02 липня 2025 року
м. Київ
справа № 569/6292/23
провадження № 61-11150св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Онищук Ігор Миколайович,
треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , на постанову Рівненського апеляційного суду від 27 червня 2024 року в складі колегії суддів: Шимківа С. С., Гордійчук С. О., Хилевича С. В.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Онищука І. М. (далі - приватний нотаріус Онищук І. М.), треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договору дарування недійсним, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, припинення права власності та стягнення моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що рішенням Рівненської міської ради від 09 квітня 2003 року № 290 безоплатно передано в приватну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії РВ № 033862.
19 вересня 2022 року ОСОБА_1 допитано в якості потерпілої. Під час допиту їй стало відомо, що земельна ділянка площею 0,0075 га, кадастровий номер 5610100000:01:027:0040, була подарована ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки від 31 жовтня 2003 року, який зареєстровано в реєстрі за № 5361. Цей договір був посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М., при цьому від її імені під час підписання оспорюваного договору дарування діяла ОСОБА_2 .
Зазначила, що ОСОБА_2 , даруючи земельну ділянку, діяла в інтересах саме ОСОБА_3 , свого чоловіка, адже реалізувала належну їй земельну ділянку без її відома, погодження, та належної правової підстави. Довіреності, яка б надавала можливість подарувати земельну ділянку вона нікому не видавала, тому земельна ділянка вибула з власності поза її волею.
ОСОБА_7 оспорюваний договір дарування не підписувала, адже в договорі відсутній її підпис, а підписи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 виконані однією людиною, що підтверджується візуальною схожістю почерків підписів у договорі дарування.
У зв'язку з протиправними діями щодо її нерухомого майна їй завдано моральну шкоду, яку вона оцінила у 100 000,00 грн.
ОСОБА_1 просила:
визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 75 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 31 жовтня 2003 року ОСОБА_2 , що діяла від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М. та зареєстрований в реєстрі за № 5361;
визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Панасюк В. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 56817241 від 25 лютого 2021 року;
припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0075 га, кадастровий номер 0100000:01:027:0040, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2299981256101;
стягнути з відповідачів моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 75 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 31 жовтня 2003 року ОСОБА_2 , що діяла від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М. та який зареєстровано в реєстрі за № 5361.
Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Панасюк В. О., Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 56817241 від 25 лютого 2021 року.
Припинено право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 5610100000:01:027:0040 площею 0,0075 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2299981256101.
Стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 7 000,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати в розмірі 3 395,06 грн з кожного.
Суд першої інстанції виходив з того, що норми законодавства, які були чинними на час вчинення оспорюваного правочину, передбачали обов'язок нотаріуса зберігати у справах документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, а в передбаченому законодавстві випадках їх копії, в тому числі доручення у разі укладенні угоди представником.
Під час розгляду справи судом приватний нотаріус Онищук І. М. та його представник - адвокат Курганська О. В. не спростували факту відсутності довіреності, яка нібито посвідчена приватним нотаріусом Онищуком І. М. 26 червня 2003 року за № 3103, не надали суду копії такої довіреності. Відповідна довіреність також не була надана Міністерству юстиції України під час проведення камеральної перевірки, за результатами якої Міністерством юстиції України було надіслано відповідь до ГУ НП України в Рівненській області від 17 серпня 2022 року, копію якої було долучено представником позивача до матеріалів справи. Крім того, відповідна довіреність відсутня в документах, на підставі яких посвідчувався оспорюваний договір дарування, які вилучалися в рамках досудового розслідування за кримінальним провадженням № 12021186010002371.
За таких обставин суд першої інстанції вважав твердження позивача про відсутність довіреності, що уповноважувала ОСОБА_2 дарувати спірну земельну ділянку достовірними та підтвердженими.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначала, що в день підписання оспорюваного договору перебувала за межами України та не могла підписати такий договір, підпис у договорі дарування земельної ділянку площею 0,0075 га, кадастровий номер 5610100000:01:027:0040, від 31 жовтня 2003 року нею не виконувався.
У судовому засіданні ОСОБА_2 була допитана в якості свідка, де ознайомилася з оригіналом договору дарування від 31 жовтня 2003 року, який зареєстровано в реєстрі за № 5361 та посвідчено приватним нотаріусом Онищуком І. М. та під присягою свідка повідомила суд, що проставлений підпис їй не належить.
Тому суд вважав, що ОСОБА_2 не є підписантом оспорюваного договору дарування від 31 жовтня 2003 року, а сам підпис виконаний іншою, не встановленою особою. Крім того, ОСОБА_2 не могла бути підписантом в оспорюваному договорі в силу відсутності довіреності, яка б надавала їй право діяти від імені ОСОБА_1 для реалізації спірної земельної ділянки.
Крім того, з витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 січня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 володіє об'єктом нерухомого майна, реєстраційний номер 2014762256101, а саме квартирою загальною площею 128,5 кв. м.
Підставою виникнення права власності у ОСОБА_1 є договір про поділ нерухомого майна від 24 січня 2020 року № 97, посвідчений приватним нотаріусом Піддубною Л. Л., відповідно до якого сторони погодились на поділ у натурі житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Будинок щодо якого цей договір укладається, складається знаходиться на земельних ділянках з кадастровими номерами: 5610100000:01:027:0040, 5610100000:01:027:00431, 5610100000:01:027:0041.
Враховуючи викладене, майно яким володіє позивач у справі, знаходиться, в тому числі, на спірній земельній ділянці. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.
Суд першої інстанції також вказав, що виходячи з принципу справедливості та розумності, обставин завдання шкоди позивачеві, внаслідок протиправних дій відповідачів, що призвели до вибуття спірної земельної ділянки з власності ОСОБА_1 поза її волею, порушення сталого життєвого укладу у зв'язку з відновленням своїх порушених прав, слід частково задовольнити вимоги про стягнення з відповідачів моральної шкоди в розмірі 7 000,00 грн.
Посилання представників ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Онищука І. М. про пропуск позивачем позовної давності суд вважав необґрунтованими.
Суд встановив, що позивач не отримала примірник оспорюваного договору в день його укладення. Крім того, ОСОБА_1 не мала наміру реалізовувати належну їй земельну ділянку. Із заяви ОСОБА_1 від 03 квітня 2023 року до приватного нотаріуса Онищука І. М. вбачається, що позивачу стало відомо про оспорюваний договір 19 вересня 2022 року, коли її було допитано в якості потерпілої в рамках кримінального провадження № 12021186010002371.
Вказані обставини у своїй сукупності не дають підстав уважати, що ОСОБА_1 з дати вчинення оспорюваного правочину (31 жовтня 2003 року) знала про порушення своїх прав як власник земельної ділянки. Крім того, як вже зазначалося судом, ОСОБА_3 здійснив державну реєстрацію речового права на нерухоме майно лише 23 лютого 2021 року.
Оскільки ОСОБА_1 об'єктивно не могла знати про наведені обставини, то позовну давність слід відраховувати з моменту коли позивачу стало відомо про укладання договору, а саме з 19 вересня 2022 року, коли позивача було допитано в якості потерпілої в рамках кримінального провадження № 12021186010002371.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 27 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 лютого 2024 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Онищука І. М., треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договору дарування недійсним, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, припинення права власності та стягнення моральної шкоди відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати сплачені за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 8 857,20 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 оспорює право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку, мотивуючи це відсутністю своєї волі на вчинення правочину - договору дарування від 31 жовтня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Онищуком І. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 5361, адже вона не уповноважувала ОСОБА_2 на представництво її інтересів при укладенні вказаного правочину. Тому на підставі положень статей 203, 215, 232 ЦК України просила визнати зазначений договір недійсним.
Наявність сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням.
Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.
У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним.
Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Отже, звернення з вимогою про визнання недійсним правочину, який аргументовано тим, що цей договір не підписувався і не укладався за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) та від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), не передбачено законодавством, тобто не є правомірним способом захисту, та не є ефективним.
У разі заперечення самого факту укладення правочину, тобто факту підписання договору та його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про відновлення порушених прав, шляхом викладення відповідного висновку про неукладення оспорюваного договору у мотивувальній частині відповідного судового рішення.
Аналізуючи встановлені обставини та наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, апеляційний суд зробив висновок про недоведеність позивачкою відсутності її волевиявлення на укладення правочину.
Як вбачається зі змісту договору дарування земельної ділянки від 31 жовтня 2003 року, про визнання недійсним якого просить позивач, від імені ОСОБА_1 діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Онищуком І. М. При посвідченні вказаного договору нотаріусом встановлено особи сторін, їх дієздатність, повноваження представника ОСОБА_2 перевірено.
Відповідно до листа Міністерства юстиції України за результатом проведеної ним камеральної перевірки, дій приватного нотаріуса Онищука І. М. на предмет дотримання вимог законодавства під час укладання та посвідчення договору дарування земельної ділянки від 31 жовтня 2003 року, кадастровий номер 5610100000:01:027:0040, на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2299981256101) встановлено, що до примірника договору дарування, що зберігається у справах приватного нотаріуса Онищука І. М. долучено державний акт на право власності на земельну ділянку серії РВ № 033862, кадастровий номер 5610100000:01:027:0013.
Згідно з поясненнями приватного нотаріуса Онищука І. М. при посвідченні вказаного договору дарування повноваження повіреної ОСОБА_2 ним було перевірено за вказаною довіреністю, яка була чинною. Проте з копій документів, що були надані приватним нотаріусом Онищуком І. М. для проведення перевірки вбачається, що всупереч пункту 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (яка діяла на момент посвідчення договору), до примірника договору дарування, що зберігається у справах нотаріуса, не долучено вказану довіреність. Згідно із записом в графі 3 реєстру для реєстрації нотаріальних дій особу ОСОБА_2 приватним нотаріусом Онищуком І. М. було встановлено за паспортом серії НОМЕР_1 , виданим Рівненським МУ УМВС України 24 квітня 1996 року.
Відповідно до поданого до суду першої інстанції представником приватного нотаріуса Онищука І. М. повного витягу з Єдиного реєстру довіреностей (перевірка дійсності довіреності) від 26 січня 2024 року № 51884070 26 червня 2003 року нотаріусом було посвідчено довіреність (бланк ВАМ 060466) за номером у реєстрі нотаріальних дій 3103, що відповідає інформації про довіреність ОСОБА_2 , яка зазначена у договорі дарування земельної ділянки. 20 жовтня 2004 року нотаріусом внесено запис про реєстрацію припинення дії довіреності, яка була попередньо чинна до 26 червня 2006 року.
Вказаним витягом з Єдиного реєстру довіреностей спростовуються доводи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відсутність між ними правовідносин представництва.
Посилання ОСОБА_1 на внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021186010002371 за фактом вчинення щодо неї кримінальних правопорушень, відповідальність за які передбачена частиною другою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України, як на доказ укладення 31 жовтня 2003 року договору дарування, що зареєстрований у реєстрі за № 5361 за відсутності її волевиявлення суперечать положенням чинного законодавства, а саме закріпленому у статті 62 Конституції України та частині другій статті 2 КК України принципу презумпції невинуватості.
ОСОБА_1 не надала вирок суду, у якому встановлено факт вчинення щодо неї злочинних дій, на які вона посилається у позовній заяві, а сам факт існування кримінального провадження задля перевірки обставин, викладених у заяві ОСОБА_2 до Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області від 11 серпня 2021 року, не є належним доказом злочинних дій: відчуження земельної ділянки з використанням підробленої довіреності.
Виключно пояснення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які перебувають між собою у родинних стосунках, а саме є донькою та матір'ю, не є достатніми доказами для встановлення фактів відсутності між ними правовідносин представництва та не укладення ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 договору дарування ОСОБА_3 земельної ділянки.
Оскільки позивачем не доведено відсутність власного волевиявлення на укладення 31 жовтня 2003 року договору дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Онищуком І. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 5361, з огляду на презумпцію правомірності правочину, тягар спростування якої лежить саме на ній, у задоволенні позову ОСОБА_1 належить відмовити.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, що підписана представником Дяденчуком А. І. Представник позивача просить постанову Рівненського апеляційного суду від 27 червня 2024 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
під час вирішення спору у цій справі суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права та не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах;
довіреність від 26 червня 2003 року за № 3103, на підставі якої посвідчувався оспорюваний договір дарування від 31 жовтня 2003 року, відсутня в матеріалах справи. Тому суд апеляційної інстанції об'єктивно не міг дослідити зміст цієї довіреності, встановити відсутність чи наявність повноважень ОСОБА_2 на розпорядження належною позивачеві земельною ділянкою. Попри відсутність доказів того, що у ОСОБА_2 були повноваження на розпорядження належною позивачеві земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про недоведеність позивачем відсутності її волевиявлення на укладення правочину;
норми законодавства передбачають обов'язок нотаріуса зберігати у справах документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, а в передбаченому законодавстві випадках їх копії, в тому числі доручення у разі укладенні угоди представником. Проте під час розгляду справи судом, приватний нотаріус Онищук І. М. не надав суду копії такої довіреності. За відсутності копії довіреності від 26 червня 2003 року № 3103 та встановлення обсягу повноважень ОСОБА_2 як представника суд апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову;
висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються лише на поясненнях приватного нотаріуса Онищука І. М., який зазначав про те, що він встановлював особи сторін, їх дієздатність, а повноваження представника Черній І. В. перевірено. Таким чином, зміст оскаржуваної постанови ґрунтується виключно на припущеннях про наявність між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 представницьких правовідносин;
у межах цього спору суд апеляційної інстанції одночасно вказав про обрання позивачем неефективного способу захисту її прав і недоведеність позивачем відсутності її волевиявлення на укладення правочину. Проте суд не врахував, що недоведеність позову та обрання неефективного способу захисту є взаємовиключними підставами відмови у задоволенні позову.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У вересні 2024 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
суд апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції;
у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Проте позивач не навела достатніх аргументів щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 569/6292/23 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У серпні 2024 року матеріали справи № 569/6292/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п'яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 09 серпня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 201/11458/20, від 08 червня 2022 року у справі № 229/6580/19, від 01 червня 2022 року у справі № 640/748/19, від 01 лютого 2023 року у справі № 446/486/19, від 22 березня 2023 року у справі № 295/3185/18, від 12 квітня 2023 року у справі № 359/8156/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 686/19206/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 522/4840/18, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 01 листопада 2023 року у справі № 389/746/21, від 25 березня 2024 року у справі № 458/229/18, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та у постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року в справі № 6-165цс13; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що рішенням Рівненської міської ради від 09 квітня 2003 року № 290 передано ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 в спільну сумісну власність безоплатно земельну ділянку площею 742 кв. м для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 02 жовтня 2003 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії РВ № 033862, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 3229.
ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 є власниками квартир у будинку, що розташований на зазначеній земельній ділянці, за адресою: АДРЕСА_1 .
31 жовтня 2003 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Онищуком І. М. за № 3103 від 26 червня 2003 року, (дарувальники) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) укладено договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М. і зареєстрований в реєстрі за № 5361, згідно з яким дарувальники подарували обдаровуваному земельну ділянку, площею 75 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Того ж дня, 31 жовтня 2003 року, ОСОБА_4 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Онищуком І. М. за № 3103 від 26 червня 2003 року, уклали ще два договори дарування належної їм земельної ділянки, зокрема подарували ОСОБА_9 земельну ділянку площею 145 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_10 земельну ділянку площею 300 кв. м, розташовану за тією ж адресою.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 23 лютого 2021 року за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0075 га, кадастровий номер 5610100000:01:027:0040.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання договору дарування недійсним та стягнення моральної шкоди
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (частина перша статті 50 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункти 40, 41).
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження
№ 12-280гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення у майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною в зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі № 201/2760/20 (провадження № 61-2790св23) вказано, що «процесуальне становище третьої особи є відмінним від процесуального становища відповідача. При цьому суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 766/8113/17 та від 29 червня 2022 року у справі № 753/7478/18».
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22)).
Отже, встановлення належності відповідачів є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21 (провадження № 61-6730св23)).
У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20 (провадження № 61-17178сво23) вказано, що «заявляючи вимогу про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, ОСОБА_1 зазначила відповідачем не лише покупця - ОСОБА_2 , а й ОСОБА_3 , яка діяла на підставі виданої позивачем довіреності. За таким складом відповідачів суд задовольнив вказану позовну вимогу. Верховний Суд з цим не погоджується. Видача довіреності є одностороннім правочином. ОСОБА_1 не заявляла вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - видачу довіреності … Отже, у справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору ( ОСОБА_2 ) а не представник ( ОСОБА_3 ). До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17, провадження № 61-329св19. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 має бути відмовлено саме з цієї правової підстави».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 725/2625/23 (провадження № 61-6266св24) вказано, що
«законодавець передбачає можливість оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, нотаріальних актів до суду (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»). У такому разі позовні вимоги можуть бути пред'явлені безпосередньо до нотаріуса.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) зазначено, що закріплене у статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може привести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб.
У порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги про оскарження дій нотаріуса лише у разі відсутності спору про право між учасниками цивільних правовідносин.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2021 року в справі № 227/5540/18 (провадження № 61-3521св20) вказано, що «нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних цій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.
Верховний Суд зазначає, що якщо право позивача оспорюється іншими учасниками конкретних цивільних правовідносин, які вважають, що вчинення чи невчинення певної нотаріальної дії вплине на їх права та обов'язки, такий спір підлягає вирішенню саме між особою, яка безпосередньо брала участь у нотаріальному процесі, та особою, яка оспорює права, що виникають на підставі вчиненої нотаріальної дії.
Враховуючи зміст, характер відносин між учасниками справи та встановлені судами обставини справи, Верховний Суд зазначає, що спір щодо 9/20 частин земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 існує у позивача з ОСОБА_2».
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Онищука І. М., треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому, крім іншого, просила визнати договір дарування недійсним та стягнути моральну шкоду;
суди встановили, що 31 жовтня 2003 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Онищуком І. М. за № 3103 від 26 червня 2003 року, (дарувальники) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) укладено договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М. і зареєстрований в реєстрі за № 5361, згідно з яким дарувальники подарували обдаровуваному земельну ділянку, площею 75 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, відповідно до змісту договору дарування земельної ділянки від 31 жовтня 2003 року, про визнання недійсним якого просить позивач, від імені ОСОБА_1 діяла ОСОБА_2 , іншими його сторонами були дарувальники: ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та обдаровуваний ОСОБА_3 ;
суди не врахували, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину;
отже, належними відповідачами за позовними вимогами про визнання договору дарування недійсним, є усі сторони цього оспорюваного правочину: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (третя особа) та ОСОБА_7 (особа, яка не залучена до участі у справі), а ОСОБА_2 не є належним відповідачем у цій справі;
за таких обставин суди зробили помилковий висновок про можливість вирішення по суті позовних вимог про визнання договору дарування недійсним в цій справі;
крім того, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що спір у цій справі виник саме між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (третя особа) та ОСОБА_7 (особа, яка не залучена до участі у справі). Тому приватний нотаріус Онищук І. М. не є належним відповідачем у спірних правовідносинах;
оскільки відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, то й відсутні підстави для відшкодування маральної шкоди.
Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, припинення права власності
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Онищука І. М., треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому, крім іншого, просила визнати протиправним та скасування рішення державного реєстратора, припинити право власності;
суди не врахували, що спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Водночас обрання позивачем неефективного належного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові;
позовні вимоги про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Панасюк В. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 56817241 від 25 лютого 2021 року, припинення права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0075 га, кадастровий номер 0100000:01:027:0040, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2299981256101 не є ефективним способом захист та не забезпечує усунення порушень прав позивача.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови; в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 27 червня 2024 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко