24 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 753/22646/24
номер провадження: 22-ц/824/10475/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року у складі судді Колесника О.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ майна подружжя,
У листопаді 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що 09 червня 2012 року позивачка ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 уклали шлюб, який рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2023 року було розірвано. За час перебування у шлюбі сторони за свої спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07 серпня 2015 року. Право власності на вказане нерухоме майно було оформлено на відповідача. Оскільки дана квартира перебуває у спільній сумісній власності сторін, то позивачка запропонувала відповідачу передати у її власність 1/2 частини даної квартири, однак ОСОБА_1 відмовився, посилаючись на те, що вказаний об'єкт нерухомого майна є його особистою приватною власністю. За таких обставин, враховуючи неподільність об'єкта нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, неможливість користування ним окремо один від одного, позивачка просила визнати вказаний об'єкт спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину спірної квартири.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просила:
визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 70,2 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 634651780000;
здійснити поділ квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя;
визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 70,2 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 634651780000.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано спільною сумісної власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 70,2 кв.м, житловою площею 41,8 кв.м.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 70,2 кв.м, житловою площею 41,8 кв.м, в порядку поділу майна подружжя.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 70,2 кв.м, житловою площею 41,8 кв.м, в порядку поділу майна подружжя.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп., у стягненні решти суми відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 12 814 грн 06 коп. судового збору.
Рішення суду мотивоване тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана відповідачем 07 серпня 2015 року під час шлюбу з позивачкою за відсутності шлюбного договору чи інших домовленостей про поділ майна. Тому відповідно до ст. 60 СК України таке майно вважається спільною сумісною власністю подружжя.
Суд першої інстанції не взяв до уваги посилання відповідача на те, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти, отримані від продажу попередньої квартири та від позики, оскільки вони не підтверджені належними доказами. Суд зазначив, що стороною відповідача не надано документів, що безпосередньо пов'язують ці кошти з оплатою купівлі саме спірної квартири, а також у договорі купівлі-продажу спірної квартири не зазначено про особистий характер внесених коштів. Крім того, суд врахував, що оскільки позивачкою була надана нотаріальна згода дружини на придбання спірної квартири, то це свідчить про її участь у придбанні квартири в спільну власність подружжя.
З огляду на це, суд першої інстанції дійшов висновку, що квартира придбана за спільні кошти подружжя та підлягає поділу між сторонами із визнанням права власності по 1/2 частині квартири за кожним із подружжя.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне встановлення судом фактичних обставин справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що дійсно під час перебування у шлюбі 15 лютого 2013 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (продавці) та ОСОБА_4 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пинзеник О.М. У відповідності до п.2.1 вказаного договору продаж квартири відбувся за 519 545 грн 00 коп., що еквівалентно 65 000 доларів США. Враховуючи, що 2/3 частини проданої квартири належали ОСОБА_5 , а ОСОБА_6 належала 1/3 частина, то грошові кошти від продажу квартири були розподілені між ними, а саме: ОСОБА_7 отримав 43 333 доларів СІІІА, а ОСОБА_8 отримала 21 667 доларів США, які залишились у неї і ці кошти вона відповідачу не надавала.
Вказує, що у липні 2015 року він виявив бажання придбати квартиру АДРЕСА_1 , вартість якої складала приблизно 54 500 доларів США. У зв'язку з тим, що у нього було лише 49 500 доларів США та не було повної суми для придбання вказаної квартири, він звернувся до ОСОБА_9 з метою отримання у позику грошових коштів, яких не вистачає. 21 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 було укладено договір позики на суму 5 000 доларів США з метою придбання вищевказаної квартири.
Зазначає, що 07 серпня 2015 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пинзеник О.М. У відповідності до п.2.1 вказаного договору вартість квартири складала 1 170 884 грн 00 коп., що еквівалентно 54 485 доларів США.
Звертає увагу на те, що на момент укладання вказаного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_8 свої грошові кошти не витрачала на придбання вказаної квартири, а грошові кошти, за які була придбана спірна квартири, не є об'єктом спільної сумісної власності.
Також вказує, що 16 липня 2020 року ним було продано належний йому на праві власності автомобіль «Mazda 3», державний номерний знак (далі - д.н.з.) НОМЕР_1 , 2006 року випуску, за 160 226 грн 00 коп. Тобто автомобіль був проданий за 5 908 доларів CША. 20 липня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 складено акт приймання передачі грошових коштів №1, у відповідності до якого на виконання договору позики від 21 липня 2015 року ОСОБА_7 повернув ОСОБА_9 суму боргу у розмірі 5 000 доларів США.
Зазначає, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2023 року позов ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено та шлюб між сторонами було розірвано.
За таких обставин відповідач вважає, що придбання спірної квартири хоча і відбулося у період шлюбу, але за особисті кошти ОСОБА_1 , а тому вказана квартира не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є його особистою приватною власністю. Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Позивачка ОСОБА_2 не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до положень ст.ст.12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до приписів ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (п.3 ч.1 ст.57 СК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.3 ст.368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК України).
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тлумачення ст.61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року в справі № 589/4889/15-ц (провадження № 61-8808св18) зроблено висновок що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що:
«у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст.368 ЦК України.
Частиною 1 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню п.3 ч.1 ст.57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) вказано, що: «статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує».
Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21) зазначено, що: «відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують». Тлумачення п.1 ч.2 ст.16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об'єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об'єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).
Верховний Суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
Така позиція Верховного Суду щодо цього питання є усталеною.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 09 червня 2012 року позивачка ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 уклали між собою шлюб. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2023 року шлюб між сторонами було розірвано.
Під час шлюбу 07 серпня 2015 року відповідач ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_10 та ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінзеник О.М. та зареєстрованого у реєстрі за №694 (а.с.6-9; 64-65).
Того ж дня, тобто 07 серпня 2015 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінзеник О.М. було внесено до реєстру запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру згідно вказаного вище договору купівлі-продажу квартири, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.10).
Установлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 є трьохкімнатною, ізольованою квартирою, загальною площею 70,20 кв.м, житловою площею 41,80 кв.м, яка розташована на 5 поверсі 10-типоверхового будинку і має три житлові кімнати площею 9,8 кв.м, 14,9 кв.м та 17,1 кв.м, що підтверджується копією технічного паспорта квартири (а.с.12-13), інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.14-15) та довідкою про оціночну вартість об'єкта нерухомості (а.с.19-21).
За відомостями витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, станом на 29 лютого 2024 року зареєстрованими в квартирі АДРЕСА_1 є позивачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та спільний син сторін - ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.22-23).
Реєстрація місця проживання позивачки за вказаною адресою підтверджується також ксерокопією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , виданого на ім'я ОСОБА_2 (а.с.26-31).
З розділу №2 договору купівлі-продажу квартири від 07 серпня 2015 року вбачається, що продаж спірної квартири за домовленістю сторін вчиняється за 1 170 884 грн 00 коп., які сплачені покупцем ( ОСОБА_1 ) та отримані продавцями, в рівних частках кожним, до укладення цього договору; сторони свідчать, що розрахунок між ними відбувся з дотриманням вимог ст.1087 ЦК України та постанови Правління Національного Банку України №210 від 06 червня 2013 року (пункт 2.1 договору).
Згідно з пунктом 2.2 договору купівлі-продажу квартири, сторони підтверджують факт повного розрахунку між собою та відсутність будь-яких вимог та претензій щодо проведеного розрахунку.
Сума договору, після його нотаріального посвідчення, сторонами не може бути змінена (пункт 2.3 договору).
У пункті 7.7 договору купівлі-продажу квартири зазначено, що згода дружини покупця (тобто ОСОБА_1 ) ОСОБА_2 на укладення цього договору викладена в заяві, справжність підпису під якою засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінзеник О.М. 07 серпня 2015 року за реєстровим №693, яка додана до документів, переданих нотаріусу при укладанні цього договору.
В графі «покупець» цього ж договору дійсно наявний підпис і власноруч записано « ОСОБА_1 » (а.с.8-9).
Справжність та належність відповідачу цього підпису підтвердив сам ОСОБА_1 у судовому засіданні.
Отже, як правильно враховано судом першої інстанції, відповідач своїм підписом у договорі купівлі-продажу квартири підтвердив правильність, достовірність та повну відповідність викладеним обставинам його змісту.
Також належним чином оцінюючи зміст пункту 7.7 договору купівлі-продажу квартири, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що згода дружини покупця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на укладення зазначеного правочину була надана останньою, з якою погодився відповідач, виключно у випадку придбання спірної квартири як об'єкта спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Водночас даний договір не містить відомостей про придбання даної квартири ОСОБА_1 за грошові кошти, які є його особистою приватною власністю, на чому він міг наполягати у приміщенні приватного нотаріуса Пінзеник О.М., включаючи і при ознайомленні з проектом договору.
Установивши вказані обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що квартира АДРЕСА_1 дійсно була придбана сторонами у справі, перебуваючи в шлюбі, за їх спільні грошові кошти, тому є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Інший по суті висновок суперечив би вказаній вище правовій позиції Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
З цих же підстав апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те що спірна квартира є його особистою приватною власністю відповідно до ч.3 ст. 57 СК України, оскільки придбана за його особисті кошти, які частково отримані від продажу іншого майна та частково отриманні в борг від третіх осіб.
Крім того, як правильно враховано судом першої інстанції відповідач ОСОБА_1 стверджуючи, що спірна квартира була придбана за його особисті грошові кошти, отримані від продажу іншої квартири та автомобіля, а також грошової позики в розмірі 5 000 доларів США, на підтвердження цих доводів надав суду:
копію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінзеник О.М. (а.с.60-61);
копією розписки від 21 липня 2015 року, згідно якої ОСОБА_9 позичив ОСОБА_1 5 000 доларів США для придбання нерухомості в місті Києві (а.с.63);
довідку Територіального сервісного центру МВС №8045 від 06 грудня 2024 року №786/8045, з якої вбачається, що 17 травня 2006 року автомобіль «Mazda 3», д.н.з. НОМЕР_3 , номер кузова № НОМЕР_4 , 2006 року випуску було зареєстровано за ОСОБА_1 , а 16 липня 2020 року даний автомобіль було перереєстровано на іншого власника на підставі договору купівлі-продажу ДКП ТСЦ 7141/2020/2100415 від 16 липня 2020 року, вартість продажу автомобіля 160 226 грн 00 коп. (а.с.67);
акт №1 приймання-передачі грошових коштів від 20 липня 2020 року, згідно з яким ОСОБА_1 повернув борг ОСОБА_9 в розмірі 5 000 доларів США (а.с.69).
Допитаний в суді першої інстанції свідок ОСОБА_9 пояснив, що ОСОБА_1 звернувся до нього в липні 2015 року про надання позики в розмірі 5 000 доларів США, оскільки йому не вистачає для придбання квартири в місті Києві. 21 липня 2015 року він позичив відповідачу вказану суму, яку ОСОБА_1 повернув йому в 2020 році.
У свою чергу свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 показали, що вони були свідками як ОСОБА_9 позичив ОСОБА_1 5 000 доларів США, і як пояснив останній вказана сума йому необхідна для придбання квартири в місті Києві.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно відхилив покази вказаних свідків, оскільки вони не були очевидцями укладення договору купівлі-продажу спірної квартири відповідачем і не бачили, які саме грошові кошти передавались ОСОБА_1 продавцям квартири, про що повідомили суд. Водночас доказування та, відповідно, рішення суду не можуть ґрунтуватись на припущеннях (ст.ст. 12,81 ЦПК України).
Також суд обґрунтовано виснував, що ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_15 не надали суду доказів у розумінні ст.ст.76-80 ЦПК України щодо передачі 07 серпня 2015 року ОСОБА_1 продавцям спірної квартири АДРЕСА_1 безпосередньо грошових коштів, отриманих у ОСОБА_9 в позику 21 липня 2015 року, та отриманих саме від продажу квартири АДРЕСА_3 .
Крім того, суд першої інстанції надав правильну оцінку тому факту, що відповідач не пояснив, чому він не вимагав у нотаріуса при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири внести відомості до його тексту про придбання квартири за його особисті кошти або за кошти, отримані ним від продажу квартири АДРЕСА_3 та позики від 21 липня 2015 року, наданої позикодавцем ОСОБА_9 .
Отже, правильно встановивши обставини спору, дослідивши докази у справі й надавши їм належну правову оцінку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірної квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнавши за кожним із сторін по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя.
Отже суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Таким чином матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення суду не дають підстав для висновку про невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, які передбачені ЦПК України як підстави для скасування рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 15 липня 2025 року.
Головуючий
Судді: