15 липня 2025 року
м. Київ
справа № 539/4610/23
провадження №51-1998 ск25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу прокурора ОСОБА_4 , який брав участь
у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року щодо ОСОБА_5 ,
установив:
За вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 31 жовтня 2024 року
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя
АДРЕСА_1 ,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
ч. 3 ст. 286-1 Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 9 років.
Суд першої інстанції встановив, що 15 серпня 2023 року близько 21:00 ОСОБА_5 будучи в стані алкогольного сп'яніння, керуючи автомобілем ВАЗ 2108
д.н.з. НОМЕР_1 та рухаючись по автодорозі сполученням Лубни-Чорнухи у межах
с. Калайдинці Лубенського району Полтавської області в напрямку м. Лубни,
порушив вимоги п. 12.3 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР) та проявив неуважність і допустив зіткнення передньою частиною автомобіля з задньою частиною трьохколісного електросамоката під керуванням потерпілої
ОСОБА_6 , яка в цей час рухалась попереду в попутному напрямку, в результаті чого остання отримала тілесні ушкодження від яких померла.
Цим же вироком ОСОБА_5 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 135 КК та виправдано в зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину.
Згідно з обвинувальним актом ОСОБА_5 обвинувачувався органом досудового розслідування за цією статтею в тому, що після зіткнення керованого ним автомобіля з електросамокатом під керуванням потерпілої ОСОБА_6 поставив її в небезпечне для життя становище, не повідомив про дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП) працівників поліції, не викликав карету швидкої медичної допомоги, не вжив заходів до надання потерпілій першої медичної допомоги, не записав прізвища та адресу очевидців і не вжив усіх можливих заходів для збереження слідів пригоди, тим самим порушивши вимоги п. 2.10. (підпунктів
а, б, в, г, г, д, е) ПДР, та поїхав з місця ДТП залишивши потерпілу в небезпечному для життя становищі.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року вказаний вирок залишено без змін.
Правильність ухвали суду апеляційної інстанції в частині обвинувачення
ОСОБА_5 за ч. 3 ст. 286 - 1 КК прокурором в касаційній скарзі не оспорюється.
У ній прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду в частинні залишення без змін вироку Лубенського міськрайонного суду Полтавської області
від 31 жовтня 2024 року щодо виправдання ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 135 КК
і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Підставами для цього, на думку прокурора, є істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Зазначає, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність у діях ОСОБА_5 вказаного складу злочину, оскільки такий висновок ґрунтується на неправильному тлумаченні судом об'єктивної та суб'єктивної сторін кримінального правопорушення. Стверджує, що потерпіла перебувала в безпорадному стані через дії обвинуваченого, який мав реальну можливість надати їй необхідну допомогу.
Вказує, що при дослідженні доказів суд першої інстанції допустив однобічність, зокрема прийняв за основу твердження засудженого про те, що після ДТП він перевірив стан потерпілої і не виявив у неї ознак життя, тоді як показання свідків ці обставини спростовують, а апеляційний суд ці порушення не усунув.
Вважає, що такі порушення призвели до ухвалення апеляційним судом необґрунтованого та немотивованого судового рішення, яке не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК, та до неправильного застосування судом закону України про кримінальну відповідальність.
Колегія суддів, перевіривши касаційну скаргу, вивчивши додану до неї копію судового рішення та оцінивши наведені в скарзі доводи, дійшла висновку про таке.
За правилами ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Суд касаційної інстанції не перевіряє судові рішення на предмет неповноти судового розгляду та невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження. Натомість під час перегляду судових рішень виходить із фактичних обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Положеннями ст. 370 КПК визначено, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно з приписами ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;
в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Отже, суд може постановити обвинувальний вирок лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Висновок місцевого суду у вироку про відсутність у діях ОСОБА_5 складу інкримінованого злочину та необхідність виправдати його за цим обвинуваченням було зроблено на підставі аналізу досліджених у судовому засіданні доказів, яким цей суд дав належну оцінку. Вирок місцевого суду відповідає вимогам статей 370, 374 КПК та є законним і обґрунтованим.
Як убачається зі змісту долученого до касаційної скарги вироку, місцевий суд дійшов такого висновку на підставі: показань засудженого ОСОБА_5 , потерпілої ОСОБА_7 , свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , судово-медичного експерта ОСОБА_16 ; письмових доказів: картки виїзду швидкої медичної допомоги від 15 серпня 2023 року, висновку судово-медичної експертизи № 182 від 11 вересня 2023 року.
Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 135 КК полягає в прямому умислі. Водночас завідоме залишення без допомоги особи означає, що винний усвідомлює, що інша особа перебуває у небезпечному для життя стані, а він зобов'язаний і має можливість надати їй допомогу, але відмовляється це зробити.
Обґрунтовуючи свій висновок про необхідність виправдання ОСОБА_5 за цим обвинуваченням суд першої інстанції у вироку вказав, що стороною обвинувачення не спростовано доводи сторони захисту про те, що останній маючи знання в галузі домедичної допомоги, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_15 та свідоцтвом від 3 лютого 2023 року, переконався
в тому, що потерпіла померла, після чого залишив місце ДТП.
Свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 підтвердили, що ОСОБА_5 після ДТП виходив із автомобіля та деякий проміжок часу перебував у безпосередній близкості від потерпілої, що узгоджується з показаннями засудженого, а показання свідка ОСОБА_8 та судово-медичного експерта ОСОБА_16 не дозволяють зробити однозначний висновок про те, що смерть потерпілої настала через деякий проміжок часу після ДТП.
Проаналізувавши обставини кримінального провадження та оцінивши надані стороною обвинувачення докази відповідно до вимог ст. 94 КПК, місцевий суд
з дотриманням засад презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності й диспозитивності в кримінальному провадженні, дійшов безспірного висновку про те, що в діях ОСОБА_5 немає складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК.
При перегляді вироку за апеляційною скаргою прокурора суд апеляційної інстанції з додержанням вимог ст. 419 КПК уважно перевірив наведені в ній доводи та дійшов обґрунтованого висновку про законність цього рішення. У своїй ухвалі суд апеляційної інстанції навів аналіз доказів і детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши твердження прокурора в скарзі про безпідставне виправдання ОСОБА_5 судом першої інстанції.
Зокрема, предметом апеляційної перевірки були доводи скарги прокурора про те, що показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 спростовують показання ОСОБА_5 стосовно того, що він підходив до потерпілої та перевіряв у неї ознаки життя.
У своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що вказані свідки не бачили обставин скоєння ДТП від самого її початку, в тому числі і те, як ОСОБА_5 виходив із автомобіля та перевіряв пульс і дихання у потерпілої, і бачили лише як той залишає місце події. Водночас показання засудженого про те, що після ДТП він вийшов із автомобіля, нахилився до потерпілої, яка лежала на спині в неприродній позі, та перевірив пальцями пульс на зап'ястку лівої руки і на сонній артерії на шиї, послухав дихання, і, оскільки пульсу та дихання не було, зрозумів, що жінка померла - не були спростовані в суді стороною обвинувачення належними і допустимими доказами.
При цьому, апеляційний суд звернув увагу на те, що на підтвердження показань ОСОБА_5 частково свідчать надані в суді показання лікаря ОСОБА_8 про те, що на момент прибуття карети швидкої медичної допомоги через 5 - 7 хвилин після виклику потерпіла була вже мертвою, а експерт ОСОБА_16 у своїх показаннях пояснив, що смерть потерпілої настала в дуже короткий проміжок часу після вчинення ДТП, який вимірюється хвилинами.
Відтак, перевіривши матеріали провадження апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що органом досудового розслідування не надано переконливих доказів, які би свідчили, що на момент залишення ОСОБА_5 місця ДТП потерпіла ОСОБА_6 була живою і він своїми діями залишив її без допомоги у небезпечному для життя стані.
Згідно з положеннями ст. 92 КПК обов'язок доказування висунутого обвинувачення в кримінальному провадженні покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів винуватість особи поза розумним сумнівом, чого в цьому кримінальному провадженні зроблено не було.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що в своїй прецедентній практиці під час оцінки доказів він керується критерієм доведення винуватості поза розумним сумнівом (справа «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey, п. 282) від 10 липня 2021 року), яке має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою.
Ухвала апеляційного суду є належно обґрунтованою та вмотивованою і за змістом відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК, у ній наведено відповідні мотиви та положення закону, якими керувався цей суд ухвалюючи своє рішення.
Переконливих аргументів, які би вказували на допущені судом апеляційної інстанції істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність прокурор у касаційній скарзі не навів і такого зі змісту ухвали апеляційного суду не вбачається.
Наведені прокурором в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду викладених в оскаржуваному судовому рішенні і не ставлять під сумнів законність цього рішення.
Відтак, підстав для задоволення касаційної скарги колегія суддів не вбачає.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 статті 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_4 на ухвалу Полтавського апеляційного суду
від 25 лютого 2025 року щодо ОСОБА_5 через відсутність підстав для її задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3