Справа № 640/25504/21
04 липня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Катаєвої Е.В., розглянувши у письмовому провадженні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул.Грушевського, 5) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
09.09.2021 року до Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України, в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року визнати протиправною; зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року; зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 01 серпня 2014 року по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Федорчук А.Б.) від 21.09.2021 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Федорчук А.Б.) від 08.10.2021 року відкрито провадження у справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
На виконання положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом ДСА України від 16.09.2024 №399, цю справу №640/25504/21 передано на розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
Справа надійшла до Одеського окружного адміністративного суду 01.04.2025 року та згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями передана на розгляд головуючому судді Катаєвої Е.В.
Ухвалою суду від 07.04.2025 року прийнято до провадження справу та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою суду від 04.07.2025 року відмовлено в задоволенні клопотань представника відповідача про залишення позову без руху та про залучення співвідповідача по справі.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_2 з 04.12.2013 до 01.08.2014 року. За вказаний проміжок часу не використала 20 календарних днів щорічної основної відпустки.
Позивачка зазначила, що при звільненні звернулась до відповідача із заявою від 01.06.2021 року про виплату компенсації за невикористану частину щорічної відпустки, за результатом розгляду якої відповідач листом від 24.06.2021 №15/26-2021/207895 відмовив у задоволенні заяви, з підстави, що народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Позивачка вважає такі дії відповідача протиправними, оскільки її прийнято та звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України. Тобто вона перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем, а не з народним депутатом України.
Грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті їй у день її звільнення. При цьому, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України. Відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.
Крім того, оскільки предметом позову є вимоги, задоволення яких прямо залежить від визнання судом протиправності у діях відповідача, відповідач повинен понести відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену ч.1 ст.117 КЗпП України, а саме, виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 01.08.2014 року по день фактичного розрахунку.
Представник відповідача подав до Окружного адміністративного суду міста Києва та до Одеського окружного адміністративного суду відзиви на позов, у яких просив відмовити в задоволенні позову з наступних підстав.
Роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта є народний депутат України, який особисто здійснює підбір помічників-консультантів та самостійно розподіляє місячний фонд заробітної плати між помічниками-консультантами в межах загального фонду, а також несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень та дій. В свою чергу, Апарат Верховної Ради України лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між помічником-консультантом і народним депутатом України.
Представник зазначає, що з ОСОБА_1 проведено повний розрахунок, а також нарахована премія за рахунок коштів, які залишалися фонді для виплати заробітних плат помічникам-консультантам народного депутата України ОСОБА_2 . Водночас, в матеріалах справи міститься подання народного депутата України ОСОБА_2 з проханням не виплачувати при звільненні компенсацію за невикористану відпустку, зокрема, помічнику-консультанту ОСОБА_1 .
Оскільки фактичним розпорядником коштів є народний депутат, позовні вимоги в частині нарахування та виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки є необґрунтованими.
Також представник відповідача зазначив про необґрунтованість позовних вимог в частині виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації, оскільки на дату звільнення у 2014 році між ОСОБА_3 та відповідачем не існувало спору про розмір належних позивачці сум щодо виплати компенсації за невикористану щорічну основну відпустку. Позивачкою при звільненні не порушувалось питання про виплату їй компенсації за всі дні невикористаної відпустки, вона не зверталася у 2014 році до відповідача в вимогою про здійснення таких виплат.
Справа розглянута в письмовому провадженні.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 . Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України №9848 від 12.12.2013 зарахована з 04.12.2013 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу», встановлено заробітну плату в сумі 2100 грн на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_4 від 09.12.2013 та заяви ОСОБА_1 від 04.12.2013.
Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України №9905 від 17.12.2013 ОСОБА_1 за її згодою з 12.12.2013 року переведена на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця. Підстава прийняття - подання народного депутата України ОСОБА_4 від 12.12.2013 та заяви ОСОБА_1 від 12.12.2013.
У 2013 році позивачка використала щорічну основну відпустку у період з 02.07.2013 по 31.07.2013 року, що підтверджується Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України №6351 від 25.06.2013 року «Про надання відпусток помічникам-консультантам народних депутатів України» та додатком до нього.
01.08.2014 року ОСОБА_1 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 . Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України №4203 від 14.08.2014 на підставі подання народного депутата України ОСОБА_4 від 11.08.2014.
Пунктом 2 цього Розпорядження визначено Відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 20 календарних днів невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до ст.34 Закону України «Про статус народного депутата України».
Водночас, в матеріалах справи наявне подання народного депутата України ОСОБА_2 (без номеру та дати), в якому він просив при звільненні його помічників-консультантів, зокрема ОСОБА_1 , не виплачувати компенсацію за невикористану відпустку.
01.06.2021 року позивачка звернулась до відповідача із заявами (реєстраційні №184950/534905 та 184929/534886) щодо виплати, зокрема, компенсації за невикористану відпустку.
За результатом розгляду заяв листом від 24.06.2021 року №15/26-2021/207895 Апарат Верховної Ради України повідомив позивачку, що при звільненні 01.08.2014 року відповідно до подання народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_2 їй не нараховувалася та не виплачувалася компенсація за невикористану основну щорічну відпустку. Отже відсутні підстави для здійснення нарахування та виплати такої компенсації.
Позивачка, вважаючи, що їй повинна бути виплачена компенсація за невикористану основну щорічну відпустку, звернулася до суду з даним позовом.
Згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Закон України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 №2790-XII (далі Закон №2790-XII; у редакції від 07.06.2014 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.34 Закону №2790-XII народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно з ч.3 ст.34 Закону №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Пунктом 1 Роздіу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769 (далі Положення №769) визначено, що Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
У сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат Верховної Ради України, зокрема, організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України (п.п.23 п.7 розділу ІІ Положення №769).
Питання правового регулювання трудових відносин з помічниками-консультантами народних депутатів було предметом судового розгляду у Верховному Суді.
У постанові від 08.08.2024 у справі №640/14569/21 Верховний Суд дійшов висновку, що саме на Апарат ВРУ були покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, й саме Апарат ВРУ здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам. Окрім того, приписи ст.34 Закону №2790-XII не покладають на народного депутата України обов'язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам.
Верховний Суд дійшов висновку, що позивач, який працював на посаді помічника-консультанта народних депутатів України за умовами строкового трудового договору на постійній основі з поширенням дії Закону України «Про державну службу», а в подальшому без такого поширення (патронатна служба) і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ, перебував у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народними депутатами України.
Згідно з ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підставі ч.5 ст.242 КАС України суд враховує правові висновки Верховного Суду та вважає, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України ОСОБА_2 .
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону №2790-XII.
Частиною 3 статті 34 Закону №2790-XII передбачено, що народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Народний депутат має право у межах загального фонду, виділеного йому для оплати праці помічників-консультантів та не використаного ним для цієї мети, сплачувати визначені договорами чи угодами роботи, послуги, пов'язані із здійсненням депутатських повноважень (ч.4 ст.34 Закону №2790-XII).
Відповідно до ч.1 ст.21 КЗпП України (в редакції від 08.06.2014 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з ч.4 ст.1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі Положення №379/95-ВР; в редакції від 13.06.2012 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад.
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування (ч.5 ст.1.1 Положення №379/95-ВР).
Помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням (ч.7 ст.1.1 Положення №379/95-ВР).
Відповідно до ч.2 ст.2.2 Положення №379/95-ВР на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Відповідно до ст.4.1. Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Згідно з ч.1 ст.4.4 Положення №379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 у справі №8-рп/202 правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу» не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Отже, до правовідносини щодо виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України застосуванню також підлягають норми КЗпП України та Закону України «Про відпустки».
Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєве важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі Закон №504/96-ВР; в редакції від 09.12.2012 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно із ч.3 ст.2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: - гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; - забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
За змістом ч.1,4 ст.24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення ч.1,4 ст.24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями ч.1, 4 ст.83 КЗпП України.
З системного аналізу вищенаведених положень законодавства суд дійшов висновку, що підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
При цьому, виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону №504/96-ВР та КЗпП України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Оскільки суд дійшов висновку, що позивачка перебувала у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Правова позиція Верховного Суду зі спірного питання є сталою та послідовною, викладена у постановах від 21.03.2023 у справі №640/11699/21, від 29.03.2023 у справі №640/24361/19, від 11.04.2023 у справі №640/19047/21, від 15.08.2023 у справі №640/25691/21 та від 08.08.2024 у справі №640/14569/21, у яких вказано, що установивши, що відповідач усупереч вимогам законодавства не виплатив при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України грошову компенсацію за всі невикористані дні відпусток, наявні правові підстави для зобов'язання Апарату ВРУ нарахувати і виплатити відповідну грошову компенсацію.
Враховуючи вищевикладене, суд уважає що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачці грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року.
Суд вважає, що порушені права позивачки підлягають захисту шляхом зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачці грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року.
Щодо позовних вимог про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку з несвоєчасною виплатою компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ст.117 КзПП України, в редакції до 19.07.2022, в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ст.117 КзПП України, в редакції після 19.07.2022, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.
Враховуючи те, що станом на день розгляду справи відповідачем не нараховано та не виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, то права позивачки в частині невиплати їй середнього заробітку за час затримки розрахунку не порушені. Оскільки відсутній день фактичного розрахунку з працівником позовні вимоги в цій частині є передчасними, однак позивачка не позбавлена права звернутися до суду в разі порушення її прав.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 76 КАС України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує, відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Згідно з ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Позивачкою за подання до суду цього позову сплачено судовий збір у розмірі 908 грн, що підтверджується квитанцією №0.0.2259010894.1 від 09.09.2021 року.
Верховний Суд у постанові від 15.08.2023 у справі №640/25691/21 зазначив, що позивачем при зверненні до суду з цим позовом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не визначалася, то ставка за вимогу майнового характеру обчислюється із її мінімального розміру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 908 грн, яка і була сплачена позивачкою. Водночас позивачка відповідно до норм указаного Закону звільнена від сплати судового збору в частині заявлених нею позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані дні відпусток.
Оскільки судовий збір по цій справі сплачено позивачкою за позовні вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, у задоволенні яких судом відмовлено, суд дійшов висновку про відсутність підстав для розподілу судових витрат.
Керуючись ст. ст. 2, 5, 6, 7, 9, 242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5, код ЄДРПОУ 20064120) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04 грудня 2013 року до 01 серпня 2014 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили у порядку ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст. 295-297 КАС України.
Суддя Е.В. Катаєва