17 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 940/304/24
номер провадження: 22-ц/824/5613/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Порхун Олесі Павлівни на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 14 листопада 2024 року у складі судді Ярмола О.Я., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Тетіївської міської ради, про позбавлення батьківських прав,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Тетіївської міської ради, про позбавлення батьківських прав.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 13 вересня 2014 року по 20 жовтня 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивачка вказувала, що малолітній ОСОБА_3 проживає разом з нею. Відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків по догляду та вихованню дитини, життям та здоров'ям сина не цікавиться, про його фізичний та духовний розвиток не піклується, навчальний заклад, де навчається син, не відвідує, при цьому перешкод у спілкуванні з дитиною вона не чинила. Зазначала, що ОСОБА_2 бачив дитину лише 4-5 разів до його двохрічного віку.
Вказувала, що згідно з довідкою Центру позашкільної освіти Тетіївської міської ради Київської області № 386 від 01 березня 2024 року біологічний батько ОСОБА_3 - ОСОБА_2 заклад не відвідував, не цікавився позашкільним життям дитини, його творчістю та захопленнями, опікою останнього займався вітчим ОСОБА_4 . Також відповідно до довідки Тетіївського ліцею № 4 Тетіївської міської ради Київської області № 50 від 01 березня 2024 року батько ОСОБА_3 - ОСОБА_2 у вихованні дитини участі не бере, школу та батьківські збори не відвідує, не забирає дитину зі школи, не цікавиться його життям.
Крім того, зазначала, що згідно з довідкою комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр» Тетіївської міської ради Київської області № 02-11/14 від 05 березня 2024 року у період з 17 листопада 2020 року по 30 червня 2022 року малолітній ОСОБА_3 отримував корекційно-розвиткові та психолого-педагогічні послуги вчителя-дефектолога та вчителя-логопеда. На заняття дитину супроводжували мама ОСОБА_1 та вітчим ОСОБА_4 . Інших дорослих в статусі супроводжуючих працівниками центру зафіксовано не було.
З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_1 просила позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 14 листопада 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав у даному випадку є передчасним та недоцільним, так як його винна поведінка або свідоме нехтування своїми обов?язками щодо дитини в суді не доведені. Відповідач умисно не ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання дитини, до нього раніше не застосовувалися заходи попередження та впливу, він прагне належним чином виконувати свої батьківські обов'язки, повноцінно приймати участь у вихованні дитини. Суд першої інстанції зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, який за обставин, що склались, застосовувати не можна. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 .
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Порхун О.П. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що у суді першої інстанції був опитаний малолітній ОСОБА_3 , який пояснив, що ОСОБА_2 він не знає і як батька його не сприймає. Суд першої інстанції надав можливість відповідачу ОСОБА_5 звернутись до сина та щось йому сказати, але він відмовився.
Вказує, що після судового засідання відповідач також жодного разу про себе не згадав, дитиною і на далі не цікавиться.
Зазначає, шо суд не надав оцінку усім наявними у справі письмовим доказам, які у своїй сукупності доводять, що відповідач протягом тривалого часу систематично, без поважних причин ухилявся від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, не піклувався про здоров'я сина, його фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання дитини, не створював належні умови для розвитку його природних здібностей.
Наголошує, що відповідач не довів, і суд першої інстанції в своєму рішенні не обґрунтував, яким чином надані відповідачем чеки доводять участь батька у вихованні дитини.
Також, вказує, що суд взяв до уваги пояснення відповідача про те, що він не втратив інтерес до дитини, однак доказів на підтвердження цих обставин не надав.
Крім того, суд не надав оцінку поясненням дитини в судовому засіданні, а лише вказав у рішенні, що ОСОБА_6 проживає з мамою і в нього відсутнє сприйняття ОСОБА_7 як батька.
Звертає увагу, що згідно з практикою Верховного Суду лише факт заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини.
Вказує, що позивачка планує понести судові витрати під час розгляду даної справи в сумі 1 816 грн 80 коп., які складаються із судового збору та витрат на правову допомогу у розмірі 5 000 грн 00 коп.
Відповідач ОСОБА_2 і третя особа: виконавчий комітет Тетіївської міської ради, не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін у справі, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1-2 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 13 вересня 2014 року по 20 жовтня 2026 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією рішення Тетіївського районного суду Київської області від 20 жовтня 2016 року та копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 09 вересня 2015 року.
Установлено та не заперечується сторонами, що малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з матір'ю ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що відповідач ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків по догляду та вихованню дитини, життям та здоров'ям сина не цікавиться, про його фізичний та духовний розвиток не піклується, не відвідує навчальний заклад, де навчається син, при цьому перешкод в спілкуванні з дитиною вона не чинила.
На підтвердження цих обставин позивачка надала копію довідки Центру позашкільної освіти Тетіївської міської ради Київської області № 386 від 01 березня 2024 року, з якої слідує, що біологічний батько ОСОБА_3 - ОСОБА_2 заклад не відвідував, не цікавився позашкільним життям дитини, його творчістю та захопленнями, опікою останнього займався вітчим ОСОБА_4 . Згідно з копією довідки Тетіївського ліцею № 4 Тетіївської міської ради Київської області № 50 від 01 березня 2024 року батько ОСОБА_3 - ОСОБА_2 у вихованні дитини участі не бере, школу та батьківські збори не відвідує, не забирає дитину зі школи, не цікавиться її життям. Відповідно до копії довідки комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр» Тетіївської міської ради Київської області № 02-11/14 від 05 березня 2024 року, у період з 17 листопада 2020 року по 30 червня 2022 року малолітній ОСОБА_3 отримував корекційно-розвиткові та психолого-педагогічні послуги вчителя-дефектолога та вчителя-логопеда. На заняття дитину супроводжували мама ОСОБА_1 та вітчим ОСОБА_4 . Інших дорослих в статусі супроводжуючих працівниками центру не було зафіксовано (а.с. 10-12, т.1).
Малолітній ОСОБА_3 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що він проживає разом з мамою ОСОБА_8 та татом ОСОБА_9 , які його водять до школи. ОСОБА_2 як батька він не знає, останній приходив до нього коли вони з класом були біля джерела, хотів познайомитись, проте він злякався, подарунка від нього не взяв.
У суді першої інстанції також були допитані свідки щодо фактичних обставин даної справи.
Так, свідок ОСОБА_4 суду пояснив, що проживає з позивачкою ОСОБА_1 з 2019 року разом з її дітьми та своєю дочкою. ОСОБА_6 вважає його своїм батьком. Відповідача він ніколи не бачив, побачив лише на засідання комісії виконавчого комітету Тетіївської міської ради.
Свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що є вчителем початкових класів Тетіївського ліцею № 4 та навчає ОСОБА_3 з першого класу. Як батьків дитини вона знає ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які у всьому підтримують дитину. Біологічного батька дитини вона не знає, він в школу ніколи не приходив, прийшов лише один раз, коли діти були біля джерела, ОСОБА_6 його злякався та почав тікати. При цьому мати ОСОБА_1 спілкування дитини з батьком не забороняла.
Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що є директором Тетіївського ліцею № 4, де навчається ОСОБА_3 . Вихованням дитини займається ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Батька вона в школі не бачила, хоча мати ОСОБА_1 спілкування дитини з батьком не забороняла.
Свідок ОСОБА_12 суду пояснив, що є племінником відповідача, з яким він проживав в місті Києві певний час. Позивачка ОСОБА_2 до дитини не допускала, спілкуватися забороняла. Останній кожен місяць на утримання сина перераховував грошові кошти.
Свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що є рідною сестрою відповідача, який до трьохрічного віку приходив до сина ОСОБА_3 , потім перестав, оскільки не хотів травмувати дитину. При цьому він щомісячно перераховував кошти на утримання сина. На даний час ОСОБА_2 бажає налагодити стосунки зі своєю дитиною.
Свідок ОСОБА_14 суду пояснив, що є хрещеним батьком малолітнього ОСОБА_3 . Відповідач, як батько дитини, на хрестинах не був, в судовому засіданні він бачить його вперше.
Свідок ОСОБА_15 суду пояснив, що є батьком позивачки, проживає разом з нею та її сім'єю. ОСОБА_2 до трьохрічного віку приходив до ОСОБА_6 два рази на рік, потім він взагалі його не бачив.
Встановлено, що в суді першої інстанції та під час апеляційного розгляду справи, ОСОБА_2 проти позбавлення його батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заперечував. Стверджує, що він бажає бачитись та спілкуватись з дитиною. Матеріальну допомогу на утримання сина він надає, що підтверджується копіями квитанцій про переказ коштів (а.с.70-78, т.1), хоча позивачка позову про стягнення аліментів на утримання дитини не подавала.
Наведені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що відповідач ОСОБА_2 інтересу до своєї малолітньої дитини не втратив та свідомо не ухиляється від участі в житті дитини та її вихованні.
Крім того висновком виконавчого комітету Тетіївської міської ради як органом опіки та піклування, затвердженим рішенням виконавчого комітету Тетіївської міської ради № 194 від 06 червня 2024 року, встановлено недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У ст.51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ч.1 ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до ч.1, 2 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з ч.1 ст.14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч.2 ст.15 Закону України «Про охорону дитинства»).
У ч.7 ст.7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч.ч. 1-4 ст.150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У ч.ч.1, 2 та 4 ст.155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч.1 ст.164 СК України.
Зокрема, п.2 ч.1 ст.164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У ст.165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі ст.166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20); від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23); від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька/матері до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Відповідно до ч.ч.5,6 ст.19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (див. постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
У даному випадку колегія суддів вважає, що, врахувавши те, що позивачка не довела навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків та його винної поведінки, суд першої інстанції дійшов правильних висновків про відсутність підстав, передбачених ч.1 ст.164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення його батьківських прав.
Такий висновок ґрунтується як на сукупності усіх доказів у справі, так і зокрема на тому, що конкретно в цій справі висновком виконавчого комітету Тетіївської міської ради як органом опіки та піклування, затвердженим рішенням виконавчого комітету Тетіївської міської ради № 194 від 06 червня 2024 року, встановлено недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції, позивачка ОСОБА_1 не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення його батьківських прав.
Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому, колегія суддів у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
У даній справі не встановлено, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно дитини.
Отже, встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем ОСОБА_2 своїми батьківськими обов'язками щодо сина, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Таким чином, розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Апеляційний враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Порхун Олесі Павлівни залишити без задоволення.
Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 14 листопада 2024 рокузалишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 01 липня 2025 року.
Головуючий
Судді: