01 липня 2025 року
м. Харків
справа № 621/422/25
провадження № 22-ц/818/3378/25
Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів - Пилипчук Н.П., Яцини В.Б.,
за участю секретаря судового засідання Волобуєва О.О.
сторони справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Зміївської міської ради Чугуївського району Харківської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Зміївського районного суду Харківської області від 22 квітня 2025 року в складі судді Філіп'євої В.В.,-
У липні 2024 року ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою, в якій просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт того, що ОСОБА_1 самостійно виховує і утримує двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В обґрунтування заяви зазначено, що ОСОБА_1 перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 (на цей час ОСОБА_8 ) з 18 листопада 2006 року по 23 червня 2018 року, що підтверджується рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 23 травня 2018 року. Під час зареєстрованого шлюбу у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_9 народилось двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Після розірвання шлюбу діти ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишились проживати разом з батьком, на цей час проживають разом з ним , перебувають повністю на його утримання, заявник самостійно виховує синів. Факт проживання дітей разом з батьком підтверджується актом обстеження, який складений депутатом Зміївськомї міської ради Чугуївського району Харківської області ОСОБА_12 , довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб. Факт самостійного виховання заявником спільних з позивачкою дітей підтверджується характеристикою на молодшого сина ОСОБА_11 , яка видана за місцем навчання дитини та нотаріально посвідченою заявою матері дитини, в якій вона підтверджує факт того, що ОСОБА_1 , її колишній чоловік самостійно виховує спільних дітей.
Старший син ОСОБА_10 навчається в Липковатівському фаховому аграрному коледжі, але на цей час у заявника відсутня можливість отримати в навчальному закладі інформацію на підтвердження факту навчання дитини та участі батька в навчальному процесі сина. На початку 2025 року заявник звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 з заявою про надання йому відстрочки від мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», який передбачає право військовозобов'язаного на відстрочку від мобілізації в разі самостійного виховання дитини до 18 років.
На цю заяву ОСОБА_1 отримав відмову у наданні відстрочки від мобілізації з посилання на те, що не надано документів про відсутність дружини, її смерть або позбавлення батьківських прав (копія повідомлення додається).
Відповідно до Додатку № 5 до Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» № 560 від 16.05.2024 року , для оформлення відстрочки від мобілізації з підстав, передбачених п.4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України) необхідно надати наступні документи: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Таким чином для оформлення відстрочки від мобілізації в даній ситуації заявнику необхідно подати рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дітей, а довести цей факт заявник має можливість лише в судовому порядку.
Оскільки спору між заявником та матір'ю дітей щодо місця проживання дітей , їх проживання з батьком, щодо самостійного виховання заявником дітей та їх утримання не має, заявник звертається до суду в порядку окремого провадження
Ухвалою Зміївського районного суду Харківської області від 22 квітня 2025 року заяву залишено без розгляду.
Ухвала мотивована тим, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право».
Враховуючи позицію Верховного Суду, факт самостійного утримання дитини не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Не погодившись з ухвалою суду ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просив ухвалу скасувати, та направити справу для продовження розгляду.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що наданими доказами підтверджується проживання дітей з батьком, надана нотаріально посвідчена заява матері підтверджує відсутність будь-якого спору між батьками. Підстави для позбавлення батьківських відсутні і вона проти цього заперечує.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_13 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвала суду відповідає в повній мірі.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 (на цей час ОСОБА_8 ) з 18 листопада 2006 року по 23 червня 2018 року, що підтверджується рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 23 травня 2018 року.
Під час зареєстрованого шлюбу у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_9 народилось двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Після розірвання шлюбу діти ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишились проживати разом з батьком, на цей час проживають разом з ним, що підтверджується актом обстеження, який складений депутатом Зміївськомї міської ради Чугуївського району Харківської області ОСОБА_12 , довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб.
Факт самостійного виховання заявником спільних з позивачкою дітей підтверджується характеристикою на молодшого сина ОСОБА_11 , яка видана за місцем навчання дитини та нотаріально посвідченою заявою матері дитини, в якій вона підтверджує факт того, що ОСОБА_1 , її колишній чоловік самостійно виховує спільних дітей.
Заявником зазначено, що син ОСОБА_10 навчається в Липковатівському фаховому аграрному колледжу.
Нотаріально посвідченою заявою від 10.02.2025 року ОСОБА_2 підтвердила що участі у вихованні дітей не приймає, має іншу сім'ю, проживає окремо, готова сплачувати аліменти.
ІНФОРМАЦІЯ_5 повідомлено ОСОБА_1 про відмову у наданні відстрочки від мобілізації з посилання на те, що не надано документів про відсутність дружини, її смерть або позбавлення батьківських прав (копія повідомлення додається).
Доказів того, що права ОСОБА_2 , як матері відносно дітей було обмежено або припинено суду не надано.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч. 2, 7 ст. 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного);окремого провадження.
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно ч. 1, 2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 644/9753/19 (провадження № 61-14667св20), від 16 червня 2021 року у справі № 643/6447/19 (провадження № 61-14968св20), від 12 січня 2022 року у справі № 227/2188/21 (провадження № 61-18156св21) та від 26 січня 2022 року у справі № 568/310/21 (провадження № 61-16757св21).
Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану. При цьому в порядку окремого провадження може вирішуватися питання про факт, але не спір про цивільне право.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про цивільне право. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спором є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведеним наявності суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.
Спір про право характеризує такий стан правовідносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов'язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання, а одним з критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження судова практика визначає саму можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб.
При зверненні із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, особа відповідно до вимог ст. 318 ЦПК України вказує мету встановлення юридичного факту, яка дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи зумовлює він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування.
Постановою Пленуму Верховного суду України за № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що суд вправі розглядати справи про встановлення юридичних фактів, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Тобто, від встановлення такого факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян та встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Так, у порядку окремого провадження суд може вирішити спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне, так як метою такого судового розгляду є лише встановлення наявності або відсутності самого факту, і факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення, і мати безспірний характер, оскільки якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд повинен залишити заяву без розгляду і роз'яснити заявнику право подачі позову на загальних підставах.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 зробила правовий висновок, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Згідно ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України.
За приписами ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно зі ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
За п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;
Таким чином за змістом наведених норм чинного законодавства з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, при встановленні факту виховання дитини одним з батьків фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері чи батька обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України.
У поданій заяві заявник зазначає, що після розлучення батьків діти проживають разом із ним, знаходиться на його утриманні і вихованні, тобто фактично при задоволенні даної заяви можна буде дійти висновку, що мати дітей ухиляється від виконання своїх обов'язків щодо виховання, що не є предметом даної цивільної справи.
Надані суду докази лише свідчать про проживання дітей разом з батьком, що ніким не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дітей та її не участь в утриманні дітей, оскільки нею в заяві зазначено, що у разі необхідності готова сплачувати аліменти, а із посилань апеляційної скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не має підстав для позбавлення її батьківських прав та заперечує проти цього.
Таким чином доведення факту виховання дітей - ОСОБА_1 пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати ОСОБА_2 не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дітей, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Таким чином сукупність обставин, зазначених заявником в заяві про встановлення юридичного факту, свідчить про можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб. За наявності спору про право встановлення юридичного факт повинно вирішуватися не в порядку окремого провадження, а в позовному провадженні, як і було роз'яснено судом першої інстанції.
Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що заява не підлягає розгляду у порядку окремого провадження, оскільки судом встановлено, що існує спір про право, який підлягає розгляду виключно у порядку позовного провадження. При цьому, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
Згідно ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Враховуючи, що з матеріалів справи вбачається спір про право, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення заяви без розгляду у справі відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Ухвалу Зміївського районного суду Харківської області від 22 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 09 липня 2025 року.
Головуючий О. Ю. Тичкова
Судді
Н.П. Пилипчук
В.Б. Яцина