справа № 536/423/21 головуючий у суді І інстанції Савицький О.А.
провадження № 22-ц/824/5888/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
16 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Сенс Банк» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Савицького О.А. о 15 год. 01 хв. в м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договору факторингу недійсним, -
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив визнати недійсним договір факторингу № 2016-3АБ/ДГ, укладений 26 вересня 2016 року між АТ «Альфа-Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», в частині переуступки права вимоги за кредитним договором № 490054631, укладеним 27 грудня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26 вересня 2016 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» було укладено договір факторингу № 216-3АБ/ДГ, за яким відбулось відступлення прав вимоги за кредитними договорами, у тому числі за кредитним договором № 490054631, укладеним 27 грудня 2007 року між ним та ЗАТ «Альфа-Банк», а також договорами забезпечення до нього. Посилаючись на те, що зобов'язання за кредитним договором виконанні у повному обсязі та фактично припинені, позивач вважає, що за таких обставин відступлення прав вимоги за цим кредитним договором є неправомірним, а тому звернувся до суду з даним позовом.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі АТ «Сенс Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги АТ «Сенс Банк», зазначає, щоу серпні 2013 року, після того, як нібито заборгованість за кредитним договором було погашено, АТ «Альфа-Банк» звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року в сумі 236 379,47 грн. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організацій «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року по справі № 1168-5/176/13 стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року в розмірі 236 379,47 грн. У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Апеляційного суду Чернігівської області з заявою, у якій просив скасувати рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року по справі № 795/310/18 у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку подачі заяви про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року відмовлено та заяву повернуто заявнику. Не погоджуючись із вказаною ухвалою ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року, справу передати на новий розгляд апеляційного суду за підсудністю. Постановою Верховного Суду від 06 серпня 2018 року по справі № 795/310/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року залишено без змін. У травні 2023 року до Чернігівського апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року за виключними обставинами, передбаченими п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2023 року по справі № 795/310/18 зупинено провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року у справі за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року до набрання рішенням Конституційного Суду України від 06 квітня 2012 року № 2. (11/2022. справа № 3-9/2019/206/19) законної сили. 12 червня 2024 року ухвалою Чернігівського апеляційного суду провадження в справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року в справі за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року, закрито. Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року було скасовано ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 12 червня 2024 року, справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 13 грудня 2024 року справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 21 лютого 2018 року у справі за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, призначено до розгляду. Таким чином, станом на поточну дату, відсутні будь-які підстави вважати, що заборгованість по кредитному договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року позивачем повністю погашена й відсутня. Виходячи з викладеного вище, заборгованість ОСОБА_1 по кредитному договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, а саме рішенням Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 09 серпня 2013 року, яке залишається нескасованим. За таких обставин, АТ «Сенс Банк» надано належні та допустимі докази, які підтверджують факт існування у позивача заборгованості за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року, що відповідно підтверджувало правові підстави для укладення договору факторингу № 2016-3АБ/ДГ від 26 вересня 2016 року в частині відступлення права вимоги до позивача за цим кредитним договором. Позивачем не доведено факт порушення його прав оспорюваним правочином, тобто яким чином порушуються його права шляхом передання від ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» права вимоги за укладеним з ним кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.Зазначає, що згідно довідки № 279-09.10 від 30 вересня 2010 року, заборгованість по кредитному договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року повністю погашена й відсутня, в зв'язку з поверненням предмета застави, на підставі договору доручення № 490054631 від 27 вересня 2010 року. Разом з цією довідкою відповідач-2 уклав з позивачем додаткову угоду про припинення строку дії кредитного договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року, в зв'язку з повним виконанням зобов'язань. Дія кредитного договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року, припинена 30 вересня 2010 року. Разом з тим, через шість років 26 вересня 2016 року відповідачі уклали між собою договір факторингу № 2016-3АБ/ДГ, відповідно до якого відповідач-1 (Фактор) ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження відповідача-2 (Клієнта) ПАТ «Альфа-Банк» за плату, а Клієнт відступає Фактору, а Фактор набуває належне Клієнтові право вимоги до Боржників (які надалі, в залежності від контексту іменуються «Боржник» або «Боржники») за договорами (надалі іменуються «Основні договори» або «Основний договір» в залежності від контексту), перелік яких міститься в Додатку №1-1 до Договору, що сторони погодили, що до Фактора переходять всі права, які належать Клієнту за Основними договорами на умовах передбачених Основними договорами за виключенням права нарахування відсотків, комісій, неустойки, що передбачені умовами Основних договорів. Відповідно до витягу з Додатку 1-1 до даного договору характеристикою права вимоги переданих від ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» є також й кредитний договір № 490054631, укладений 27 грудня 2007 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем-2 ЗАТ «Альфа-Банк». Таким чином, внаслідок укладення оспорюваного договору факторингу було відступлено y тому числі право вимоги за кредитним договором № 490054631, укладеним 27 грудня 2007 року між відповідачем 2 ЗАТ «Альфа-Банк» та позивачем ОСОБА_1 , дія якого фактично припинена з 30 вересня 2010 року й всі зобов'язання виконані.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 27 грудня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» (в подальшому реорганізоване в ПАТ «Альфа-Банк», АТ «Альфа-Банк», АТ «Сенс-Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 490054631, відповідно до умов якого ЗАТ «Альфа-Банк» надало ОСОБА_1 кредит в сумі 18 182,18 дол. США для придбання транспортного засобу - автомобіля марки «Ford», модель «Focus», 2007 року випуску, сірого кольору, номер шасі, кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року передбачено, що у якості забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за цим кредитним договором, ЗАТ «Альфа-Банк» приймає вищезазначений транспортний засіб в заставу. Вартість предмета застави складає 100 000,00 грн.
ОСОБА_1 на виконання зобов'язань за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 рокусплатив на користь ЗАТ «Альфа-Банк» 18059,05 грн., що підтверджується копіями квитанцій.
На підставі укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Альфа-Банк» договору доручення № 490054631 від 27 вересня 2010 року та акту приймання-передачі до цього договору, ОСОБА_1 передав ПАТ «Альфа-Банк» належний йому транспортний засіб - автомобіль марки «Ford», модель «Focus», 2007 року випуску, сірого кольору, номер шасі, кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Згідно довідки № 279-09.10 від 30 вересня 2010 року, заборгованість по кредитному договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року повністю погашена й відсутня, в зв'язку з поверненням предмета застави, на підставі договору доручення № 490054631 від 27 вересня 2010 року.
26 вересня 2016 року ПАТ «Альфа-Банк» (Клієнт) та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» (Фактор), уклали договір факторингу № 2016-3АБ/ДГ, відповідно до якого (Фактор) Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження (Клієнта) Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» за плату, а Клієнт відступає Фактору, а Фактор набуває належне Клієнтові право вимоги до Боржників (які надалі, в залежності від контексту іменуються «Боржник» або «Боржники») за договорами (надалі іменуються «Основні договори» або «Основний договір» в залежності від контексту), перелік яких міститься в Додатку №1 -1 до Договору, що сторони погодили, що до Фактора переходять всі права, які належать Клієнту за Основними договорами на умовах передбачених Основними договорами за виключенням права нарахування відсотків, комісій, неустойки, що передбачені умовами Основних договорів.
Згідно пункту 2.2. право вимоги, що відступається згідно даного договору включає суму заборгованості за основною сумою кредитів, нарахованими процентами, комісіями та всіма іншими платежами за Основними договорами, право на одержання яких належить Клієнту.
Відповідно до витягу з Додатку 1-1 до даного договору характеристикою права вимоги переданих від ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» є кредитний договір № 490054631, укладений 27 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Альфа-Банк».
Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ «Альфа-Банк» безпідставно відступив право вимоги ТОВ «Довіра та Гарантія» за зобов'язанням по кредитному договору № 490054631 від 27 грудня 2007 року, яке припинилося внаслідок його повного виконання, що суперечить положенням статті 514 ЦК України та є підставою для визнання такого договору недійсним з огляду на приписи статті 215 цього Кодексу.
Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
У статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Відповідно до частини першої статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
У постанові від 8 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (пункти 56, 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18).
Велика Палата Верховного Суду вказала, що відступлення права вимоги (цесія) - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором.
Отже, положення ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Зокрема, при оцінці правових наслідків відступлення недійсного права вимоги.»
Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Статтею 1078 ЦК України передбачено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Відповідно до статті 1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що договір факторингу 2016-3АБ/ДГ від 26 вересня 2016 року укладений між ПАТ «Альфа-Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», за яким до ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» перейшло право вимоги до нього за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року, є недійсним, так як за договором була передана неіснуюча вимога, оскільки у нього відсутня заборгованість за кредитним договором.
У постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «особливістю відступлення права на підставі правочину (договору) є те, що такий правочин одночасно: 1) змінює суб'єктний склад зобов'язання на стороні кредитора; 2) як договір купівлі-продажу регулює відносини між його сторонами, при цьому обов'язком боржника (первісного кредитора) є передача новому кредитору прав в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України), документів, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення (стаття 517 ЦК України).
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути різні об'єкти - які належать покупцеві і ті, які йому не належать (майбутні об'єкти або товар, якого ще в продавця немає). Це слідує з консенсуальної природи договору купівлі-продажу, головним змістом якого є виконання продавцем свого обов'язку передати предмет договору покупцеві, а для покупця - вимагати його передання. Тобто для договору купівлі-продажу не важливо те, чи має продавець предмет договору, чи існує він і чи він належить продавцеві. Важливо те, що продавець зобов'язується виконати свій обов'язок відносно предмета договору.
Якщо продавець не виконує свій обов'язок, він має відповідати перед покупцем. Тобто для продавця негативні наслідки настають саме у вигляді його відповідальності перед покупцем за невиконання договору. Сам же договір існує як домовленість між сторонами з приводу виконання продавцем обов'язку передати покупцеві предмет договору - відступити право вимоги.
Вади предмету договору, у тому числі його відсутність у продавця, не можуть впливати на дійсність договору. Це правило застосовується до всіх договірних зобов'язань. Наприклад, не впливає на дійсність договору невиконання продавцем свого обов'язку передання товару покупцеві, оскільки цей товар не було продавцю поставлено своєчасно; відсутність у виконавця робіт належного досвіду для виконання роботи, про яку домовились сторони, тощо.
У свою чергу, з норми статті 514 ЦК України про дійсну вимогу як предмет договору не може слідувати висновок про недійсність договору про відступлення права вимоги. У цій статті йдеться лише про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма не встановлює наслідків відчуження недійсної вимоги (зокрема, і у вигляді недійсності договору).
Натомість такі наслідки встановлюються статтею 519 ЦК України - однак не у вигляді недійсності договору про відступлення права вимоги, а у вигляді відповідальності первісного кредитора перед новим (як у випадку невиконання обов'язку продавця перед покупцем).
У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що норми про правочини та сторони зобов'язання належать до різних інститутів цивільного права. Норми статей 512-514 ЦК України, встановлюючи підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), не визначають вимог до змісту правочину про заміну кредитора. Загалом глава 47 «Поняття зобов'язання. Сторони зобов'язання» ЦК України не регулює договірні відносини (хоча зміна суб'єктного складу зобов'язання може відбуватися на підставі правочину (договору)). Натомість у главі 47 ЦК України для цілей регулювання саме динаміки суб'єктного складу зобов'язання (а не договірних відносин між сторонами зобов'язання) законодавець встановлює правила, спрямовані на запобігання можливому порушенню прав та інтересів як кредиторів, так і боржників при заміні іншої сторони зобов'язання. У статті 519 ЦК України міститься правило щодо розподілу ризиків між первісним та новим кредитором: 1) первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги; 2) первісний кредитор не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
Недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов'язує питання дійсності / недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує.
Натомість за прямою вказівкою статті 519 ЦК України первісний кредитор відповідає за недійсність вимоги перед новим кредитором. У випадку відступлення недійсної вимоги договір, на підставі якого мало бути здійснене таке відступлення, не виконується первісним кредитором, оскільки розпорядчий ефект не настає з огляду на відсутність у первісного кредитора права, що підлягає передачі.
Права кредитора у зобов'язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг.
Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.
Наприклад, якщо вимога відступлена за договором купівлі-продажу, то передання вимоги, яка вже не існує внаслідок виконання зобов'язання боржником, може свідчити про порушення продавцем обов'язку передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
У таких випадках покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, або вимагати розірвання договору (стаття 651 ЦК України).
Крім того, оскільки невиконання покупцем обов'язку з передання товару є істотним порушенням договору, покупець вправі вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (частина п'ята статті 653 ЦК України).
Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави.
Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо.»
За таких обставин, доводи позивача, що ПАТ «Альфа-Банк» передало ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» право вимоги, яка припинилася, не є підставою для визнання недійсним відповідного договору, за яким була передана така вимога.
Виходячи з вищевикладеного, відсутні підстави для визнання недійсним договору факторингу № 2016-3АБ/ДГ від 26 вересня 2016 року укладеного між ПАТ «Альфа-Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», предметом якого є передача грошової вимоги за кредитним договором № 490054631 від 27 грудня 2007 року, з підстав зазначених позивачем.
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Оспорюючи укладений 26 вересня 2016 року договір факторингу, позивач вважає його недійсним з тих підстав, що попередній кредитор передав новому кредитору право недійсної вимоги (неіснуючого боргу), оскільки кредитну заборгованість він погасив у повному обсязі.
Таким чином, фактично позивач оспорює дійсність зазначеного договору в частині розміру переданої новому кредитору вимоги (розміру заборгованості за кредитним договором).
Проте, як вже зазначалося вище, вказані обставини не впливають на дійсність договору факторингу, а відсутність заборгованості за кредитним договором необхідно доводити у справі за позовом нового кредитора до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не у справі про визнання недійсним договору факторингу.
Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року справа № 761/33403/17, від 19 жовтня 2022 року у справі № 202/6230/20.
Отже, позивачем не доведено, що оспорюваний ним правочин укладений із порушенням його прав.
Звертаючись до суду з вказаним позовом позивач вказував, що ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на момент укладення договору факторингу 2016-3АБ/ДГ від 26 вересня 2016 року не мало відповідної ліцензії (дозволу) на надання фінансових послуг (факторингу), оскільки така ліцензія йому була надана лише 11 травня 2017 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.
Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
За приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, саме позивач має довести відсутність у ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на момент укладення договору факторингу 2016-3АБ/ДГ від 26 вересня 2016 року відповідної ліцензії (дозволу) на надання фінансових послуг (факторингу). В даному випадку лише самого твердження позивача про відсутність у ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» відповідної ліцензії є недостатнім.
В даному випадку факт отримання ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» 11 травня 2017 року ліцензії (дозволу) на надання фінансових послуг (факторингу) ніяким чином не свідчить про те, що до цієї дати відповідачу не видавалась інша ліцензія, яка діяла до 10 травня 2017 року, а отже і 26 вересня 2016 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, неповно з'ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, додатковою ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 лютого 2025 року стягнуто з АТ «Сенс Банк» на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 30 731,19 грн.
У пункті 20 постанови Пленум Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 4 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз'яснено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Тобто, додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України є невід'ємною частиною основного рішення у справі по суті спору, та не може існувати окремо від нього.
Оскільки, апеляційний судом скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове судове рішення у справі, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено, додаткова ухвала Шевченківського районного суду м. Києвавід 04 лютого 2025 року в частині стягнення з АТ «Сенс Банк» на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 30 731,19 грн.втрачає силу.
Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі апеляційної скарги АТ «Сенс Банк» сплатило судовий збір у розмірі 1 362,00 грн., оскільки апеляційний суд приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, сплачений відповідачем судовий збір підлягає стягненню з позивача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволені позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договору факторингу недійсним відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк», місце знаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, ідентифікаційний код 23494714, судовий збір у розмірі 1 362,00 (одна тисяча триста шістдесят дві) гривні.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Повне судове рішення складено 17 липня 2025 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.