Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"19" червня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/971/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фермерського господарства "Альянс", с. Роздольне Зміївського р-ну Харківської обл.
до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків
про розірвання договору зберігання
за участю представників:
позивача - Скриннік І.А. (в режимі відеоконференції)
відповідача - Продус А.А.
Фермерське господарство "Альянс" (надалі - Позивач) 20 березня 2025 року звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою про розірвання Договору зберігання державного майна № 117 від 27 грудня 2018 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (надалі - Відповідач) та Позивачем.
Також, Позивач просить суд покласти судові витрати на Відповідача.
Ухвалою суду від 25.03.2025р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №922/971/25 за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 17 квітня 2025 року о 11:15.
Судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 15 травня 2025 року о 11:45, про що постановлено ухвалу від 24.04.2025р.
15 травня судом здійснено повідомлено учасників справи про те, що судове засідання відбудеться 05.06.2025 о(б) 11:30.
04 червня 2025 року суд своєю ухвалою повідомив учасників справи, що судове засідання призначене на 05 червня 2025 року о(б) 11:30 год. у приміщенні господарського суду за адресою: 61022, місто Харків, майдан Свободи, 5, Держпром, 8-й під'їзд, 1-й поверх, зал № 105 не відбудеться з підстав обмеження перебування у приміщенні Господарського суду Харківської області з 02.06.2025 та 06.06.2025, як працівників суду так й відвідувачів (учасників процесу). Про особливий режим роботи суду повідомлено шляхом публікації на сторінці суду вебпорталу "Судова влада України. Суд також зазначив, що учасники справи будуть повідомлені окремим процесуальним документом про призначення засідання по даній справі.
Так, 09.06.2025 постановлено ухвалу та повідомлено учасників справи, що судове засідання у справі відбудеться 12 червня 2025 року о(б) 10:30 год. Ухвалою від 12.06.2025 зазначено, що судове засідання у справі відбудеться 19 червня 2025 року о(б) 11:15 год.
У призначене на 19 червня 2025 року судове засідання представником Позивача підтримувалися позовні вимоги, де просив суд задовольнити їх у повному обсязі.
Представник Відповідача у судовому засіданні вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, та просить суд відмовити у задоволенні позову.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (п.п. 10, 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України).
В силу приписів ст. 2, 4 Закону України “Про доступ до судових рішень» кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі “Смірнова проти України»).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області надано до суду відзив на позовну заяву, у якому викладає свою незгоду з позовом.
Відповідач зазначає, що Договір зберігання державного майна № 117 від 27.12.2018 року (надалі - Договір зберігання) був укладений Регіональним відділенням з Фермерським господарством «Альянс» з метою зберігання державного майна, яке було повернуто в державну власність після прийняття Апеляційним судом Харківської області рішення від 28.05.2014 у справі № 2014/4060/2012.
Фонд посилається на пункти 13 та 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 №32 «Про затвердження порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів», що діяла момент укладання Договору зберігання, з якої вбачається, що державний орган приватизації, яким є Регіональне відділення, після прийняття об'єкта, поверненого у державну власність, приймає рішення щодо способу його повторного продажу. Для забезпечення збереження об'єкта приватизації, поверненого у державну власність, до моменту його відчуження внаслідок повторного продажу, державний орган приватизації може залучати на договірній основі спеціалізовані організації.
Відповідач вказує, що при укладенні Договору, Регіональним відділенням передбачався повторний продаж майна, (яким згідно п.1.1 Договору зберігання є база відпочинку) для належного використання державного майна за цільовим призначенням у відповідності до діючого законодавства. Відповідно до діючого законодавства база відпочинку підлягає повторному продажу на аукціоні у порядку, визначеному Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна».
У своєму відзиві Відповідач посилається на те, що з боку Позивача було залучено своїх працівників, яким виплачувалася заробітна плата, з метою забезпечення належної охорони об'єкта, який передано в безоплатне зберігання Позивачу. Позивач добровільно взяв на себе обов'язки передбачені Договором.
Посилаючи на пункт 1.3 Договору Регіональне відділення заперечує проти розторгнення Договору оскільки, до моменту визначення нового балансоутримувача або зберігача, об'єкт державної власності є потенційним об'єктом приватизації та його збереження повинно бути забезпечено.
Регіональне відділення вказує, що не є суб'єктом господарювання, а є органом державної влади, до компетенції якого відноситься приймання управлінських рішень та виконання функцій органу приватизації, у зв'язку з цим виконання господарських функцій щодо забезпечення зберігання майна, виходить за рамки компетенції Регіонального відділення. А отже у разі припинення Договору на підставі рішення суду, база відпочинку, яка є державним майном та потенційним об'єктом приватизації, залишиться державним майном без гарантій зберігання.
Позивач не погоджуючись з запереченнями Відповідача викладає свої пояснення у відповіді на відзив.
Так, посилання Відповідача на Постанову Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 32 «Про затвердження порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів», яка діяла на час укладення Договору, вказує, що згідно пункту 14 цієї постанови для забезпечення збереження об'єкта приватизації, поверненого у державну власність, до моменту його відчуження внаслідок повторного продажу державний орган приватизації може залучати на договірній основі спеціалізовані організації. Проте, дана постанова втратила чинність з 05.01.2019 року.
Згідно положень ст. 1 Закону України «Про охоронну діяльність» 22 березня 2012 року № 4616-VI суб'єктом охоронної діяльності є суб'єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України, що здійснює охоронну діяльність на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії. Охорона майна - діяльність з організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканності, цілісності визначених власником і належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого і нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого власником доступу до нього та забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень стосовно нього.
Персонал охорони - працівники, які безпосередньо виконують функції з охорони майна або фізичних осіб відповідно до свого кваліфікаційного рівня.
Відповідно до ст. 5 вказаного Закону, суб'єкт охоронної діяльності на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії надає такі охоронні послуги, охорона майна юридичних осіб.
На думку Позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України в Харківській області, як орган, який здійснює повноваження власника державного майна та зобов'язано дбати про державну власність, мало вжити усіх заходів щодо укладення договору із суб'єктом, що здійснює охоронну діяльність на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії.
Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами діяльності Фермерського господарства «АЛЬЯНС» є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур; розведення великої рогатої худоби молочних порід; допоміжна діяльність у рослинництві, оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин.
Фермерське господарство «АЛЬЯНС» не є суб'єктом охоронної діяльності, не має відповідної ліцензії, фахівців відповідного кваліфікаційного рівня, а тому укладаючи договір зберігання державного майна розраховувало на те, що протягом одного року Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Харківській області будуть вчинені заходи щодо потворної приватизації бази відпочинку чи передання її оренду з метою надходжень коштів до державного бюджету.
Позивач зазначає, що з боку Відповідача, його бездіяльністю, тривалий час, жодних дій щодо приватизації об'єкта не вчиняв, і саме така бездіяльністю останнього починаючи з 2014 року (майже 11 років) державі Україна спричиняються збитки, грошових коштів від продажу об'єкта до Державного бюджету України не надходить, що свідчить про неефективність розпорядження Відповідачем державним майном та відсутності прийняття управлінських рішень стосовно спірного майна.
В той же час, ФГ «АЛЬЯНС», посилається на ті обставини, що станом на момент розгляду справи, продовжує за свій рахунок нести збитки, які пов'язані зі збереженням державного майна, тобто охороною об'єкта, що на думку Позивача не могло бути передбачено під час укладення такого Договору. При цьому відповідно до Закону України «Про охоронну діяльність» Позивач не є суб'єктом охоронної діяльності.
У запереченні (на відповідь на відзив) Відповідач при укладанні Договору зберігання керувався в своїй діяльності діючим законодавством України в межах своєї компетенції. Крім того, на думку Відповідача законність даного договору підтверджується і тим, що сам Позивач ніколи не ставив питання укладення та визнання даного договору незаконним (недійсним, нечинним тощо).
А отже Відповідач вважає, що не заслуговують на увагу аргументи Позивача щодо понесених ним витрат з метою забезпечення належної охорони об'єкта, адже, як зазначено вище, правовідносини, врегульовані договором, по-перше, не зобов'язували Позивача здійснювати охорону об'єкта, по-друге, сам Позивач стверджує, що не є суб'єктом, яким може здійснювати охоронну діяльність, чим підтверджує те, що його дії виходять за межі визначених ним самим видів економічної діяльності, по-третє, Позивач, як суб'єкт господарської діяльності є самостійним у виборі працівників, у вирішенні питання найму чи звільнення, у встановленні та виплаті працівникам заробітної плати, сам визначає для яких видів робіт залучати своїх працівників, тобто відносини Позивача з його працівниками є лише внутрішніми трудовими взаємовідносинами в межах власного підприємства, що врегульовано Кодексом законів про працю України, тому виплата своїм працівникам заробітної плати покладається виключно на підприємство, в якому працівники працюють.
Також, Відповідач не погоджується з твердженням Позивача, що останній розраховував на вчинення Регіональним відділенням заходів протягом року щодо повторної приватизації бази відпочинку чи передання її в оренду з метою надходжень до державного бюджету, посилаючись на розділ 7 "Дія Договору" у якому не встановлено конкретного строку та терміну дії Договору зберігання. Тому, всі звинувачення Позивача щодо його «розрахувань, які не виправдалися», є необґрунтованими та такими, що не підтверджуються належними доказами.
Відповідач вважає, що всі заяви Позивача стосовно несення Позивачем збитків, станом на момент розгляду справи, які пов'язані з охороною об'єкта, є необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам законодавства щодо договорів зберігання, посилаючись на передбачені пункти 1.3. та 3.3. Договору, оскільки Зберігач зберігає майно безоплатно, а витрати йому не відшкодовуються.
Регіональне відділення вважає та додатково, просить Суд взяти до уваги, що лише проведення процедури приватизації шляхом продажу об'єкта на прилюдних торгах не гарантує автоматичний продаж такого майна та наповнення Державного бюджету України, адже торги можуть не відбутися, бути припинені тощо.
Так, Регіональне відділення намагалося вирішити питання включення зазначеного об'єкту - бази відпочинку, яка є предметом Договору зберігання, до переліку об'єктів, які підлягають приватизації. Крім того, Лист Регіонального відділення від 10.06.2024 № 17-03-03-02003 (додаток № 10 до позовної заяви пояснює той факт, що в умовах воєнного стану фактично неможливо знайти нового зберігача. А отже посилання Позивача про бездіяльність Відповідача, на думку останнього є безпідставним.
З'ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.
Як встановлено судом та не спростовується учасниками справи, 27 грудня 2018 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та Фермерським господарством «Альянс» (далі - Зберігач) був укладений Договір зберігання державного майна № 117 (Далі - Договір). З умов якого вбачається, що Регіональне відділення передає, а Зберігач приймає на себе зобов'язання щодо зберігання державного майна (згідно акту приймання-передачі), яке повернуто в державну власність після прийняття судом рішення про розірвання договору купівлі-продажу від 17.05.2010 р. № 1289 та повернення в державну власність об'єкта групи Ж - бази відпочинку «Сонячна галявина», що знаходиться на балансі ВАТ «Харківський електротехнічний завод «Трансзв'язок», за адресою: 63434, Харківська область, Зміївський район, селище Дачне, вул. Курортна, 53. (пункту 1.1 Договору).
Пунктом 1.3 Договору передбачено, що Зберігач здійснює зберігання майна безоплатно, витрати Зберігача на зберігання майна регіональним відділенням не відшкодовуються.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін (пункт 7.1 Договору).
Пунктом 7.2 Договору передбачено, що строк дії цього Договору починається з моменту, визначеному у пункті 7.1 цього Договору та може бути припинено: за згодою сторін; за вимогою регіонального відділення; за рішенням господарського суду; у зв'язку з прийняттям законодавчих актів, норми яких змінюють статус майна; у зв'язку з прийняттям іншого управлінського рішення.
Після декількох років виконання умов Договору Фермерське господарство «Альянс» листом від 31 березня 2020 року звернулося до Регіонального відділення Фонду державного майна України з пропозицією про розірвання Договору зберігання державного майна № 117 від 27 грудня 2018 року, у зв'язку з невигідними для підприємства (ЗберігачаПозивача) умовами, також посилаючись на відсутність з боку ФДМ активних дій щодо приватизації цього майна, тривалий строк безоплатного зберігання майна, у ФГ «Альянс» відсутні фінансові та організаційні можливості продовжувати і далі нести істотні витрати на забезпечення зберігання бази відпочинку.
Так, листом від 31 березня 2020 року (а.с. 19-20) Фермерське господарство «Альянс» звернулося до відповідача з пропозицією про розірвання Договору зберігання державного майна № 117 від 27 грудня 2018 року, в якій повідомляло, що у зв'язку з невигідними для підприємства умовами , вважаючи на відсутність з боку ФДМ активних дій щодо приватизації цього майна, тривалий строк безоплатного зберігання майна, у ФГ «Альянс» відсутні фінансові та організаційні можливості продовжувати і далі нести істотні витрати на забезпечення зберігання бази відпочинку.
Регіональне відділення ФДМ повідомив своїм листом від 21.04.2020 року за № 14-08-01-04029 (а.с. 21), що звернулося до Геніївської сільської ради Чугуївського району (лист від 16.04.2020 № 05-08-01-03964) з проханням сприяти в вирішенні питання щодо пошуку нового потенційного зберігача. Також, було зазначено, що відповідно до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» регіональним відділенням вживаються заходи щодо включення зазначеного об'єкта в перелік об'єктів, які підлягають приватизації у 2020 році. Після вирішення питання стосовно подальшого утримання бази відпочинку «Сонячна галявина», буде розглянуто питання щодо припинення дії договору зберігання державного майна від 27.12.2018 р. № 117, про що буде повідомлено додатково.
20 вересня 2021 року Позивач звернувся до Відповідача з повторною вимогою про розірвання договору зберігання державного майна (а.с. 22-23), посилаючись на тривалий строк безоплатного зберігання майна, що призводить до продовження нести істотні витрати на забезпечення зберігання вказаної бази відпочинку.
Так, станом на 20 вересня 2021 року база відпочинку «Сонячна галявина» з безоплатного зберігання не знята, новому зберігачеві не передана, не зрушено з місця питання приватизації цього майна, а тому знову просило прийняти на зберігання майно, підписати угоду про розірвання Договору та компенсувати витрати, пов'язані із зберіганням бази відпочинку «Сонячна галявина» у загальному розмірі 450560,00 гривень, на понесення яких ФГ «Альянс» згоди не давало.
Фонд своїм листом від 05.10.2021 року за № 11-08-03034 (а.с. 24) повідомив, що ним було зроблено звернення до Геніївської сільської ради Чугуївського району (лист від 16.04.2020 № 05-08-01-03964) з проханням сприяти в вирішенні питання щодо пошуку нового потенційного зберігача об'єкта державної власності з метою його збереження, але відповіді не отримало. Таким чином враховуючи п. 7.2. Договору Регіональне відділення не вбачає підстав для розірвання договору за згодою сторін до моменту визначення нового балансоутримувача або зберігача, так як база відпочинку «Сонячна галявина» є потенційним об'єктом приватизації.
03 червня 2024 року Фермерське господарство «Альянс» надіслало на адресу Відповідача вимогу про розірвання договору зберігання державного майна (вих. № 111 від 03.06.2024 р., а.с. 25-26), в якій просило підписати угоду про розірвання Договору, прийняти на зберігання базу відпочинку «Сонячна галявина». Також, повідомляло Регіональне відділення про те, що зважаючи на вкрай невигідні для підприємства умови договору зберігання, беручи до уваги відсутність з боку ФДМ активних дій щодо приватизації бази відпочинку, ФГ «Альянс» в подальшому не вбачає фінансової можливості продовжувати і далі нести істотні витрати на забезпечення зберігання бази відпочинку. Фермерське господарство «Альянс» несе витрати, пов'язані зі зберіганням бази відпочинку «Сонячна галявина» , на понесення яких згоди не давало, які складаються з щомісячного фонду заробітної плати та нарахованих податків працівникам-охоронцям бази відпочинку, платежів з електроенергії та побутових витрат.
Листом від 10.06.2024 року за № 17-03-03-02003 (а.с. 27) Регіональне відділення ФДМ повідомила ФГ «Альянс» (на лист вих. № 111 від 03.06.2024 року), що враховуючи той факт, що в умовах воєнного стану фактично неможливо знайти нового зберігача державного майна, не вбачаються підстави для розірвання договору за згодою сторін. Крім того, Відповідачем зазначено, що майно по Договору зберігається безоплатно та згідно п. 1.3. Договору витрати Зберігачу не відшкодовуються.
У якості понесених витрат та з метою забезпечення належної охорони об'єкта, яке було передано в безоплатне зберігання ФГ «Альянс» згідно Договору зберігання державного майна № 117 від 27.12.2018 р., наказом голови ФГ «Альянс» від 01.01.2019 р. № 07 «Про організацію охорони об'єкта «Сонячна галявина» працівників ФГ «Альянс» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залучено до охорони, яким виплачувалася заробітна плата за охорону об'єкта за рахунок Позивача, де останній надає відповідні довідки, а саме:
ОСОБА_4 , як охоронцю об'єкта, за охорону об'єкта була виплачена заробітна плата у загальному розмірі 469862,44 грн., а саме:
за період з 01.01.2019 року по 31.12.2019 року у сумі 53438,25 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000009),
за період з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року у сумі 61235,31 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000010),
за період з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року у сумі 76281,01 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000011),
за період з 01.01.2022 року по 31.12.2022 року у сумі 91980,05 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000012),
за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року у сумі 95433,63 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000013),
за період з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року у сумі 91494,19 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000014).
ОСОБА_2 , як охоронцю об'єкта, за охорону об'єкта була виплачена заробітна плата у загальному розмірі 467239,18 грн., а саме:
за період з 01.01.2019 року по 31.12.2019 року у сумі 50776,26 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000003),
за період з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року у сумі 61235,31 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000004),
за період з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року у сумі 76420,53 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000005),
за період з 01.01.2022 року по 31.12.2022 року у сумі 92000,00 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000006),
за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року у сумі 94997,56 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000003),
за період з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року у сумі 91809,52 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000008).
ОСОБА_3 , як охоронцю об'єкта, за охорону об'єкта була виплачена заробітна плата у загальному розмірі 470291,83 грн., а саме:
за період з 01.01.2019 року по 31.12.2019 року у сумі 53426,26 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000015),
за період з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року у сумі 61235,31 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000017),
за період з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року у сумі 76362,18 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000007),
за період з 01.01.2022 року по 31.12.2022 року у сумі 92000,00 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000018),
за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року у сумі 95458,56 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000019),
за період з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року у сумі 91809,52 грн. (довідка від 06.03.2025 р. № 0000-000020).
Тобто, виконуючи вимоги Договору зберігання державного майна №117 від 27.12.2018, Позивач здійснив охорону об'єкту та сплатив заробітну плату за період починаючи з 01.01.2019 року по 31.12.2024 року на загальну суму 1407393,45 гривень, що є невигідним для господарства та спричиняє збитки Позивачу, оскільки зберігання майна є безоплатним і Відповідачем не здійснюється оплата за зберігання майна.
Фермерське господарство «Альянс», укладаючи договір сподівалося на виконання Відповідачем вимог законодавства щодо відчуження бази відпочинку, що в свою чергу позбавило б Позивача нести витрати на охорону, враховуючи те, що палату за зберігання Відповідач не здійснює.
Позивач вказує, що починаючи з моменту укладення договору зберігання та до введення в Україні воєнного стану пройшло майже 4 роки, протягом яких орган приватизації мав достатні передбачені Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» можливості здійснити відчуження майна на користь ефективного власника.
Позивач не має в подальшому фінансової можливості зберігати Базу відпочинку «Сонячна галявина», дане майно йому не потрібно, а також здійснення зберігання даного майна у безоплатній формі для ФГ «Альянс» утворює збитки.
Враховуючи вищезазначене, Позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).
За приписами ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
В силу ч. 1 ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як вбачається з матеріалів справи між сторонами укладено Договір зберігання, як це передбачено частиною 1 с. 936 ЦК України - за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Так, після підписання 27 грудня 2018 року Договору зберігання державного майна №117 Позивач - Фермерське господарство "Альянс" набув статусу Зберігача та взяв на себе зобов'язання здійснювати зберігання майна безоплатно (п. 1.3. Договору).
Зазначеним пунктом договору встановлено, що витрати Зберігача на зберігання майна регіональним відділенням не відшкодовується.
Частиною другою статті 936 ЦК України визначено, що договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 ГК України).
Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання (частина перша статті 938 ЦК України).
За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (частина перша статті 950 ЦК України).
Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (частина друга статті 950 ЦК України).
Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності (частина друга статті 950 ЦК України).
Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості (пункт 1 частини першої статті 951 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, метою укладення Договору зберігання державного майна № 117 від 27 грудня 2018 року між Регіональним відділенням з Фермерським господарством «Альянс» є зберігання державного майна, яке було повернуто в державну власність після прийняття Апеляційним судом Харківської області рішення від 28.05.2014 у справі № 2014/4060/2012.
На підставі статті 1 Закону України «Про Фонд державного майна України», Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
Статтею 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» визначені основні завдання, належать:
1) реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;
2) організація виконання Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства та здійснення контролю за їх виконанням;
3) управління об'єктами державної власності, зокрема корпоративними правами держави у статутних капіталах господарських товариств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та затверджено план розміщення акцій; товариств, утворених у процесі перетворення (у тому числі шляхом корпоратизації) державних підприємств, що належать до сфери його управління, а також товариств, утворених за участю Фонду державного майна України;
4) захист майнових прав державних підприємств, а також державних пакетів акцій (часток), що належать до сфери управління Фонду державного майна України на території України;
5) здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління;
6) державне регулювання у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;
7) сприяння процесу демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників;
8) співробітництво з міжнародними організаціями у реалізації державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна у межах покладених на нього повноважень, управління корпоративними правами держави, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», повноваження Фонду державного майна України є, серед іншого, представлення відповідно до законодавства інтересів України з питань визнання прав і регулювання відносин власності та використання державного майна. У тому числі :
- здійснює повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;
- здійснює продаж державного майна в процесі його приватизації;
- підписує акти приймання-передачі державного майна, у тому числі акцій (часток), у процесі утворення господарських товариств;
- приймає рішення про приватизацію;
- бере та передає функції управління майном державних підприємств;
Закон України №185-V "Про управління об'єктами державної власності" відповідно до Конституції України визначає правові основи управління об'єктами державної власності.
Відповідно до ст. 4 даного Закону суб'єктами управління об'єктами державної власності є: -Кабінет Міністрів України;
- Фонд державного майна України;
- міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - повноважені органи управління) органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;
- державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури);
- юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі - уповноважені особи);
- Національна академія наук України, галузеві академії наук.
Згідно зі ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Статтею 170 ЦК України встановлено, що держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Приписами ч. 2, 3 ст. 326 ЦК України передбачено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
За приписами ч. 1 ст. 319, ч. 2 ст. 328 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За державою в особі Фонду державного майна України визнано право власності на бази відпочинку «Сонячна галявина», розміщена за адресою: 63434, Харківська область, Зміївський район, селище Дачне, вул. Курортна, 53.
Отже, даний об'єкт нерухомого майна на підставі рішення суду був повернутий у власність держави, а тому, відповідно, механізм визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності повинен здійснюватись згідно до Постанови КМУ від 07 жовтня 2015 року № 817 «Про затвердження Порядку визначення суб'єкта управління об'єктами, що повернуті у власність держави, та іншим майном, суб'єкт управління якого не визначений» (далі - Порядок № 817).
Порядок № 817 встановлює механізм визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності, якому передаються повноваження щодо управління майном, що повернуте у власність держави, та іншим державним майном, суб'єкт управління якого невизначений, зокрема: у разі коли майно повернуте за рішенням суду, що набрало законної сили, у власність держави в особі суб'єкта управління об'єктами державної власності, відповідний суб'єкт здійснює функції з управління таким майном без рішення Кабінету Міністрів України про визначення його суб'єктом управління. У місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду суб'єкт управління інформує Кабінет Міністрів України про здійснені заходи з реалізації функцій з управління таким майном, зокрема щодо державної реєстрації речових прав на таке майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, визначення балансоутримувача, забезпечення проведення інвентаризації майна.
Згідно з п. 2 Порядку № 817 ініціатором визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності можуть бути суб'єкти управління об'єктами державної власності, визначені ст. 4 Закону № 185-V.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 185-V об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій (далі - корпоративні права держави); державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та КМУ; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.
Пунктом 3, 4, 5 Порядку № 817 передбачено, що ініціатор подає Мінекономрозвитку пропозицію щодо визначення його суб'єктом управління, до якої додаються: загальна характеристика майна, суб'єкт управління якого не визначений (місцезнаходження, цільове призначення, балансова вартість активів, загальна площа об'єктів нерухомості); пропозиції щодо шляхів подальшого використання майна; інформація щодо прогнозованої суми надходження коштів від приватизації майна (у разі коли уповноваженим органом визначається Фонд державного майна з метою подальшої приватизації); копія відповідного рішення суду, що набрало законної сили, у разі повернення майна у власність держави за рішенням суду.
Якщо майно повернуте за рішенням суду, що набрало законної сили, у власність держави в особі суб'єкта управління об'єктами державної власності, відповідний суб'єкт у місячний строк подає Мінекономрозвитку документи, визначені в абзаці другому цього пункту.
Мінекономрозвитку у місячний строк з дня подання документів, визначених п. 3 цього Порядку, звертається до суб'єктів управління об'єктами державної власності з метою отримання пропозицій щодо шляхів подальшого використання такого майна для виконання завдань, покладених на відповідний суб'єкт.
Мінекономрозвитку протягом місяця з дня надходження від ініціатора пропозицій щодо шляхів подальшого використання майна готує проект рішення КМУ, який погоджується із суб'єктом управління об'єктами державної власності, до сфери управління якого передбачається віднести майно, Мінфіном та Фондом державного майна.
Згідно зі п. 6 Порядку № 817 у разі відсутності протягом місяця пропозицій суб'єкта управління об'єктами державної власності, Мінекономрозвитку за результатами звернення відповідно до п. 4 цього Порядку готує за погодженням з Фондом державного майна та Мінфіном проект рішення КМУ про визначення суб'єктом управління: Фонду державного майна - у разі подальшої приватизації чи передачі в оренду майна (якщо законодавством не встановлено обмеження щодо приватизації чи передачі в оренду такого майна) або іншого суб'єкта управління об'єктами державної власності, сфера повноважень якого забезпечує цільове використання державного майна, що відповідно до законодавства не підлягає приватизації. У такому разі проект рішення КМУ погоджується із зазначеним суб'єктом.
У разі коли у позиціях заінтересованих суб'єктів управління об'єктами державної власності є розбіжності, Мінекономрозвитку в установленому законодавством порядку проводить узгоджувальні процедури для їх урегулювання.
З наявних в матеріалах справи листів Регіонального відділення ФДМ від 21.04.2020 року за № 14-08-01-04029 (а.с. 21) та від 05.10.2021 №11-08-03031 (а.с.24) вбачається, що були лише одне звернення до Геніївської сільської ради Чугуївського району (лист від 16.04.2020 № 05-08-01-03964) з проханням сприяти в вирішенні питання щодо пошуку нового потенційного зберігача. Також, було зазначено, що відповідно до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» регіональним відділенням вживаються заходи щодо включення зазначеного об'єкта в перелік об'єктів, які підлягають приватизації у 2020 році.
Відповідно до ч.5 ст.22 Господарського кодексу держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України).
Суд зазначає, що основною підставою задоволення позову є положення п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України - принципи добросовісності і справедливості та положення пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України.
Так, позов за своєю правовою суттю є вимогою про захист порушеного права щодо покладення витрат по утриманню майна на особу, яка не є власником цього майна, без належного правового врегулювання, чи відшкодування понесених витрат.
Цей позов не тільки не ґрунтується на прямих вказівках закону, але й опирається на категорії, які не мають правового визначення, не мають усталеної дефініції, і є контроверсійними щодо норм про режим власності.
В цілому, відповідальність за утримання державного майна несе держава, а конкретні органи, такі як ФДМУ, міністерства та інші органи виконавчої влади, здійснюють управління цим майном в межах своїх повноважень.
Відповідач (ФДМУ) у своєму відзиві посилається на те, що при укладенні Договору, ним передбачався повторний продаж майна, (яким згідно п.1.1 Договору зберігання є база відпочинку) для належного використання державного майна за цільовим призначенням у відповідності до діючого законодавства, на аукціоні у порядку, визначеному Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна».
При цьому з боку Відповідача не наведено жодного обґрунтування того, з яких підстав і в силу яких обставин у цьому спорі втрачає силу пряма норма Конституції України, зазначена у ч.3 ст. 13 - власність зобов'язує, і в силу якої норми законів про власність власник не повинен утримувати своє майно, а має перекласти цей обов'язок на сторонню особу - невласника (“Зберігача»).
При цьому, суд також зауважує, що Позивач не підпадає під поняття "професійного зберігача", тобто який здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності.
Суд вважає за доцільне звернути увагу на таку категорію цивільних правовідносин, як "добросовісність", що застосовується у судовій практиці, викладеної нижче.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право. (Постанова ВС від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17.)
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Про це зазначено в Постанові ВС від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц (провадження № 61-5521св20).
В Постанові ВС від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17 зазначене "Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту."
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. (Постанова ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Суд наводить практику Верховного Суду стосовно такого підходу як "зловживання правом".
Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права. (Постанова ВС від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19 (провадження № 61-11958св20).
Суд висновував, що Відповідач переклав свої обов'язки стосовно утримання майна на Позивача уклавши безстроковий договір зберігання державного майна не тільки безоплатно, без відшкодування понесених останнім витрат, на особу, яка не відповідає вимогам встановленим ч. 2 ст. 936 ЦК України.
Виникнення цивільного обов'язку утримання чужої речі не може відбуватися із посиланням на безоплатне зберігання особі, яка не отримує з цього прибутку, тобто не займається підприємницькою діяльністю (професійний зберігач).
Безпідставне покладення обов'язку утримання речі на невласника також суперечить принципу справедливості.
Посилання Відповідача на розділ 7 Договору, щодо відсутності строку закінчення дії даного договору порушує принцип правової визначеності щодо справедливості та ч. 3 ст. 938 ЦК України.
Частиною 3 статті 938 ЦК України встановлено, якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Суд також, звертає увагу, що Позивач неодноразово протягом дії договору (майже 7 років) виконуючи умови п. 6.1. Договору звертався до Відповідача про розірвання даної угоди, намагаючись вирішити питання шляхом перегорів між сторонами.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Також, частиною третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Суд звертає увагу, що у коментованій статті 3 ЦК України викладені поняття "справедливість", "добросовісність", які суд вважає за доцільне цитувати нижче:
"8.2. Сутність поняття «справедливість» тісно пов'язана з походженням самого права, а тому загальна засада справедливості в тексті коментованої статті фактично являє собою нормативно закріплену вимогу до ЦК чи іншого акта цивільного законодавства про їх відповідність праву. Тобто цивільний закон має бути справедливим, відповідати праву.
На підтвердження останньої тези в підп 4.1 Рішення КСУ від 02.11.2004 р. вказано таке: «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення». (Рішення КСУ від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м'якого покарання. Законодавство України / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04#Text.)
8.3. Щодо такої загальної засади, як справедливість, то судова практика її застосовує поряд із добросовісністю.
Так, КЦС ВС відзначив, зокрема, таке: «справедливість та добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення». (Постанова КЦС ВС від 26.06.2019 у справі №128/2164/16-ц. Єдиний державний реєстр судовихрішень. URL: http://www.reyestr.gov.ua/Reviev/82885440.)
8.4. Поняття добросовісності не є новелою цивільного права, підтвердженням чого є навіть радянський період її розвитку, якому була відома особа добросовісного набувача.
У сучасному розумінні під «добросовісністю» продовжує розумітися перш за все відповідна характеристика дій учасника цивільних відносин, який здійснює належні йому права з урахуванням існуючих меж та обмежень, не порушує права інших учасників цивільних відносин, вчинює дії, спрямовані на мінімізацію негативних наслідків своїх дій, тощо.
Прикладами легального застосування поняття «добросовісності» є статті 388-390 ЦК щодо добросовісного набувача, ч. 2 ст. 616 ЦК щодо недобросовісності в діях кредитора.
Поняття добросовісності в судовій практиці застосовується й окремо від засад справедливості та розумності.
Так, КЦС у справі про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним та визнання права власності на квартиру зазначено, зокрема, таке: «…добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватись таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ними ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті» (Постанова КЦС ВС від 16.01.2019 у справі №521/17654/15-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.gov.ua/Reviev/81020254.)
На підставі вищезазначеного, суд дійшов висновку, що з боку Відповідача вчинюються порушення прав Позивача, як Зберігача за Договором зберігання державного майна, оскільки перший не здійснює протягом тривалого часу дій з майном переданим на зберігання для подальшої "реалізації", не укладає з Позивачем додаткових угод для поліпшення становища його, як Зберігача, не завдаючи шкоди у вигляді понесених Позивачем збитків щодо утримання майна - бази відпочинку "Сонячна галявина", які не відшкодовуються та не компенсуються.
Суд вважає за доцільне зазначити, що розірвання Договору зберігання державного майна №117 від 27.12.2018 не порушить права Відповідача та захистить порушене право Позивача, що призведе до уникнення негативних наслідків у вигляді завдання шкоди - понесення Позивачем власних коштів на утримання невласного майна, без належного відшкодування, а також не отримуючи з цього прибутку.
Відповідно до положень частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення дій, які порушують право шляхом припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Суд зауважує, що поведінка Відповідача, який протягом тривалого часу не вживав будь-яких заходів щодо врегулювання спору, відповідно якого був обізнаним про існування такого порушення і не міг не знати про наявне порушення та вчинення відповідних дій, не здійснював жодного належного правового врегулювання, що слід кваліфікувати як очевидне порушення Відповідачем принципу добросовісності, на якому ґрунтується доктрина “venire contra factum proprium».
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи те, що суд задовольнив позовні вимоги, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на Відповідача.
З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, великий обсяг поданих документів та доказів, перебої зі світлом, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 19 червня 2025 року у справі №922/971/25 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити повністю.
Розірвати Договір зберігання державного майна № 117 від 27 грудня 2018 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (адреса: 61057, місто Харків,, Театральний Майдан, 1, код ЄДРПОУ 44223324) та Фермерським господарством "Альянс" (адреса: 63450, Харківська область, Зміївський район, село Роздольне, вул. Молодіжна, 1-а, код ЄДРПОУ 31374476).
Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (адреса: 61057, місто Харків,, Театральний Майдан, 1, код ЄДРПОУ 44223324) на користь Фермерського господарства "Альянс" (адреса: 63450, Харківська область, Зміївський район, село Роздольне, вул. Молодіжна, 1-а, код ЄДРПОУ 31374476) суму судового збору у розмірі 2 422,40 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Повне рішення складено "07" липня 2025 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін