30 червня 2025 р. Справа № 520/27552/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 року (ухвалене суддею Пановим М.М.) по справі № 520/27552/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні виплати пенсії позивачці №204650022380 від 10.05.2024; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області вчинити певні дії - поновити виплату пенсії позивачці з 07.10.2009 р., на вказаний нею банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 р. позов задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №204650022380 від 10.05.2024 р. про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 ; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 р.; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 р. та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Cуд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 27.11.1986 р. по досягненню пенсійного віку та наявності необхідного страхового стажу отримувала пенсію за віком, яка виплачувалась їй до виїзду за кордон, що підтверджено трудовою книжкою та відповідними довідками про заробітну плату.
Для оформлення постійного проживання за кордоном позивачка оформила зняття з реєстрації з останнього місця проживання та здала паспорт громадянина України, як це визначено «Порядком розгляду в дипломатичних представництвах або консульських установах України за кордоном клопотань громадян України, які виїхали за її межі тимчасово, про залишення на постійне проживання за кордоном», затвердженим Наказом Міністра закордонних справ України № 201 від 22/11/1999 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.12.1999 р. за №903/4196.
Замість паспорту громадянина України позивач отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданий органом УВС-930, 17.10.1995 р., строк дії до 17.10.2000 р.
28.12.1995 р. позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання.
Починаючи з 28.12.1995 р. і станом на сьогоднішній день, позивач призначеної по закону пенсії не отримує.
Після переїзду на місце постійного проживання в Ізраїль, позивачу офіційними органами Ізраїлю був наданий документ - посвідчення особи НОМЕР_2 , виданий органом МВС Держави Ізраїль 28.12.1995 р.
04.03.2020 р. представники позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, надіслали безпосередньо до відповідача нотаріально посвідчену та апостильовану особисту заяву позивача про поновлення пенсії як вказано у супровідному листі.
Крім того, представниками позивача було зроблено відповідні запити про стаж роботи та заробітну плату та листом від 21.04.2021 р. відповідачу були направлені оригінали отриманих документів.
Позивач отримала відмову відповідача, у відповідності до якої, відповідач відмовив їй у поновленні пенсії.
Вищезазначену відмову було оскаржено до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2021 р., залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15.08.2022 р., у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02.04.2024 по справі № №520/7071/21 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2021 р. та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15.08.2022 р. у справі № 520/7071/21 скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду в Харківській області оформлене листом від 17.11.2020 р. № 15366/Л-2000-20; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду в Харківській області повторно розглянути заяву про поновлення виплати раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
З метою добровільного виконання рішення, представники позивача зверталися до відповідача із заявою про добровільне виконання рішення.
Проте, відповідач в своєму рішенні №204650022380 від 10.05.2024 р. про відмову у поновленні виплати пенсії (яке було отримано 12.07.2024 р. листом від 04.06.2024 р. №16998-16478/М-03/8-2000/24) протиправно повторно відмовив у поновленні виплати пенсії, обґрунтовуючи свою відмову тим, що пенсійна справа позивача не була передана до УПФУ і її відсутність унеможливлює поновлення пенсії; документ, що посвідчує особу позивача не відповідає Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону про пенсії, затвердженого Постановою Правління ПФ України №22-1 від 25.11.2005 (далі - «Порядок 22-1»).
Вважаючи рішення, дії та бездіяльність відповідача щодо відмови у поновленні виплати пенсії неправомірними та такими, що суперечать чинному законодавству, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно відмовлено у поновленні виплати позивачці пенсії з 07.10.2009 р., а належним способом захисту прав позивача буде зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 р.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до статті 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.
Виходячи з наведених законодавчих норм, особа, яка постійно проживає в Ізраїлі, у разі наявності громадянства України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
В своєму рішенні від 07.10.2009 року №25-рп/2009 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року вказано, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення України з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Таким чином, право громадянина України на призначення та отримання пенсії за віком не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Судовим розглядом встановлено, що виплата ОСОБА_1 пенсії за вислугу років була припинена з 28.12.1995 року, у зв'язку з виїздом з України до Ізраїлю на постійне місце проживання.
04.03.2020 р. через представника ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулась до відповідача з заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії з 07.10.2009 р.
17.11.2020 р. відповідач прийняв рішення про відмову у поновленні виплати пенсії у зв'язку з відсутністю архівної справи, на підставі якої ОСОБА_1 була призначена та виплачувалась пенсія. Про вказане рішення позивача було повідомлено листом Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області листом від 01.12.2020 р. за №2000-0227-8/98079 (вх. №15366/Л-200-20 від 17.11.2020 р.).
Не погодившись із зазначеною відмовою пенсійного органу, позивачка звернулась до суду з позовом, в якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача, оформлене листом від 17.11.2020 р. № 15366/Л-2000-20, про відмову поновити виплату пенсії; зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії з 07.10.2009 р. на банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2021 р. в справі № №520/7071/21, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15.08.2022 р., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 02.04.2024 р. в справі № №520/7071/21 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2021 р. та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15.08.2022 р. в справі № 520/7071/21 скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду в Харківській області оформлене листом від 17.11.2020 р. № 15366/Л-2000-20; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду в Харківській області повторно розглянути заяву про поновлення виплати раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
На виконання постанови Верховного Суду від 02.04.2024 р. в справі № №520/7071/21, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянуто заяву позивача та прийнято рішення №204650022380 від 10.05.2024 р. яким повторно відмовив позивачці у поновленні виплати пенсії, обґрунтовуючи тим, що пенсійна справа позивачці не була передана до УПФУ і її відсутність унеможливлює поновлення пенсії; документ, що посвідчує особу позивача не відповідає Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону про пенсії, затвердженого Постановою Правління ПФ України №22-1 від 25.11.2005.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що подібні правовідносини вже були предметом розгляду у Верховному Суді. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 р. в справі №815/1226/18 суд зазначив, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень свідчить про те, що в Україні не встановлено строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що при первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону №1058-IV.
При цьому, законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Велика Палата Верховного Суду також окрему увагу звертає на рішення ЄСПЛ від 07.11.2013 р. у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06), у якому було встановлено порушення Україною статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Проте, сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07.10.2009 р. №25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.
Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.
Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що у спірних правовідносинах відповідачем не наведено жодних доказів того, що: відповідачем або іншими суб'єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. у справі № 25-рп/2009; наявна вина позивачки у припиненні виплати пенсії; підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною); існують положення закону, який зобов'язує позивачку вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була їй припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.
Наведе, за висновком Великої Палати Верховного Суду, свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20.01.2012 р. у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.
У зв'язку з чим, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07.10.2009 р. свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивачки на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 р. у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Аналогічні висновки застосування норм права викладені в постановах Верховного Суду від 30.07.2020 р. у справі №802/798/18-а, від 24.09.2020 р. у справі № 0240/3646/18-а, від 24.09.2020 р. у справі № 806/1754/18, від 16.03.2023 у справі № 420/7835/19, від 09.12.2024 у справі № 360/777/23, які в силу ч. 5 ст. 242 КАС України є обов'язковими для врахування при розгляді даної справи.
Враховуючи те, що нарахування пенсії покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07.10.2009 р. свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного рішення Конституційного Суду України.
Відповідно до ч. 3 ст. 44 Закону №1058-ІV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
Зі змісту спірному рішенні Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №204650022380 від 10.05.2024 р. встановлено, що з метою внесення до реєстру судових рішень та виконання постанови Верховного Суду від 02.04.2024 р. у справі №520/7071/21, в Централізованій підсистемі “Підсистема призначення та виплата пенсій на базі електронної пенсійної справи» Інтегрованої комплексної інформаційної системи Пенсійного фонду України (ППВП) була створена електронна пенсійна справа №204650022380 ОСОБА_1 із залученням усіх наявних в електронній системі єдиного документообігу копій документів (в тому числі листування з питання призначення /припинення /поновлення виплати пенсії).
Пенсійним органом у спірному рішенні зазначено, що оскільки ОСОБА_1 не було надано до структурного підрозділу територіального органу Пенсійного фонду України для поновлення виплати пенсії усіх необхідних для цього документів у порядку, передбаченому чинним законодавством України, вирішено відмовити у поновленні виплати пенсії. Проте, пенсійним органом не зазначено конкретного переліку документів, які не надані або надані з порушеннями.
Суд апеляційної інстанції враховує, що пункти 1.1, 1.5 Порядку №22-1 визначають можливість подання заява про поновлення виплати пенсії як особисто пенсіонером так і його уповноваженим представником. Якщо відповідач має обґрунтовані сумніви щодо факту перебування позивача в живих, чинності документів, що посвідчують громадянство позивача та документів на підтвердження повноважень з представництва адвоката Маламеда Вадима Борисовича інтересів ОСОБА_1 в судах України, то воно вправі вживати заходів для перевірки цих обставин у встановлений законом спосіб. Відповідачем не було надано до суду доказів вжиття зазначених заходів.
Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №204650022380 від 10.05.2024 р. про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 та зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 р.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 по справі № 520/27552/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич