17 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/2762/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Картере В.І. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я.,
за участю секретаря судового засідання Заріцької Т.В.,
представників учасників справи:
боржника: Горенко О.В., Нестеренко С.В.,
арбітражного керуючого: Дарієнко В.Д.,
відповідача-1: не з'явився,
відповідача-2: Кошолапенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2025 (колегія суддів у складі: Аленін О.Ю. - головуючий, Принцевська Н.М., Філінюк І.Г.)
та рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2024 (суддя Найфлейш В.Д.)
за заявою арбітражного керуючого Дарієнка Віктора Дмитровича
до 1) ОСОБА_1 , 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача 1) нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Комісарової Світлани Олександрівни; 2) Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області
про визнання права власності та витребування майна
у справі №916/2762/20
про неплатоспроможність ОСОБА_2
Хід розгляду справи
1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.10.2020 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 (далі - Боржник), введено процедуру реструктуризації боргів Боржника, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, керуючим реструктуризацією призначено арбітражну керуючу Дарієнко Ольгу Валентинівну.
2. Постановою Господарського суду Одеської області від 16.02.2021 припинено процедуру реструктуризації боргів Боржника; визнано Боржника банкрутом; введено щодо Боржника процедуру погашення боргів; керуючим реалізацією призначено арбітражного керуючого Дарієнка Віктора Дмитровича.
3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 11.06.2024 задоволено заяву арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. про припинення повноважень керуючого реалізацією за його заявою, відсторонено арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. від виконання повноважень керуючого реалізацією по цій справі.
4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 04.07.2024 призначено керуючим реалізацією арбітражну керуючу Орлову Тетяну Анатоліївну.
Стислий зміст заяви
5. У межах зазначеної справи 08.07.2021 Боржник у особі керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. звернувся до Господарського суду Одеської області із заявою про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (далі - Заява) до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко" та ОСОБА_3 , в якій просив:
- визнати незаконними дії та недійсним акт приймання-передачі від співвласника майна ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" нежилого павільйону загальною площею 259,6 м2, розташованого в м. Одесі по проспекту Небесної Сотні (раніше - проспект маршала Жукова), 14-А (далі - Майно); реєстраційний номер майна: №2198839451101, засвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Комісаровою С.О. номер: 1014, та виданий на підставі протоколу зборів засновників ТОВ "Арта-Ко" №1 від 09.10.2020, що засвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Комісаровою С.О.;
- витребувати Майно із незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко" та зобов'язати ТОВ "Арта-Ко" передати Майно його власникам - ОСОБА_1 та Боржнику в особі керуючого реалізацією майна банкрута;
- визнати спільну власність подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно.
6. Заяву мотивовано тим, що Майно належить Боржнику та його дружині ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, але було відчужено ОСОБА_1 на користь ТОВ "Арта-Ко" без отримання відповідної згоди іншого з подружжя. На думку заявника, відчуження Майна відбулось на шкоду кредиторам, оскільки унеможливлює включення до ліквідаційної маси його частки, що належить Боржнику, та задоволення вимог кредиторів за рахунок відчуження такої частки.
7. У подальшому Боржник у особі керуючого реалізацією подав заяву про відмову від вимог до ОСОБА_3 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
8. 15.11.1986 між Боржником і ОСОБА_4 укладено шлюб (із присвоєнням їй прізвища - ОСОБА_5 ).
9. 13.06.2006 ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого за №624 від 13.06.2006, придбала об'єкт нерухомого майна - нежилий павільйон, окремо розташований, загальною площею 259,6 м2, вартістю на момент придбання 58410,00 грн, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна: 12986436 (Майно).
10. Боржник має кредиторську заборгованість перед ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за розписками від 07.10.2011, 10.08.2012, 11.08.2012, 15.10.2016.
11. Рішенням Київського районного суду міста Одеси у справі №520/15205/19 від 02.10.2020 стягнуто з Боржника на користь ОСОБА_6 борг у розмірі 1325248,04 грн. Зазначене рішення не набрало законної сили та в подальшому було скасовано постановою Одеського апеляційного суду від 18.03.2021, якою закрито провадження у справі.
12. 24.09.2020 Боржник звернувся до господарського суду із заявою про неплатоспроможність у зв'язку з наявною кредиторською заборгованістю перед ОСОБА_6 та ОСОБА_7 20.10.2020 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність Боржника. Ухвалою попереднього засідання суду від 15.12.2020 визнано грошові вимоги кредиторів Боржника: АТ "Альфа-Банк" - у сумі 368573,18 грн; ОСОБА_7 - в сумі 279695,05 грн; ОСОБА_6 - в сумі 1706049,70 грн.
13. Згідно з рішенням установчих зборів засновників (учасників) ТОВ "Арта-Ко", оформленим протоколом №1 від 09.10.2020, засновники ОСОБА_3 і ОСОБА_1 створили ТОВ "Арта-Ко".
14. Згідно з вказаним рішенням встановлено статутний капітал ТОВ "Арта-Ко" у розмірі 146025 грн, що формується за рахунок майнового та грошового внеску засновників (учасників), а саме: частка ОСОБА_1 - у вигляді Майна вартістю 58410 грн (40%) та частка ОСОБА_3 - 87615 грн (60%).
15. 13.10.2020 складено та підписано акт приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" (далі - Акт), згідно з яким ОСОБА_1 передала Майно ТОВ "Арта-Ко".
16. При цьому в матеріалах справи немає доказів надання Боржником письмової згоди на відчуження іншим з подружжя ОСОБА_1 . Майна, належного їм на праві спільної сумісної власності. У Акті відсутні посилання на наявність такої згоди.
17. 22.10.2020 ОСОБА_1 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) уклали договір купівлі-продажу частки (частини частки), що належить фізичній особі у статутному капіталі товариства, за умовами якого ОСОБА_1 продала ОСОБА_3 за грошові кошти частку (частину частки) у розмірі 40% статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" за ціною 58410 грн.
18. На виконання зазначеного договору 22.10.2020 складено акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ "Арта-Ко", згідно з яким ОСОБА_1 передала ОСОБА_3 частку (частину частки) у статутному капіталі ТОВ "Арта-Ко" у розмірі 40%, що сформована за рахунок майнового внеску, яка в грошовому еквіваленті становить 58410,00 грн.
Стислий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
19. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2024 прийнято відмову від позову в частині вимог до ОСОБА_3 , провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_3 закрито; позовну заяву задоволено частково: визнано недійсним правочин щодо приймання-передачі Майна від співвласника ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" (пункт 6), зобов'язано ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власникам ОСОБА_1 і Боржнику (пункт 7); в решті позовних вимог відмовлено (пункт 8).
20. Рішення мотивовано тим, що Майно належить Боржнику і ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, але ОСОБА_1 без отримання згоди іншого з подружжя відчужила Майно з порушенням норм Сімейного кодексу України та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 за №296/5. Місцевий господарський суд відхилив твердження ОСОБА_1 про те, що Майно придбано нею за особисті гроші та є її особистою приватною власністю, оскільки на підтвердження таких обставин не надано належних і допустимих доказів. За висновком господарського суду першої інстанції, Майно відчужено з метою уникнення погашення боргів, оскільки таке відчуження відбулось за обізнаності ОСОБА_1 про наявну заборгованість перед кредиторами.
21. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення частково, ухвалити нове рішення у відповідній частині, відмовити у задоволенні позовних вимог про: визнання недійсним правочину щодо приймання-передачі Майна від співвласника ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко"; зобов'язання ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власникам ОСОБА_1 і Боржнику.
22. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2025 апеляційну скаргу задоволено частково, рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна та визнання спільної власності подружжя, а також розподілу судових витрат (пункти 5-11) скасовано, прийнято в цій частині нове рішення про задоволенні таких вимог. У решті рішення залишено без змін, викладено пункти 5-11 резолютивної частини рішення в новій редакції, згідно з якою: Заяву задоволено частково (пункт 5), визнано спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно (пункт 6); визнано недійсним акт приймання-передачі Майна від співвласника майна ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" (пункт 7); витребувано Майно з чужого незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко" у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_1 і Боржника (пункт 8), у задоволенні решти Заяви відмовлено (пункт 9); стягнуто з ОСОБА_1 на користь арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. 4540 грн судового збору за подання позовної заяви (пункт 10); стягнуто з ТОВ "Арта-Ко" на користь арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. 2270 грн судового збору за подання позовної заяви (пункт 11).
23. Постанову мотивовано тим, що ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя на Майно, набуте нею за час шлюбу з Боржником, тому є обґрунтованими відповідні позовні вимоги про визнання спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно.
24. Водночас господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ефективними і такими, що має змогу відновити порушене право заявника, є способи захисту у вигляді вимог про визнання недійсним Акту (яким оформлено правочин з передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко") та витребування Майна з чужого незаконного володіння. При цьому оскільки Майно належить до спірної сумісної власності подружжя, воно має бути повернуто саме на користь такого подружжя.
25. Апеляційний господарський суд погодився з висновком господарського суду першої інстанції про укладення правочину, оформленого Актом, щодо відчуження ОСОБА_1 . Майна без отримання згоди Боржника як іншого з подружжя. Разом з тим господарський суд апеляційної інстанції встановив обставини, які свідчать про недобросовісність ТОВ "Арта-Ко" як набувача Майна, а також дійшов висновку про те, що Акт містить ознаки фраудаторності.
26. Крім того у постанові зазначено, що при апеляційному перегляді судового рішення у цій справі апеляційний господарський суд з огляду на положення частини 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України вважає за необхідне вийти за межі апеляційної скарги, зважаючи на неправильне застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального права, яке полягає у незастосуванні закону, який підлягав застосуванню, що у відповідності до приписів статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Стислий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення доводів скаржника
27. ТОВ "Арта-Ко" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного господарського суду повністю та рішення місцевого господарського суду в частині пункту 6 (щодо визнання недійсним правочину з приймання-передачі Майна від співвласника майна ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко"), пункту 7 (щодо зобов'язання ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власникам ОСОБА_1 і Боржнику), ухвалити нове рішення у скасованій частині, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власникам ОСОБА_1 і Боржнику, а в решті рішення господарського суду першої інстанції залишити без змін.
28. Касаційну скаргу подано з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287, пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
29. Зокрема, касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний господарський суд під час розгляду справи порушив частину 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України через неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2368/18, від 08.10.2024 у справі №922/1715/22, від 24.05.2023 у справі №179/363/21, від 21.06.2023 у справі №757/42885/19-ц, від 31.01.2024 у справі №183/7850/22, стосовно принципу "заборони повороту до гіршого". Скаржник наголошує, що рішення місцевого господарського суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог не було оскаржено в апеляційному порядку.
30. Також скаржник стверджує про вихід господарського суду першої інстанції за межі позовних вимог, оскільки Боржник не заявляв позовні вимоги про визнання недійсним правочину щодо приймання-передачі Майна від співвласника майна до статутного капіталу господарського товариства, а заявив лише похідну вимогу про витребування Майна, в частині відмови в задоволенні якої рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржено. При цьому згідно з висновком, наведеним у постанові Верховного Суду від 06.07.2022 у справі №914/2618/16, вимога про витребування майна на користь боржника не є тотожною вимозі про зобов'язання повернути таке майно боржнику.
31. Скаржник посилається на неврахування господарськими судами при вирішенні спору висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 21.09.2022 у справі №908/976/19 щодо застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України, необхідності перевірки добросовісності набувача майна при вирішенні питання про його витребування; від 26.05.2023 у справі №905/77/21, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 13.02.2024 у справі №910/2592/19, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17 щодо застосування статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, відмови в позові в разі обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав; від 13.09.2019 у справі №756/10797/15-ц щодо застосування частин 1, 2 статті 61, 65 Сімейного кодексу України, неефективності способу захисту шляхом зобов'язання господарського товариства повернути внесене до його статутного капіталу майна.
32. Водночас скаржник вважає помилковим врахування господарським судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16.01.2025 у справі №922/405/24, які є нерелевантними через неподібність відповідних правовідносин до цієї справи. Скаржник зазначає, що рішення місцевого господарського суду ухвалено без перевірки добросовісності набувача Майна, а господарський суд апеляційної інстанції встановив недобросовісність набувача Майна на підставі недопустимих доказів.
33. За доводами скаржника, згідно з правовим висновком Верховного Суду в разі належності Майна Боржнику та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності у Боржника виникло б лише право вимоги виплатити йому половину вартості внесеного майна. Однак наразі немає висновку про застосування положень статей 65, 67 Сімейного кодексу України, статей 215, 387, 388 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 131 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) у справах про неплатоспроможність фізичних осіб.
34. Крім того, на думку скаржника, оскаржувану постанову ухвалено з порушенням порядку розподілу судових витрат, оскільки стягнуто загальну суму судового збору в розмірі 6810 грн, тоді як документально підтверджено понесення арбітражним керуючим судових витрат лише в сумі 4540 грн.
35. У судовому засіданні представник скаржника заявив клопотання про постановлення окремої ухвали щодо ОСОБА_8 через порушення ним правил адвокатської етики. Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з огляду на те, що заявник не навів підстав для висновку про необхідність судового впливу та реагування на певні діяння ОСОБА_8 під час розгляду цієї справи, враховуючи, що заявник (за його доводами) ініціював питання про притягнення ОСОБА_8 до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
36. Боржник у особі керуючого реалізацією подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
37. Зазначений відзив не підлягає прийняттю до уваги, зважаючи на недотримання при його поданні вимог частини 4 статті 295 Господарського процесуального кодексу України.
38. ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу задовольнити в повному обсязі.
39. ОСОБА_1 погоджується з доводами та вимогами касаційної скарги, оскільки оскаржувані судові рішення є незаконними, прийняті при недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суди визнали встановленими, при невідповідності висновків, викладених у рішенні, встановленим обставинам справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права.
40. У відзиві ОСОБА_1 по суті викладено ті ж доводи, що в касаційній скарзі ТОВ "Арта-Ко".
Позиція Верховного Суду
41. Керуючись вимогами статей 14, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги та виходить з такого.
42. Предметом касаційного перегляду є судові рішення, ухвалені за наслідками розгляду Заяви керуючого реалізацією у справі про неплатоспроможність Боржника про: визнання незаконними дій та недійсним акта приймання-передачі Майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко"; витребування Майна та зобов'язання повернути його власникам - Боржнику та його дружині ОСОБА_1 у особі керуючого реалізацією майна банкрута; визнання спільної власності подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно.
43. Під час касаційного перегляду, зокрема, постало питання щодо ефективності визначених у Заяві способів захисту прав.
44. Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
45. Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
46. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала (зокрема у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18), що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
47. Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, на які посилається скаржник у касаційній скарзі).
48. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі).
49. Подібний за змістом висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 (на яку посилається скаржник у касаційній скарзі), у якій також зазначено, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення, це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
50. Позивач як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі).
51. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що Майно, на думку керуючого реалізацією, належить на праві спільної сумісної власності Боржнику і його дружині ОСОБА_1 та неправомірно передано ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко".
52. У силу статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власності та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
53. Згідно з положеннями статей 316, 355 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
54. Зокрема, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 1, 3 статті 368 Цивільного кодексу України).
55. Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
56. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
57. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (положення статей 317, 319 Цивільного кодексу України).
58. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (стаття 369 Цивільного кодексу України).
59. Статтею 65 Цивільного кодексу України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
60. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном (частина 1 статті 67 Цивільного кодексу України).
61. Наведені приписи закону не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
62. Положення наведених норм кореспондуються з положеннями частин 1-3, 5 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) перелічених вимог є підставою недійсності такого правочину.
63. При цьому слід зауважити, що згідно з наведеними Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 11.08.2022 у справі №916/546/21 висновками залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як "акт приймання-передачі", може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
64. Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Отже, суд досліджує акт у кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.
65. Можливість оспорення акта приймання-передачі нерухомого майна шляхом заявлення відповідної вимоги про визнання його недійсним відповідає також правовим висновкам, наведеним у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №918/1377/16, від 12.06.2019 у справі №927/352/18, від 10.09.2019 у справі №918/370/18, від 28.09.2021 у справі №910/17954/20, від 17.05.2022 у справі №520/2224/19-ц, від 06.07.2022 у справі №372/3737/19.
66. Звертаючись із касаційною скаргою, ТОВ "Арта-Ко" доводить, що в разі належності Майна Боржнику та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності у Боржника виникло б лише право вимоги виплати йому половини вартості внесеного майна, адже вклад до статутного капіталу господарського товариства не об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому скаржник посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 13.09.2019 у справі №756/10797/15-ц, згідно з якою, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
67. Верховний Суд приймає до уваги наведену правову позицію щодо права одного з подружжя, який не є учасником господарських товариств, на половину вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя, однак зауважує на її нерелевантність до спірних правовідносин у цій справі. Так, у справі №756/10797/15-ц вирішувався спір щодо стягнення на користь дружини грошової компенсації половини вартості внесеного її чоловіком майна до статутних капіталів господарських товариств, проте не розглядалась питання щодо законності відчуження майна, що перебувало в спільній сумісній власності подружжя. Тобто, на відміну від цієї справи, правомірність внесення спільного майна до статутних капіталів господарських товариств у справі №756/10797/15-ц не оспорювалась, тому не вирішувалось питання щодо належного та ефективного способу захисту права одного з подружжя на спільне майно саме в разі незаконного його відчуження іншим із подружжя (зокрема зазначеним шляхом).
68. Натомість Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.06.2021 у справі №916/2813/18 з огляду, зокрема, на положення частини 4 статті 369 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 65 Сімейного кодексу України, зазначила, що укладення одним із подружжя договору (правочину) щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору (правочину) недійсним, однак лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
69. Водночас згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду (зокрема викладеною в постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21, ухваленій у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі) позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного / частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного / частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.
70. У постанові від 29.01.2025 у справі №909/516/23 Верховний Суд у контексті ефективності способу захисту порушеного права спільної сумісної власності на майно, яке вибуло володіння позивача без його волі (без згоди на його відчуження), шляхом повернення такого майна у спільну сумісну власність подружжя звернув увагу на положення, зокрема, статей 387, 388 Цивільного кодексу України, які передбачають витребування майна власником із чужого незаконного володіння та від добросовісного набувача (за відповідних умов).
71. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.09.2021 у справі №359/5719/17 зазначила, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
72. Так, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України).
73. Вказаному праву кореспондує встановлений статтею 400 Цивільного кодексу України обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
74. Водночас стаття 330 Цивільного кодексу України передбачає можливість добросовісного набувача набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності. Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване в нього.
75. Згідно з частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
76. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
77. Тобто наявність у власника права на витребування майна залежить передусім від того, на якій підставі чи за її відсутності набувач заволодів спірним майном і, відповідно, чи є такий набувач добросовісним, а також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у володіння, адже коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є обмеженим.
78. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача, як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.
79. За змістом статті 388 Цивільного кодексу України, недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати; добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
80. Верховний Суд у постанові від 16.01.2025 у справі №922/405/24 (на яку слушно послався апеляційний господарський суд у оскаржуваній постанові) зазначив, що добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка знала (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов'язків може призвести до негативних наслідків, та вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. Набувач із великим ступенем зацікавленості повинен оцінювати обставини укладення правочину.
81. При цьому Верховний Суд зауважив, що діючи добросовісно і розумно, покупець повинен не лише перевірити інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (стосовно учасників юридичної особи), а й оцінити інші обставини, зокрема перевірити особу контрагента за правочином (огляд паспорта для встановлення особи, з якою укладається правочин), з'ясувати перебування контрагента в шлюбі на момент вчинення правочину (враховуючи можливість перевірки такого факту з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів і внесенням інформації до Державного реєстру актів цивільного стану громадян і паспорта громадянина) для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності.
82. Позов у цій справі спрямований на захист права спільної сумісної власності Боржника у справі про неплатоспроможність на Майно, яке (виділена частка) в установленому законом порядку могло бути включено до ліквідаційної маси та реалізовано задля погашення вимог кредиторів. При цьому керуючий реалізацією заявив вимогу, зокрема, про визнання незаконними дій та недійсним Акта приймання-передачі Майна від співвласника ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко".
83. Дослідивши зміст Акта, апеляційний господарський суд з'ясував, що його складено та підписано на підставі рішення установчих зборів засновників (учасників) ТОВ "Арта-Ко" від 09.10.2020. Ухвалення зазначеного рішення та складання Акта є комплексом дій, вчинених відповідними особами з метою передачі Майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко". І результатом вчинення зазначеного комплексу дій з передачі Майна є правочин, оформлений Актом, який підтверджує волевиявлення сторін на передання Майна від засновника (учасника) господарського товариства до статутного капіталу такого товариства, а також має відповідні юридичні наслідки - перехід Майна у володіння ТОВ "Арта-Ко".
84. Встановивши наведене, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Актом оформлений правочин із передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" ОСОБА_1 як його засновницею (учасницею), тому він може бути оспорений і визнаний недійсним у порядку, передбаченому статтею 215 Цивільного кодексу України. Тобто оспорення / визнання недійсним Акта є по суті оспоренням / визнанням недійсним відповідного правочину.
85. З огляду на викладене Верховний Суд відхиляє як безпідставні викладені в касаційній скарзі доводи про те, що керуючий реалізацією в цій справі не заявляв вимоги про визнання недійсним правочину щодо приймання-передачі Майна від співвласника майна до статутного капіталу господарського товариства, а господарський суд першої інстанції під час розгляду справи вийшов за межі позовних вимог у зазначеній частині.
86. Проте слід зауважити, що місцевий господарський суд, визнаючи недійсним правочин щодо приймання-передачі Майна від співвласника ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" (пункт 6), помилково зазначив у мотивувальній частині рішення, що Акт не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, оскільки вичерпав свою дію в день його підписання.
87. Відповідно, перегляд апеляційним господарським судом рішення господарського суду першої інстанції в зазначеній частині не можна визнати таким, що виходить за межі доводів і вимог апеляційної скарги, адже ОСОБА_1 оскаржила рішення, зокрема, в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним правочину щодо приймання-передачі Майна від співвласника ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко", який (правочин) оформлено саме оспореним керуючим реалізацією Актом. До того ж висновки місцевого господарського суду щодо можливості оспорення та визнання недійсним Акта ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.
88. Разом з тим, звертаючись із Заявою, керуючий реалізацією поєднав зазначену вимогу про визнання недійсним Акта з вимогою, спрямованою на витребування Майна з володіння ТОВ "Арта-Ко" з поверненням його власникам, сформулювавши її у такий спосіб: витребувати Майно із незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко" та зобов'язати ТОВ "Арта-Ко" передати Майно його власникам - ОСОБА_1 та Боржнику в особі керуючого реалізацією майна банкрута.
89. Скаржник у касаційній скарзі слушно зазначає з посиланням на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі №914/2618/16, що у разі задоволення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути відповідне майно власникові.
90. Господарський суд першої інстанції не врахував наведеного та, дійшовши висновку про необхідність відновлення в порядку пункту 4 статті 2 статті 16 Цивільного кодексу України становища, яке існувало до порушення, помилково задовольнив вказану вимогу керуючого реалізацією саме шляхом зобов'язання ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власникам - ОСОБА_1 і Боржнику, а не витребував Майна з чужого незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко", як просив керуючий реалізацією.
91. Отже, господарський суд апеляційної інстанції у оскаржуваній постанові слушно зазначив, що місцевий господарський суд зобов'язав ТОВ "Арта-Ко" передати Майно власником, тоді як воно мало бути витребуваного з чужого незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко" у спільну сумісну власність подружжя, внаслідок неправильного застосування судом норм матеріального права.
92. Оскільки задоволення наведеної вимоги саме наведеним у рішенні господарського суду першої інстанції чином не відповідає нормам матеріального права, а рішення в зазначеній частині було оскаржено в апеляційному порядку ТОВ "Арта-Ко", відповідна зміна апеляційним господарським оскаржуваного рішення не може вважатися виходом за межі вимог і доводів апеляційної скарги, здійсненим з порушенням приписів частини 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України.
93. Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про те, що внаслідок ухвалення апеляційний господарським судом оскаржуваної постанови відбулось порушення принципу "заборони повороту до гіршого", висновки щодо застосування якого викладено у перелічених у касаційній скарзі постановах. Рішенням місцевого господарського суду було передбачено як визнання недійсним правочину щодо приймання-передачі Майна ТОВ "Арта-Ко", оформленого Актом, так і повернення скаржником Майна власникам - ОСОБА_1 і Боржнику. Зміна зазначеного рішення господарським судом апеляційної інстанції за своєю суттю не є прийняттям кардинального нового рішення, а спрямована лише на приведення викладених у ньому формулювань щодо задоволених позовних вимог у відповідність до прохальної частини Заяви з урахуванням приписів законодавства.
94. З огляду на викладене Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про неправильне обрання керуючим реалізацією в зазначеній частині способу захисту прав на майно боржника у справі про неплатоспроможність.
95. Дослідивши надані учасниками справи докази з точки зору дотримання вимог законодавства під час відчуження Майна ОСОБА_1 на користь ТОВ "Арта-Ко" шляхом передання його до статутного фонду товариства, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення зазначених вимог керуючого реалізацією.
96. Так, згідно з встановленими господарськими судами попередніх інстанцій обставинами Майно придбано ОСОБА_1 під час перебування в шлюбі з Боржником, тому згідно з приписами Сімейного кодексу України презюмується, що Майно є спільною сумісною власністю подружжя, і ОСОБА_1 не спростувала зазначену презумпцію. При цьому господарські суди обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_1 про те, що Майно придбано за особисті (подаровані матір'ю) кошти та є її особистою власністю, через недоведеність таких обставин відповідними доказами, які б підтверджували наявність у ОСОБА_9 (матері ОСОБА_1 ) грошових коштів у визначеному в договорі дарування від 12.04.2006 розмірі в сумі 60000 грн на момент його укладення, передання таких коштів на використання в певних цілях (для придбання Майна), а також зважаючи на нікчемність зазначеного договору в силу закону (частини 1 статті 220, частини 5 статті 719 Цивільного кодексу України ((в редакції станом на 12.04.2006)).
97. Всупереч вимогам частини 3 статті 65 Сімейного кодексу України, яка вимагає письмової згоди другого з подружжя для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, ОСОБА_1 відчужила нерухоме Майно, яке є цінним, на користь ТОВ "Арта-Ко" за відсутності письмової згоди Боржника на його відчуження. Зокрема, в Акті немає посилання на наявність відповідної згоди.
98. Врахувавши сформовану Великою Палатою Верховного Суду правову позицію про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно, апеляційний господарський суд дослідив обставини щодо добросовісності ТОВ "Арта-Ко" як набувача Майна, що є необхідними передумовами для задоволення вимог як щодо визнання недійсним Акта (укладеного без згоди Боржника), так і для витребування Майна з володіння ТОВ "Арта-Ко" на підставі статті 387 Цивільного кодексу України.
99. Господарський суд зазначив, що ТОВ "Арта-Ко" в особі його засновників (учасників), діючи добросовісно і розумно, повинен був перевірити ОСОБА_1 як особу контрагента за відповідним правочином, за результатами якого Майно підлягало передачі до статутного капіталу товариства, з'ясувати перебування її в шлюбі на момент вчинення правочину для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна, або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з Майна, що перебуває в спільній сумісній власності. Наведене відповідає висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 16.01.2025 у справі №922/405/24, які mutatis mutandis підлягають врахуванню при вирішенні цього спору.
100. Водночас господарський суд апеляційної інстанції з'ясував, що ТОВ "Арта-Ко" знало або повинно було знати про те, що ОСОБА_1 як його засновник (учасник) перебуває у шлюбі з Боржником і Майно належить їй на праві спільної сумісної власності подружжя, адже між ОСОБА_1 , Боржником і ОСОБА_3 (який був єдиним, крім ОСОБА_1 , засновником (учасником) ТОВ "Арта-Ко") існували давні та сталі стосунки.
101. Зокрема, згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна Боржник 13.06.2006 виступив іпотекодавцем перед АППБ "Аваль" для забезпечення зобов'язань ОСОБА_3 . Також у провадженні Київського районного суду міста Одеси перебувала справа №947/17252/50 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, який залишено без розгляду ухвалою суду від 03.11.2020 за заявою позивача.
102. Отже, ТОВ "Арта-Ко" як особа, до статутного капіталу якого передано Майно, за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могло не знати про обмеження повноважень ОСОБА_1 на відчуження Майна, могло та мало оцінити всі ризики, але не вчинило дій, щоб пересвідчитись у наявності відповідних обмежень, тобто діяло недобросовісно та нерозумно.
103. До того ж передача Майна до статутного капіталу ТОВ "Арта-Ко" за Актом містить ознаки фраудаторності, адже ОСОБА_1 відчужила належне до спірної сумісної власності Майно на момент наявності у Боржника як другого з подружжя невиконаних грошових зобов'язань перед кредиторами та звернення його до господарського суду із заявою про неплатоспроможність. Тобто Майно було виведено зі спільної сумісної власності ОСОБА_1 і Боржника задля недопущення включення його частини до ліквідаційної маси та здійснення за його рахунок повного або часткового погашення вимог кредиторів.
104. Звертаючись із касаційною скаргою, ТОВ "Арта-Ко" не зазначило про наявність у матеріалах справи певних доказів, які не отримали належної правової оцінки господарських судів, однак спростовують наведені обставини. Натомість скаржник стверджує, що висновок про його недобросовісність ґрунтується на недопустимих доказах, зважаючи на відсутність у матеріалах справи доказів, які б підтверджували звернення ОСОБА_3 до ОСОБА_1 з позовом у справі №947/17252/20 та залишення такого позову без розгляду. Такі доводи скаржника є безпідставними, адже відповідні ухвали суду в зазначеній справі оприлюднено у встановленому Законом України "Про доступ до судових рішень" порядку та є загальновідомими. Водночас витяг з відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, на який посилається апеляційний господарський суд, приєднано до матеріалів справи (т. 1 а.с. 32).
105. Виходячи з викладеного, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог керуючого реалізацією в частині визнання недійсним Акта та витребування Майна з чужого незаконного володіння ТОВ "Арта-Ко", змінивши рішення місцевого господарського суду у відповідній частині.
106. Однак господарський суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду (зокрема викладеною в постанові від 14.09.2021 у справі №359/5719/17) в разі необхідності застосування до спірних правовідносин вимог статей 387, 388 Цивільного кодексу України вимоги власника про визнання права власності не є ефективним способом захисту його прав.
107. З огляду на таке апеляційний господарський суд помилково задовольнив вимогу про визнання спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно, скасувавши в зазначеній частині рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні такої вимоги, адже витребування майна з чужого незаконного володіння на користь його власників є достатнім для відновлення їх прав на таке майно. З огляду на викладене у цій частині оскаржена постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню із залишенням без змін у цій частині рішення господарського суду першої інстанції.
108. Крім наведеного, Верховний Суд приймає до уваги викладені в касаційній скарзі доводи про порушення апеляційним господарським судом порядку розподілу судового збору за подання позовної заяви. З урахуванням викладених висновків про обґрунтованість часткового задоволення заявлених керуючим реалізацією вимог правильним є розподіл судових витрат за подання Заяви, здійснений у рішенні місцевого господарського суду пропорційно до задоволених вимог. Водночас, судові витрати за подання апеляційної скарги правильно покладено апеляційним господарським судом на скаржника.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
109. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково.
110. Постанову апеляційного господарського суду слід скасувати в частині задоволення позовної вимоги про визнання спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і Боржника на Майно та в частині нового розподілу судових витрат. У зазначеній частині належить залишити в силі рішення господарського суду першої інстанції. В іншій частині постанова господарського суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.
Розподіл судових витрат
111. Понесені скаржником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на Боржника в частині задоволених вимог касаційної скарги, а в решті - на скаржника.
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко" задовольнити частково.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2025 у справі №916/2762/20 скасувати в частині задоволення вимоги про визнання спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на нежилий павільйон, загальною площею 259,6 м2, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна: 2198839451101; та в частині зміни рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2024 щодо розподілу судових витрат - стягнення на користь арбітражного керуючого Дарієнка Віктора Дмитровича з ОСОБА_1 4540 грн судового збору за подання позовної заяви та з Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко" 2270 грн судового збору за подання позовної заяви.
3. У зазначених частинах залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2024 у справі №916/2762/20.
4. У решті постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2025 у справі №916/2762/20 залишити без змін.
5. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Арта-Ко" (65121, пр. Небесної сотні, 14А, код ЄДРПОУ 43864596) судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 3026 (три тисячі двадцять шість) гривень 67 копійок. Видачу наказу доручити Господарському суду Одеської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Картере
Судді В. Пєсков
В. Погребняк