Справа № 755/8752/20
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/1182/2025
30 квітня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Кононовій Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Щербака Євгена Миколайовича на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року (суддя Яровенко Н.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович, громадська організація «Фонд допомоги Олени Орєхової», ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, скасування державної реєстрації нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння,
встановив:
у червні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними:
- заповіт, складений ОСОБА_8 12 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. та зареєстрований в реєстрі за номером 63975009, реєстрований номер 129;
- договір довічного утримання на частку квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 19 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі № 255;
- договір довічного утримання на частку квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 2 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі № 1428;
- договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 19 лютого 2016 року та внесення змін та доповнень до нього на частку квартири, укладений між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 10 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1470;
- договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 2 серпня 2016 року та внесення змін та доповнень до нього на частку квартири, укладений між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 10 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1471;
визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 і автомобіль марки OpelOmega, легковий седан-В, номер шасі: НОМЕР_2, сірий, 1989 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50811786 від 25 січня 2020 року 12:32:53 державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. і запис про проведену державну реєстрацію права власності, номер запису: 35186781, дата, час державної реєстрації: 25 січня 2020 року 12:31:16, здійснений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на частку квартири АДРЕСА_1 ;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50811786 від 25 січня 2020 року 12:32:53 державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. і запис про проведену державну реєстрацію права власності, номер запису: 35186795, дата, час державної реєстрації: 25 січня 2020 року 12:31:16, здійснений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на частку квартири АДРЕСА_1 ;
витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,3 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, опис: кількість кімнат - 2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 855045180000;
стягнути з відповідачів солідарно судові витрати.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що є онуком ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . 18 серпня 1998 року державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори був посвідчений заповіт ОСОБА_8 , яка на випадок своєї смерті заповіла йому все своє майно. Після смерті ОСОБА_8 залишилось спадкове майно: автомобіль марки OpelOmega, д.н.з. НОМЕР_1 , та квартира АДРЕСА_1 .
Позивач посилався на те, що маючи психічний розлад здоров'я, ОСОБА_8 повною мірою не усвідомлювала значення своїх дій і у 2016 році склала новий заповіт на сторонню особу - ОСОБА_4 , договори довічного утримання, договори про зміну набувача в договорах довічного утримання із сторонніми особами ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , яким передала у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач зазначав, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року ОСОБА_8 було визнано недієздатною, а його було призначено опікуном.
Позивач зазначав, що у березні 2017 року, після повернення бабусі з лікарні, вона передала йому копії документів, з яких він дізнався, що 12 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. був посвідчений заповіт ОСОБА_8 , відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповіла усе належне їй майно ОСОБА_4 19 лютого 2016 року ГО «Фонд допомоги Олени Орєхової» та ОСОБА_8 був укладений договір супроводження довічного утримання. Цього ж дня, 19 лютого 2016 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 був укладений
договір довічного утримання на частку квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_8 передала ОСОБА_4 у власність частки цієї квартири, належну їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 1993 року, а та в свою чергу, одноразово сплатила ОСОБА_8 30 000грн і зобов'язалась сплачувати по 400грн щомісяця для задоволення життєвих потреб та оплати комунальних платежів. 14 липня 2016 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право
на спадщину частини вказаної квартири після смерті свого чоловіка - ОСОБА_9 2 серпня 2016 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_8 передала ОСОБА_4 частку вказаної квартири, належну їй на підставі свідоцтва про право на спадщину від 14 липня 2016 року, а та в свою чергу, одноразово сплатила ОСОБА_8 30 000грн і зобов'язалась сплачувати по 400грн щомісяця для задоволення життєвих потреб та оплати комунальних платежів. 10 серпня 2016 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 19 лютого 2016 року та внесення змін та доповнень до нього, за умовами якого відбулась зміна набувача з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 і, відповідно, ОСОБА_8 передала у власність частки спірної квартири ОСОБА_5 , взамін чого остання одноразово сплатила ОСОБА_8 1 000грн та зобов'язалась сплачувати по 450грн щомісяця на оплату комунальних платежів. Цього ж дня, між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 2 серпня 2016 року та внесення змін та доповнень до нього, за умовами якого відбулась зміна набувача з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 і, відповідно, ОСОБА_8 передала у власність ОСОБА_5 частки спірної квартири, взамін чого остання одноразово сплатила ОСОБА_8 1 000грн та зобов'язалась сплачувати по 450грн щомісяця на оплату комунальних платежів. Чоловік ОСОБА_5 - ОСОБА_6 надав згоду на укладення зазначених договорів.
Позивач вважав, що укладені договори не в належній мірі захищали інтереси ОСОБА_8 , оскільки в них не передбачений догляд за нею, а за станом свого здоров'я, в тому числі психічного, вона не могла в повній мірі розуміти зміст і наслідки укладення цих договорів.
Позивач зазначав, що як опікун ОСОБА_8 , звернувся до суду з позовом про визнання заповіту та договорів недійсними, однак ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, ОСОБА_4 звернулася до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини на підставі заповіту від 12 лютого 2016 року і у подальшому провадження по справі було закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Також позивач зазначав, що у червні 2019 року йому стало відомо, що 6 березня 2019 року ОСОБА_5 уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_7 , який 7 квітня 2020 року уклав договір купівлі-продажу спірної квартири із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відповідно до якого останні набули право власності на спірну квартиру по частині кожен.
Позивач вважав, що вищевикладені дії відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 свідчать про те, що ці особи, укладаючи заповіт і подальші договори відчуження спірної квартири, використовуючи стан здоров'я ОСОБА_8 , мали на меті незаконно заволодіти її квартирою, з найменшими для себе матеріальними затратами, і будучи обізнаними про наявність судових спорів щодо цієї квартири, продали її вже за більші гроші.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року позов задоволено частково. Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_8 , посвідчений 12 лютого 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 129. Визнано
недійсним договір довічного утримання від 19 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 255. Визнано недійсним договір довічного утримання від 2 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1427. Визнано недійсним договір про заміну набувача в договорі довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 19 лютого 2016 року за реєстровим № 255 та внесення змін та доповнень до нього від 10 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1470. Визнано недійсним договір про заміну набувача в договорі довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 2 серпня 2016 року за реєстровим № 1427 та внесення змін та доповнень до нього від 10 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1471. Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка Олега Анатолійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50811786 від 25 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка Олега Анатолійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50811786 від 25 січня 2020 року про державну реєстрацію права власності на частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 5 627,31грн судових витрат з кожного.
У поданій апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 і ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,3 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, опис: кількість кімнат - 2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 855045180000, в іншій частині судове рішення залишити без змін.
Позивач вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що оскільки спірна квартира вибула не з його власності, а померлої ОСОБА_8 , то підстави для витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні.
Позивач зазначає, що спадщина належить спадкоємцю з моменту відкриття спадщини, незалежно від часу її прийняття, а спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно ще до його державної реєстрації, має право витребувати таке майно від добросовісного набувача на підставі ст. 388 ЦК України. Оскільки суд визнав недійсним заповіт, складений ОСОБА_8 12 лютого 2016 року, а він прийняв спадщину шляхом звернення 28 березня 2019 року до Шостої київської державної нотаріальної контори з відповідною заявою, позовна вимога про витребування спірної квартири з чужого незаконного воління є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 -
адвокат Щербак Є.М. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені нею судові витрати в розмірі 10 329,08грн за подання апеляційної скарги; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати в розмірі 10 329,08грн за подання апеляційної скарги, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_3 понесені витрати на професійну правову допомогу у розмірі 21 400грн.
Представник відповідачів вважає, що суд першої інстанції допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, дійшов висновків, що не відповідають фактичним обставинам справи, неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права.
Представник відповідачів посилається на те, що суд першої інстанції застосував наслідки недійсності правочинів не до тих правочинів, які визнав недійсними у судовому порядку, а до договору купівлі-продажу квартири від 25 січня 2020 року. Так, у своїх позовних вимогах ОСОБА_1 просив визнати недійсним заповіт від 12 лютого 2016 року, договір довічного утримання від 19 лютого 2016 року, договір довічного утримання від 2 серпня 2016 року, договори про зміну набувача у зазначених договорах довічного утримання. Усі ці правочини були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. Разом з цим, у своїх позовних вимогах ОСОБА_1 просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які вчинені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. на підставі правочину, який позивачем в рамках даної справи не оскаржується, тобто договір купівлі-продажу від 25 січня 2020 року. При цьому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що вимога про скасування державної реєстрації є похідною від вимог про визнання правочинів недійсними, а скасовуючи рішення державного реєстратора, суд першої інстанції не лише позбавив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру, а й створив певну правову невизначеність для учасників справи, оскільки фактично поновив право попереднього власника - ОСОБА_7 на цю квартиру.
Також, представник відповідачів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувачів, що не відповідає вимозі законності втручання у право мирного володіння майном. При цьому, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є добросовісними набувачами, матеріали справи не містять будь-яких належних доказів зворотного, що унеможливлює задоволення віндикаційного позову ОСОБА_1 . Так, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право власності на спірну квартиру на підставі відплатного правочину, який не був визнаний недійсним, за справедливу ринкову ціну. Цей правочин був укладений після спливу одного року з моменту набуття ОСОБА_7 права власності на вказану квартиру, при чому останній проживав в ній та мав у наявності правовстановлюючі документи. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є родичами чи квазіродичами ОСОБА_7 чи будь-якого іншого учасника справи. При цьому, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , набуваючи у власність спірне нерухоме майно, правомірно очікували, що ОСОБА_7 має право ним розпоряджатися та вочевидь не могли знати, що це майно вибуло із володіння власника поза її волею і про існування спору щодо цього майна.
Крім цього, представник відповідачів стверджує, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку стосовно відсутності волі ОСОБА_8 на вибуття майна з її володіння, шляхом укладення оспорюваних правочинів у 2016 році, оскільки такий висновок базується виключно на висновку посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_8 , який у свою чергу складений не на підставі медичних документів, а лише на показаннях свідків, одним із яких був ОСОБА_1 , який вочевидь зацікавлений в результатах експертного дослідження. При цьому, ОСОБА_8 за свого життя не
перебувала на обліку у психіатричних диспансерах та ніколи не зверталась за психіатричною допомогою. Також, відповідно до правового висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 11 листопада 2019 року у цивільній справі № 496/4851/14-ц, висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, що свідчать про внутрішній психічний стан особи в момент вчинення правочину, а показання свідків про поведінку особи мають лише побічне значення для встановлення того чи була здатна особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, при цьому висновок експертизи має бути категоричний та не може ґрунтуватись на припущеннях. Більше того, оспорювані правочини укладались протягом піврічного строку, що також свідчить про наявність у ОСОБА_8 волі на їх укладення та отримання грошових коштів за цими договорами. Крім цього, позивачем не заперечується, що ОСОБА_8 повернулась з росії в тяжкому стані і потребувала стороннього догляду, який не був ним належним чином забезпечений, а посилання позивача на те, що він витратив значну суму коштів на лікування, забезпечення доглядом, продуктами, тощо не підтверджується будь-якими доказами.
Представник відповідачів посилається і на те, що суд першої інстанції безпідставно не застосував наслідки спливу строку позовної давності у цій справі, оскільки позивач сам зазначав, що йому стало відомо про укладення оспорюваних правочинів 14 березня 2017 року, а до суду з даним позовом він звернувся лише 23 червня 2020 року.
Також, представник відповідачів зазначає, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не навів будь-яких мотивів відхилення аргументів відповідачів, на які вони посилалась, як на підстави своїх заперечень проти позову.
Крім цього, представник відповідачів вважає, що суд першої інстанції порушив основоположні засади цивільного судочинства, такі як рівність та змагальність учасників процесу, оскільки надав явну перевагу позивачу, зокрема задовольнив ряд його клопотань, поданих після закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.
Позивач вважає, що суд першої інстанції законно застосував до спірних правовідносин положення ст. 225 ЦК України та дійшов правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів. При цьому, позивач погоджується, що часткове задоволення судом першої інстанції позовних вимог, зокрема відмова у частині витребування майна з чужого незаконного володіння, що також оскаржується ним в апеляційному порядку, створило певну правову невизначеність, оскільки судом фактично поновлено право власності ОСОБА_7 на вказану квартиру.
Також позивач не погоджується з доводами представника відповідачів з приводу неможливості витребування спірної квартири у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як добросовісних набувачів, оскільки це позбавляє його реального способу захисту своїх прав на спірне нерухоме майно. Натомість, заявлення позову до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення компенсації вартості квартири, не передбачене діючим законодавством, при цьому саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3 можуть звернутись до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення коштів, що були сплачені ними за спірну квартиру.
Позивач вважає, що у даній справі ним не був пропущений строк позовної давності, оскільки порушення його права, як спадкоємця ОСОБА_8 , яке є предметом спору, почалось з моменту відкриття спадщини після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Більше того, постанову державного нотаріуса Шостої київської державної нотаріальної контори про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину він отримав лише 6 січня 2020 року. Саме у цій постанові йому було роз'яснено право на звернення до суду за захистом своїх
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Крім цього, позивач стверджує про відсутність порушень судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд, враховуючи практику ЄСПЛ, обґрунтовуючи судове рішення, не зобов'язаний давати детальну відповідь на кожен аргумент. Стосовно задоволення клопотань після закриття підготовчого провадження, позивач зазначає, що клопотання про призначення експертизи було подане ним ще під час підготовчого судового засідання, однак суд його вирішив уже на стадії судового розгляду за відсутності заперечень учасників справи. Клопотання про витребування доказів були фактично похідними від нього, оскільки витребовувалась саме медична документація для проведення судової експертизи.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 представник ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвокат Щербак Є.М. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на те, що позивачу було відмовлено у задоволенні заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину постановою державного нотаріуса Шостої київської державного нотаріальної контори від 6 січня 2020 року, яка є чинною і не скасованою. Отже, ОСОБА_1 не є та не був власником спірної квартири, відмову суду у задоволенні позову в частині визнання за ним права власності на спірну квартиру в порядку спадкування він не оскаржує, відтак його вимоги про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є необґрунтованими.
Відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О.А., громадська організація «Фонд допомоги Олени Орєхової» про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялись за наявними у матеріалах справи адресами проживання, однак судові повістки-повідомлення повернулись до апеляційного суду без вручення з відмітками листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою» (с.с.89-90, 92-93, 95-96, 103-104, 106-107 т.6).
Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Матеріали справи не містять іншої адреси місця проживання або місця знаходження відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та третіх осіб: приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та громадської організації «Фонд допомоги Олени Орєхової».
Відповідно до вищезазначених норм процесуального права, відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О.А., громадська організація «Фонд допомоги Олени Орєхової» про апеляційний розгляд були повідомлені належним чином.
Відповідачка ОСОБА_4 , її представник - адвокат Цисор І.О., представник відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_10 - адвокат Лазарева Л.Л., треті особи: ОСОБА_7 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Л.В. про день, час та місце апеляційного розгляду повідомлені шляхом направлення судових повісток-повідомлень до їх електронних кабінетів у системі «Електронний суд» та ними отримані (с.с.86, 87, 97, 98, 99 т.6).
У судове засідання відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та їх представники, треті особи не з'явилися, причини неявки апеляційному суду не повідомили, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , який свою апеляційну скаргу підтримав, проти апеляційної скарги представника відповідачів заперечував, відповідача ОСОБА_2 та представника відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Васильєвої І.В., які апеляційну скаргу представника відповідачів підтримали, проти апеляційної скарги позивача заперечували, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів на них, вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що позивач є онуком ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (с.с.10, 12,13 т.1).
За свого життя померла ОСОБА_8 була власницею квартири АДРЕСА_1 та автомобіля Opel Omega, 1989 року випуску (с.с.17,19 т.1).
18 серпня 1998 року ОСОБА_8 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори Юхтою Л.М., зареєстрований в реєстрі за номером 2-2648, за яким заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, ОСОБА_1 (с.с.20 т.1).
12 лютого 2016 року ОСОБА_8 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований у реєстрі за номером 129, яким заповіла все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, ОСОБА_4 (с.с.21 т.1).
19 лютого 2016 року між ОСОБА_8 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) був укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за номером 256, за умовами якого ОСОБА_8 передає у власність, а набувач отримує у власність частину квартири АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_4 зобов'язується забезпечувати відчужувача довічно на умовах цього договору. Відчужувана частина квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_8 та належить їй на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 13 грудня 1993 року комітетом по оренді та приватизації комунального майна Дарницького району міста Києва, згідно з розпорядженням (наказом) від 13 грудня 1993 року, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 22 грудня 1993 року в реєстровій книзі за № 1394 (с.с.23-24 т.1).
2 серпня 2016 року між ОСОБА_8 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) був укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за номером 1427, за умовами якого ОСОБА_8 передає у власність, а набувач отримує у власність частину квартири АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_4 зобов'язується забезпечувати відчужувача довічно на умовах цього договору. Відчужувана частина квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_8 та належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Паньшиною О.В. 14 липня 2016 року за реєстровим номером 4-967. Право власності відчужувача на частину квартири зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 липня 2016 року державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Паньшиною О.В. за номером запису 15604997 (с.с.25-26).
10 серпня 2016 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був
укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 19 лютого 2016 року за реєстровим номером 255 та внесення змін та доповнень до нього, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В, зареєстрований в реєстрі за номером 1470, відповідно до умов якого у зв'язку з неможливістю подальшого виконання ОСОБА_4 обов'язків за договором довічного утримання, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 19 лютого 2016 року за реєстровим номером 255, з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача за договором довічного утримання передаються іншій особі - ОСОБА_5 , за згодою ОСОБА_8 , що оформлено окремою заявою від 10 серпня 2016 року (с.с.27-28 т.1).
Цього ж дня, 10 серпня 2016 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 2 серпня 2016 року за реєстровим номером 1427 та внесення змін та доповнень до нього, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В, зареєстрований в реєстрі за номером 1471, відповідно до умов якого у зв'язку з неможливістю подальшого виконання ОСОБА_4 обов'язків за договором довічного утримання, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В. 2 серпня 2016 року за реєстровим номером 1427, з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача за договором довічного утримання передаються іншій особі - ОСОБА_5 , за згодою ОСОБА_8 , що оформлено окремою заявою від 10 серпня 2016 року (с.с.29-30 т.1).
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року у цивільній справі № 755/6661/17, ОСОБА_8 визнано недієздатною, встановлено над нею опіку та призначено опікуном ОСОБА_1 (с.с.34-35 т.1).
Ухвалою судді Дніпровського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року у справі № 755/13434/18 відкрито провадження за позовом ОСОБА_1 , який діяв в інтересах ОСОБА_8 , до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла (с.с.10 т.1).
6 березня 2019 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_7 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А.М., зареєстрований в реєстрі за номером 115 (с.с.31-32 т.1).
28 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шостої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини ОСОБА_8 (с.с.14 т.1).
26 липня 2019 року заяву про прийняття спадщини ОСОБА_8 за заповітом до Шостої київської державної нотаріальної контори подала ОСОБА_4 .
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2020 року провадження у справі № 755/13434/18 закрито.
Постановою державного нотаріуса Шостої Київської державної нотаріальної контори Дашко Ю.О. від 6 січня 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_8 , оскільки останнім за датою посвідчення був заповіт ОСОБА_8 від 12 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., дублікат за яким був виданий 20 лютого 2019 року, спадкоємцем за яким є ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину 26 липня 2019 року (с.с.15 т.1).
25 січня 2020 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (покупці) був укладений договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського
нотаріального округу Василенком О.А., зареєстрований в реєстрі за номером 513, відповідно до умов якого покупці придбали квартиру у рівних частинах (с.с.201-202 т.1).
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання оспорюваних правочинів недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_8 на момент укладення спірних договорів за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дії та не могла керувати ними. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що у нього немає підстав вважати, що наданий висновок посмертної судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_8 не відповідає вимогам закону та така експертиза була проведена з порушенням встановлених норм.
Також, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_5 не виникло право на відчуження спірної квартири, так як договір про зміну набувача в договорі довічного утримання визнається судом недійсним, а тому вимога про скасування державної реєстрації права власності є похідною від позовних вимог про визнання оспорюваних правочинів недійсними, а відтак також підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на спірне майно у порядку спадкування, суд першої інстанції виходив з того, що заповіт ОСОБА_8 від 12 лютого 2016 року визнається недійсним, тому відновлюється дія попереднього заповіту померлої ОСОБА_8 , а відтак позивач не позбавлений можливості закінчити процедуру оформлення спадщини у нотаріуса.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про витребування спірної квартири з незаконного володіння відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира незаконно вибула із власності ОСОБА_8 , а не ОСОБА_1 , якому ця квартира не належала.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів зазначає про наступне.
Щодо позовних вимог про визнання недійсними заповіту, договорів довічного утримання та договорів про зміну набувача за договорами довічного утримання.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України).
Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частини перша, друга статті 746 ЦК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин,
повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Отже, з позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19).
Норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Підставою для визнання правочину недійсним згідно зі статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року у справі № 127/8183/19, від 27 травня 2022 року у справі № 752/5238/16-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 757/28174/18-ц.
Відповідно до статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
У частині другій статті 1257 ЦК України вказано, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
В справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними,
позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (постанова Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19).
У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 336/6943/17 зроблено висновок, що обов'язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 січня 2022 року у даній справі призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання чи усвідомлювала ОСОБА_8 значення своїх дій та чи могла керувати ними станом на момент вчинення: заповіту від 12 лютого 2016 року; договору довічного утримання від 19 лютого 2016 року; договору довічного утримання від 2 серпня 2016 року; договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2016 року (с.с.12-13 т.3).
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 266 від 27 березня 2023 року, складеного експертами ДУ «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України», ОСОБА_8 в період укладення заповіту від 12 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 19 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 2 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача у договорі довічного утримання від 10 серпня 2016 року, виявляла ознаки «Органічних психічних розладів судинного ґенезу (гіпертонічна хвороба, дисциркуляторна енцефалопатія з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та емоційно-вольовими порушеннями» (F06.8 за МКХ-10). За своїм психічним станом у вищезазначені періоди часу ОСОБА_8 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (с.с.185-188 т.3).
Посмертну судово-психіатричну експертизу ОСОБА_8 проводила комісія у складі двох експертів Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України», кожен з яких має значний стаж експертної діяльності.
Доводи апеляційної скарги представника відповідачів - адвоката Щербака Є.М., що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи складений не на підставі медичних документів, а лише на показаннях свідків, одним з яких є позивач ОСОБА_1 , колегія суддів вважає безпідставними.
При проведенні вказаної експертизи, експертами було досліджено ряд медичних документів померлої ОСОБА_8 , що долучені до матеріалів справи, зокрема: висновок МРТ від 5 квітня 2011 року (с.с.45 т.1), копію консультативного висновку з Інституту геронтології від 18 травня 2011 року (с.с.47 т.1), копію ЕЕГ-дослідження від 21 листопада 2011 року (с.с.48 т.1), довідку з КНП «КМКЛ ШМД» від 28 вересня 2022 року № 917 (с.с.93 т.3), довідку з КНП «Київська МКЛ № 1» (с.с.94 .3), довідку з КНП «КМКЛ № 3» від 8 листопада 2022 року № 1528 (с.с.43 т.3), довідку з КНП «Центр ПМСД № 4» Дніпровського району міста Києва від 31 січня 2023 року № 107/01-02 (с.с.177 т.3), довідку з КНП «Центр ПМСД № 2» Дніпровського району міста Києва від 22 лютого 2023 року № 175 (с.с.177 т.3), довідку з КНП «Центр ПМСД «Русанівка» (с.с.96 т.3), копію довідки з Київського міського ПНД № 1 від 18 лютого 2016 року № 160 (с.с.85 т.2), копію довідки з Київської ПНЛ № 2 від 6 липня 2017 року № 061/203/06-1308 (с.с.132 т.2), а також витребувану судом першої інстанції медичну картку стаціонарного хворого ОСОБА_8 № 17/3215 від 28 лютого 2017 року.
Також експертами досліджувався висновок № 689 від 24 жовтня 2017 року судово-психіатричної експертизи, складений експертами, які оглядали ОСОБА_8 та спілкувалися з нею.
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Ні відповідачами, ні їх представниками не було надано суду першої інстанції докази, які б спростували висновки посмертної судово-психіатричної експертизи або надали б підстави для сумніву у його правильності.
Також в матеріалах справи відсутні документи та докази, яким би суперечив вищезазначений висновок судової експертизи.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявний в матеріалах справи висновок посмертної судово-психіатричної експертизи є належним та достатнім доказом у підтвердження того, що ОСОБА_8 у момент складання заповіту від 12 лютого 2016 року, договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та 2 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2015 року за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Посилання представника відповідачів на те, що за життя ОСОБА_8 не зверталася за психіатричною допомогою та не перебувала на обліку у психіатричних диспансерах, не може бути єдиною та беззаперечною підставою для висновку, що укладаючи спірні правочини ОСОБА_8 розуміла значення своїх дій, які б відповідали її волі та бажанню.
Частина 2 статті 78 ЦПК України визначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, психічний стан ОСОБА_8 на час укладення спірних правочинів може бути встановлений тільки медичними документами та висновками експертів.
Таких документів у підтвердження своїх посилань представником відповідачів суду надано не було.
Також відповідачами та їх представниками суду не було надано належних доказів у підтвердження того, що психічний стан ОСОБА_8 змінювався на краще у період укладення спірних правочинів.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що під час судового розгляду було встановлено і доведено належними доказами, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_8 поза її волею, а заповіт, підписаний ОСОБА_8 12 лютого 2016 року, не відповідав її волі, так як під час його підписання вона не усвідомлювання значення своїх дій та не могла керувати ними.
Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для визнання недійсними заповіту ОСОБА_8 від 12 лютого 2016 року та договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та 2 серпня 2016 року, і договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2015 року.
Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Згідно з частиною четвертою статті 1254 ЦК України, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту
відновлюється (постанова Верховного Суду від 1 березня 2021 року у справі № 473/1878/19).
Оскільки заповіт, підписаний ОСОБА_8 12 лютого 2016 року, визнається недійсним на підставі статті 225 ЦК України, відновлюється чинність попереднього заповіту ОСОБА_8 , який вона склала 18 січня 1998 року на користь ОСОБА_1 .
Матеріали справи містять докази прийняття ОСОБА_1 спадщини ОСОБА_8 у визначені законом строки та спосіб, а відтак позивач є спадкоємцем ОСОБА_8 за заповітом.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач ОСОБА_1 має правові підстави на звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсними заповіту та договорів довічного утримання та про зміну набувача у договорах довічного утримання, оскільки вказані правочини порушують його право на спадкування спадщини ОСОБА_8 .
Доводи апеляційної скарги представника відповідачів про те, що суд першої інстанції безпідставно не застосував наслідки пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки позивач про укладення оспорюваних правочинів дізнався 14 березня 2017 року, а з даним позовом звернувся до суду 23 червня 2020 року, колегія суддів вважає безпідставними.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
За приписами частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові травня 2018 року справі № 369/6892/15-ц та у пунктах 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов'язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.
Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент,
коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.
Позивач ОСОБА_1 звернувся з даним позовом на захист своїх порушених прав спадкоємця ОСОБА_8 .
Згідно статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Частини 1 та 3 статті 1223 ЦК України визначають, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до частини 2 статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Отже, право на пред'явлення позову про визнання заповіту недійсним виникає лише після смерті заповідача.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина 1 статті 1268 ЦК України).
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина 1 статті 1269 ЦК України).
За таких обставин, право на пред'явлення позову про визнання заповіту та договорів, які були укладені спадкодавцем, недійсним має спадкоємець, який прийняв спадщину.
За обставинами даної справи позивач ОСОБА_1 прийняв спадщину 28 березня 2019 року, подавши відповідну заяву до Шостої Київської державної нотаріальної контори, а відтак саме з цієї дати він набув право звернення до суду з позовом про оспорення заповіту ОСОБА_8 та укладених нею договорів, на захист своїх порушених прав спадкоємця.
Враховуючи вищевикладене, строк позовної давності за вимогами ОСОБА_1 , як спадкоємця, про визнання заповіту та договорів недійсними розпочався з часу відкриття спадщини - 27 січня 2019 року, звернувся позивач до суду з даним позовом у червні 2020 року, тому строк позовної давності за даним позовом ОСОБА_1 не пропущений.
Крім того, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 , як опікун ОСОБА_8 та в її інтересах, звертався у грудні 2018 року до суду з позовом про визнання недійсними договорів про довічне утримання та про зміну набувача за договорами про довічне утримання. Проте, ухвалами Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залучення його до участі у справі, як правонаступника ОСОБА_8 , та закрито провадження у справі, оскільки спадкоємцем ОСОБА_8 на підставі заповіту від 12 лютого 2016 року є ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину та подала заяву про закриття провадження у справі.
Щодо позовних вимог про визнання права власності у порядку спадкування.
Позивач ОСОБА_1 рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 і автомобіль марки OpelOmega, легковий седан-В, номер шасі: НОМЕР_2, сірий, 1989 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , не оскаржує.
Представник відповідачів - адвокат Щербак Є.М. просить скасувати рішення суду у повному обсязі, проте, апеляційна скарга не містить доводів незаконності рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спірне майно. Також представник відповідачів не просить задовольнити зазначені позовні вимоги за результатами апеляційного перегляду.
За таких обставин та відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України колегія суддів рішення суду в цій частині не переглядає.
Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 та витребування квартири з чужого незаконного володіння.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі
частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю, сформульований у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто
рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).
Тому у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння (якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, з якою позивач не перебуває у договірних відносинах), інші вимоги власника є неналежними.
Позивачем було заявлено позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 та про витребування квартири з чужого незаконного володіння відповідачів, тобто фактично обрано два альтернативні способи судового захисту своїх прав.
При цьому, суд першої інстанції, не врахувавши зазначені правові позиції Верховного Суду, неправильно застосував норми матеріального права та неправильно визначив спосіб захисту, що підлягає застосуванню у даному спорі, та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірну квартиру, не звернувши увагу на те, що це не призведе до поновлення порушених прав позивача.
Також помилковим є висновок суду першої інстанції, що позивач не може заявляти вимогу про витребування майна на свою користь, так як спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_8 і неправомірно вибула саме з її власності, а не з власності позивача, якому вона не належала.
У частині п'ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; висновок у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справа № 754/11747/18).
У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 зроблено висновок, про те що згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п'ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
У даній справі встановлено, що спірна квартира вибула із володіння власника
ОСОБА_8 за її життя не з її волі, так як на час укладення договорів довічного утримання та зміну набувача за договорами довічного утримання, ОСОБА_8 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати у силу свого психічного стану здоров'я, тому ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру у ОСОБА_5 , яка не мала права на її відчуження.
Позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець ОСОБА_8 (власника квартири, у якої майно вибуло за життя не з її волі), має право порушувати питання про витребування спірної квартири від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України.
Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 17 квітня 2024 року у справі № 183/1672/22 та від 31 жовтня 2024 року у справі № 753/4589/19,
Доводи апеляційної скарги представника відповідачів - адвоката Щербака Є.М. про те, що добросовісність відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та придбання ними квартири за оплатним договором унеможливлює задоволення позовних вимог про витребування у них спірної квартири, колегія суддів вважає безпідставними.
Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
Матеріали справи не містять відомостей, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є недобросовісними набувачами спірної квартири, на це не посилається і позивач у своїй позовній заяві.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 придбали спірну квартиру за відплатним договором, на момент її придбання були відсутні будь-які обтяження, при цьому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не могли бути обізнаними про обставини відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , та про наявність судового спору стосовно правомірності набуття ОСОБА_4 та ОСОБА_5 права власності на квартиру, отже є добросовісними набувачами.
У пунктах 5.57 - 5.62, 5.64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19) зазначено, що «перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога
щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»
Разом з цим, недоторканність набутого добросовісним набувачем права власності за рахунок позбавлення законного власника, який не допускав недобросовісного користування своїми правами та не виражав волевиявлення на передачу майна, можливості поновити своє порушене внаслідок вибуття належного йому майна майнове право, суперечить завданню цивільного судочинства.
Принцип мирного володіння майном, закріплений у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, стосується не лише кінцевого добросовісного набувача майна, а й первинного законного володільця, який маючи у власності певне майно, розраховує, що його право на мирне володіння майном буде захищене належним правовим регулюванням.
У разі коли нерухоме майно вибуває з володіння особи, якій воно належить, поза її волею, така особа залишається дійсним власником цього майна, оскільки вона не бажала втрачати правовий зв'язок з належним їй майном. Позбавлення особи в такому випадку права повернути своє майно, яке вибуло з її володіння без наявних на те правових підстав, безумовно призводить до втручання у право такої особи на мирне володіння своїм майном і є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як добросовісні набувачі, не звільняються від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2021 року у справі № 320/62/19 зазначено, що «доводи касаційної скарги про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, відхиляються Верховним Судом, з огляду на таке. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється
нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ».
Колегія суддів вважає, що за обставин вибуття майна із власності законного володільця поза її волею, за відсутності її волевиявлення, витребування цього майна у добросовісного набувача на користь спадкоємця законного володільця є належним і виправданим способом захисту права останнього.
Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння (постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18).
Крім того, витребування від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірного нерухомого майна не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між інтересами позивача та інтересами відповідачів, які не позбавлені права на відшкодування завданих їм збитків, зокрема, в порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до незаконного набувача, в якого вони придбали спірну квартиру.
Позивач ОСОБА_1 позбавлений можливості в іншій спосіб захистити свої порушені права.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець ОСОБА_8 , має право витребувати спірну квартиру від відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України і це не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними заповіту від 12 лютого 2016 року, договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та від 2 серпня 2016 року, договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2016 року повно з'ясував обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду в цій частині.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна з чужого незаконного володіння неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права, не врахувавши правових висновків Верховного Суду, тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням нового
судового рішення.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Щербака Євгена Миколайовича задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким зазначені позовні вимоги задовольнити.
Витребувати від ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 31 липня 2025 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук