24 квітня 2025 рокуСправа №826/10239/17
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
15.08.2017 року до Окружного адміністративного суду м. Києва надійшла позовна заява громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві, в якій позивач з урахуванням уточненого позову просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №330-17 від 21 липня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовної заяви зазначається, що позивач маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з релігійних причин, не може повернутись до країни свого походження - Узбекистан. Так, позивачем було подано до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій останнім було наведено всі причини через які йому та його родині довелось покинути країну свого походження в пошуках притулку. Проте, на переконання позивача, відповідач взагалі не поцікавившись ситуацією у країні його походження та не зважаючи, що такі дані були наведені позивачем у його заяві-анкеті, прийняв рішення №330-17 від 21 липня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі відсутності умов, передбачених п.п. 1 і 13 ч.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Вважаючи таке рішення необґрунтованим та протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року було відкрито провадження у справі №826/10239/17, ухвалено закінчити підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні на 20 грудня 2017 року о 10 год. 00 хв.
Крім того вказаною ухвалою суду було залучено до участі у справі №826/10239/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві.
14 грудня 2017 року до Окружного адміністративного суду міста Києва від Державної міграційної служби України надійшли заперечення на адміністративний позов, в яких відповідач позовні вимоги не визнає, просить у задоволенні позову відмовити. Так, з метою виявлення додаткової інформації, необхідної для оцінки справжності фактів, повідомлених позивачем в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.11.2016 з позивачем було проведено співбесіди від 02.12.2016 р., 28.12.2016 р., 14.04.2017 р. відповідно до яких було встановлено наступне. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Узбекистан, народився в м. Самарканд, одружений, має 5 дітей, які наразі перебувають на території України разом із заявником, освіта - середня, за віросповіданням - іслам (суніт). Залишив Узбекистан 02.02.2004, легально скориставшись повітряним транспортом. На підтвердження своєї особи надав нотаріально засвідчену копію паспортного документа громадянина Республіки Узбекистан НОМЕР_1 . На момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України перебував нелегально. Заявник звернувся до органів міграційної служби України вперше. До органів міграційних служб інших країн не звертався. У заяві-анкеті від 22.11.2016 заявник повідомив, що не може повернутися до країни походження через переслідування релігійного та політичного характеру, а саме: у звинуваченні заявника в участі в партії «Хізб ут-Тахрір». Іноземець повідомив, що в країні громадянської належності його звинуватили та об'явили в розшук за ч.3 ст. 159 (посягання на конституційний лад), ч. 1 ст. 244 (масові заворушення) КК Узбекистану. Заявник повідомив, що у випадку його повернення у країну походження він побоюється бути підданим катуванням. У своїй заяві-анкеті від 22.11.2016 заявник зазначив, що не може повернутися до країни походження через переслідування владою Республіки Узбекистан та звинувачення за участь в міжнародній ісламській політичній партії Хізб ут-Тахрір. Іноземець в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 22.11.2016 вказав, що в 2015 році йому стало відомо про оголошення його в розшук за участь в організації Хізб ут-Тахрір, зберігання забороненої літератури, а також за спроби повалення влади в Республіці Узбекистан в 2003-2004 роках. При цьому відповідачем наголошено, що під час проведення співбесід встановлено, що заявник не бажає повертатись в країну свого громадянства через побоювання відповідальності за вчинені ним дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Республіки Узбекистан. Зазначені причини, небажання повертатися ОСОБА_1 не мають конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем, або підґрунтя для визнання особою, яка потребує додаткового захисту.Заявник не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Аналіз матеріалів особової справи ОСОБА_1 в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та ч. 1 статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Отже, заявник не надав обґрунтованих тверджень щодо побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, інформації, наданої заявником, недостатньо для прийняття позитивного рішення за заявою при відсутності фактів, доказів та підстав.
19 грудня 2017 року Окружного адміністративного суду міста Києва від представника позивача надійшло клопотання про приєднання доказів, яким було долучено роздруківку списку людей, яких розшукують в Узбекистані, в якому знаходиться і родина позивача.
19 грудня 2017 року Окружного адміністративного суду міста Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої останній підтримав позовні вимоги з зазначенням тотожних аргументів та доводів, а також додатково зауважив про недоліки, які були під час проведення у ДМС співбесід та про те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України.
Відповідно до довідки секретаря судового засідання Вовк І.Р. від 20 грудня 2017 року, судове засідання у справі №826/10239/17 було відкладено.
Наступне судове засідання призначено на 19.01.2018 о 10:40 год.
У судовому засідання 19.01.2018 року було відкладено розгляд справи до 23.02.2018 року на 11:00 год.
У судовому засіданні 23.02.2018 року усною ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання було вирішено розглядати справу №826/10239/17 в порядку письмового провадження, а судове рішення буде виготовлено на піставі наявних у матеріалах справи доказів, відповідно до ч. 6 ст. 128 КАСУ.
03 листопада 2020 року до Окружного адміністративного суду міста Києва від Офісу Генерального прокурора надійшов лист №19/2/1-101617вих-20 від 29.10.2020 р.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі Закон № 2825-IX) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України №2825 Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали адміністративної справи №826/10239/17.
17.02.2025 на адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшли матеріали адміністративної справи №826/10239/17.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2025 адміністративна справа розподілена судді Луніній О.С. для розгляду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року, прийнято матеріали справи №826/10239/17 та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
10 березня 2025 року до суду через підсистему «Електронний суд» від Державної міграційної служби України надійшли додаткові пояснення, відповідно до яких було, зокрема, повідомлено, що за обліками інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «АРКАН», ОСОБА_1 02.03.2022 року через пропускний пункт контролю «Краківець» виїхав за межі України і на час розгляду справи на території України не повертався.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п.8 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним уважається строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального і процесуального права.
Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 257, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про таке.
ОСОБА_1 є громадянином Республіки Узбекистан, що підтверджується паспортом типу Р серії № НОМЕР_1 , виданим 28.06.2001 року.
22.11.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві з заявою анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
09.03.2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві складено Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (справа №2016KYIV0113), яким, зокрема, передбачено, що відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку із встановленням відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, вважаю за доцільне рекомендувати Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потре ує додаткового захисту, громадянину Республіки Узбекистан, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та його неповнолітнім дітям: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
24.04.2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві складено Додаток до Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (справа №2016KYIV0113), яким, зокрема, передбачено, що відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку із встановленням відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, вважаю за доцільне рекомендувати Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потре ує додаткового захисту, громадянину Республіки Узбекистан, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та його неповнолітнім дітям: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
21.07.2017 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №330-17
Позивач, не погодившись з правомірністю рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку таким доводам сторін, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повиннапротягом п'яти робочих днівзвернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повиннабез зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-Vза змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повиннанадати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Разом із тим відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов'язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, їх розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Відповідно до міжнародних рекомендацій, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які чинять суттєві перешкодам для заявників та суттєво порушують можливості для життя, роботи, навчання тощо.
Судом встановлено, що позивачем не наведено конкретних фактів дискримінаційного ставлення до нього, яке б могло бути кваліфіковане як переслідування за ознаками національності чи політичних переконань.
Так, у заяві-анкеті від 22.11.2016 ОСОБА_1 повідомив, що не може повернутися до країни походження через переслідування релігійного та політичного характеру, а саме: у звинуваченні заявника в участі в партії «Хізб ут-Тахрір». Іноземець повідомив, що в країні громадянської належності його звинуватили та об'явили в розшук за ч.3 ст. 159 (посягання на конституційний лад), ч. 1 ст. 244 (масові заворушення) КК Узбекистану. Заявник повідомив, що у випадку його повернення у країну походження він побоюється бути підданим катуванням.
У своїй заяві-анкеті від 22.11.2016 ОСОБА_1 зазначив, що не може повернутися до країни походження через переслідування владою Республіки Узбекистан та звинувачення за участь в міжнародній ісламській політичній партії Хізб ут-Тахрір. Іноземець в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 22.11.2016 вказав, що в 2015 році йому стало відомо про оголошення його в розшук за участь в організації Хізб ут-Тахрір, зберігання забороненої літератури, а також за спроби повалення влади в Республіці Узбекистан в 2003-2004 роках.
Під час співбесіди від 28.12.2016, ОСОБА_1 зазначив, що він віросповідає іслам. Завдяки інформації по країні походження стає очевидним, що у Республіці Узбекистан переважна більшість населення країни віросповідає релігію ісламу за течією «суніт», тобто релігію прихильником якої є заявник тому стає очевидним, що заявник, стверджуючи про причини виїзду з країни походження, а саме релігійні переконання, створює штучні причини, що посприяли виїзду іноземця з країни громадянської належності.
Твердження ОСОБА_1 стосовно такого елементу заяви як релігійне переслідування у країні походження носять неоднозначний та непереконливий характер. Інформація, яку надає іноземець не має підтверджуючих фактів. Тому слід зазначити, що заявник не зміг довести та обґрунтувати факт наявності релігійного переслідування у країні походження.
На додатковій співбесіді від 14.04.2017, ОСОБА_1 повідомив, що вчення організації полягало у пізнанні Бога, ісламу. Хізб ут-Тахрір, яка за словами іноземця, проповідувала іслам та призивала до ісламу. В 1999 році він відвідував уроки, які проводила дана організація та брат дружини ОСОБА_6 . ОСОБА_1 викликали до органів СНБ, прокуратури та кримінального розшуку з метою дізнатися, чим займається та яку літературу читає. Заявник вказав, що хоча і не був членом даної організації, проте не був і противником цієї організації.
Крім того, відповідачем було також встанволено, що в Республіці Узбекистан з 1999 року проводиться боротьба із членами терористичної організації Хізб ут-Тахрір, лідери якої були притягнуті до відповідальності, дехто відмовлявся від членства даної організації. «Хізб ут-Тахрір» в Республіці Узбекистану є терористичною.
На додатковій співбесіді 14.04.2017 ОСОБА_7 зазначив, що після смерті його товариша, який був членом організації Хізб ут-Тахрір, в лютому 2004 році він вирішив залишити Республіку Узбекистан, оскільки побоювався за своє життя.
При цьому на співбесіді від 02.12.2016 іноземцем була повідомлена інша причина виїзду за межі країни походження, а саме: виїхав на заробітки до м. Москва РФ. Позивач спростовує зазначену інформацію на співбесіді 14.04.2017, зазначаючи, що фінансове становище родини було задовільне, адже заявник орендував маленький магазин, в якому продавав м'ясо.
Враховуючи вищезазначену інформацію, відповідачем було встановлено, що ОСОБА_1 був причетний до міжнародної ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір, оскільки ще в 1999 році неодноразово відвідував уроки даної організації, він був знайомий з багатьма членами цієї організації та після того, як в 2004 році Республіці Узбекистан розпочалося переслідування та ув'язнення членів Хізб ут-Тахрір, ОСОБА_1 вчинив дії, які визначені Кримінальним кодексом Республіки Узбекистан неправомірними та залишив країну походження виїхавши до Російської Федерації, небажаючи нести покарання за свої вчинки та дії.
В анкеті від 22.11.2016 іноземець зазначив, що в 2004 році СО УСНБ по Самаркандській області Республіки Узбекистан він був притягнений як обвинувачений та оголошений в розшук, проти заявника порушено кримінальну справу за статтями ч. 3 ст. 159 (посягання на конституційний лад), ч. З ст. 244-1 (Виготовлення, зберігання, розповсюдження або демонстрація матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та громадському порядку) та за ч. 1 ст. 244-2 (Створення, керівництво, участь у релігійних екстремістських, сепаратистських або інших заборонених організаціях) КК Республіки Узбекистан.
В 2004 році іноземець залишає країну громадянської належності та виїздить до РФ з метою заробітку, а через рік до нього приїздить родина, хоча в країні походження родини жила задовільно. В РФ заявник проживає досить тривалий період - 11 років, за цей час працював таксистом, а потім мав власне кафе та автосервіс.
Позивач повідомив, що лише 2015 році, проживаючи на території РФ, йому стало відомо, що в Республіці Узбекистан він розшукується компетентними органами для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 3 ст. 159 (посягання на конституційний лад), ч. 1 ст. 244 (масові заворушення) та за ч. 1 ст. 244-2 (Створення, керівництво, участь у релігійних екстремістських, сепаратистських або інших заборонених організаціях) Кримінального кодексу Республіки Узбекистан.
Також під час додаткової співбесіди від 14.04.2017 ОСОБА_1 зазначив, що його почали переслідувати спецслужби Узбекистану на території РФ. В знайомих іноземця запитували про його місце знаходження, однак особисто до іноземця ніхто не приходив. Після чого було вирішено відправити родину до України.
Однак, на співбесіді від 14.04.2017 іноземець повідомив, що про відкриту на батьківщині кримінальну справу він дізнався в України, коли був затриманий співробітниками СБ України. Також він зазначив, що кримінальну справу було відкрито в 2005 році, матеріали кримінальної справи іноземець обіцяв надати, проте на момент написання рекомендаційного висновку документи надані не були.
Враховуючи вищезазначене спостерігається надання іноземцем неправдивої інформації про те, що про розшук та кримінальну справу він дізнався після затримання працівниками СБ в Україні, оскільки під час співбесіди від 14.04.2017 заявник вказав, що в 2015 прибув до України нелегально, тому що боявся перетину кордону через оголошення його в розшук. Тобто шукач володів інформацією щодо його розшуку та кримінальної справи.
Відповідно до ухвали Печерського районного суду м. Києва від 24.09.2016 було встановлено: « ОСОБА_8 злочин, передбачений ч. З ст. 159 (посягання на конституційний лад) КК Республіки Узбекистан відповідає злочину, передбаченому ч. 2 ст. 109 КК України, а злочин, передбачений ч. 1 ст. 244 (масові заворушення) КК Республіки Узбекистан відповідає злочину, передбаченому ч. 1 ст. 294 КК України.» (о/с, ст. 53).
Отже, враховуючи зазначене, що вчинені заявником злочини в країні походження відповідно до законодавства, як Узбекистану, так і України, вважаються екстрадиційними.
Згідно листа Головного управління СБУ в м. Києві та Київській області від 21.02.2017 № 51/1/2-1616, підтверджується перебування в розшуку громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вчинення терористичних актів в країні походження. Для перебування на території України іноземець використав підроблені документи, що посвідчують особу.
Вищезазначене свідчить про той факт, що заявник підшукує шляхи легалізації на території України, в тому числі шляхом набуття статусу біженця за фіктивними підставами.
Одним із варіантів легалізації на території України іноземець використав народження дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яка є громадянкою України. Крім того, 15.04.2015 Шевченківським РВ ГУДМС України в м. Києві була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 дружина заявника ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Проте, самого іноземця разом із іншими дітьми документовано не було.
Аналізуючи матеріали справи, відповідач дійшов висновку, що заявник не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинені ним дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Республіки Узбекистан. Зазначені причини, небажання повертатися ОСОБА_1 не мають конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем, або підґрунтя для визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 56, 59 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, які рятуються від кримінального переслідування або покарання за такі злочини, не є біженцями.
Слід зазначити, що екстрадиція сама по собі не становить порушення ст. З Женевської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Для Конвенції є характерним пошук справедливої рівноваги між потребами, пов'язаними із загальними інтересами суспільства, і вимогами захисту основних прав людини. Разом зі спрощенням процедур перетинання державних кордонів до глобальних міжнародних масштабів зростає й злочинність. Саме тому в інтересах світового суспільства необхідно, щоб особи, яких підозрюють у вчиненні злочинів і які переховуються за кордоном, поставали перед правосуддям. І, навпаки, створення умов для безпечного перебування для втікачів є не тільки небезпечним для держави, зобов'язаної забезпечувати захист особі, але також сприяє підриву основ екстрадиції.
Крім того, суд бере до уваги зауваження відповідача, що за злочин, інкримінований ОСОБА_1 не передбачено покарання у вигляді смертної кари, тому відповідний елемент серйозної шкоди, який міститься у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не підлягає дослідженню та аналізу.
Отже, зібрані органами ДМС матеріали не підтверджували жодним чином доводи позивача про те, що на території Узбекістану існує реальна небезпека його життю та здоров'ю.
Під час ухвалення рішення судом враховується правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 04.02.2025 по справі №420/23635/23.
При цьому, судом також вкаховується, твердження відповідача, що за обліками інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «АРКАН», ОСОБА_1 02.03.2022 року через пропускний пункт контролю «Краківець» виїхав за межі України і на час розгляду справи на території України не повертався.
На підставі вищевикладеного, з урахуванням всіх обставин справи, суд прийщов до висновку, що позовні вимоги громадянина Узбекистану ОСОБА_1 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Решта доводів позивача висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Позивач вмотивованих доводів на підтвердження позову не надав, натомість відповідач виконав покладений на нього ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок, а саме довів правомірність своїх дій, чим спростував твердження позивача про порушення його прав та інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі вищевикладеного, розглянувши справу на підставі наданих доказів, суд висновує, що адміністративний позов позивача є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що позивачу було відмовлено у задоволені позовних вимог, а отже відповідно до ст.139 КАС України сума сплаченого судового збору останньому не повертається.
Керуючись ст. ст. 72-74, 77, 241-246, 250, 260-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні позовної заяви громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.С. Луніна