Справа № 756/14412/20 Головуючий у І інстанції Белоконна І.В.
Провадження №22-ц/824/4115/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
11 червня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,
за участі секретаря Доброванової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя, -
У листопаді 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обгрунтування позову зазначала, що 30 грудня 2009 року між сторонами було укладено шлюб.
За час перебування у шлюбі сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки «Рeugeot», модель «Раrtner», які зареєстровані на ім'я відповідача.
Позивач зазначала, що автомобіль було придбано сторонами за спільні кошти подружжя.
Квартира АДРЕСА_2 була придбана подружжям за 674 900,00 грн, що еквівалентно 85 000,00 доларів США. Проте ОСОБА_1 стверджувала, що на придбання вказаної вище квартири були витрачені кошти, які були подаровані її матір'ю, а саме 63 000,00 доларів США. Інша частина коштів була використана з сімейного бюджету та отриманого кредиту.
У зв'язку із зазначеним позивач просила у порядку поділу майна подружжя виділити їй в квартирі за АДРЕСА_1 87/100 частин, а 13/100 - виділити відповідачу ОСОБА_2 . Крім того, позивач просила стягнути з відповідача на її користь 120 000,00 грн в рахунок відшкодування вартості частки автомобіля «Рeugeot», д.р.н. НОМЕР_1 , 2012 року випуску.
Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 20.10.2021 позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі.
01 квітня 2024 року ухвалою Оболонського районного суду м. Києва скасовано заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя. Розгляд справи ухвалено здійснювати у загальному позовному провадженні.
08 травня 2024 року позивач через свого представника надала уточнену позовну заяву, в просила суд у порядку поділу майна подружжя:
- виділити позивачу ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 87/100 частин та визнати за нею право власності на вказану частку в зазначеній квартирі;
- виділити відповідачу ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 13/100 частин та визнати за ним право власності на вказану частку в зазначеній квартирі;
- визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Рeugeot», модель «Раrtner», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2012 року випуску.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Визнано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що зареєстрована на ОСОБА_2 , спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .Визнано автомобіль марки «Рeugeot», модель «Раrtner», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2012 року випуску, що зареєстрований на ОСОБА_2 , спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Рeugeot», модель «Раrtner», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2012 року випуску. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Рeugeot», модель «Раrtner», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2012 року випуску. У іншій частині позовних вимог - відмовлено.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 6 615 (шість тисяч шістсот п'ятнадцять) гривень 00 копійок.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині поділу квартири, з апеляційною скаргою звернулась позивачка ОСОБА_1 , яка, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить змінити рішення у вказаній частині, визнавши за ОСОБА_2 право власності на 13/100 частин квартири, а за ОСОБА_1 визнати право власності на 87/100 частин квартири.
Зокрема, в доводах скарги зазначає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції дав неправильну оцінку показам свідка ОСОБА_3 - матері позивача, зазначивши про те, що остання повідомила, що отримані від продажу належної їй квартири кошти в сумі 63000,00 доларів США вона передала сторонам по справі для придбання ними квартири. Насправді покази свідка були інші, так свідок показав, що отримані від продажу квартири кошти вона подарувала саме доньці, а не сторонам, а відтак вказані кошти були особистою приватною власністю позивача.
Вказує також на безпідставність твердження суду про те, що факт дарування коштів спростовується також і тим, що спірна квартира була зареєстрована на відповідача. Сторони мали право реєструвати майно, в якому є частка спільних коштів, на будь-кого з подружжя.
Відповідач ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти наведених у скарзі доводів, просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Зазначив, зокрема, що позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів, підтверджуючих факт дарування ОСОБА_5 своїй доньці грошових коштів в сумі 63 000 доларів США. Вказує, що на момент придбання спільної квартири він мав постійну роботу, дохід, кошти в квартиру вкладали спільно, а оскільки наявних у них коштів не вистачало, мусили взяти кредит в розмірі 140 000,00 грн. Не заперечує, що коштами на квартиру їм допомагали також їх матері, як позивача, так і відповідача.
У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 , представник позивачки - адвокат Янковська В.Ю. підтримали апеляційну скаргу, просили її задовольнити.
Третя особа - ОСОБА_3 проти задоволення апеляційної скарги не заперечувала.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Кляровська Л.В. у судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та поданого відзиву, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 рокуоскаржується лише в частині поділу спільного майна подружжя - квартири АДРЕСА_1 .
Так, судом першої інстанції встановлено, що 30 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ) у Відділі реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві укладено шлюб.
З Договору купівлі-продажу від 08.02.2011, зареєстрованого в реєстрі за № 352, вбачається, що під час шлюбу сторін вони набули право спільної сумісної власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Право власності було зареєстровано на відповідача ОСОБА_2 .
У п. 4 вказаного Договору визначено, що вартість квартири становить 674 900,00 грн, що згідно курсу НБУ еквівалентно 85 000,00 доларів США.
Встановлено також, що 08 лютого 2011 року відповідач ОСОБА_2 відповідно до укладеного договору про надання споживчого кредиту № 00012-МL-000000001537 з ПАТ «Кредит Європа Банк» отримав 140 000,00 грн. Для забезпечення виконання своїх зобов'язань даного договору було укладено договір іпотеки, предметом якого є спірна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що на придбання спірної квартири нею було вкладено її особисті кошти, отримані нею в дар від її матері - ОСОБА_3 , яка в свою чергу отримала такі кошти від продажу належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_4 , що підтверджується Договором купівлі-продажу від 08.02.2011, зареєстрованим в реєстрі за № 348.
Задовольняючи позовні вимоги частково та визнаючи за кожним із сторін право власності по частині спірної квартири, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не було надано суду доказів на спростування презумпціїспільності права власності подружжя на майно, яке набуте сторонами під час проживання у шлюбі.
Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Частиною 7 ст. 57 СК України визначено, що, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Отже, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.
Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних, достовірних та допустимих доказів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції надав правильну оцінку дослідженим по справі доказам, у тому числі і показам свідків, та обгрунтовано відхилив доводи позивачки про те, що грошові кошти на придбання вищевказаної квартири в сумі 63 000 доларів США були надані її матір'ю, виручені нею від продажу квартири, оскільки належних та допустимих доказів суду на підтвердження вказаних фактів не було подано, факт укладення договору дарування коштів не може бути підтверджено лише показами свідків.
Відповідно до статті 208 ЦК України правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладаються у письмовій формі.
Належних та допустимих доказів на підтвердження укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з приводу передачі коштів у дар для придбання вище вказаної квартири до суду подано не було.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною відповідача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Загалом доводи апеляційної скарги були предметом дослідження судом першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких прийняв до уваги доводи позивача щодо наявності підстав для часткового задоволення позову та навів достатнє мотивоване обґрунтування підстав для відмови у задоволенні вимог позивача щодо поділу майна подружжя в частках, про які просила ОСОБА_1 .
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності відмови у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 26 червня 2025 року.
Суддя-доповідач Д.О. Таргоній
Судді: С.А. Голуб
Т.А. Слюсар