31 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 908/3274/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - Акціонерного товариства «ОТП БАНК» - Дубовського П.В., адвоката (ордер від 30.07.2025),
відповідача 1 - Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» - не з'явився,
відповідача 2 - Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора» - Вініченка В.В., адвоката (ордер від 30.07.2025),
відповідача 3 - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мелітопольський олійноекстракційний завод» - Вініченка В.В., адвоката (ордер від 30.07.2025),
відповідача 4 - ОСОБА_1 - Вініченка В.В., адвоката (ордер від 30.07.2025),
відповідача 5 - ОСОБА_2 - Вініченка В.В., адвоката (ордер від 30.07.2025),
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційні скарги: ОСОБА_2 ; Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора»; ОСОБА_1; Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора»
на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 (в частині відмови у задоволенні заяв про відстрочення виконання рішення суду) (суддя Науменко А.О.),
додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 22.03.2024 (суддя Науменко А.О.) та
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024
(головуючий суддя: Дармін М.О., судді: Кощеєв І.М., Цус О.В.),
у справі № 908/3274/23
за позовом Акціонерного товариства «ОТП БАНК» (далі - Банк, позивач)
до: Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» (далі - КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора», відповідач 1);
Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора» (далі - КТ «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора», відповідач 2);
Товариства з обмеженою відповідальністю «Мелітопольський олійноекстракційний завод» (далі - ТОВ «Мелітопольський олійноекстракційний завод», відповідач 3);
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач 4);
ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , відповідач 5)
про стягнення 5 044 106,51 доларів США та 33 823 629,88 грн.
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
АТ «ОТП БАНК» звернулося до суду з позовом до: КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора»; КТ «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора»; ТОВ «Мелітопольський олійноекстракційний завод»; ОСОБА_1 ; ОСОБА_2 , - про солідарне стягнення 5 044 106,51 доларів США та 33 823 629,88 грн.
Позов обґрунтовано неналежним виконанням зобов'язань відповідачем 1, відповідачем 2 та відповідачем 3 грошових зобов'язань за договором про надання банківських послуг від 27.11.2014 № СR 14-582/300-4 як основного зобов'язання та невиконанням відповідачем 4 та відповідачем 5, як поручителями, взятих на себе зобов'язань згідно з договорами поруки від 27.11.2014 № SR 14-512/300 та № 14-513/300 (далі - договори поруки), якими забезпечено виконання основного зобов'язання, у зв'язку з чим Банк звернувся з позовом про солідарне стягнення зазначеної суми боргу з відповідачів 1, 2, 3 як позичальників та відповідачів 4, 5 як поручителів.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Під час розгляду справи місцевим господарським судом, відповідачами подано заяви про відстрочення виконання рішення суду у цій справі строком на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення.
Господарський суд Запорізької області рішенням від 07.03.2024 позов задовольнив. У задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду відмовив.
Відмовляючи у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду, суд першої інстанції зазначив, що відповідачами не надано належних та допустимих доказів наявності обставини, що істотно ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим. Крім того, місцевий суд дійшов такого висновку, зважаючи на наявність у відповідачів майна, за рахунок якого можливе виконання рішення суду, а також з огляду на необхідність дотримання балансу інтересів сторін, оцінки доводів боржника та заперечень кредитора, зокрема й щодо фінансового стану сторін.
Банк у позовній заяві (першій заяві по суті спору) зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок, зокрема суми судових витрат на правову допомогу у розмірі 252 450 грн та просив стягнути такі витрати з відповідачів. При цьому позивач зазначив, що остаточний розмір витрат на професійну правничу допомогу та докази, що підтверджують їх понесення у вказаному розмірі будуть надані позивачем окремо у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України). Позивачем у межах вказаного строку подано до суду першої інстанції докази понесення витрат на правничу допомогу (12.03.2024) та відповідну заяву про ухвалення додаткового рішення, згідно з якою просив суд стягнути з відповідачів на свою користь витрат на професійну правничу допомогу у сумі 253 350 грн у рівних частинах з кожного по 50 670 грн.
Додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 22.03.2024 у справі № 908/3274/23 заяву Банку про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на правничу допомогу на його користь за розгляд справи в суді першої інстанції задоволено повністю.
Не погодившись із ухваленим рішенням суду першої інстанції, відповідачі звернулися до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких відповідачі визнаючи розмір заборгованості та право позивача на її стягнення, заперечують й оскаржили рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 лише у частині відмови щодо відстрочення такого стягнення на 12 місяців.
Крім того, відповідачі повністю не погоджуючись із додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 22.03.2024 у цій справі оскаржили таке до апеляційної інстанції та просили ухвалити нове рішення, яким просили відмовити позивачу у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024 рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині (щодо вимог відповідачів про відстрочення виконання рішення суду) та додаткове рішення місцевого господарського суду залишені без змін.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційних скаргах відповідачі, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять суд касаційної інстанції:
- скасувати рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду в частині відмови у задоволені заяв скаржників про відстрочення виконання рішення суду та ухвалити у цій частині нове рішення, яким відстрочити відповідачам виконання рішення суду строком на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення;
- скасувати додаткове рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду та відмовити Банку в задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
В обґрунтування доводів касаційних скарг відповідачі посилаються на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норм права: - статей 3, 42, 46, 169, 170, 238, 239, 331 ГПК України у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду: від 21.01.2020 у справі № 910/1180/19; від 03.09.2020 у справі № 905/30/16; від 07.06.2023 у справі № 912/750/22 та у справі № 906/540/22; від 15.06.2023 у справі № 910/8580/22; від 29.06.2023 у справі № 922/999/22; від 13.12.2023 у справі № 922/193/23; від 18.01.2024 у справі № 914/2994/22 (щодо підстав для застосування відстрочки виконання судового рішення); - частини п'ятої, сьомої, та дев'ятої статті 129 ГПК України, у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду: від 03.10.2019 у справі № 922/445/19; від 18.03.2021 у справі № 910/15621/19, від 28.04.2021 у справі № 910/12591/18 (стосовно того, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору).
Доводи інших учасників справи
Позивач у відзиві на касаційні скарги відповідачів проти їх доводів заперечив, з посиланням, зокрема на дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, та просив рішення місцевого господарського суду (в оскаржуваній частині), додаткове рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду у цій справі залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.
Згідно з розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 28.07.2025 № 32.2-01/1674 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 908/3274/23, у зв'язку з відпусткою судді Булгакової І.В.
Від Банку через підсистему «Електронний суд» 29.07.2025 надійшло клопотання про закриття касаційного провадження у справі № 908/3274/23.
Зазначене клопотання мотивоване тим, що процесуальне питання, пов'язане з виконанням судового рішення (в частині розгляду заяви про відстрочення виконання рішення), яке у зазначеному випадку є предметом касаційного розгляду (без оскарження судових рішень по суті) після його перегляду в апеляційному порядку не належить до переліку судових рішень, на які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки), мають право подати касаційну скаргу. Зазначений висновок викладено Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23.
Клопотання позивача долучено Судом до матеріалів справи та враховуються Судом з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК України.
3. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Предметом касаційного перегляду у цій справі є: 1) рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду виключно в частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення (в іншій частині зазначені судові рішення по суті спору не оскаржуються, а тому згідно з частиною першою статті 300 ГПК України не є предметом касаційного перегляду); 2) додаткове судове рішення місцевого господарського суду, яке переглянуте постановою апеляційного господарського суду, про відшкодування судових витрат позивача на правничу допомогу у суді першої інстанції.
Щодо рішення суду першої інстанції, переглянутого постановою апеляційного господарського суду, в частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення.
Відповідно до статті 232 ГПК України судовими рішеннями є: ухвали, рішення, постанови, судові накази; процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Згідно зі частиною сьомою статті 331 ГПК України про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка може бути оскаржена. Ця норма не конкретизує, у якому порядку та до якого суду допускається оскарження, а лише встановлює загальну можливість їх оскарження, з урахуванням інших норм ГПК України, частини 4-6 регламентують питання, які суд вирішує під час відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення. Вказана стаття міститься у розділі V ГПК України за назвою «Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у господарських справах».
ГПК України не містить заборони щодо включення питання про розстрочення або відстрочення виконання рішення безпосередньо до рішення суду за результатами розгляду справи по суті.
Зміст частини шостої статті 238 ГПК України свідчить, що у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про: порядок і строк виконання рішення; надання відстрочки або розстрочки виконання рішення; забезпечення виконання рішення; повернення судового збору; призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дата, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру, понесених нею судових витрат.
У загальному випадку процесуальна дія щодо розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду оформлюється ухвалою, що відповідає загальній структурі процесуального рішення (статті 232, 331 ГПК України).
Як вбачається з касаційних скарг відповідачів, такі оскаржують рішення судів попередніх інстанцій виключно в частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду. Тобто фактично оскаржується не судове рішення, яке ухвалене за результатами розгляду по суті спору, а процесуальне питання, пов'язане з виконанням судового рішення (в частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення).
Відповідно до частини першої статті 304 ГПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 статті 287 цього Кодексу.
Скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову. В разі подання касаційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення чи постанови суду, суд повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу (частина друга статті 304 ГПК України).
Пунктом 2 частини першої статті 287 ГПК України передбачено право на касаційне оскарження ухвал суду першої інстанції, зазначених у пунктах 3 (про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову), 6 (про повернення заяви позивачеві (заявникові)), 7 (про відмову у відкритті провадження у справі), 13 (про закриття провадження у справі), 14 (про залишення позову (заяви) без розгляду), 21 (про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), 25 (про розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, державного виконавця, приватного виконавця), 26 (про заміну чи відмову у заміні сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження), 28 (про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку), 30 (про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами) частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
У пункті 3 частини першої статті 287 ГПК України вказано, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду апеляційної інстанції: (1) про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, (2) про повернення апеляційної скарги, (3) про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, (4) про відмову ухвалити додаткове рішення, (5) про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, (6) про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, (7) про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, (8) про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, (9) про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, (10) про заміну сторони у справі, (11) про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, (12) окремі ухвали.
Ухвала суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання (пункт 24 частина перша стаття 255 ГПК України ) після її перегляду в апеляційному порядку не належить до переліку судових рішень, на які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки), мають право подати касаційну скаргу.
Наведене виключає можливість касаційного перегляду рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024 у справі № 908/3274/23 у частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення, оскільки в цій частині судові рішення не підлягають касаційному оскарженню.
Такі висновки, зокрема виклав Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23.
У цій ухвалі, закриваючи касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 та рішення Господарського суду Запорізької області від 06.03.2024 у справі № 908/1721/23 (якими суд у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду відмовив), крім іншого Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що ухвали суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення не підлягають касаційному оскарженню, якщо заяву з цього питання розглянуто судом першої інстанції, а суд апеляційної інстанції здійснив її перегляд, оскільки такі ухвали не входять до переліку рішень, що можуть бути самостійно оскаржені в касаційному порядку. Натомість, якщо апеляційний суд вирішив це питання вперше, без попереднього розгляду судом першої інстанції, ухвала підлягає касаційному перегляду для забезпечення права на доступ до правосуддя та дотримання принципу рівності сторін.
Враховуючи вказане, та з огляду на те, що згідно з частинами другою та четвертою статті 232 ГПК України процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал, а ухваленням рішення суду закінчується розгляд справи по суті судом першої інстанції, та відповідно перегляд яких (судових рішень) в апеляційному та касаційному порядку закінчується ухваленням постанови, то у вирішенні питання щодо права на касаційне оскарження слід виходити з виду судового рішення не по формі, а по суті вирішеного питання.
Отже, в означеному випадку, фактично оскаржується судове рішення, ухвалене не по суті спору (яке, крім того, в цій частині не оскаржувалося в апеляційному порядку, а у частині питань, що вирішуються судом при ухваленні рішення відповідно до статті 237 ГПК України з урахуванням частин четвертої та п'ятої статті 238 ГПК України), а лише в частині відповідного процесуального питання, пов'язаного з виконанням судового рішення - відмови у задоволенні заяви про відстрочення виконання судового рішення.
З огляду на викладене, касаційні скарги ОСОБА_2 ; КТ «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора»; ОСОБА_1.; КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024 у справі № 908/3274/23 у частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення, прийняті до провадження суду касаційної інстанції помилково, оскільки оскаржені рішення не відносяться до переліку ухвал, визначених у пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України та не є розглядом (рішенням) справи по суті спору, які підлягають касаційному оскарженню, у зв'язку з чим касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами у справі належить закрити.
Підстави для закриття касаційного провадження передбачені статтею 296 ГПК України. Незважаючи на те, що зазначена стаття не містить такої підстави для закриття касаційного провадження, як помилкове його відкриття, за обставинами цієї справи висновок про закриття касаційного провадження є можливим, оскільки суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Зазначений підхід застосовано Верховним Судом за результатом розгляду справ № 911/3069/19, № 924/893/21, № 917/1339/16, а також об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23.
Щодо додаткового рішення місцевого господарського суду, яке переглянуте постановою апеляційного господарського суду, про відшкодування судових витрат позивача на правничу допомогу у суді першої інстанції.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (надання послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
Отже, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення є принципом господарського судочинства, а статті 123, 129 ГПК України - нормами процесуального права, які регламентують види судових витрат, розподіл судових витрат та визначають оптимальний порядок застосування.
При цьому Суд зазначає, що приписи статей 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при розподілі витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 905/1840/21).
Відповідно до статті 131 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Стаття 16 ГПК України вказує, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
За пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону).
Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.
У частинах першій та другій статті 126 ГПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини восьмої статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Таким чином, відшкодування судових витрат на правову допомогу здійснюється у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Аналогічні висновки наведені Верховним Судом в ухвалі від 01.02.2023 у справі № 921/262/19 та додатковій постанові від 16.06.2021 у справі № 918/132/20.
При цьому перевірка цих доказів та надання їм оцінки здійснюється судом у разі дотримання цього порядку, оскільки за інших обставин розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, не може бути здійснений.
У додатковій постанові від 17.12.2021 у справі № 10/5026/290/2011 (925/1502/20) Верховний Суд зазначив, що право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, виходячи з положень статей 124, 129 ГПК, кореспондується з її обов'язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв'язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
У позовній заяві Банку наведено, зокрема попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правничу допомогу у місцевому господарському суду. У строки визначені процесуальним законодавством позивач подав заяву про необхідність розподілу понесених ним витрат на правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції, а також зазначив, що докази витрат на професійну правничу допомогу будуть подані в порядку частини восьмої статті 129 ГПК України.
Таким чином, суди встановили, що позивачем дотримано вимоги частини першої статті 124 ГПК України щодо надання разом з першою заявою по суті спору попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми заяви про розподіл судових витрат, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 921/221/21, від 31.05.2022 у справі № 917/304/21).
У межах визначеного частиною восьмою статті 129 ГПК України п'ятиденного строку після ухвалення судового рішення першою інстанцією Банк подав докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.
Так, зокрема до заяви про ухвалення додаткового рішення, яка подана позивачем до суду першої інстанції 12.03.2024 разом із позовною заявою, останнім додано засвідчену копію договору про надання правової допомоги від 28.10.2022 № 98-АО/22, укладеного з Адвокатським об'єднанням «ЕЛ СІ ЕФ» та Банком. Крім того, в межах строку, визначеного положеннями частини восьмої статті 129 ГПК України позивачем надано суду першої інстанції копії: додаткової угоди від 19.04.2023 № 2 до договору про надання правової допомоги від 28.10.2022 № 98-АО/22; інформаційного повідомленням про зарахування коштів від 01.05.2023 № 2901556872 стосовно зарахування залишку винагороди (другої частини винагороди) за надання правничих послуг; акта від 07.03.2024 № ОУ-0000040 надання відповідних правничих послуг на суму 253 350 грн.
За наведених обставин суд першої інстанції (з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції) дійшов заснованого на законі висновку про те, що заявником дотримано вимоги, встановлені у частині восьмій статті 129 ГПК України, та вважав за можливе здійснити перевірку наданих заявником доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу у місцевому господарському суді, та надати їм оцінку.
Згідно зі частинами третьою-п'ятою статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (див. постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 126 ГПК України).
Згідно зі частиною п'ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у т.ч. чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України щодо співмірності господарському суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).
Верховний Суд, застосовуючи частину шосту статті 126 ГПК України, неодноразово зазначав, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, постанови Верховного Суду від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15; від 03.10.2019 у справі № 922/445/19).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у т.ч. чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчою суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами.
Скаржники у касаційних скаргах посилаються на те, що заявлені Банком витрати на правничу допомогу у суді першої інстанції, які пропорційно розподілені між ними є необґрунтованими, а судами попередніх інстанцій при цьому не встановлено реальності адвокатських послуг, не враховано сукупності обставин, що свідчать про не співмірність заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу порівняно зі складністю справи.
Натомість скаржники не враховують того, що за наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу, через призму критеріїв, встановлених частиною п'ятою статті 129 ГПК України, суд першої інстанції встановив (а суд апеляційної інстанції перевірив) обставини, підтверджені належними та допустимими доказами, згідно з якими сторони договору надання правової допомоги погодили фіксовану форму розміру адвокатського гонорару. При цьому розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що не вбачає підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу, оскільки витрати Банку за розгляд справи у суді першої інстанції є пов'язаними з цією справою, обґрунтованими та пропорційними до предмета спору, відповідають критеріям реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності, необхідності) та розумності їхнього розміру.
При цьому суд апеляційної інстанції також керувався тим, що стягнення витрат на правову допомогу у заявленому позивачем розмірі відповідає критеріям пункту 3 частини четвертої статті 129 ГПК України, в той же час, зменшення задоволених витрат позивача на правничу допомогу, про що також клопотали відповідачі, не ґрунтується ані на фактичних обставинах, встановлених судом, ані на нормах процесуального закону, а також порушує право позивача на правомірне очікування стороною, відшкодування своїх розумних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу.
Крім того, Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у постановах Верховного Суду у справах: № 922/445/19, № 910/15621/19, № 910/12591/18, адже застосування судами попередніх інстанції у цій справі норм права при здійсненні розподілу витрат на професійну правничу допомогу не суперечить жодному з вказаних скаржниками висновків суду касаційної інстанції. Проаналізувавши зміст наведених скаржником доводів та постанов Верховного Суду за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, з огляду на відмінність фактичних обставин справ, доказової бази і доводів сторін щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, хоч і за частково схожого правового регулювання, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками та обставинами справ зі справою, що переглядається, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду не є релевантними до обставин цієї справи.
Верховний Суд при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень не виявив у діях судах попередніх інстанцій порушень приписів частини п'ятої, сьомої, та дев'ятої статті 129 ГПК України, неправильного застосування норм процесуального права, які б призвели до ухвалення судами попередніх інстанції незаконних рішень, а додатково перевіряти докази з огляду приписи статті 300 ГПК України Верховний Суд не має права. Порушень апеляційною інстанцією приписів статей 86 та 210 ГПК України також не вбачається. Між тим доводи скаржника фактично зводяться до заперечень наданої судом першої інстанції оцінки доказам (перевірених судом апеляційної інстанції), тобто процесуальних дій суду під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.
Аргументи скаржників щодо неправильної оцінки судами доказів стосовно обставин надання послуг професійної правничої допомоги, процесуальних дій, зводяться до їх переоцінки і не можуть бути предметом розгляду в касаційному порядку, оскільки відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Сама лише незгода скаржників з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою обставин справи та відповідних доказів не вказує на те, що така оцінка проведена з порушенням норм права.
Враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування оскаржуваних судових рішень є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати скаржникам, що вони були почуті.
Отже, доводи касаційних скарг не знайшли свого підтвердження.
Судом не встановлено порушення попередніми судами попередніх інстанцій норм права, як необхідної передумови для скасування ухвалених ними судових рішень, а, отже, підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.
З урахуванням наведеного, доводи касаційних скарг відхиляються Судом.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків.
Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.
Колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційних скарг відповідачів не знайшли свого підтвердження.
Беручи до уваги помилковість відкриття касаційного провадження за касаційними скаргами ОСОБА_2 ; КТ «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора»; ОСОБА_1.; КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024 у справі № 908/3274/23 у частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження з перегляду зазначених судових рішень у вказаній частині.
Поза тим Верховний Суд, переглянувши постанову апеляційного господарського суду за результатом розгляду додаткового рішення місцевого господарського суду про відшкодування судових витрат позивача на правничу допомогу у суді першої інстанції, в межах наведених у касаційних скаргах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни судових рішень попередній інстанцій не вбачається.
Судові витрати
Судовий збір, сплачений за подання касаційних скарг відповідачами у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на них, оскільки Суд касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, закриває.
Стосовно судового збору з касаційних скарг на додаткове судове рішення, переглянуте апеляційною інстанцією, то оскільки такий не сплачується, відповідно розподілу не підлягає.
Керуючись статтями 129, 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження у справі № 908/3274/23, відкрите за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора», ОСОБА_1 , Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.03.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024 в частині відмови у задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду на один рік (дванадцять місяців) з дня ухвалення рішення, закрити.
2. Касаційні скарги ОСОБА_2 , Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Мелітопольського елеватора», ОСОБА_1 , Командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2024, у частині якою переглянуте додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 22.03.2024 у справі № 908/3274/23- без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов