справа № 755/214/25
провадження № 22-ц/824/10807/2025
головуючий у суді І інстанції Савлук Т.В.
24 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 7 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 з вимогами:
«Визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ;
Встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 7 квітня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини в частині позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини.
Не погоджуючись із указаною ухвалою представник ОСОБА_1 - адвокат Цимейко Г.О. звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини, проігнорував актуальну практику ВС, не в повній мірі проаналізував зміст позовних вимог та їх обгрунтування.
Зазначає, що задоволення першої вимоги надасть право позивачу вирішувати організаційні питання, що пов'язані з життям дитини, самостійно без дозволу матері (наприклад, реєстрація місця проживання дитини, оформлення в школу, надання дозволу для виїзду дитини за кордон для оздоровлення, тощо), а друга вимога надасть позивачу право на отримання відстрочки від мобілізації. Адже в ситуації, що склалась, у зв'язку з хворобою відповідачки та її неможливістю займатись вихованням та утриманням дитини, лише батько може забезпечити дитину. Тому вважає висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено та не надано доказів щодо порушення будь-яких прав дитини чи батька, не конкретизовано які саме права та інтереси дитини порушуються, з метою яких позивач просить встановити даний факт є помилковими.
Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Цимейко Г.О. просила скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції суду.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились з урахуванням вимог частини другої статті 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду даної справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення представника заявника, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_2 з вимогами: «Визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ; Встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
На обгрунтування позову вказував, що задоволення першої вимоги про визначення місця проживання дитини, надасть право позивачу вирішувати організаційні питання, що пов'язані з життям дитини, самостійно без дозволу матері (наприклад, реєстрація місця проживання дитини, оформлення в школу, надання дозволу для виїзду дитини за кордон для оздоровлення, тощо), а задоволення другої вимоги надасть позивачу право на отримання відстрочки від мобілізації, оскільки у зв'язкуз хворобою відповідачки та її неможливістю займатись вихованням та утриманням дитини, лише батько може забезпечити дитину.
Суд першої інстанції відмовляючи у відкритті провадження, виходив надаючи оцінку змісту поданої до суду позовної заяви та долучених до неї доказів, згідно з якими позивач ОСОБА_1 просить встановити юридичний факт самостійного виховання ним, як батьком, неповнолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , метою звернення з цією заявою до суду є оформлення документів для реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.
При цьому суд першої інстанції в ухвалі про відмову у відкритті провадження зазначив, що не погоджується із посиланням позивача на необхідність встановлення даного факту з метою захисту прав та інтересів дитини, оскільки не доведено та не надано доказів щодо порушення будь-яких прав дитини чи батька, та свідчило б про доцільність встановлення заявленого юридичного факту, не конкретизовано які саме права та інтереси дитини порушуються, з метою яких позивач просить встановити даний факт.
З огляду на таку мотивацію суд першої інстанції вважав, що факт, про встановлення якого просить позивач, не породжує для нього жодних особистих немайнових чи майнових прав, не підтверджує наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Однак такі висновки прямо суперечать актуальній практиці, що сформована у категорії справ про встановлення факту самостійного виховання дитини, а саме у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі №201/5972/22.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
У справі №201/5972/22 ВП ВС звернуто також увагу на те, що можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину.
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов'язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати буде обмежена у виконанні своїх батьківських обов'язків щодо дитини, що безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт, про встановлення якого просить позивач, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
При цьому, позивач саме і звернувся у порядку позовного провадження у межах якого підлягає встановленню наявність чи відсутність факту, про встановлення якого просить позивач.
Безпосередньо у справі №201/5972/22 ВП ВС зазначено, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
За наслідком розгляду наведеної справи ВПВС дійшла висновку що оскаржувані у справі №201/5972/22 судові рішення підлягають скасуванню із залишенням без розгляду заяви про встановлення факту самостійного виховання дитини з підстав, передбачених частиною шостою статті 294, частиною четвертою статті 315 ЦПК України, а не про відмову у відкритті провадження.
У супереч наведеним правовим висновкам ВПВС оскаржуваною ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 7 квітня 2025 року було відмовлено у відкритті провадження в частині вимог про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини, які були заявлені позивачем у позовному провадженні, і які підлягали встановленню у наведеному позовному провадженні як обставини, що мають значення для розгляду справи.
Більш того, як слідує із змісту оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції не відкриваючи провадження у справі надав оцінку лише заявленим обґрунтуванням позовних вимог та зробив висновок про недоведеність обставин (встановлення фактів), які просив встановити позивач, не розглядаючи у відповідній частині справу взагалі.
Суд не наділений повноваженнями встановлювати доведеність чи недоведеність порушеного права, а також наявність чи відсутність підстав для встановлення факту, як обставини на стадії відкриття провадження, оскільки саме позивач наділений правом на доведення своїх вимог у судовому процесі, у тому числі доведення обставини, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Відтак, колегія апеляційного суду не погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у зв'язку з не доведеністю та не наданням доказів щодо порушення будь-яких прав дитини чи батька, що свідчило б про доцільність встановлення заявленого юридичного факту, не конкретизовано які саме права та інтереси дитини порушуються, з метою яких позивач просить встановити даний факт.
Також є помилковим висновок суду в оскаржуваній ухвалі про те, що факт, про встановлення якого просить позивач, не породжує для нього жодних особистих немайнових чи майнових прав, не підтверджує наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідна обставина є безпосереднім предметом встановлення у заявленому позивачем позовному провадженню.
В той же час, у доводах апеляційної скарги, так само у озвучених в судовому засіданні поясненнях сторона позивача наполягала, що нею вимога про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини була заявлена саме як позовна вимога.
Тому апеляційний суд не вбачає формальних підстав для скасування ухвали в частині відмови у відкритті провадження саме щодо спірної вимоги як позовної вимоги.
При цьому, суду слід звернути увагу на мотиви цієї постанови в частині необхідності перевірки підстав для встановлення обставин щодо факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої дитини у межах цього позовного провадження про визначення місця проживання неповнолітньої дитини.
Зокрема, слід також врахувати, що 12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС своєю ухвалою передала на розгляд ВПВС справу №127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові ВПВС від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), за яким факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.
19 березня 2025 року ВПВС своєю ухвалою (провадження № 14-25цс25) повернула справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі ВС.
Ухвала ВПВС мотивована тим, що Висновки ВПВС в постанові від 11 вересня 2024 року в справі №201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) ґрунтувались на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону №2232-ХІІ викладено в новій редакції.
ВПВС вказала, що наведений нею у постанові підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків ВПВС в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах ВПВС від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
За висновками ВПВС, обґрунтування колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі ВС необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові ВПВС від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити шляхом їх уточнення, ВПВС сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3633-IX, а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі.
Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.
Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦК України має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, що передбачено у п. 3, ч. 1 ст. 376 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 7 квітня 2025 року змінити в частині мотивів для її ухвалення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба