справа 752/26562/18 головуючий у суді І інстанції Колдіна О.О.
провадження № 22-ц/824/3901/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
24 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Клочай Наталією Іванівною на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,-
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 11 листопада 2013 року він надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 2 972 837 дол. США, строком повернення не пізніше 31 грудня 2015 року.
10 червня 2015 року він надав у позику ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 40 000,00 дол. США, строком повернення - на першу його вимогу.
27 листопада 2015 року він звернувся до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів у розмірі 40 000,00 дол. США у строк до 04 грудня 2015 року, яку відповідач не виконав.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 зобов'язань щодо повернення боргу не виконав, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача заборгованість за договорами позики у загальному розмірі 3 012 837,00 дол. США, що в еквіваленті становить 83 868 644,00 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким рішенням суду першої інстанції, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Клочай Наталія Іванівна 14 червня 2023 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 квітня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги обґрунтувала тим, що в матеріалах справи містяться боргові розписки, зміст яких відповідає вимогам, які ставляться до договору позики, їх оригінали досліджувалися судом першої інстанції.
Відповідач не оскаржував чинність даних договорів позики, більше того, він підтвердив в судовому засіданні, що на них міститься саме його підпис.
Також ОСОБА_2 не заперечував факт отримання грошових коштів від ОСОБА_1 .
До того ж пояснення відповідача, що він звертався до правоохоронних органів за захистом своїх прав із заявою щодо примушення його до укладення боргових розписок, не знайшло свого підтвердження належними та допустимими доказами. Як зазначив сам відповідач, кримінальне провадження не було відкрито. Це є прямим та беззаперечним свідченням відсутності складу злочину, на який вказував Відповідач в своїй заяві.
Суд дійшов помилкового висновку, що грошові кошти не передавались позивачем відповідачу. Окрім того, суд неправильно трактував пояснення позивача, який нібито не заперечував проти цього факту.
Посилання суду на той факт, що грошові кошти, які зазначені у розписці від 11 листопада 2013 року, були передані не того ж дня, а починаючи з 2011 року частинами, то з цього приводу слід зазначити, що передача ОСОБА_1 у борг ОСОБА_2 коштів частинами до моменту написання розписки, жодним чином не впливає на обов'язок останнього повернути ці кошти у строк, встановлений розпискою, а саме до 31 грудня 2015 року.
Зазначення в розписці від 11 листопада 2013 року того, на що підуть взяті в борг кошти, також не має правового значення для правильного вирішення цього спору, оскільки не впливає на виконання чи невиконання ОСОБА_2 зобов'язання за договором позики.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2023 року змінено в частині вирішення позовних вимог про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 40 000,00 дол. США, шляхом викладення мотивувальної частини судового рішення у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Клочай Наталія Н.І., задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. А тому передчасно посилалися як на підставу для відмови у стягненні заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року на те, що грошові кошти не були отримані відповідачем у день складення розписки, а також, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошових коштів. У справі, яка переглядається, незважаючи на текст розписки від 11 листопада 2013 року і те доповнення до неї, як позивач так і відповідач надавали пояснення про залучення коштів для спільного бізнес-проекту. Це слідує із зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 235-241 ), із заяви (т. 1, а.с. 243-249), в якій ОСОБА_1 зазначає про спільний бізнес-проект зі ОСОБА_2 . У зазначених письмових доказах також йдеться про оформлення бізнесово-партнерських відносин, укладення угоди акціонерів й залучення інвестицій. Не заперечував і ОСОБА_1 у касаційній скарзі, але вказував, що договірні відносини належним чином не виконані. Ці документи наявні у справі (т. 3, а.с 1-18). Їх взаємозв'язок апеляційний суд належним чином не дослідив. Більше того, ОСОБА_1 у відзиві на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 по суті не оспорював наявність бізнес-проекту спільного, але оспорював розмір часток ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у придбаній кіпрській компанії (т. 4, а. с. 156-160).
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року, суд апеляційної інстанції належно не перевірив доводів сторін, не дослідив зібрані у справі докази, не встановив справжню природу правовідносин й дійсного змісту складеної відповідачем розписки від 11 листопада 2013 року, у якій він, зокрема, зазначив, що отримав від позивача грошові кошти у сумі 2 972 837,00 дол. США на реалізацію проекту будівництва заводу щодо збагачення залізної руди в Індії та що зазначена сума боргу буде повернута позивачу після залучення інвестора для реалізації цього проекту, але не пізніше 31 грудня 2015 року, а тому дійшов передчасного висновку про те, що складена ОСОБА_2 розписка від 11 листопада 2023 року не підтверджує виникнення між сторонами позикових правовідносин.
Крім того, суду апеляційної інстанції необхідно з'ясувати на якій стадії знаходиться кримінальна справа, якщо заявлений то коли і з яких правових підстав (позика чи шкода, чи інші зобов'язання) цивільний позов.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому зсіданні представниця ОСОБА_1 - адвокатка Клочай Наталія Іванівна доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.
У судове засідання апелянт Скосар І.Є. не з'явився, причин неявки суду не повідомив, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку.
24 червня 2025 року адвокат Мірошник О.М., діючи в інтересах ОСОБА_2 , подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з відрядженням у інший регіон України, проте доказів на підтвердження зазначеного до клопотання не долучено.
Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (статті 240 ЦПК України).
Також ЄСПЛ виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (рішення у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
Колегія суддів враховує, що розумні строки судового розгляду є невід'ємним елементом права на справедливий суд, а невиправдано тривалий розгляд справи, без достатніх на те підстав, призводить до перебування сторін у стан правової невизначеності.
Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неповажними причин неявки ОСОБА_2 та його представника в судове засідання, а неявку такою, що не перешкоджає розгляду справи по суті, та з огляду на належне повідомлення про судове засідання цих учасників справи, нереалізовану можливість заявити клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, з урахуванням категорії справи, строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи по суті за їх відсутності, на підставі наявних у справі доказів.
Заслухавши думку учасниці справи, яка прибула в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 11 листопада 2013 року ОСОБА_2 склав письмову розписку, згідно з якою він взяв у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 2 972 837 дол. США на реалізацію проекту будівництва заводу по збагаченню залізної руди в Індії. Зазначена сума боргу буде повернута ОСОБА_1 після залучення інвестора на реалізацію зазначеного проекту, але не пізніше 31 грудня 2015 року. Сума коштів може бути повернута достроково або змінена за згодою сторін.
Грошові кошти відповідач позивачу не повернув.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд. При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Суд першої інстанції встановив, що грошові кошти ані 11 листопада 2013 року, ані 10 червня 2015 року позивач відповідачу не передавав, зазначивши, що кошти передавалися протягом 2011-2012 років частинами, дати передання грошових коштів та точного розміру сум, які передавалися, назвати він не може. За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність розписок, підписаних ОСОБА_2 , не свідчить про укладення між сторонами договорів позики, оскільки кошти при підписанні таких договорів не передавалися, встановити точну дату та розмір переданих коштів не є можливим, а отже, такі договори є неукладеними, а тому у відповідача не виник обов'язок щодо повернення коштів саме за договорами позики від 11 листопада 2013 року та від 10 червня 2015 року в розмірі, визначеному позивачем.
Суд також урахував, що між сторонами існували правовідносини, пов'язані з реалізацією інвестиційного проекту за угодою акціонерів, укладеною у 2011 році за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо створення компанії «OMELO INTERNATIONAL LIMITED» з метою придбання родовищ залізної руди в Індії і саме в межах зазначених правовідносин ОСОБА_1 передавав грошові кошти, що підтверджується посиланням на ці обставини в розписці від 11 листопада 2013 року про отримання грошових коштів, копією угоди акціонерів, оригінал якої був досліджений судом, заявою ОСОБА_1 до правоохоронних органів щодо вчинення ОСОБА_2 шахрайських дій, відомості про що були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019100000000242 від 13 березня 2019 року, в якій він виклав обставини передачі коштів ОСОБА_2 у розмірі 3 012 837 дол. США. Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що надана позивачем розписка від 11 листопада 2013 року не підтверджує укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.
Колегія суддів, перевіривши рішення суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року в межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням висновків Верховного Суду у цій справі, не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобов'язання в натурі. Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до ч. 2, ч. 3 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенні законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, слід виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 02 липня 2017 року у справі №6-79цс14, відповідно до норм 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
Системний аналіз наведених положень законодавства дає змогу визначити основні вимоги, дотримання яких при укладанні договору позики дозволяє виявляти справжню правову природу укладеного договору.
Так, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На підтвердження укладення договору і його умов може бути надано розписку позичальника або інший документ, що засвідчує передачу позичальнику позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей. При цьому, розписка може лише підтверджувати факт укладення договору позики і є необов'язковою.
Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов'язаних із наданням та отриманням у борг коштів.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
У цій справі за умовами розписки від 11 листопада 2013 року ОСОБА_2 взяв у ОСОБА_1 2 972 837 дол. США на реалізацію проєкта будівництва заводу зі збагачення залізної руди в Індії та зазначив, що вказана сума боргу буде повернута ОСОБА_1 після залучення інвестора на реалізацію вказаного проєкта, але не пізніше 31 грудня 2015 року. Сума може бути повернута достроково чи змінена за згодою сторін.
Відповідно до статті 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Згідно зі статтею 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
В матеріалах справи наявна Угода акціонерів (т. 3, а.с 1-14) між Charildal Trading LTD як Акціонером А, ОСОБА_1 як кінцевим бенефіціарним володільцем Акціонера А, Ekavi Nominees Limited як Акціонером Б та ОСОБА_2 як представником і діючим бенефіціарним володільцем ОСОБА_3 .
Відповідно до декларативної частини Угоди ОСОБА_4 є зареєстрованими власниками випущеного капіталу 1 000 євро, компанії, яка зареєстрована і діє відповідно до законодавства Кіпра OmeloInternationalLimited. Частка Акціонера А становить 70%, частка Акціонера Б - 30%. Сторони домовилися укласти дану Угоду з метою зафіксувати умови, на підставі яких вони будуть володіти відповідними акціями спільної компанії і регулювати свої взаємовідносини на строк, поки акціонери є акціонерами спільної компанії. Сторони уклали дану Угоду з метою об'єднати зусилля, вести і управляти бізнесом і отримувати відповідний прибуток. Предметом даної Угоди є встановлення правил і базових принципів для спільного управління компаніями групи і розподілу прибутку, отриманого в результаті ведення бізнесу компаніями групи.
Відповідно до п. 12.1 вказана Угода вступає в силу з моменту підписання, передачі і оформлення передачі Акціонером Б Акціонеру А акцій спільної компанії в об'ємі 70% від загальної кількості акцій, і у випадку якщо вона не буде припинена за письмовою згодою всіх Сторін, буде діяти поки сторони прямо чи побічно продовжують володіти акціями в акціонерному капіталі спільної компанії, за умови, що сторони не вирішили інакше.
«Дата вступу в силу» відповідно до положень п. 1.1 Угоди означає дату підписання даної Угоди.
Проте, попри наявність підписів сторін, вказана угода не містить інформації про дату її укладення, що у розумінні п.12.1 самої угоди свідчить про її нечинність.
В ході апеляційного розгляду справи сторони дату укладення вказаної угоди суду не повідомили і доказів з цього питання не надали.
З позиції ОСОБА_2 та умов Угоди встановлено, що сторони є співвласниками компанії Omelo International Limited з листопада 2011 року, однак спірний договір між ними укладено 11 листопада 2013 року, тобто після того як вони придбали означену компанію.
Колегія суддів також враховує, що договір від 11 листопада 2013 року не містить посилань на використання ОСОБА_2 отриманих у ОСОБА_1 коштів саме у спільній діяльності сторін у цій компанії, активом якої як раз є нерухоме майно у вигляді земельної ділянки і будівлі заводу, споруди й обладнання (т. 4 а.с. 90).
Крім того, за заявою ОСОБА_1 щодо вчинення ОСОБА_2 шахрайських дій, до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за №12019100000000242 від 13 березня 2019 року.
У судовому засіданні 17 грудня 2024 року, з метою виконання вказівок Верховного Суду, апеляційний суд ухвалив зробити запит до Святошинської окружної прокуратури м. Києва для з'ясування інформації на якій стадії знаходиться кримінальна справа, якщо заявлений то коли і з яких правових підстав (позика чи шкода, чи інші зобов'язання) цивільний позов.
Листами від 03 лютого 2025 року та від 12 лютого 2025 року Святошинська окружна прокуратура м. Києва повідомила суд, що слідство у провадженні триває, будь-якій особі про підозру не повідомлялося. Цивільний позов було пред'явлено в інтересах ОСОБА_1 адвокатом Чепурним В.А. 16 лютого 2024 року, однак 23 грудня 2024 року ним було подано клопотання про відкликання цивільного позову, у зв'язку з цим позовна заява разом з доданими до неї матеріалами була повернута цивільному позивачу. Також, 11 лютого 2025 року в рамках кримінального провадження №12019100000000242 на адресу прокуратури надійшов новий цивільний позов ОСОБА_1 , поданий адвокатом Убері Т.П., однак слідчим, прокурором будь-яких процесуальних рішень по заявленому цивільному позову не приймалося.
Відповідно до копії позовної заяви у кримінальному провадженні №12019100000000242, ОСОБА_1 просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу №2235 від 24 травня 2011 року житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Магомедова М.Г.;
стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 3 012 837,00 дол. США (по курсу НБУ станом на 07 лютого 2025 року складає 125 001 703,28 грн), а також 3% річних від простроченої суми (станом на дату розгляду справи судом) зокрема, за рахунок реалізації житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги у цивільному позові, окрім іншого, мотивував тим, що отримавши у 2013 та 2015 році від ОСОБА_5 грошові кошти у борг, ОСОБА_2 після закінчення встановленого строку відмовився виконувати свої боргові зобов'язання, що свідчить про відсутність у нього реального наміру повернути борг. Вважає, що ОСОБА_2 привласнив грошові кошти, внаслідок чого вчинив дії, які містять ознаки шахрайства. Таким чином, у діях відповідача наявні ознаки кримінального правопорушення, а у позивача виникло право вимагати компенсації заподіяної матеріальної шкоди в межах кримінального провадження.
В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину. Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», ключовим є зміст документа.
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
На підставі наведеного, дослідивши розписку від 11 листопада 2013 року, у взаємозв'язку з угодою акціонерів без дати її укладення, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що розписка від 11 листопада 2013 року має іншу правову природу ніж договір позики. Попри те, що сторонами у справі фактично не оспорюється наявність між ними інших, ніж обумовлено у договорі позики правовідносин, зокрема бізнес-партнерства, після отримання ОСОБА_6 грошових коштів у борг, сторони не реалізували проєкт будівництва заводу зі збагачення залізної руди в Індії, дій щодо залучення інвестора на реалізацію вказаного проєкту не вчиняли. Більш того, договір від 11 листопада 2013 року не визначає порядку таких дій сторін та їх взаємних прав та обов'язків, окрім тих, що пов'язані з виконанням договору позики - повернення в обумовлений сторонами строк взятих у борг коштів. Відповідно, саме лише посилання на мету отримання грошових коштів у борг без вчинення подальших дій на реалізацію спільної бізнес-діяльності, не спростовує правову природу відносин сторін.
Отже відмовляючи у задоволенні позову в частині позовних вимог за розпискою від 11 листопада 2013 року, суд першої інстанції помилково вважав, що між сторонами існували правовідносини, пов'язані з реалізації інвестиційного проєкту за Угодою акціонерів, укладеною в 2011 році за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про створення компанії Omelo International Limited з метою придбання родовищ залізної руди в Індії, і саме в межах зазначених правовідносин ОСОБА_1 передавав кошти.
Крім того, не ґрунтуються на вимогах закону та судовій практиці з тлумачення правової природи боргових розписок висновки місцевого суду, що у даному випадку наявність розписки, підписаної ОСОБА_2 не свідчить про укладення між сторонами договору позики, оскільки кошти при підписанні таких договорів не передавались у борг, і встановити точну дату та розмір переданих коштів не є можливим, а отже такий договір не є укладеними в розумінні закону і у відповідача не виникає зобов'язань щодо повернення коштів в розмірі, визначеному позивачем.
Верховний Суд у постанові від 18 травня 2020 року справі №177/1659/17 зазначив, що боргова розписка сама по собі не є договором позики, а лише підтвердженням, що такий договір укладений між позикодавцем та позичальником. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Таким чином, уклавши договір позики на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов'язання виконувати умови, які були закріплені.
Згідно частини 2 статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто, кредитор має виконати свій обов'язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.
У ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦПК України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності до ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно із ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), наданого суду для огляду в судовому засіданні суду першої інстанції, згідно з положеннями ст. 545 ЦК України свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Виконання відповідачем своїх фінансових зобов'язань за розпискою від 11 листопада 2013 року також не було встановлено й під час апеляційного перегляду справи.
У постанові від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України. Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України). Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16).
Станом на дату звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі (17 грудня 2018 року) офіційний курс долара США за даними НБУ становив 27,8371 грн/ 1 дол. США.
Отже, розмір неповернутої ОСОБА_2 позики (2 972 837,00 дол. США) у гривневому еквіваленті становить 82 755 160,85 грн та підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 .
На підставі наведеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи та, у зв'язку з цим неправильне застосування норм матеріального права, знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі вищенаведених мотивів, колегія апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає фактичним обставинам справи, не ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Ураховуючи, що позов, в частині, яка переглядається, підлягає задоволенню, слід стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 8 810,00 грн. та за подання апеляційної скарги - 13 215,00 грн, а всього 22 025,00 грн.
Керуючись ст. ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Клочай Наталією Іванівною на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року - задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року - задовольнити.
Стягнути зі ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за борговою розпискою від 11 листопада 2013 року в розмірі 82 755 160 (вісімдесят два мільйони сімсот п'ятдесят п'ять тисяч сто шістдесят гривень) 85 копійок.
Стягнути зі ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 8 810,00 грн., судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 13 215,00 грн., а всього 22 025 (двадцять дві тисячі двадцять п'ять гривень) 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 02 липня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова