження обліку по балансовим рахункам АТ КБ «ПриватБанк» зобов'язань банка перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105 станом на 30 листопада 2016 року, 21 грудня 2016 року та 31 грудня 2016 року.

Ці обставини визнаються АТ КБ «ПриватБанк» та не заперечуються

ОСОБА_1 .

Доказів на спростування указаних обставин не надано й наявність таких судами

не встановлена.

Отже, Кабінет Міністрів України довів факт необліковування за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка зобов'язань перед ОСОБА_1 станом на дату націоналізації АТ КБ «ПриватБанк» (21 грудня 2016 року).

Щодо належності та ефективності обраного позивачем способу судового захисту

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду,

суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити

у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5

ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює положення про те, що кожна особа має право

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який

не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних права та інтересів можуть бути: 1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до правопорушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової шкоди); 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Із аналізу відповідних норм законодавства можна дійти висновку, що, по-перше, перелік способів захисту не є вичерпним, про що свідчать пункт 8 частини другої статті 16, частина третя статті 16 ЦК України та частина друга статті 20 ГК України, по-друге, способи захисту, передбачені у статті 16 ЦК України та статті 20

ГК України, не повністю співпадають текстуально, а по-третє, усі способи захисту по суті розподілені на три групи: а) передбачені законом; б) передбачені договором; в) визначені судом. При цьому способами захисту, визначеними в законі,

є передусім, способи захисту, передбачені загальними нормами цивільного

та господарського права, хоча у спеціальних нормах також можуть встановлюватися й інші способи захисту. Способи захисту, визначені договором, включають в себе способи захисту, які передбачені прямо в договорі, наприклад, вказівка в договорі на можливість стягнення пені, неустойки тощо. Способи захисту, встановлені судом, є різновидом способів захисту, які хоча і не передбачені прямо законом або договорам, однак не суперечать нормам закону та можуть бути використані для відновлення права у конкретних правовідносинах.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу,

за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом

у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

У даній справі, Кабінет Міністрів України від свого імені звернувся до суду

як акціонер АТ КБ «ПриватБанк» і просив суд: а) застосувати наслідки недійсності договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеного між КБ «ПриватБанк», в особі керуючого Луганською філією

КБ «ПриватБанк» Кудрявцева В. І., та ОСОБА_1 , шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню всіх зобов'язань АТ КБ «ПриватБанк» за цим договором; б) визнати відсутнім у ОСОБА_1 права вимагати від АТ КБ «ПриватБанк» виконання всіх зобов'язань за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105; в) визнати відсутнім у АТ КБ «ПриватБанк» обов'язку виконувати зобов'язання за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, посилаючись на положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка містить припис щодо нікчемності правочинів, які не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття права власності на акції банка державою.

У такому випадку обраний позивачем спосіб судового захисту є належним, адже цей спосіб захисту є допустимим в межах судової юрисдикції з огляду на правовий характер вимоги (вимоги, яка забезпечена правом), а також наявні умови до його застосування у спірних правовідносинах. Зокрема, законом передбачено нікчемність такого договору (стаття 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») та було вчинено дії, які вимагають повернення сторін у попереднє становище.

Цей спосіб судового захисту також є й ефективним, оскільки, виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи, здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Задоволення таких позовних вимог дозволить остаточно вирішити спір, що виник

у цій справі між сторонами, та унеможливить виникнення в акціонера додаткового обов'язку з покриття збитків АТ КБ «ПриватБанк», що можуть виникнути

як наслідок безпідставного стягнення із банка грошових коштів або добровільного перерахування таких коштів банком.

Такі висновки кореспондуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20 (провадження № 12-20гс22), в якій зазначено про ефективність способу захисту інтересу позивача (про визнання зобов'язання припиненим) у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов'язань за договором.

Більше того, колегія суддів звертає увагу на те, що самою статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» разом із нікчемністю встановлено і особливі правові наслідки, які з цього випливають. Тобто обраний позивачем спосіб судового захисту випливає зі змісту правової норми, чим спростовуються відповідні доводи представника ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу.

Інші способи захисту, які могли б дозволити поновити порушені права, відсутні.

Крім цього, існування іноземних судових процесів, предметом розгляду яких

є з'ясування питання наявності чи відсутності зобов'язань банка за договором

про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, може бути кваліфікована обставиною, яка обумовлює результат, якого хоче досягти позивач, заявляючи відповідні позовні вимоги.

Щодо вирішення спору по суті

Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, як правило, чинним на момент їх укладання. Це саме положення стосується й підстав визнання правочинів недійсними.

Предметом судового розгляду у цій справі є застосування наслідків недійсності (нікчемності) договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року

№ 1005682105, а тому у даних правовідносинах підлягає застосуванню законодавство, яке було чинним на момент укладення цього договору, тобто

ЦК Української РСР 1963 року.

Апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин лише положення ЦК України 2004 року.

Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Згідно зі статтею 384 ЦК Української РСР 1963 року громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді процентів

або виграшів, провадити безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданих у встановленому порядку правил. Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Порядок розпорядження вкладами, внесеними в державні трудові ощадні каси та в інші кредитні установи, визначається їх статутами і зазначеними у частині першій цієї статті правилами.

Для визнання судом договору недійсним на підставі статті 48 ЦК Української РСР 1963 року необхідно щоб такий договір суперечив вимогам закону в момент його укладення.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним,

є таким, встановлений чинним ЦК України 2004 року, зокрема частиною першою статті 236 цього Кодексу.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно

до статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18)).

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження

№ 61-11523сво23) зазначено, що: «Правочин чи договір з'являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір,

і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину

чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення. В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року. На рівні ЦК УРСР 1963 року

не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів. У частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна

норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року. Адже статті 47

і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі. Спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу»

(в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15

Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору

на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.».

Крім цього, у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано,

що: «Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи,

як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня

2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував

до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII.».

У звязку з викладеним колегія суддів зазначає таке.

Цивільним законодавством України не встановлено момент, на який мають існувати підстави нікчемності правичину, що пов'язано із можливістю набрання чинності відповідної імперативної норми закону. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року № 5-р(I)2019 зазначено, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривали і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовуєтьбся з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четверний пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, частина перша статті 215 ЦК України як загальної норми про недійсність правочину до нікчемних правочинів не застосовується до нікчемних правочинів, нікчемність яких передбачена спеціальним законом.

Законом України від 16 липня 2015 року № 629-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку», який набрав чинності 12 серпня 2015 року, доповнено Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» статтею 41-1, яка встановлює особливості виведення неплатоспроможного банка з ринку за участю держави.

Згідно з абзацом дев'ятим частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент набуття

21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка станом

Аналогічні положення містяться у частині шістнадцятій статті 41-1

2021 року).

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку про те, що наведена вище норма спеціального законодаства передбачає абсолютну недійсність (нікчемність) відповідної категорії правичнів.

Аналіз змісту наведеної з законі підстави нікчемності діє підстави для висновку про те, що вона жодним чином не пов'язується з умовами дійсності правочину, які передбачені у статті 203 ЦК України.

Зазначене повністю корелюється з частиною третьою статті 216 ЦК України, яка передабчає, що правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Тлумачення абзацу дев'ятого частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент набуття

21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка станом

на 19 листопада 2016 року) визначає особливі правові наслідки недійсності правочинів - заборону виконання зобов'язання банком у разі виявлення зобов'язаню банку перед іншими особами, що не обліковувалися (тобто раніше) за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку на момент набуття права власності на акції банку державою.

Отже, йдеться про встановлення на рівні спеціального законодавства специфічних правових наслідків конкретного виду недійсних правочинів.

Як телеологічне, так і граматичне тлумачення наведеного вище абзацу дев'ятого частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» дає можливість дійти висновку про право держави після придбання нею акцій неплатоспроможного банку перевірити майновий стан цього банку та звільняє державу від обов'язку виконувати зобов'язання банку перед іншими особами, що не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку на момент набуття права власності на акції банку державою, і, таким чином, про існування яких державі, як інвестору, не було відомо. При цьому законодавець застосовує формулювання «не обліковувалися», як минулий час дієслова, зробивши акцент не зворотню дію наведеної норми права.

Кабінет Міністрів України та АТ КБ «ПриватБанк» зазначали, що на спірні правовідносини поширюється дія статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якою, у тому числі, встановлена недійсність зобов'язань банка, які не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття державою права власності на його акції, оскільки вони, на переконання ОСОБА_1 , досі тривають, зокрема в частині повернення вкладу та процентів.

На вказаному неодноразово акцентували увагу заявники касаційних скарг

у поданих ними заявах по суті протягом усього розгляду справи, у тому числі в суді апеляційної інстанції.

Посилання апеляційного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду

від 10 квітня 2019 року в справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19),

є помилковим, так як у цій справі предметом позову не було з'ясування обставин додержання сторонами договору банківського вкладу письмової форми договору,

і, як наслідок, необлікування банком коштів. Зазначена постанова не є релевантною до правовідносин у справі, яка переглядається Верховним Судом, оскільки ніхто не оспорює дотримання письмової форми договору банківського вкладу й вимога заявлена про застосування наслідків недійсності правочину.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки доводам позивача та представника банка, не дослідив належним чином указані вище обставини, у зв'язку з чим зробив помилкові висновки про те, що недійсність договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 не може бути встановлена статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з огляду на незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Як уже зазначалося, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах із банком була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16, від 29 серпня 2018 року у справі

№ 127/10129/17, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 09 лютого

2021 року у справі № 381/622/17.

Частиною восьмою Прикінцевих та перехідних положень Закону України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що законодавчі

та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року

№ 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії

у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Визначаючи співвідношення між загальною та спеціальною нормою, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню

у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання (такий висновок викладено в пункті 9.56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі

№ 910/18214/19).

Таким чином, спеціальна норма не суперечить загальній нормі та не скасовує її,

а лише встановлює певні винятки із загальної норми. Тому спеціальна норма застосовується лише до тих відносин, щодо яких вона встановлює спеціальне правило (відмінне від загального). У решті, тобто у відносинах, які не охоплені спеціальною нормою, підлягає застосуванню загальна норма.

Отже, виходячи з наведеного вище щодо співвідношення загальних і спеціальних норм, колегія суддів доходить висновку, що в силу вимог статті 41-1 Закону України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у співвідношенні із загальним законом (стаття 215 ЦК України) спеціальним законом є Закон України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», імперативна норма якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних

зі встановленням особливих підстав нікчемності правочину у разі відсутності

в обліку банка за його балансовими та/або позабалансовими рахунками зобов'язань за таким правочином на момент набуття державою права власності на його акції.

У зв'язку із наведеним із рішення районного суду слід виключити посилання на норми статтей 203, 215, 216 ЦК України, так як відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень наведених статей ЦК України, оскільки стаття 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» разом із нікчемністю встановлює і особливі правові наслідки, які з цього випливають.

Зазначене не змінює суть рішення суду.

Тому при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), яке було правильно застосовано судом першої інстанції.

Районний суд, установивши фактичні обставини даної справи, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам і їх доводам, правильно застосувавши норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, зробив правильний висновок про наявність у статті 41-1 Закону України

«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» прямої вказівки на нікчемність певної категорії правочинів, укладених банком із третіми особами, за ознакою (умовою) відсутності в обліку банка (за його балансовими та/або позабалансовими рахунками) зобов'язань за такими правочинами саме на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку

про задоволення позову Кабінету Міністрів України, оскільки зобов'язання АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка, що підтверджується відповідними доказами, наявними в матеріалах справи.

Районним судом була надана належна правова оцінка цим доказам за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України.

Вказані обставини не спростовані ОСОБА_1 .

Відсутність обліку зобов'язань банка перед ОСОБА_1 за договором

про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105

за балансовими та/або позабалансовими рахунками банка на момент набуття

21 грудня 2016 року державою права власності на акції банка свідчить

про нікчемність такого договору.

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що Кабінетом Міністрів України,

як позивачем, не пропущено строк позовної давності для звернення до суду

з указаним позовом, а тому правомірно відхилив заяву ОСОБА_1

про її застосування.

З огляду на викладене, апеляційний суд безпідставно скасував законне

та обґрунтоване рішення районного суду.

Верховний Суд уважає доводи касаційних скарг обґрунтованими, грунтуються на нормах права і зазначає про те, що такі висновки, в основному, узгоджуються з отриманими численними науковими висновками висококваліфікованих фахівців у сфері права, членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково

і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункт 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведені вище висновки Верховний Суд уважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню, постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року слід скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року скасувати, рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року залишити в силі, виключивши з нього посилання на статті 203, 215, 216 ЦК України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Попередній документ

129310651

Наступний документ

129310653

Інформація про рішення:

№ рішення:	129310652
№ справи:	757/55832/21-ц
Дата рішення:	30.07.2025
Дата публікації:	06.08.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Категорія справи:	Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	(28.10.2025)
Результат розгляду:	Відправлено до суду I інстанції
Дата надходження:	28.10.2025
Предмет позову:	про застосування наслідків недійсності договору, визнання відсутнім прав та обов'язків за договором