24 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 754/2896/25
номер провадження: 22-ц/824/10697/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 квітня 2025 року у складі судді Грегуль О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, посилаючись на те, що відповідачка несвоєчасно виконала заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі №2-1145/11, а тому просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь інфляційні втрати у розмірі 83 432 грн 12 коп. і три проценти річних від простроченої суми у розмірі 8 840 грн 93 коп., за період з 26 липня 2012 року по 20 лютого 2025 року.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 02 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що у неї в кредитній спілці «Аккорд» (далі - КС «Аккорд») був депозит. Однак КС «Аккорд» збанкрутувала, а тому президент цієї кредитної спілки Великданов С.К. запропонував їй укласти договір. Вказує, що 26 липня 2012 року вона уклала з КС «Аккорд» договір про відступлення права грошової вимоги та виконання зобов'язань №26/07, за умовами якого кредитна спілка відступила їй право грошової вимоги до позичальників на загальну суму 115 684 грн 82 коп., в тому числі, до ОСОБА_2 на суму 23 406 грн 27 коп., за рахунок коштів, що зберігалися у позивачки на депозитних внесках у КС «Аккорд».
Зазначає, що КС «Аккорд» письмово повідомила боржників про відступлення права грошової вимоги заборгованості новому кредитору. Крім того, вказує, що вона особисто повідомила боржнику ОСОБА_2 у 2012 році про її борг та заміну кердитора.
Звертає увагу на те, що вона відновила виконавчий лист про стягнення боргу з ОСОБА_2 , на підставі якого виконавча служба 25 липня 2024 року відкрила виконавче провадження НОМЕР_1.
Зазначає, що ОСОБА_2 брала у 2011 році в КС «Аккорд» грошові кошти, тільки в лютому місяці 2025 року державний виконавець Деснянської виконавчої служби в місті Києві (далі - Деснянський ВДВС) заарештував банківські картки ОСОБА_2 та повернув позивачці борг в сумі 23 055 грн 72 коп., виконавши заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року.
Вказує, що вона є пенсіонеркою, її пенсія складає 3 323 грн 00 коп., вона вимушена витрачати час та кошти на судовий розгляд справи та нести судові витрати.
Відповідачка ОСОБА_2 не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін у справі, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак вказаним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом, зобов'язання відповідачки за рішенням суду від 07 лютого 2011 року вже було повністю виконано в рамках відкритого виконавчого провадження. Крім того, нарахування інфляційних втрат та процентів річних за період дії карантину,з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19 (з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року) і режиму воєнного стану (з 24 лютого 2022 року до дати подання позову) суперечить пунктам 15, 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, якими передбачено звільнення позичальників від відповідальності, визначеної ст.625 ЦК України, у зв'язку з особливим правовим режимом. Суд також врахував, що жодних доказів винної поведінки відповідача у зволіканні з виконанням зобов'язання чи у перешкоджанні позивачці в отриманні виконавчого листа, не надано, а сам позов подано після фактичного виконання рішення суду.
Проте з вказаними висновками суду першої інстанції погодитися не можна з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Згідно з положеннями ст.2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права.
Конвенція покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 2-25/2006 (провадження № 61-14703св20) у постанові від 30 травня 2022 року у справі № 2-49-2005 (провадження № 61-14054 св 21) та інших.
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Положеннями ч.1 ст.18 ЦПК України також визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, - і за її межами.
З матеріалів справи вбачається, що 24 січня 2008 року між КС «Аккорд» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, згідно з яким ОСОБА_2 було надано кредит у розмірі 7 700 грн 00 коп. строком до 30 жовтня 2010 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,5 за кожен день користування кредитом.
У зв'язку неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору, КС «Аккорд» звернулась до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі № 2-1145/11 стягнуто з ОСОБА_2 на користь КС «Аккорд» борг за договором кредиту у розмірі 23 055 грн 72 коп., а також судовий збір у розмірі 230 грн 55 коп. та витрати на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн 00 коп.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 листопада 2011 року у справі № 2-1145/11 відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заяви про відстрочку виконання рішення суду.
Наведені обставини свідчать про те, що заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі № 2-1145/11 є чинним та було обов'язковим до виконання.
26 липня 2012 року між КC «Аккорд» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги та виконання зобов'язання № 26/07, відповідно до умов якого ОСОБА_1 набула право грошової вимоги, зокрема, до ОСОБА_2 за кредитним договором № В-34094 від 24 січня 2008 року на суму 26 406 грн 27 коп.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 16 травня 2022 року у справі № 2-1145/11 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого листа з примусового виконання заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі № 2-1145/11.
Проте ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року у справі № 2-1145/11 задоволено заяву ОСОБА_1 про видачу дубліката виконавчого листа з примусового виконання заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі № 2-1145/11 про стягнення з ОСОБА_2 на користь КС «Аккорд» 23 055 грн 72 коп. за договором кредиту, а також судового збору у розмірі 230 грн 55 коп. та витрати на ІТЗ у розмірі 120 грн 00 коп.
Із мотивувальних частин ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 16 травня 2022 року у справі № 2-1145/11 та ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року у справі № 2-1145/11, вбачається, що судом видавався виконавчий лист № 2-1145 від 21 березня 2011 року, а ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року задоволено заяву ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження та виконавчий лист не передавався ОСОБА_1 саме КС «Аккорд», а також відкрите 01 листопада 2019 року виконавче провадження № 60478891 завершено.
Відповідно до листа Деснянського ВДВС від 12 лютого 2025 року № НОМЕР_2/12 відділ виконавчої служби на заяву ОСОБА_1 від 27 січня 2025 року повідомив, що за даними АСВП перебуває на виконанні виконавче провадження (далі - ВП) № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1145/11 від 04 червня 2024 року, виданого Деснянським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 23 406 грн 27 коп. та 25 липня 2024 року державним виконавцем винесено ряд постанов, у тому числі, про відкриття виконавчого провадження, яка була направлена сторонам виконавчого провадження.
Згідно з постановою державного виконавця Деснянського ВДВС від 25 липня 2024 року відкрито ВП № НОМЕР_2 по виконанню виконавчого листа № 2-1145/11 від 04 червня 2024 року, виданого Деснянським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором в розмірі 23 055 грн 72 коп., 230 грн 55 коп. - судового збору та 120 грн 00 коп. - витрат на ІТЗ.
Також відповідно до постанови державного виконавця Деснянського ВДВС від 19 лютого 2025 року ВП № НОМЕР_2 по виконанню виконавчого листа № 2-1145/11 від 04 червня 2024 року, виданого Деснянським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором в розмірі 23 055 грн 72 коп., 230 грн 55 коп. - судового збору та 120 грн 00 коп. - витрат на ІТЗ, закінчено у зв'язку із повним виконанням виконавчого документа.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених ст.515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст.514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу.
За змістом ст.512 ЦК України, ст.442 ЦПК України та ст.15 Закону України «Про виконавче провадження», у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником.
Виходячи із цих норм, зокрема, пунктів 1, 2 ч.1 ст.512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.
Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.
У разі такої заміни кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, у зв'язку із чим припиняється її статус сторони виконавчого провадження і її заміна належним кредитором проводиться відповідно до ч.5 ст.15 Закону України «Про виконавче провадження», ст.442 ЦПК України за заявою заінтересованої сторони зобов'язання, якою є правонаступник, що отримав від попереднього кредитора всі права та обов'язки в зобов'язанні, у тому числі й право бути стороною виконавчого провадження.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року у справі № 6-122 цс13, яка залишена незмінною у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 6-1355/10, у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі 643/4902/14.
Отже підставою для заміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва, є наступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов'язків вибулої сторони в цих правовідносинах.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Матеріали справи не містять даних про те, що укладений 26 липня 2012 року між КC «Аккорд» та ОСОБА_1 договір про відступлення права вимоги та виконання зобов'язання № 26/07, відповідно до умов якого ОСОБА_1 набула право грошової вимоги, зокрема до ОСОБА_2 за кредитним договором № В-34094 від 24 січня 2008 року на суму 23 406 грн 27 коп., у встановленому законом порядку визнаний недійсним або є нікчемним в силу закону і таких доказів відповідачкою суду не надано.
Тому цей договір про відступлення права вимоги від 26 липня 2012 року в силу ст.204 ЦК України є правомірним.
Відтак набуте ОСОБА_1 за договором про відступлення права вимоги від 26 липня 2012 року № 26/07 право вимоги до боржника ОСОБА_2 щодо виконання грошових зобов'язань за кредитним договором № В-34094 від 24 січня 2008 року - презюмується.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що оскільки ОСОБА_2 несвоєчасно виконала заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі №2-1145/11, то за період з 26 липня 2012 року (день набуття у позивачки права вимоги) по 20 лютого 2025 року з відповідачки на її користь слід стягнути передбачені ст. 625 ЦК України втрати від інфляції у сумі 83 432 грн 12 коп. і три проценти річних від простроченої суми у розмірі 8 840 грн 93 коп.
Так, ч.1 ст.526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч.1 ст.598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.611 ЦК України).
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених ст.625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивачки забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19 постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
У даній справі встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 прострочила виконання грошового зобов'язання з виконання заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі №2-1145/11 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 24 січня 2008 року на суму 34 926 грн 51 коп., а позивачка ОСОБА_1 має презюмоване право вимоги до ОСОБА_2 про стягнення цих коштів.
Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, на вказані вище вимоги закону, правові висновки Верховного Суду та фактичні обставини справи уваги не звернув, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що після фактичного виконання рішення суду у 2025 році грошове зобов'язання відповідачки припинилося в повному обсязі, включно з обов'язком компенсувати інфляційні втрати та сплатити проценти за прострочення, у тому числі, через зволікання позивачки щодо звернення до суду із цим позовом.
Такий висновок суду першої інстанції суперечить положенням ч.2 ст.625 ЦК України, яка прямо встановлює, що відповідальність за прострочення грошового зобов'язання полягає у сплаті інфляційних втрат і трьох процентів річних, і не залежить від факту подальшого виконання основного боргу та наявності чи відсутності вини в діях боржника.
Більше того, суд першої інстанції, надаючи оцінку питанню зволікання з виконанням рішення суду, не звернув уваги на відсутність будь-якої активної позиції відповідачки щодо строків виконання зобов'язання. Відповідачка не подавала заяв про встановлення строків виконання рішення, не оскаржувала виконавчі дії, не заперечувала існування боргу, а також не заявляла про сплив строку позовної давності.
Водночас, згідно зі ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Частини 3 та 4 ст.267 ЦК України прямо передбачають, що позовна давність застосовується судом виключно за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення рішення, і лише в разі такої заяви її сплив може бути підставою для відмови у позові.
У цій справі відповідачка не заявила про сплив строку позовної давності. Відповідно суд не мав жодних правових підстав для дослідження строків звернення позивачки до суду й відмовляти в позові на підставі несвоєчасного звернення.
Висновок суду першої інстанції про те, що нарахування передбачених ч.2. ст.625 ЦК України інфляційних втрат та процентів річних за період дії карантину,з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19 суперечить пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, також є помилковим.
Відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Однак ст.625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому три проценти річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень ст.ст. 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Враховуючи те, що ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 цього Кодексу, тому пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень не підлягає застосуванню до спірних правовідносин (див. аналогічний висновок у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 758/5318/23 (провадження № 61-15103св24)).
Разом з тим, що стосується висновків суду першої інстанції про те, що нарахування передбачених ч.2. ст.625 ЦК України інфляційних втрат та процентів річних за період дії режиму воєнного суперечить пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та є підставою для відмови в позові, то апеляційний суд враховує таке.
Так, Верховний Суд вже неодноразово викладав висновки щодо застосування пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до зобов'язань, які виникли на підставі окремих договорів. Зокрема, вказувалося, що на кредитний договір розповсюджується дія пункту 18 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 706/68/23 (провадження № 61-8279св23)).
Тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Така особливість проявляється: (1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування; (2) в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит; (3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання).
Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ч.2 ст.625 ЦК України, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Отже, до спірних правовідносин, які виникли у зв'язку із невиконанням ОСОБА_2 грошових зобов'язань, що випливають із кредитного договору, наявність яких та розмір констатовано рішенням суду, підлягають застосуванню вимоги пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Зважаючи на це, позичальник ОСОБА_2 звільняється від відповідальності, визначеної ст.625 ЦК України, за період з 24 лютого 2022 року.
Наведене узгоджується із правовими висновками, зокрема, викладеними у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2024 року у справі № 756/8788/22 (провадження № 61-7585св24), від 27 листопада 2024 року у справі № 759/4324/23 (провадження № 61-11727св24).
Однак всупереч висновків суду першої інстанції, введенням в Україні режиму воєнного стану не звільняє ОСОБА_2 від відповідальності, визначеної ст.625 ЦК України, за період до 23 лютого 2022 року.
За таких обставин із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути інфляційні втрати та три проценти річних за період з 26 липня 2012 року (дата набуття у ОСОБА_1 права вимоги до відповідачки) по 23 лютого 2022 року (останній день перед введенням в Україні режиму воєнного стану).
При цьому, з урахуванням положень ст.ст. 526, 598, 1049, 1054 ЦК України, базовою сумою для проведення розрахунку має бути саме заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 січня 2008 року №В-34094, яка стягнута заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 лютого 2011 року у справі №2-1145/22 та становить 23 055 грн 72 коп.
Тому за період прострочення з 26 липня 2012 року по 23 лютого 2022 року, відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, з відповідачки на користь позивачки підлягають стягненню інфляційні втрати у сумі 48 785 грн 64 грн. Вказану суму обчислено шляхом множення суми боргу 23 055 грн 72 коп. на індекс інфляції за відповідний період (3,115989), з подальшим вирахуванням суми основного боргу.
Крім того, з урахуванням тривалості прострочення з 26 липня 2012 року по 23 лютого 2022 року (3 500 днів), з відповідачки на користь позивачки підлягає стягненню сума трьох процентів річних від суми боргу, що становить 6 632 грн 47 коп. (23 055,72 ? 3% ? 3 500 ? 365).
Отже загальна сума інфляційних втрат і трьох проценти річних, яка на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 становить 55 418 грн 11 коп.
Решта позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволенню не підлягають за їх безпідставністю.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, наведені вище порушення призвели до неправильного вирішення справи, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з наведених вище підстав.
Згідно з ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у загальному розмірі 3 028 грн 00 коп. Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і її позов задовольняє частково, то понесені позивачкою судові витрати по сплаті судового збору підлягають стягненню з відповідачки ОСОБА_2 на її користь пропорційно розміру задоволених позовних вимог, що становить 1818 грн 25 коп.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 02 квітня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 48 785 грн 64 коп. та три проценти річних у розмірі 6 632 грн 47 коп., що разом становить 55 418 (п'ятдесят п'ять тисяч чотириста вісімнадцять) грн 11 коп.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів -відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 818 грн 25 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Головуючий
Судді: