18 червня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/8522/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Саліхова В. В., Писаної Т. О.,
при секретарі Мудрак Р. Р.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 ,
на рішення Обухівського районного суду Київської області у складі судді Проць Т. В.
від 27 січня 2025 року
у цивільній справі № 372/4783/24 Обухівського районного суду Київської області
за позовом ОСОБА_1
до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області
про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом,
В серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом в якому просив (з урахування заяви від 29.10.2024) визнати за ним в порядку спадкування за заповітом права власності на житловий будинок з допоміжними спорудами.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що 28.08.1991 ОСОБА_2 згідно рішення Підгірцівської сільської ради народних депутатів Обухівського району Київської області № 8 була виділена земельна ділянка по АДРЕСА_1 та надано дозвіл на будівництво житлового будинку. На підставі даного рішення ОСОБА_2 виготовив будівельний паспорт, який містить план на забудову та акт відведення земельної ділянки в натурі. Будуючи житловий будинок ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3223186800:04:005:0130, площею 0,1185 га по АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. За заявою позивача 01.07.2023 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А. Г. була заведена спадкова справа № 89/2023. 09.08.2023 приватний нотаріус відмовила у видачі позивачу свідоцтва про спадщину на спадкове майно, оскільки відсутні правовстановлюючі документи та позивачу роз'яснено право звернення до суду.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року у позові відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі адвокат Кулініченко Г. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, прийняти нову постанову якою визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок з допоміжними спорудами (ганок, навіс, огорожа, огорожа, огорожа, огорожа, свердловина вигрібна яма, мощення).
Апелянт погоджується з тим, що суд вірно встановив факт надання батьку позивача, ОСОБА_2 , у 1991 році земельної ділянки площею 0,06 га для довічного користування та дозволу на будівництво житлового будинку згідно з рішенням Підгірцівської сільської ради. Також було встановлено факт виготовлення будівельного паспорту та акту про відведення в натуру присадибної земельної ділянки. Зазначається, що 13 вересня 2021 року батько позивача заповів все своє майно ОСОБА_1 . Після смерті батька ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач 01 липня 2023 року звернувся із заявою про прийняття спадщини. Проте 09 серпня 2023 року приватний нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку та житловий будинок через відсутність правовстановлюючих документів.
Апелянт стверджує, що суд, визначивши ці обставини, все ж відмовив у задоволенні позову з неправильно застосувавши норми матеріального права, адже позивач, як син спадкодавця, є спадкоємцем першої черги згідно зі ст. 1261 ЦК України, позивач постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, згідно зі ст. 1268 ЦК України, і набув право на спадкове майно. Стверджує, що позивач є єдиним спадкоємцем, який через відсутність правовстановлюючих документів на спадкове майно не може оформити спадщину, що свідчить про правомірність його звернення до суду, яку суд проігнорував.
Зазначає, що суд залишив поза увагою той факт, що відповідач - Козинська селищна рада Обухівського району Київської області, яка є органом місцевого самоврядування на території розміщення спадкового будинку, - визнала позовні вимоги повністю. Ця позиція відповідача була підтверджена відповідним листом, проте суд не надав їй жодної оцінки, що свідчить про порушення норм процесуального права. Також стверджує, що відповідач, визнаючи позов, своїм рішенням присвоїв адресу будинку батька позивача та вказав, що будинок був побудований у 1993 році.
Зазначає, що інформація про існування земельної ділянки під спадковим будинком була долучена від відповідача, яка вказувала, що спірний житловий будинок розташований на земельній ділянці між суміжними земельними ділянками з певними кадастровими номерами в межах населеного пункту АДРЕСА_2 . Таким чином, відмова суду з мотивів відсутності земельної ділянки є неправомірною.
Вважає, що суд не повністю врахував порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва. Апелянт посилається на Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно з яким індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки загальною площею до 300 кв. м, збудовані у період з 05 серпня 1992 року до 09 квітня 2015 року, підлягають прийняттю в експлуатацію. Проте, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Апелянт стверджує, що позивач, як спадкоємець прав свого батька, не може отримати земельну ділянку під будинком до вирішення питання про визнання права власності на спадковий будинок, що свідчить про правомірність його звернення до суду. Суд також не врахував, що позивач виготовив технічний паспорт на будинок, згідно з яким він був побудований його батьком у 1992 році.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 05 червня 2025 року адвокат Кулініченко Г. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , підтримав подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній.
В судове засідання, призначене на 18 червня 2025 року, ОСОБА_1 та його адвокат Кулініченко Г. В. не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Від Козинської селищної ради Обухівського району Київської області надійшов лист в якому відповідач просив розглядати справу у відсутність представника ради, проти задоволення апеляційної скарги відповідач не заперечував.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення адвоката Кулініченка Г. В. (у засіданні 05.06.2025), дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову виходив із того, що хоча батьку позивача, ОСОБА_2 , у 1991 році була надана у довічне користування земельна ділянка та дозвіл на будівництво житлового будинку, а також виготовлено будівельний паспорт, і хоча ОСОБА_2 склав заповіт на користь позивача, та позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак приватний нотаріус відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючих документів. Суд встановив, що умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством порядку.
Незважаючи на те, що спірний будинок збудований до 05 серпня 1992 року, і його прийняття в експлуатацію не вимагалося, за наявності технічного паспорту на будинок, умовою входження вказаного майна до складу спадщини є його будівництво на земельній ділянці, яка належить спадкодавцю. Суд дійшов висновку, що посилання позивача на те, що його батько отримав у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3223186800:04:005:0130 площею 0,1185 га, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_2 права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження не зареєстровані. Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 3223186800:04:005:0130 була перенесена до Державного земельного кадастру, але поземельна книга не відкрита, і в архіві відділу № 6 Управління Держгеокадастру відсутні другі примірники державних актів на право власності на цю земельну ділянку.
Таким чином, суд дійшов висновку, що належність спадкодавцю земельної ділянки, на яку посилався позивач як на підставу для задоволення позовних вимог, не доведена належними та допустимими доказами. Враховуючи вищевикладене, суд не вбачав правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1
Колегія суддів не погоджується із такими висновками з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 28.08.1991 ОСОБА_2 , згідно рішення Підгірцівської сільської ради народних депутатів Обухівського району Київської області № 8, була надана у довічне користування земельна ділянка площею 0,06 га по АДРЕСА_1 та надано дозвіл на будівництво житлового будинку. Актом про відведення в натуру присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального жилого будинку встановлено в натурі межі присадибної ділянки та зроблено розбивку жилого будинку і господарчих будівель на цій ділянці. На забудову садиби виготовлено план. Вказані документи знаходяться в будівельному паспорті 1993 року на забудову земельної ділянки, виділеної індивідуальному забудовнику ОСОБА_2 .
На випадок своєї смерті ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений 13.09.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А. Г., відповідно до якого заповів все своє майно ОСОБА_1 . Вказаний заповіт є чинним, в установленому законом порядку не скасований. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
01.07.2023 позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сташкової А. Г. із заявою про прийняття спадщини. Нотаріусом заведено спадкову справу №89/2023 01.07.2023. З матеріалів спадкової справи вбачається, що дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в заяві, поданій приватному нотаріусу 05.07.2023, не претендує на видачу свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, як непрацездатна за віком. Крім того не претендує і на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
Суд правильно вважав, що оскільки спірний будинок збудований до 05 серпня 1992 року, то прийняття його в експлуатацію не вимагалося.
У пункті 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127, міститься перелік об'єктів (будівельних робіт), які не належать до самочинного будівництва.
Зокрема, зазначено, що до самочинного будівництва не належать індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року.
Відповідно до пункту 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, документом, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку, господарської (присадибної) будівлі та споруди, прибудови до них, побудованих до 05 серпня 1992 року, є технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року, речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачає обов'язкової реєстрації таких прав. Право власності на збудоване до набрання чинності зазначеним Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.
Аналіз зазначених норм законодавства дає підстави дійти висновку про те, що до збудованих до 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності, а документом, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку, господарської (присадибної) будівлі та споруди, прибудови до них, побудованих до 05 серпня 1992 року, є технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2012 року у справі № 6-54цс12 та постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 557/1209/16-ц.
Водночас, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання права на будинок, які ґрунтуються на тому, що «при наявності технічного паспорту на будинок, умовою входження вказаного майна до складу спадщини є його будівництво на земельній ділянці, яка «належить спадкодавцю». Такого висновку суд дійшов за неправильного застосування норм матеріального права, а саме внаслідок невірного тлумачення поняття «належність» земельної ділянки спадкодавцю у контексті правових норм, що діяли на момент її отримання. Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, серед іншого, вказав на недоведеність належності спадкодавцю земельної ділянки на праві власності, посилаючись на твердження позивача у позовній заяві про «отримання у власність» земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04:005:0130 площею 0,1185 га. Однак, такий висновок ґрунтується на невірному тлумаченні формулювання позивача у позовній заяві та неврахуванні фактичних документів, що були додані до неї та встановлені судом.
Зокрема, колегія суддів зазначає, до позовної заяви було додано, а судом встановлено факт прийняття рішення Підгірцівською сільською радою 28.08.1991 про надання земельної ділянки площею 0,06 га саме у довічне користування для будівництва індивідуального житлового будинку.
На той час діяв Земельний кодекс Української РСР від 18 грудня 1990 року N 561-XII, який у статті 67 передбачав, що «земельні ділянки для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва надаються громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів у довічне успадковуване володіння». Цей же кодекс встановлював розміри ділянок для будівництва житлових будинків та господарських будівель (не більше 0,1 га у містах, 0,15 га у селищах міського типу, 0,25 га у сільських населених пунктах). З огляду на надані позивачу 0,06 га, це відповідало вимогам законодавства. Отже, земельна ділянка була виділена спадкодавцю у відповідному законному статусі, який на той час надавав правомочність на її забудову.
Хоча Земельний кодекс України у редакції від 13 березня 1992 року вже не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою, це не означало припинення раніше набутих прав. Пунктом 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» прямо визначено, що громадяни, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
Як наголосив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками): «у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння... виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу». Більше того, положення, які зобов'язували переоформити право постійного користування на право власності або оренди без належного забезпечення, були визнані неконституційними.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19) чітко зазначила, що: «Особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом, не може бути позбавлена права на таке володіння». Таке право, як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України. Отже, «дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним». Велика Палата також підтвердила, що «враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов'язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння». Це право належить до тих, які можуть бути успадковані.
Таким чином, у контексті обставин даної справи та діючого на час виникнення правовідносин законодавства, поняття «належність» земельної ділянки спадкодавцю слід тлумачити як належність на праві довічного успадковуваного володіння, яке надавало ОСОБА_2 правоможність на забудову земельної ділянки, і побудований на ній житловий будинок міг бути успадкований, оскільки законний статус земельної ділянки під будівництвом не був припинений до моменту смерті спадкодавця.
Колегія суддів зазначає, що вживання позивачем у позовній заяві терміну «отримав у власність» щодо земельної ділянки не може бути розцінено як недоведеність його прав, оскільки це є помилковою юридичною кваліфікацією, що не відповідає суті правового титулу, який фактично був набутий спадкодавцем відповідно до чинного на той час законодавства.
Спадкодавець ОСОБА_2 законно набув право саме довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а не право власності у сучасному розумінні, оскільки на серпень 1991 року Земельний кодекс УРСР 1990 року не передбачав надання земельних ділянок у приватну власність для індивідуального житлового будівництва.
Отже, висновок суду першої інстанції про «неналежність» земельної ділянки спадкодавцю на необхідному праві є помилковим. Належність слід тлумачити як належність на відповідному законному праві, яке надавало правомочність на користування цією земельною ділянкою та її забудову, і саме таке право було набуте спадкодавцем та не було припинене до моменту його смерті.
Колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово наголошувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [Постанова ВП ВС від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 36), Постанова ВП ВС від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18].
Відмова у задоволенні позову з підстав неточного формулювання позивачем правового титулу, попри наявність наданих ним документів, які підтверджують належний правовий статус земельної ділянки відповідно до законодавства, що діяло на момент її надання, свідчить про буквальне тлумачення позовних вимог судом першої інстанції без належної інтерпретації. Це призвело до порушення мети судочинства, оскільки не сприяло реальному відновленню суб'єктивного права позивача, яке було порушено.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог. Суд неправильно застосував норми матеріального права, не врахувавши положення Земельного кодексу УРСР 1990 року та подальші тлумачення Конституційного Суду України і Великої Палати Верховного Суду щодо права довічного успадковуваного володіння.
Наявність у спадкодавця права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою була достатньою законною підставою для будівництва на ній житлового будинку та подальшого його успадкування. Відповідно, позивач, як спадкоємець, має право на визнання за ним права власності на житловий будинок з допоміжними спорудами.
Крім того, відмова суду першої інстанції у задоволенні позову, ґрунтована на невірному тлумаченні правового титулу на земельну ділянку, фактично, не вирішила спір по суті, а створила правову колізію, що призвела до замкненого кола у реалізації позивачем своїх спадкових прав. Така ситуація, коли особа не може оформити право власності на нерухоме майно без підтвердження права на земельну ділянку, і водночас не може набути право на земельну ділянку без оформленого права на нерухоме майно, свідчить про неефективність судового захисту у даній справі.
Зазначений підхід не відповідає принципу правової визначеності та порушує право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адже, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів. Рішення, що унеможливлює реалізацію законних прав та створює тривалу невизначеність, ставить під загрозу ці гарантії.
Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, слід конкретно визначити параметри житлового будинку у резолютивній частині. Таке зазначення загальної та житлової площ будинку не є виходом за межі позовних вимог, а спрямовано на забезпечення ефективної реалізації судового рішення та належне відновлення порушених прав позивача. Адже, для подальшої державної реєстрації права власності позивача на збудований спадкодавцем будинок та уникнення ускладнень у взаємодії з реєстраційними органами, судове рішення має містити чітку ідентифікацію об'єкта нерухомого майна.
У цьому контексті, колегія суддів враховує позицію Козинської селищної ради, яка у даному спорі визнала позовні вимоги. Наказом Козинської селищної ради від 18 вересня 2024 року про присвоєння адреси об'єкту нерухомого майна, виданим за зверненням ОСОБА_1 , вже присвоєно поштову адресу житловому будинку, розташованому по АДРЕСА_2 , із зазначенням його загальної площі 143,8 м? та житлової площі 65,1 м?, а також року побудови (1992 рік). У цьому ж Наказі прямо вказано на необхідність внесення відповідних відомостей до адресного реєстру громади та до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному чинним законодавством України. Наведені параметри будинку відповідають наявним у справі матеріалам технічної інвентаризації.
Таким чином, для можливості належної державної реєстрації права власності позивача на збудований спадкодавцем будинок та уникнення подальшої невизначеності, включення цих технічних характеристик у судове рішення є необхідним та обґрунтованим, оскільки дозволить позивачу ефективно реалізувати свої майнові права та не зіткнутися з новими перешкодами у їх реалізації.
З огляду на встановлені обставини та наведені мотиви, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та невідповідністю висновків суду встановленим обставинам, а отже відповідно до ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню, із ухваленням нового судового рішення про задоволення позову та визнання за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_2 , загальною площею 143,8 м? та житловою площею 65,1 м?.
У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача на користь позивача судові витрати із сплати судового збору за подачу позовної заяви в сумі 4 432 грн 83 коп. та за подачу апеляційної скарги в сумі 6 649 грн 25 коп.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 січня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Визнати за ОСОБА_1 (РНОКП НОМЕР_1 ) право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок загальною площею 143,8 м? та житловою площею 65,1 м? з допоміжними спорудами (ганок, навіс, огорожа, огорожа, огорожа, огорожа, свердловина вигрібна яма, мощення), що знаходиться в АДРЕСА_2 .
Стягнути з Козинської селищної ради Обухівського району Київської області на користь ОСОБА_1 судові витрати із сплати судового збору за подачу позовної заяви в сумі 4 432 грн 83 коп. та за подачу апеляційної скарги в сумі 6 649 грн 25 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 10 липня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
В. В. Саліхов
Т. О. Писана