Єдиний унікальний номер справи № 375/1901/24
Провадження №22-ц/824/10003/2025
26 червня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 березня 2025 року та додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 10 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання права власності,
У листопаді 2024 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позову зазначила, що з 25 червня 2005 року вона перебувала з ОСОБА_1 у шлюбі, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 січня 2024 року розірвано.
Позивач вказала, що за час шлюбу ними набуте майно, а саме: житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,1466 га (кадастровий номер 32233785002:01:005:0059) та земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер 32233785002:01:005:0060) за тією ж адресою. Після розірвання шлюбу вони з відповідачем не можуть дійти згоди щодо поділу майна подружжя. Також зазначала, що вказане майно набуто подружжям за договором довічного утримання, який укладено в інтересах сім'ї, а тому належить їм на праві спільної сумісної власності, а, відтак, має бути поділено з урахуванням правила рівності часток подружжя при поділі - по частці кожному.
Також ОСОБА_2 зазначала, що житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,3966 га, яка у подальшому відповідачем була поділена на дві земельні ділянки площею 0,1466 га та площею 0,25 га із різним цільовим призначенням.
У зв'язку з цим позивач просила суд визнати житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,1466 га (кадастровий номер 322337 85002:01:005:0059) та земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер 322337 85002:01:005:0060) за тією ж адресою спільним сумісним майном подружжя; визнати за нею право власності на частку житлового будинку загальною площею 48,1 кв.м, житловою - 35,9 кв.м з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , частку земельної ділянки площею 0,1466 га (кадастровий номер 322337 85002:01:005:0059) та частку земельної ділянки площею 0,25 га (кадастровий номер 322337 85002:01:005:0060) за тією ж адресою.
Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 04.03.2025 року позов задоволено.
05 березня 2025 року представник позивача - адвокат Печененко С.М. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з ОСОБА_1 витрати на оплату правничої (правової) допомоги у розмірі 31 500 грн. До заяви надав копію ордера на надання правничої (правової) допомоги, договір №1 про надання правничої (правової) допомоги від 27 жовтня 2024 року, копію квитанції від 5 березня 2025 року, розрахунок витраченого часу, який брався до уваги при розрахунку витрат на надання правової допомоги на початковому етапі її надання та акт прийому-передачі наданих послуг (виконаних робіт) від 05 березня 2025 року.
Додатковим рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 10.04.2025 року заяву про ухвалення додаткового рішення задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 20 000 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду від 04 березня 2025 року, 02.04.2025 року відповідач подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи.
У зв'язку з цим просив апеляційний суд судове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі та вирішити питання про стягнення судових витрат.
Не погоджуючись з додатковим рішенням суду від 10 квітня 2025 року, 22.04.2025 року відповідач направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване додаткове рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Просить додаткове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви представника позивача про стягнення витрат на правову допомогу.
26 травня 2025 року до апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшли відзиви на апеляційні скарги відповідача на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04.03.2025 року та на додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 10 квітня 2025 року, в якій позивач просила апеляційні скарги відповідача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
У судове засідання, призначене на 26.06.2025 року, з'явилися позивач, представник позивача, відповідач та представник відповідача.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків:
Судом встановлено, що з 25 червня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 січня 2024 року розірвано.
ОСОБА_3 є тіткою ОСОБА_1 .
3 серпня 2007 року ОСОБА_3 з ОСОБА_1 уклала договір довічного утримання, за умовами якого передала у власність ОСОБА_1 належне їй майно, а саме житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та земельну ділянку площею 0,3966 га, що розташовані на АДРЕСА_1 , взамін ОСОБА_1 зобов'язувався забезпечувати її утриманням та доглядом довічно.
Вказаний договір посвідчений державним нотаріусом Рокитнянської районної державної нотаріальної контори Київської області Калітенко Л.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 3480.
У пункті 3 договору довічного утримання зазначено, що ОСОБА_1 зобов'язується довічно утримувати ОСОБА_3 , забезпечуючи її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, зберігши в її довічному безкоштовному користуванні одну житлову кімнату.
Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) сторони встановили в розмірі 300 гривень в місяць (пункт 4 договору довічного утримання).
Пунктом 6 договору довічного утримання передбачено, що всі витрати за складання та посвідчення цього договору сплачує ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 11 договору довічного утримання зміст статті 68 Сімейного кодексу України, статті 182 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України, сторонам роз'яснено.
16 жовтня 2007 року за ОСОБА_1 зареєстрована право власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 28 лютого 2012 року судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
З довідки, виданої керівником органу державної реєстрації актів цивільного стану - ОСОБА_4 , вбачається, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце смерті - м. Біла Церква Київської області.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що договір довічного утримання від 3 серпня 2007 року укладено ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, оскільки доказів того, що метою укладення договору були його власні, особисті інтереси, матеріали справи не містять, тому житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,1466 га та земельна ділянка площею 0,25 га за тією ж адресою є спільним сумісним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а, відтак, наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на частку цього майна.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що майно, набуте відповідачем за договором довічного утримання, набуте за відплатним договором під час перебування у шлюбі, а отже є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, законодавець встановлює презумпцію спільності майна, придбаного подружжям під час шлюбу.
Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
У даному випадку апелянт не довів у суді, що він використовував для придбання майна дошлюбні кошти.
Твердження апелянта про те, що догляд за ОСОБА_3 за договором довічного утримання здійснювала його мати не свідчить також про те, що майно є його особистою власністю.
Договір довічного утримання укладений в інтересах сім'ї, оскільки в п.11 договору довічного утримання сторонам роз'яснено зміст ст.68 СК України, ст.182 ЦК України та ст.120 ЗК України, що вказує на те, що апелянт погодився на те вказаний договір укладається в інтересах сім'ї.
Як убачається з вказаного договору, стороною договору був саме ОСОБА_1 і саме він набув у власність житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та земельні ділянки.
Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Колегія суддів зазначає, що якщо апелянт або треті особи вважали, що вказаний договір є неналежним, а фактично набувачем майна за договором на їхню думку мала б бути інша особа, вони могли б оскаржити вказаний договір у судовому порядку, однак цього зроблено не було, що свідчить про те, що вказаний правочин ним визнавався як належний.
Твердження апелянта про те, що саме він сплачував матеріальне забезпечення ОСОБА_3 не має значення, оскільки набуте у власність майно за відплатним договором вважається спільною власністю подружжя, незалежно від того, хто саме здійснював такі виплати.
У постанові Верховного Суду у справі №185/3086/18 від 01 квітня 2021 року зазначено, що установивши, що договір довічного утримання укладено в інтересах сім'ї, оскільки доказів того, що метою укладення договору були її власні, особисті інтереси, так само як і доказів того, що вона самостійно несла матеріальні витрати на виконання договору довічного утримання матеріали справи не містять, суд апеляційної інстанції, застосувавши презумпцію спільності майна подружжя, обґрунтовано вважав, що майно, набуте відповідачем за договором довічного утримання, є спільною сумісною власністю подружжя, а тому підлягає поділу між ними в рівних частках.
З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення від 10.04.2025 року
Основним доводом апеляційної скарги відповідача було те, що суд першої інстанції договір про надання правової допомоги передбачав надання такої допомоги у межах юрисдикції Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, натомість справа була розглянута Рокитнянським районним судом Київської області, тому дії адвоката мають бути розцінені як вчинені без належних повноважень.
Колегія суддів не погоджується з такими доводами апелянта.
Як убачається з наданого до матеріалів справи договору про надання правничої допомоги від 27.10.2024 року адвокат справді зобов'язується надати ОСОБА_2 допомогу пов'язану з представництвом її у Білоцерківському міськрайонному суді Київської області, Київському апеляційному суді у справі за позовом про поділ спільного майна подружжя.
Зважаючи на наведене, зазначення іншої назви суду не впливає на суть наданих послуг, оскільки правова допомога надавалася в рамках саме даної справи (п.1.1.Договору)..
Той факт, що неправильно зазначено назву суду, в якому надавалася правнича допомога, не спростовує факт надання цієї допомоги позивачу, тому зазначення лише іншої судової установи не може бути підставою для відмови у задоволенні стягнення витрат на правничу допомогу.
Наступним доводом апеляційної скарги було те, що сума відшкодування витрат на правничу допомогу є явно завищеною.
Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно із ч. 5 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вищезазначених вимог щодо співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст.141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.
Суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове рішення, врахував складність справи, умови укладеного договору про надання правової допомоги, співмірність винагороди за надані юридичні послуги зі складністю справи; час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значення справи для сторін, суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.
Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції не було враховано довідку з місця роботи ОСОБА_1 , згідно з якою його середня заробітна плата за 2024 рік становить 12 861,58 грн., а отже присуджена сума відшкодування суттєво перевищує його доходи, що є ознакою надмірності, а також те, що ОСОБА_1 має на утриманні малолітнього сина, що значно обмежує його фінансові можливості, оскільки дитина проживає з ним, а його мати знаходиться за кордоном, суд не приймає, оскільки вимога про стягнення витрат на правничу допомогу є вимогою про стягнення фактично перенесених витрат, тому зазначені ним доводи є неналежними.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 000, 00 грн є належним розміром у вказаній справі, а отже підстав для відмови в задоволенні заяви позивача про стягнення судових витрат на правничу допомогу немає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 березня 2025 року та додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 10 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько