01 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 902/983/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,
за участю секретаря судового засідання - Прокопенко О. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Голди Лариси Сергіївни
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 (головуючий суддя Миханюк М. В., судді Коломис В. В., Тимошенко О. М.)
у справі № 902/983/23
за позовом керівника Тульчинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України
до 1) фізичної особи-підприємця Голди Лариси Сергіївни, 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях і 3) Білоцерківського національного аграрного університету
про визнання недійсними договору та додаткової угоди, зобов'язання вчинити дії,
(у судовому засіданні взяли участь: прокурор - Красножон О. М., представник відповідача-1 - Мусулевський А. А., представник відповідача-2 - Северин С. Л.)
Короткий зміст позовних вимог
1. Керівник Тульчинської окружної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - Позивач, Міносвіти) звернувся до суду з позовом до Фізичної особи - підприємця Голди Лариси Сергіївни (далі - Відповідачка-1, ФОП Голда Л. С.) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій та Хмельницькій областях (далі - Відповідач-2, ФДМУ) про:
- визнання недійсним договору оренди № 949-НМ нерухомого майна, що належить до державної власності та перебуває на балансі Відокремленого структурного підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського Національного аграрного університету", що укладений 29.10.2010 між ФДМУ та ФОП Голдою Л. С.;
- визнання недійсною додаткової угоди № 6 від 16.03.2021 про внесення змін до договору від 29.10.2010 № 949-НМ нерухомого майна, що належить до державної власності та перебуває на балансі Відокремленого структурного підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського Національного аграрного університету", що укладена між ФДМУ, ФОП Голдою Л. С. і Відокремленим структурним підрозділом "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського Національного аграрного університету";
- зобов'язання ФОП Голду Л. С. повернути балансоутримувачу - Відокремленому структурному підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського Національного аграрного університету" нерухоме майно: нежитлові вбудовані приміщення (№8-№9 за даними БТІ), загальною площею 40,0 кв.м у підвалі двоповерхового навчального корпусу за адресою: Вінницька область, м. Тульчин, вул. Миколи Леонтовича (колишня Леніна), 54, шляхом підписання акта повернення з оренди орендованого майна.
2. В обґрунтування позовних вимог Прокурор вказує на порушення Відповідачами положень ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту" та ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) при укладенні договору оренди від 29.10.2010 № 949-НМ нерухомого майна, що належить до державної власності та перебуває на балансі Тульчинського технікуму ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету та додаткової угоди від 16.03.2021 № 6 про внесення змін до договору.
3. Так, Прокурор вказує, що 29.10.2010 між ФДМУ (орендодавець) і ФОП Голдою Л. С. (орендар) укладено договір оренди від 29.10.2010 № 949-НМ нерухомого майна, що належить до державної власності та перебуває на балансі Тульчинського технікуму ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету. Відповідно до 1.1 договору в оренду передається нерухоме майно - нежитлові вбудовані приміщення (інв. № 8, № 9 за даними БТІ), загальною площею 40,0 кв.м у підвалі двоповерхового навчального корпусу за адресою: Вінницька область, м. Тульчин, вул. Миколи Леонтовича (колишня Леніна), 54, що перебуває на балансі Тульчинського технікуму ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету і є державною власністю.
4. При цьому прокурор наголошує, що згідно з п. 1.2 договору, майно навчального закладу передається в оренду з метою здійснення торгівлі непродовольчими товарами, квітами - 28,5 кв.м, розташування офісу - 11,5 кв.м.
5. Отже, ФОП Голда Л. С. використовує орендоване приміщення для здійснення торгівлі непродовольчими товарами (квітами), що не може вважатись використанням об'єкта оренди за освітнім призначенням та не є послугами, пов'язаними із забезпеченням освітнього процесу чи обслуговуванням учасників освітнього процесу.
6. 16.03.2021 між ФДМУ (орендодавець), ФОП Голдою Л. С. (орендар) та Відокремленим структурним підрозділом "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету" (балансоутримувач) укладено додаткову угоду № 6, якою договір оренди від 29.10.2010 № 949-НМ викладено в новій редакції. Відповідно до п. 3.3 додаткової угоди орендар сплачує орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16, щомісяця до 15 числа поточного місяця оренди. У пункті 16 Додаткової угоди встановлено співвідношення розподілу орендної плати, зокрема, балансоутримувачу - 30% суми орендної плати, а державному бюджету 70% суми орендної плати.
7. Як стверджує Прокурор, це положення договору оренди № 949-НМ від 29.10.2010 в редакції Додаткової угоди № 6 від 16.03.2021 суперечить положенням ч. 8 ст. 61 Закону України "Про освіту" (чинного на час укладення договору), а також ч. 5 ст. 80 Закону України "Про освіту" (що була чинною на час внесення змін до договору та діє на теперішній час), якою встановлено, що всі кошти, отримані від оренди нерухомого майна державного чи комунального закладу освіти, використовуються виключно на потреби цього закладу освіти.
8. За доводами Прокурора, оскільки засновником Відокремленого структурного підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету" є Міносвіти, саме до компетенції вказаного Міністерства віднесені повноваження щодо захисту порушених інтересів держави у разі укладення незаконних договорів щодо зазначеного майна.
9. За таких обставин Прокурор зазначає, що договір оренди нерухомого майна від 29.10.2010 № 949-НМ та додаткова угода від 16.03.2021 № 6 про внесення змін до договору є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства, а відтак в силу положень статей 203, 215 ЦК України підлягають визнанню судом недійсними, а орендоване майно підлягає поверненню балансоутримувачу.
Короткий зміст судових рішень
10. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 06.11.2024 в позові відмовлено.
10.1. Місцевий суд вказав, що відповідно до умов спірного договору, передана на його підставі частина приміщення навчального закладу, використовується не за освітніми цілями, що не узгоджується із метою функціонування навчального закладу, а від так суперечить, в порушення частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту", призначенню відповідного приміщення. Разом з тим, невикористання навчальним закладом спірного приміщення не є підставою для визнання правомірними договорів указаної категорії про передачу такого приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з навчально-виховним процесом.
10.2. Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, суд прийшов до висновку, що укладення сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 29.10.2010 № 949-НМ здійснено в порушення приписів ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", в редакції Закону від 23.03.1996 № 100/96-ВР, у зв'язку з неможливістю передачі в оренду приміщення, яке не використовується для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом, що свідчить про недодержання при укладенні договору встановлених ст. 203 ЦК України вимог, а тому є підставою для визнання його недійсним в силу приписів статті 215 ЦК України.
10.3. Разом з тим, місцевий господарський суд вказав, що послідовні, неодноразові та системні дії Міносвіти, які тривають ще з 2018 року та полягають у продовженні договору від 29.10.2010 № 949-НМ оренди майна, що знаходиться на балансі Відокремленого структурного підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету", свідчать про обізнаність (або принаймні можливість бути обізнаним) відповідного органу, уповноваженого управляти державним майном, про факт укладання спірного договору та відповідно про порушення свого права.
10.4. За таких обставин, з урахуванням положень ст.ст. 257, 261, 267 ЦК України, доказів наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позовна давність пропущена державою, а саме Міносвіти по цій справі, а не Прокурором. Доказів наявності поважних причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від Позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, матеріали справи не містять, відповідно позовна вимога про визнання недійсним договору від 29.10.2010 № 949-НМ оренди майна не підлягає задоволенню з підстав пропуску позовної давності.
10.5. Місцевий суд також визнав обґрунтованою позовну вимогу про визнання недійсною додаткової угоди від 16.03.2021 № 6 про внесення змін дод оренди від 29.10.2010 № 949-НМ, проте відмовив у її задоволенні, оскільки вважав, що її задоволення не призведе до поновлення порушеного права Відокремленого структурного підрозділу "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету", оскільки спірне приміщення за актом приймання-передачі Прокурор просить, з урахуванням заяви від 13.09.2023 № 02.55-2742вих-23 про зміну предмету позову, передати Білоцерківському національному аграрному університету, який не є стороною договору, однак визначений Прокурором як відповідач (Відповідач-3 у справі), що виключає можливість задоволення такої вимоги.
11. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 рішення Господарського суду Вінницької області від 06.11.2024 скасоване. Ухвалене нове рішення, яким позовні вимоги задоволені в повному обсязі.
11.1. Апеляційний суд погодився із місцевим господарським судом про те, що укладення сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 29.10.2010 № 949-НМ здійснено в порушення приписів ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", в редакції Закону від 23.03.1996 № 100/96-ВР, у зв'язку з неможливістю передачі в оренду приміщення, яке не використовується для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом, що свідчить про недодержання при укладенні договору встановлених ст. 203 ЦК України вимог, а тому є підставою для визнання його недійсним в силу приписів статті 215 ЦК України.
11.2. Апеляційний суд погодився з місцевим господарським судом, що саме з 13.02.2018 Міносвіти, як уповноважений орган управління державним майном, в силу наділених повноважень мало об'єктивну можливість довідатись про порушення свого права та саме з цієї дати слід обраховувати позовну давність.
11.3. У той же час, вказав на те, що місцевий господарський суд помилково не звернув увагу на те, що визначена ст. 257 ЦК України позовна давність, в силу приписів п. 12 Прикінцевих положень ЦК України продовжена на строк дії карантину (з 12.03.2020 по 01.07.2023), а в силу приписів п. 19 Прикінцевих положень ЦК України - на строк дії воєнного стану (з 24.02.2022 до закінчення воєнного стану).
11.4. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що позовна давність на звернення із даним позовом до суду Прокурором не пропущена, а тому помилковим є висновок суду першої інстанції про протилежне, відповідно позов в цій частині підлягає задоволенню.
11.5. Апеляційний суд також визнав обґрунтованою вимогу про визнання недійсною додаткової угоди від 16.03.2021 № 6 про внесення змін до договору оренди від 29.10.2010 № 949-НМ, зважаючи на встановлені та неспростовані Відповідачами обставини укладення договору оренди та додаткової угоди стосовно приміщень державного закладу освіти з визначенням цільового призначення його використання ФОП Голдою Л. С. - для здійснення господарської (підприємницької) діяльності (торгівлі непродовольчими товарами), тобто не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, суд констатує, що продовження строку дії договору оренди також не відповідало вимогам чинного законодавства на момент укладення оспорюваної додаткової угоди.
11.6. Стосовно вимоги про повернення спірного приміщення шляхом підписання актів приймання-передавання з Білоцерківським національним аграрним університетом, апеляційний суд вказав, що сторонами договору в редакції додаткової угоди є Регіональне відділенням Фонду державного майна України по Вінницькій області, ФОП Голда Л. С. та Білоцерківський національний аграрний університет в особі структурного підрозділу та, відповідно, спростував висновок місцевого господарського суду про те, що Білоцерківський національний аграрний університет не є стороною договору, а також про те, що звільнення нежитлового приміщення та його повернення Білоцерківському національному аграрному університету за актом приймання-передачі не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору оренди.
Касаційна скарга
12. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, Відповідачка-1 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи касаційної скарги
13. У касаційній скарзі ФОП Голда Л. С. не погоджується з визначеним початком перебігу позовної давності за вимогою про визнання недійсним договору оренди від 29.10.2010 № 949-НМ. Вказує на те, що відповідно до наявної в матеріалах справи копії наказу Міносвіти від 09.12.2016 №1494 "Про закріплення державного майна за Білоцерківським національним аграрним університетом", яким за Білоцерківським національним аграрним університетом закріплено на праві господарського відання нерухоме майно, безпосередньо Міносвіти мало об'єктивну і реальну можливість довідатись як про порушення права, так і про особу, яка, як про це стверджують Прокурор та Позивач, порушила права останнього у зв'язку із передачею вказаного нерухомого майна в оренду не за призначенням.
14. Висновок апеляційного суду про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з об'єктивною можливістю Міносвіти довідатися про порушення свого права та розпочався з 13.02.2018 вважає таким, що не відповідає правовим висновкам щодо застосування ст. ст. 257, 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі №914/3224/16, від 29.06.2021 у справі №904/3405/19, а також у постановах Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №910/248/20, від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 22.05.2019 у справі № 234/3341/15-ц щодо презумпції можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав; у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №911/3210/17, від 08.05.2018 у справі №911/2534/17, від 28.11.2018 у справі №911/926/17, від 07.11.2023 у справі №910/5188/22, від 28.11.2018 у справі №911/926/17, від 24.01.2018 у справі №914/801/17, від 19.06.2018 у справі №922/2756/17, від 22.01.2019 у справі №916/400/16, від 06.12.2023 у справі №911/1/20, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 16.10.2024 у справі №922/979/21, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 12.03.2024 у справі №914/106/22, від 25.07.2018 у справі 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 12.12.2023 у справі № 917/1024/22, від 05.12.2023 у справі № 927/85/19, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, ухвалі Верховного Суду від 15.01.2025 у справі № 917/1978/23, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 30.05.2018 у справі №359/2012/15 відповідно до яких фундаментальне значення має факт, коли саме держава, а не її конкретний орган (або прокурор) могла довідатися про наявність порушеного права.
15. Скаржниця також посилається на висновки Верховного Суду в постанові від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 щодо принципу змагальності та неможливості застосування сторонами концепції "негативного доказу".
Позиція інших учасників справи
16. ФДМУ у відзиві вказує на те, що Прокурор і Позивач не довели того, що спірний договір оренди нерухомого майна закладу освіти укладений з порушенням положень Закону України "Про освіту", а діяльність Відповідачки-2 в орендованому приміщенні перешкоджає діяльності закладу освіти. Вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції щодо звернення Прокурора з цим позовом в межах позовної давності. Просить касаційну скаргу задовольнити, постанову скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.
17. Прокурор у відзиві не погоджується з доводами касаційної скарги щодо пропуску позовної давності при зверненні з цим позовом до суду. Вказує на те, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції як щодо моменту визначення початку перебігу позовної давності, так і щодо застосування пунктів 12, 19 Прикінцевих положень ЦК України. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
18. У письмових поясненнях Прокурор також не погоджується з доводами відзиву ФДМУ, вважає їх безпідставними та такими, що спростовуються встановленими обставинами і положеннями законодавства.
Оцінка аргументів скаржників і висновків судів попередніх інстанцій
19. Згідно з частинами 1 - 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
20. Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується Відповідачкою-1 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
21. Колегія суддів з урахуванням доводів касаційної скарги та численних висновків Верховного Суду, на які посилається Відповідачка-1 та про які йдеться у пункті 14 цієї постанови зазначає, що відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
22. Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами, визначеними статтею 261 ЦК України, частина 1 якої пов'язує його із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
23. Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) обставини.
24. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
25. За змістом статті 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
26. Отже, при визначенні початку перебігу позовної давності суд повинен з'ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла довідатися (мала можливість довідатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов'язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.
27. За змістом частин 3, 4 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
28. Таким чином, і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
29. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.
30. Наведене правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
31. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
32. Як уже було наголошено вище, надаючи оцінку доводам Відповідачки-1 щодо початку перебігу позовної давності за позовною вимогою про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 29.10.2010 № 949-НМ, як суд першої, так і суд апеляційної інстанції встановили, що Міносвіти у відповідь на звернення ФДМУ, зокрема, в листі від 13.02.2018 № 1/11-1582 надало погодження на продовження дії договору оренди № 949-НМ, тому, саме з 13.02.2018 Позивач, як уповноважений орган управління державним майном, в силу наділених повноважень мало об'єктивну можливість довідатись про порушення свого права та саме з цієї дати слід обраховувати позовну давність.
33. Вказаним суди також відхили доводи Прокурора про те, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли прокуратурі стало відомо про порушення інтересів держави.
34. За наведеного, висновки судів про необхідність визначення початку перебігу позовної давності з моменту, коли про порушене право дізнався відповідний державний орган, не суперечать наведеній скаржницею практиці Верховного Суду про яку йдеться у пункті 14 цієї постанови.
35. Щодо твердження ФОП Голди Л. С. про те, що позовну давність слід рахувати з грудня 2016 року, тобто з дати наказу Міносвіти від 09.12.2016 №1494 "Про закріплення державного майна за Білоцерківським національним аграрним університетом" (в цій частині Суд також бере до уваги принципи змагальності сторін і диспозитивності господарського процесу), то воно детально розглянуте та відхилене судом апеляційної інстанції, який встановив, що вказаний наказ Міносвіти не містить інформації щодо укладення договору оренди № 949-НМ, при цьому доказів того, що Міносвіти до 13.02.2018 знало чи мало об'єктивну можливість бути обізнаним про існування укладеного договору оренди № 949-НМ, яким порушено його право, матеріали справи не містять.
36. Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
37. Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
38. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
39. Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
40. Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування, має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв'язок і вірогідність.
41. У даному випадку Суд звертається до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
42. Водночас, Суд звертає увагу на те, що касаційна інстанція не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а її повноваження обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
43. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
44. Суд зауважує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
45. Колегія суддів зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з (однаковими (за виключенням зазначеного у пункті 11.3 цієї постанові питання застосування норм права)) висновками судів (як першої, так і апеляційної інстанцій) стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин щодо початку перебігу позовної давності.
46. У той же час, визначення початку перебігу позовної давності має здійснюватися під час розгляду конкретної справи господарським судом, зважаючи на фактичні обставини справи на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів. При цьому, як уже було наголошено вище, прерогатива встановлення обставин та надання оцінки доказам, в тому числі стосовно початку перебігу позовної давності, належить судам попередніх інстанцій, а відтак Верховний Суд, з урахуванням визначених статтею 300 ГПК України меж розгляду справи в суді касаційної інстанції, позбавлений можливості самостійно досліджувати / переоцінювати відповідні обставини.
47. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржниці щодо застосування судом апеляційної інстанції положень статей 257, 261 ЦК України зводяться до незгоди з установленими обставинами справи та направлені на переоцінку вже оцінених судами попередніх інстанцій обставин, такі доводи визнаються безпідставними і відхиляються.
48. Як уже було наголошено вище, спростовуючи висновки місцевого господарського суду щодо пропуску Прокурором позовної давності при зверненні із вимогою про визнання недійсним договору оренди від 29.10.2010 № 949-НМ, апеляційний суд вказав на те, що місцевий господарський суд помилково не звернув увагу на те, що визначена ст. 257 ЦК України позовна давність, в силу приписів п. 12 Прикінцевих положень ЦК України продовжена на строк дії карантину (з 12.03.2020 по 01.07.2023), а в силу приписів п. 19 Прикінцевих положень ЦК України - на строк дії воєнного стану (з 24.02.2022 до закінчення воєнного стану).
49. Наведені скаржницею у касаційній скарзі постанови Верховного Суду не містять висновків, яким суперечать висновки суду апеляційної інстанції щодо застосування пунктів 12, 19 Прикінцевих положень ЦК України.
50. Окрім того, Прокурором у цій справі, яка розглядається, заявлено також вимогу про визнання недійсною додаткової угоди від 16.03.2021 № 6 про внесення змін до договору від 29.10.2010 № 949-НМ нерухомого майна.
51. Суди попередніх інстанцій дослідили, що за результатами проведеного 15.02.2021 електронного аукціону про передачу в оренду спірного нежитлового приміщення загальною площею 40,0 кв.м, 16.03.2021 між ФДМУ, ФОП Голдою Л. С. і Відокремленим структурним підрозділом "Тульчинський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету" укладено додаткову угоду № 6 про внесення змін до договору оренди № 949-НМ від 29.10.2010 нерухомого майна, що належить до державної власності, шляхом викладення його в іншій редакції.
52. Апеляційний суд, зокрема, вказав на те, що укладення вказаної додаткової угоди відбувалося за правилами редакції Закону України "Про освіту" від 01.01.2021. Водночас, на момент укладення додаткової угоди від 16.03.2021 № 6 не змінився ані статус приміщень, як навчального закладу, так і комерційне використання нерухомого майна для торгівлі непродовольчими товарами (квітами).
53. Колегія суддів зазначає що касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків апеляційного суду про невідповідність додаткової угоди від 16.03.2021 № 6, якою оренда приміщення була фактично продовжена до 23.10.2025, положенням статей 15, 79, 80 Закону України "Про освіту", а також щодо наявності підстав для повернення орендованого приміщення на підставі статті 216 ЦК України. Вказане, відповідно, свідчить про безпідставність доводів касаційної скарги про необхідність залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог.
54. В той же час, наведені у пунктах 50-53 цієї постанови обставини є ключовою відмінністю від обставин справи № 917/1978/23, на яку посилається скаржниця в касаційній скарзі. Так, у справі № 917/1978/23 прокурором оскаржувався виключно договір оренди від 09.10.2007 №65/07-н нерухомого майна закладу освіти, а визначений судами момент початку перебігу позовної давності не підпадав під дію пунктів 12, 19 Прикінцевих положень ЦК України, що свідчить про неподібність правовідносин, а тому посилання скаржниці на ухвалу (яка окрім іншого ще й не є судовим рішенням, про яке йдеться у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України) Верховного Суду від 15.01.2015 у справі № 917/1978/23 визнаються безпідставними та відхиляються.
55. Стосовно згаданої скаржницею постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, то вона колегією суддів також не приймається до уваги, оскільки у вказаній постанові питання застосування позовної давності розглядалося у контексті застосуванням апеляційним судом статті 391 ЦК України до заявлених позовних вимог, а також спростовувався висновок місцевого господарського суду про початок перебігу позовної давності до моменту укладення оспорюваного договору.
56. Декларативними також визнаються посилання скаржниці на постанову Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, оскільки будь-яких порушень під час дослідження та надання оцінки доказам судом апеляційної інстанції скаржницею не наведено та не обґрунтовано, а судом касаційної інстанції не встановлено.
57. З урахуванням викладеного вище, наведена скаржницею підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частиною 2 статті 287 ГПК, не свідчить про наявність підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення.
58. Усі інші доводи касаційної скарги Відповідачки-1 підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, вирішального значення для правильного розгляду цієї справи не мають, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються.
59. У зв'язку із наведеним вище, доводи відзиву ФДМУ спростовуються наведеним вище, а доводи відзиву Прокурора підлягають врахуванню в тій мірі, в якій вони узгоджуються з наведеним у цій постанові і з нормами процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
60. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
61. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 308 ГПК України). Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).
62. Враховуючи наведені положення Закону та висновки, зроблені касаційним судом під час касаційного провадження у цій справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вирішила, що подана Відповідачкою-1 скарга є необґрунтованою і задоволенню не підлягає. Водночас прийнята у справі постанова відповідає правовим нормам, а тому не може бути змінена чи скасована.
Розподіл судових витрат
63. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржницю.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Голди Лариси Сергіївни залишити без задоволення.
2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 у справі № 902/983/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
С. К. Могил