справа № 753/14017/24 головуючий у суді І інстанції Коренюк А.М.
провадження № 22-ц/824/4856/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
29 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Татарченком Костянтином Володимировичем на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року та на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною,-
У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Татарченко К.В. звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною, у якому просив:
визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , почергово з кожним з батьків, у такому порядку: два тижні з батьком ОСОБА_1 за адресами: АДРЕСА_1 або за іншим місцем мешкання позивача; два тижні з матір'ю ОСОБА_2 за місцем реєстрації чи мешкання відповідача;
визначити, що двотижневий період проживання дитини з кожним з батьків починається з 10:00 год. неділі першого тижня місяця та завершується через два тижні о 10:00 год. неділі;
перші два тижні донька проживає з батьком; по завершенню двох тижнів, протягом якого донька проживала з батьком чи матір'ю, той із батьків, з ким вона проживала, зобов'язаний супроводити (привезти) дитину до місця проживання іншого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.
Позов мотивований тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 березня 2016 року. Від шлюбу мають спільну дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З 26 червня 2023 року сторони мешкають окремо. Донька проживає з відповідачкою, яка систематично перешкоджає позивачу у побаченні з дитиною, використовує її та можливість побачення із нею, як важіль впливу на його поведінку, та отримання матеріальної користі. Позивач, як батько, бажає утримувати та піклуватись про дочку, намагається підтримувати постійний зв'язок з нею, проводити більше часу, як на прогулянках, так і вдома, забезпеченню комфортного проживання дитини.
Дитина бажає спілкуватись з ним як батьком, проявляє зацікавленість у проведенні вільного часу. Між позивачем, як батьком, та донькою існують довірливі відносини, в яких дитини почуває себе комфортно та безпечно.
Посилаючись на принцип рівності прав батьків та обов'язків щодо своїх дітей, висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 26 жовтня 2022 року у справі №750/9620/20, від 04 жовтня 2023 року у справі №208/4667/20, від 14 грудня 2022 року у справі №742/2571/21, від 10 січня 2024 року у справі №183/3958/20, у яких Верховний Суд при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини, з урахуванням обставин справи, звернув увагу на можливість застосування судами моделі спільної опіки батьків над дитиною, просив застосувати вказану модель, за якою визначити місце проживання малолітньої доньки почергово кожним із батьків: два тижні з батьком, два тижні з матір'ю.
У відзиві на позовну заяву від 27 листопада 2024 року відповідачка заперечила проти задоволення позову. Вказала, що суд при вирішення спору має враховувати особу позивача ОСОБА_1 , який наразі, починаючи з липні 2024 року, змінивши замки у вхідних дверях, не допускає позивачку та малоліттню дитину до квартири, яка була придбана у період шлюбу, не надає можливості не лише потрапити до житла, а й забрати речі, як дитини, так й відповідачки, що стало наслідком звернення до правоохоронних органів, суду.
Відтак, з липня 2024 року відповідач, як батько дитини, позбавив таку дитину її житла, місця проживання, у зв'язку із чим вона та дочка вимушено мешкають у м. Луцьку, де вона створила для дитини належні умови для проживання та навчання в ліцеї, позашкільної освіти (гуртки тощо). Вказує, що позивач нехтує батьківськими обов'язками, не приймає у матеріальному забезпеченні дитини. Йому відоме місце проживання дитини в м. Луцьку, оскільки спілкується з дитиною, вона жодних перешкод їх спілкуванню та побаченням не чинить, зважаючи на обізнаність батька про місце проживання дитини в м. Луцьку, він жодного разу не вживав заходів до побачень з дочкою, а у письмових повідомленнях із дитиною вказує про велику відстань між містами, значну вартість, як поїздки до м. Луцька, так і його перебування, витрачання ним вказаних коштів. Відзначає, що вказана позиція вказує на небажання позивача витрачати кошти та час на поїздку до м. Луцька до дитини, надання позивачем до суду неправдивої інформації про перешкоди у спілкування з дитиною. Позивач не надав жодного доказу про те, що відповідачка чинить йому перешкоди у побаченні з дитиною, й це не відповідає дійсності. Вважає, що позивач намагається ввести суд в оману, адже жодна підстава позову не підтверджена належним доказом. Надані фінансові декларації про доходи позивача, як підприємця, вказують на його високі доходи, проте він, як батько дитини, позбавив таку дитину житла, яка вимушена проживати у м. Луцьку.
Особливу увагу звернула на те, що позивач, пред'явивши позов, не враховував права дитини, яка наразі проживає у м. Луцьку унаслідок його протиправних дій, усталений спосіб життя, навчання дитини у м. Луцьку, порушать права дитини, зважаючи на вимоги позову, застосування спільної опіки батьків над дитиною з почерговим проживанням дитини по два тижні кожним із батьків.
Також при вирішенні спору просила врахувати психологічний стан позивача, унаслідок якого 02 листопада 2023 року він вчинив фізичне насилля по відношенню до тещі (бабусі дитини ОСОБА_4 ), завдавши їй побоїв в обличчі, голову та грудну клітину, яка вимушена була звернутися до лікарів внаслідок вчинених позивачем побоїв. Вказане фізичне насилля відбулось у присутності дочки ОСОБА_5 , яка благала батька зупинитись та заспокоїтися, проте позивач закрив дитину в іншій кімнаті, яка плакала. Після чого позивач вигнав всіх із квартири. Вказані вчинки характеризують позивача, як особу, яка діє з позиції сили: позбавив доньку та відповідачку житла, погрожує позбавити відповідачку батьківських прав, схильний до неконтрольованої агресії в присутності малолітньої дитини, дозволяє собі завдавати насилля (бити) жінок, тому вона категорично заперечує проти перебування дитини з позивачем без присутності матері дитини.
Позивачем подано відповідь на відзив від 09 грудня 2024 року, у якому вказав, що не погоджується із доводами відзиву на позов, вважає, що відповідачка у самостійний спосіб прийняла рішення переїхати до м. Луцька з м. Києва.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною.
20 січня 2025 року представниця відповідачки ОСОБА_2 - адвокатка Головатенко О.С. подала до суду заяву про компенсацію витрат на правову допомогу в сумі 20 000,00 грн.
Додатковим рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 20 000,00 грн понесених відповідачем витрат на правову допомогу.
Не погодившись із рішеннями суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Татарченко Костянтин Володимирович 13 лютого 2025 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просив скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Також просив скасувати додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року.
Підтримавши доводи позову, апелянт вказав, що висновки суду першої інстанції по суті спору не відповідають фактичним та дійсним обставинам справи, які склалися між сторонами, судовій практиці та тенденціям, які Верховний Суд визначає у своїй практиці.
Зазначив, що після постановлення судом у цій справі ухвали про забезпечення позову відповідачка таємно змінила місце мешкання дитини з м. Києва до м. Луцька. Фактично, з кінця вересня 2024 року батько не бачить дитину, позбавлений можливості брати участь у її вихованні, проведенні разом часу тощо.
Вважає, що звернувшись до служби у справах дітей Луцької міської ради Волинської області 06 листопада 2024 року щодо отримання акту обстеження умов проживання з метою підготовки зустрічного позову про визначення місця проживання доньки разом з нею, відповідачка сама визнала існування спору між сторонами.
Прийнявши Акт обстеження умов проживання дитини за адресою: АДРЕСА_2 , складений службою у справах дітей Луцької міської ради Волинської області, до участі у справі такий орган суд не залучив.
Крім того, у податкових органах відсутня інформація про надання в оренду квартири за адресою: АДРЕСА_2 . А особа, яка уклала договір оренди з позивачкою не є власником такої квартири. Наведене свідчить, що відповідачка не довела правомірність та фактичне проживання за вказаною адресою.
Раніше відповідачка зазначала адресою свого проживання: АДРЕСА_3 .
Те, що відповідачка зареєструвала підприємництво у листопаді 2024 року зовсім не підтверджує її здатність утримувати доньку та платоспроможність.
Зауважив, що провадження у справі про вчинення позивачем домашнього насильства закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Використання спільної фізичної опіки у цій справі спрямовано на повернення батька у життя і виховання дитини, яка потребує як материнського, так і батьківського виховання, що у їх синтезі формують основу становлення дитини як повноцінного члена суспільства.
Саме виходячи із наведеного, сторона позивача вважає, що місце проживання малолітньої дитини на поточному етапі доцільно визначити почергово з кожним з батьків, про що зазначено у позові, з певною періодичністю почергового проживання дитини з батьком та матір'ю.
В цій справі суд не вжив достатніх заходів для з'ясування та перевірки обставин справи, зокрема забезпечення батьком можливостей комфортного та безпечного проживання малолітньої дитини разом з ними.
Посилання суду першої інстанції на неможливість встановлення спільної фізичної опіки над дитиною через неврегульованість цього питання на законодавчому рівні є неспроможними та необґрунтованими, і такими, які не відповідають вимогам чинного національного сімейного законодавства.
Суд фактично не розглянув можливість та доцільність застосування моделі спільної фізичної опіки над дитиною.
Доводи апеляційної скарги в частині додаткового рішення обґрунтував відсутністю в матеріалах справи доказів оплати правової допомоги.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Татарченком Костянтином Володимировичем на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року та на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
05 травня 2025 року представниця ОСОБА_2 - адвокатка Головатенко О.С. подала відзив, у якому заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законними та обґрунтованими.
Свою позицію обґрунтувала обставинам, на які посилалася у заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 травня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судове засідання апелянт ОСОБА_1 не з'явився, адвокат Татарченко К.В. діючи в його інтересах, 28 липня 2025 року подав клопотання про розгляд апеляційної скарги без його участі у зв'язку з участю в іншому судовому засіданні.
У судовому засіданні представниця ОСОБА_2 - адвокатка Головатенко Ольга Сергіївна заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.
У судове засідання представник служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації не з'явився, 01 липня 2025 року подав клопотання про розгляд справи без його участі, просив ухвалити рішення відповідно до діючого законодавства з максимальним врахуванням інтересів малолітньої дитини.
Заслухавши думку учасниці справи, яка прибула в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Щодо доводів апеляційної скарги на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 березня 2016 року, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 жовтня 2024 року розірваний.
Від шлюбу сторони мають спільну дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач вказує, що з червня 2023 року сторони мешкають за різними адресами, матір дитини чинить йому перешкоди у спілкуванні з донькою, внаслідок чого просить застосувати модель спільної опіки батьків над малолітньою дитиною за правилом двотижневого чередування проживання дитини кожним із батьків.
Відповідачка, як матір дитини, у категоричний спосіб заперечила щодо позову. Вказала на особу позивача, як такого, з яким вона без її присутності, як матері, не надає згоду на проживання дитини, вважає, позивач здатен застосовувати насилля до жінок, що підтверджує фактом побиття її матері (бабусі дитини) у присутності такої дитини, й вимоги позову ґрунтуються без урахування прав дитини, її віку, статусу як школярки, необхідності навчання дитини, усталеного способу життя у іншому місці (Луцьку), графіку навчанні дитини.
Зокрема, з 20 жовтня 2024 року відповідачка та дочка сторін відповідно до договору оренди квартири проживають у м. Луцьку, й згідно до Акту обстеження умов проживання, проведеного 07 листопада 2024 року Службою у справах дітей Луцької міської ради, підтверджено задовільні умови проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю у двокімнатній квартирі, квартира з усіма побутовими зручностями, матір'ю дитини створені всі умови для належного проживання, навчання дитини.
Дитина навчається у ІІ-му класі комунального закладу середньої освіти «Луцький ліцей № 1 Луцької міської ради» з 22 жовтня 2024 року.
Вирішуючи спір по суті пред'явлених вимог, суд першої інстанції вважав, що матеріали справи не містять жодного належного доказу про порушене права позивача. Модель спільної фізичної опіки батьків щодо дитини без вирішеного компетентними органами питання про визначене місце проживання дитини, за умови, що такі батьки не ставили питання про визначення місця проживання дитини, не дотриманої процедури статті 19 СК України, зважаючи на предмет цього спору, який заснований лише на вказаній моделі, без її правового врегулювання на законодавчому рівні, правові підстави для задоволення позову відсутні.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, не може повною мірою погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У пункті 67 Загального коментаря №14 від 29 травня 2013 року Комітет ООН з прав дитини зазначив, що в інтересах дитини доцільно виходити зі спільної батьківської відповідальності. Приймаючи рішення в інтересах дитини, суддя має враховувати право дитини мати і зберігати стосунки з обома батьками.
У Резолюції «Рівність і спільна батьківська відповідальність: роль батька» від 02 жовтня 2015 року «2079 Парламентська Асамблея Ради Європи підкреслила необхідність поваги органів влади держав-членів до права батьків нести спільну відповідальність, забезпечивши, щоб сімейне право передбачало у разі роздільного проживання батьків або розірвання шлюбу можливість спільної опіки над дітьми в їх найкращих інтересах на основі взаємної згоди між батьками (пункт 2).
Крім того, Парламентська Асамблея Ради Європи звернула увагу, що розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи щодо ролей, які нібито призначаються жінкам і чоловікам у сім'ї, і є очевидним відображенням соціологічних змін, які відбулися за останні п'ятдесят років в організації приватної та сімейної сфер (пункт 4).
Спільне батьківство слід сприймати як координацію між дорослими у їхніх батьківських ролях і здатність підтримувати та допомагати один одному, воно сприяє покращенню співпраці між батьками та зменшенню ризику потенційних суперечок, оскільки така модель вільна від тягаря переможець-переможений.
Водночас труднощі, пов'язані із спільною опікою, належать до початкового періоду адаптації, і завдяки тривалому контакту батьків ці труднощі поступово зникають. Спільна фізична опіка сприяє відкритому спілкуванню між батьками, мінімізації конфліктів та розчарувань, приносить користь стосункам матір-дитина і батько-дитина.
З урахуванням вищезазначеного, при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд з урахуванням обставин справи має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим з батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини у помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.
На можливість застосування судами моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною Верховний Суд звертав увагу у постановах від 26 жовтня 2022 року у справі №750/9620/20, від 04 жовтня 2023 року в справі №208/4667/20, від 14 грудня 2022 року у справі №742/2571/21, від 10 січня 2024 року у справі №183/3958/20, та вперше застосував у постанові від 16 лютого 2024 року у справі №465/6496/19.
Вказуючи на неможливість застосування моделі спільної фізичної опіки у зв'язку з відсутністю законодавчого регулювання, невирішення компетентними органами питання визначення місця проживання дитини, місцевий суд наведене вище не врахував та помилково вважав, що обраний позивачем спосіб захисту батьківських прав не є формою визначення місця проживання дитини.
Крім того, передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 ЄКПЛ, на що звернув увагу Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року у справі №523/19706/19.
Згідно практики Верховного Суду модель спільної фізичної опіки батьків може застосовуватися не лише за наявності відповідного висновку органу опіки та піклування, а й у випадку наявності у справі протилежних висновків щодо доцільності встановлення місця проживання з кожним із батьків. Однак, у будь-якому випадку вирішуючи спір про визначення місця проживання дитини, суд має обов'язок враховувати найкращі інтереси дитини, а не ухвалювати рішення виключно на підставі висновку органу опіки та піклування.
Також не відповідають фактичним обставинам справи висновки місцевого суду про відсутність порушеного права позивача, адже позивач як батько у будь-якому випадку недосягнення згоди із матір'ю його дитини має право ініціювати спір про визначення місця проживання доньки. За обставинами цієї справи, сторони не заперечують і це підтверджується наявними у справі доказами, що малолітня ОСОБА_6 наразі разом з матір'ю проживає окремо від позивача у іншому місті.
З вказаних мотивів колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та неврахуванні висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійсно фактично не розглянув можливість та доцільність застосування моделі спільної фізичної опіки над дитиною у цій справі.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першочергово повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі №466/1017/20).
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки стосовно дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: погляди дитини; індивідуальність дитини; збереження сімейного оточення і підтримання відносин; піклування; захист і безпека дитини; вразливе положення; право дитини на здоров'я; право дитини на освіту. Також підлягають врахуванню: спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; стосунки між дитиною і батьками в минулому; бажання батьків бути опікунами; збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; бажання дитини.
Під час вирішення питання щодо можливості встановлення спільної фізичної опіки, суди, окрім загальних обставин, мають також враховувати: бажання кожного з батьків, щоб дитина проживала разом із ним, згоду на участь у її вихованні та піклуванні; наявність у обох батьків сталих відносин з дитиною та бажання останньої спілкуватися з обома батьками; відсутність обставин, зазначених у частині другій статті 161 СК України, а також інших обставин, що можуть становити загрозу інтересам дитини; наявність у кожного з батьків часу та можливості, що дозволяє належним чином опікуватися дитиною; місце проживання кожного з батьків, що знаходиться не далеко від звичайного місця проживання дитини (сформованих місць життєвих інтересів дитини) тощо (див. постанову Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі №465/6496/19).
Сторони у цій справі є батьками малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сторони належним чином ставляться до виконання своїх батьківських обов'язків, позитивно характеризуються в побуті, матеріально забезпечені та створили належні умови для виховання та розвитку дитини, обоє мають бажання виховувати доньку. Доказів жорстокого поводження матері, батька із дитиною, притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності, у тому числі за вчинення домашнього насильства, учасниками справи не надано та судом не встановлено.
Після розірвання шлюбу між сторонами, відповідачка разом із донькою переїхали проживати до м. Луцьк, а позивач залишився проживати у м. Києві. З 22 жовтня 2024 року малолітня ОСОБА_6 навчається в 2-Г класі КЗ загальної середньої освіти «Луцький ліцей №1 Луцької міської ради». Також у м. Луцьку дівчинка відвідує танцювальний гурток у вівторок/ четвер о 15-00 год.
Отже, за новим місцем проживання у малолітньої ОСОБА_6 налагодилися сталі соціальні зв'язки, місце навчання.
На переконання колегії суддів за фактичних обставин цієї справи не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини встановлення над нею спільної фізичної опіки батьків. Адже, звертаючись до суду з позовом про встановлення спільної фізичної опіки над донькою позивач не навів обґрунтувань доцільності і можливості зміни донькою щодватижні місця проживання, враховуючи значну відстань між містами Київ та Луцьк , необхідність малолітньої ОСОБА_6 відвідувати школу, гуртки. Часта зміна місця проживання дитини, враховуючи її малолітній вік, матиме негативний як фізичний так і психологічний вплив на неї, не сприятиме встановленню сталих соціальних зв'язків за жодним місцем проживання. В свою чергу, як встановлено судом, відповідачка не має наразі наміру повертатися проживати до Києва, а позивач відповідно до позовних вимог та доводів апеляційної скарги не висловив бажання проживати протягом визначених його двох тижнів з донькою у м. Луцьку, не надав доказів створення належних умов для проживання доньки за місцем його можливого тимчасового мешкання у м. Луцьку, де у дитини встановилися сталі соціальні зв'язки. Не вказав позивач також, яким чином він буде забезпечувати відвідування донькою школи та гуртків у м. Луцьку за визначеними навчальними програмами у період, який він просить визначити для проживання дитини з ним у м. Києві.
За результатами апеляційного розгляду, колегія суддів встановила, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи частково знайшли своє підтвердження.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі вищенаведених мотивів, колегія апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року
У постанові від 05 липня 2023 року у справі №904/8884/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні.
Тож оскільки за результатами перегляду рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року колегія суддів дійшла висновку про необхідність його скасування, то й додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року також слід скасувати.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Проте, згідно п. 6.51 висновку Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
У рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (п. 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (п.п. 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (п. 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Крім цього, пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Згідно вимог ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У свою чергу, підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19 зазначено, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі №750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі №757/60277/18-ц.
На підтвердження надання професійної правничої допомоги представницею відповідачки надано договір №13/11/2024 про надання правничої (правової) допомоги від 13 листопада 2024 року, укладений між АО «ДЖІ ЕНД ДІ» та ОСОБА_2 .
За умовами п. 1.1 Договору, виконавець зобов'язався власними силами або шляхом залучення третіх осіб представляти та захищати інтереси замовника у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною.
Надавати правничу допомогу клієнтці уповноважено адвокатку Головатенко О.С. (п. 1.3 Договору).
Відповідно до п. 5.1. Договору, з урахуванням Додаткової угоди №1 від 16 січня 2025 року, сума витрат на професійну правничу (правову) допомогу оплачується замовником на рахунок виконавця протягом 5 місяців з дати підписання сторонами Акту наданих послуг до Договору №13/11/2024 про надання правничої (правової) допомоги від 13 листопада 2024 року.
Відповідно до Акту наданих послуг від 16 січня 2025 року адвокатом надано правову допомогу на загальну суму 20 000,00 грн, з яких: формування правової позиції по справі - 3 000,00 грн; ознайомлення із заявами по суті справи, документами з процесуальних питань та доказами, наданими іншими учасниками справи - 1 000,00 грн; складання відзиву на позовну заяву - 4 000,00 грн; складання документів з процесуальних питань - 1 000,00 грн; складання апеляційної скарги на ухвалу про забезпечення позову - 5 000,00 грн; участь у судових засіданнях - 6 000,00 грн.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 щодо відсутності доказів на підтвердження сплати заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки однією із особливостей процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Саме такий висновок відповідає позиціям Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі №640/4126/19 та ін.
Інших доводів щодо неспівмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу позивачем не заявлено.
За висновками Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц при розгляді справи судом питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
За висновками Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2022 року у справі №640/16093/21 визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторін тощо.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
На підставі викладеного, з огляду на фактичний об'єм послуг, наданих ОСОБА_2 адвокатом Головатенко О.С., а також враховуючи фінансовий стан обох сторін, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн. за рахунок позивача ОСОБА_8 , оскільки заявлений розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, з урахуванням складності справи.
Керуючись ст. ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Татарченком Костянтином Володимировичем - задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про встановлення спільної опіки батьків над малолітньою дитиною.
Додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2025 року - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 ) витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 20 000 (двадцять тисяч гривень) 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 30 липня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова