Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/11128/2025
м. Київ Справа № 359/8861/24
26 червня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Кирилюк Г.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука Михайла Петровича на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Журавського В.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
У серпні 2024року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що 08 листопада 2023 року він передав в борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 4200 доларів США, які останній зобов'язався повернути протягом чотирьох місяців, а також сплатити відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 10% в місяць від суми позики. На підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_2 надав власноручно написану розписку від 08 листопада 2023 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 ухиляється від повернення грошових коштів, позивач ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь борг за договором позики у розмірі 4200 доларів США та плату за користування позикою за період з 08 листопада 2023 року по 19 серпня 2024 року у розмірі 3940 доларів США 39 центів.
Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позикизалишено без задоволення.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гончарук Михайло Петрович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати заочне рішенняБориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 рокута ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та стягненняз ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат, включаючи витрати на правничу допомогу.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог.
Зазначає, що наявність розбіжностей в тексті розписки між цифровим та літерним виразом суми коштів не може бути підставою для відмови в позові, поданому на захистмайнових прав позивача.
Сторона позивача вважає, що зметою належного розгляду справи суд першої інстанції мав застосувати тлумачення contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав).
Отже, оскільки розписка (договір позики) в цій справі була повністю написана відповідачем, то всі розбіжності мають трактуватися на користь позивача. Крім того, відповідач взагалі не скористався своїм правом на захист та не надав суду свої доводи чи аргументи.
За наведених обставин, сторона позивача вважає, що останній довів належними та допустимими доказами факт укладення договору позики та передачі грошових коштів відповідачу. Суд першої інстанції встановив факт укладення договору позики та передачі грошових коштів відповідачу, проте, дійшов помилкового висновку щодонедоведеності суми позики, що була передана відповідачу.
На виконання вимог ч. 3 ст. 175 ЦПК України сторона позивача повідомляє суду, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи: сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги; витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції - 10 000 гривень;поштові витрати - 200 гривень.Інші судові витрати, які позивач очікує понести у зв'язку з розглядом справи: на момент подачі скарги відсутні, проте, у випадку понесення витрат, позивач повідомить про них судтавідповідно ст. 134 ЦПК України надасть суду докази понесених витрат.
Відзив на апеляційну скаргу до суду надходив.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гончарук Михайло Петрович повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з?явився. Про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлений у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у його відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 08 листопада 2023 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючий в АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий 8026, написав рукописно розписку про отримання у борг відОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживаючого за адресою АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_2 , суму позики 4200 доларів США (чотири тисячі доларів США) на строк чотири місяці. Домовлена процентна ставка 10% в месяц ( 400 долларів) до 08.03.2024 року 5800 доларів США.
Вказана розписка містить підписи ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Оригінал боргової розписки міститься в матеріалах справи (а.с. 41).
Відмовляючи в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, суд першої інстанції посилався на те, що зі змісту розписки, оригінал якої знаходиться у позивача та був оглянутий в судовому засіданні, встановлено, що вказана розписка містить розбіжності в зазначені суми коштів, які необхідно повернути, а саме: цифрами сума боргу зазначена «4200 доларів США», а прописом підтверджено суму «чотири тисячі доларів США»; цифрами зазначено відсоткову ставку за користування сумою позики «10%», а прописом підтверджено суму «400 доларів США».
Таким чином, з дослідженого оригіналу розписки неможливо встановити точну суму грошових коштів, отриманих відповідачем в борг, а також розмір відсотків за користування грошовими коштами. Викладене свідчить, що зміст розписки не містить обов'язкової умови отримання відповідачем в борг певної грошової суми від повивача, натомість містить розбіжності в зазначенні суми коштів, яку необхідно повернути.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 рокуне відповідає.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У справі, що переглядається, колегією суддів досліджено оригінал розписки від 08.11.2023 року та встановлено, що відповідно до договору позики від 08.11.2023 року ОСОБА_2 рукописно написав розписку про отримання у борг від ОСОБА_1 грошових коштів в доларах США. Зобов'язався повернути позичені кошти до 08.03.2024 року, зі сплатою процентів за ставкою 10%.
Дана розписка підписана власноручно позичальником ОСОБА_2 , а тому фактично відбулося укладення договору позики. Факт складання розписки відповідачем не спростовується жодними доказами.
Слід зазначити, щодійсно,вказана розписка містить розбіжності в зазначені суми коштів, які необхідно повернути, а саме: цифрами сума боргу зазначена «4200 доларів США», а прописом підтверджено суму «чотири тисячі доларів США»; цифрами зазначено відсоткову ставку за користування сумою позики «10%», а прописом підтверджено суму «400 доларів США».
Поряд з цим, дана розписка також містить умову, що «… до 08.03.2024 року 5800 доларів США».
Провівши арефметичний розрахунок за розпискою від 08.11.2023, колегією суддів встановлено, що сума 5800 доларів США включає в себе: 4200 доларів США основної суми боргу та 1680 доларів США відсотків з розрахунку 400 доларів щомісячно за чотири місяці.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що розписка від 08.11.2023 року містить чітко визначену суму боргових зобов?язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 в розмірі 5800 доларів США, яка включає в себе 4200 доларів США основної суми боргу та 1680 доларів США відсотки нараховані за 4 місяці користування коштами.
Відповідач був повністю ознайомлений з умовами позики, сумою позики, строком повернення грошових коштів, шляхом написання розписки власною рукою.
За наведених обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 5 800,00 доларів США, яка включає в себе 4200 доларів США основної суми боргу та 1680 доларів США відсотки за користування позикою за 4 місяці дії договору 9 З 08.11.2023 року по 08.03.2024 року).
Поряд з цим, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користування сумою позики за період з 09.03.2024 року по 19.08 2024 року у розмірі 2 260,39 доларів США, з огляду на наступне.
Проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником позики, а за «користування позикою» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання позики наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми позики), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку. Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.
Уклавши договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися позикою», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування позикою»).
Разом з цим, зі спливом строку, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення позики разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення.
Тобто, позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку позики, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування позики» поза межами строку, на який надається така позика (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі договору позики, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Колегія суддів зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення договору позики. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку позики вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.
Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19).
Боржник не звільняється від зобов'язань зі сплати нарахованих у межах строку позики, процентів за «користування грошима». Установлений договором позики строк лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування позикою» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов'язок боржника щодо їх сплати.
Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов'язання з повернення коштів та сплати процентів за «користування позикою», сплив строку позики не може бути підставою для невиконання такого зобов'язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов'язання.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16) вказано, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Зі змісту боргової розиписки встановлено, що в борг грошові кошти сумі 4200 доларів США ОСОБА_2 отримав 08.11.2023 року та зобов'язався повернути їх до 08.03.2024 року, зі сплатою відсотків з розрахунку 400 доларів в місяць.
Таким чином, колегія суддів вважає, що у відповідача виник обов'язок зі сплати процентів на користь позивача в період дії договору позики, а саме: з 08.11.2023 року по 08.03.2024 року, оскільки надання позивачу можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку позики вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування сумою позики за період з 09.03.2024 року по 19.08.2024 року у розмірі 2 260,39 доларів США, оскільки вказані проценти нараховані позивачем поза межами строку дії договору позики від 08.11.2023 року .
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянтів по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто, належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановив обставин, що мають значення для вирішення спору, дійшов до передчасного висновку про відсутність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Відтак, формальний підхід суду першої інстанції до вирішення справи не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на прийняття законного та справедливого рішення, а також захист прав та інтересів учасників судового розгляду.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скаргапредставника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука Михайла Петровича підлягає частковому задоволенню, заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 рокускасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 5 800,00 доларів США.
За приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат по сплаті судового збору в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 4795,13 грн
Керуючись ст.ст. 6, 203, 205, 207, 626, 628, 638, 639, 1047, 1049 ЦК України, ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука Михайла Петровича задовольнити частково.
Заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 (зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (зареєстрованого за адресою:АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) заборгованість за договором позики у розмірі 5 800,00 доларів США та витрати по сплаті судового збору в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 4795,13 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: Судді: