Апеляційне провадження
№22-ц/824/2759/2025
10 червня 2025року місто Київ
справа № 761/15427/23
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 травня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Фролової І.В., повний текст рішення виготовлено 29 липня 2024 року у справі за позовом Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Київський науково-методичний центр по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури та заповідних територій про виселення та зняття з реєстраційного обліку,-
У травні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просив:
виселити з нежитлового приміщення загальною площею 65,8 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення;
зобов'язати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .
В обгрунтування вимог посилався на те, що на підставі рішення Київської міської ради «Про передачу у користування нежилих приміщень» від 05 липня 2001року №433/1410 між Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури та заповідних територій та Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури був укладений договір на безоплатне користування нежитловим будинком - пам'яткою архітектури від 11 липня 2001 року №02/2001 терміном дії з 11 липня 2001 року по 10липня 2011 року.
Відповідно до рішення Київської міської ради «Про передачу в безоплатне користування (в позичку) Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури приміщень в будинку на АДРЕСА_2 » від 16 лютого 2012 року №123/7460 між Головним управлінням комунальної власності міста Києві виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та позивачем укладено договір позички на користування приміщенням в нежитловому будинку від 30 березня 2012 року №01/2012, згідно з п.1.1 якого, позивач прийняв у безоплатне користування приміщення в нежитловому триповерховому з підвалом будинку, пам'ятку історії місцевого значення, за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 12173,1 кв.м для використання під учбові приміщення, терміном з 01 квітня 2012 року по 01 квітня 2037 року.
Вказував, що у 1990 році відповідачам відповідно до займаної посади - двірників Київського державного художнього інституту, було надано нежиле приміщення площею 65,8 кв.м в якості службового житла у будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
Зазначав, що наказами Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури №501-ос від 05 грудня 2022 року та №502-ос від 05грудня 2022 року відповідачів - двірників господарського відділу, звільнено із займаних посад 05 грудня 2022 рокуу зв'язку з відсутністю на роботі понад 4 місяці на підставі п.8-3 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Посилався на те, що відповідачі втратили право на проживання у службовому приміщенні, визначеному для проживання працівників позивача та останні не є особами, яких не може бути виселено з службового приміщення без надання іншого згідно вимог ст.125 ЖК України.
Зазначав, що вказаний будинок є пам'яткою архітектури, а тому не передбачено його використання в якості житла.
Вказував, що займана відповідачами частина будинку знаходиться у незадовільному санітарному та технічному стані, при цьому, відповідачі встановили свої замки та тим самим позбавили позивача доступу до спірного приміщення, що унеможливлює здійснення останнім свого обов'язку по утриманню.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 27 травня 2024 року у задоволенні позову Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що суд не взяв до уваги, що відповідачі не підпадають до категорії осіб, яких без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено, що визначено нормами ст.125 ЖК України, так як приміщення де вони проживали не є житловим приміщенням.
Вказував, що чинним законодавством України у сфері охорони культурної спадщини не передбачено використання нежитлового будинку АДРЕСА_2 в якості житла.
Зазначав, що у відзиві представник відповідачів та в постанові Київського апеляційного суду від 28 січня 2020 року у справі №761/22605/18, на яку останній посилався, зазначено, що позивач надав відповідачам для відселення інше житлове приміщення - окрему кімнату у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 , у яке відповідачі відмовились переселитись.
04 грудня 2024 року від представника відповідачів на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Представник відповідачів у судовому засіданні апеляційного суду просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення Київської міської ради «Про передачу у користування нежилих приміщень» від 05 липня 2001 року №433/1410 між Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам?яток історії, культури та заповідних територій (наймодавець) та Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури (користувач) був укладений договір на безоплатне користування нежитловим будинком - пам?яткою архітектури від 11 липня 2001 року №02/2001 терміном дії з 11 липня 2001 року по 10 липня 2011 року.
Згідно з п.1.1 вказаного договору наймодавець, як балансоутримувач, передав, а користувач прийняв у користування нежитловий будинок (3-поверховий з підвалом) за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 12173,1 кв.м в безоплатне користування під учбові приміщення, без права відчуження та передачі їх в користування іншим особам.
Відповідно до рішення Київської міської ради «Про передачу в безоплатне користування (в позичку) Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури приміщень в будинку на АДРЕСА_2 » від 16 лютого 2012 року №123/7460 між Головним управлінням комунальної власності міста Києві виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та позивачем укладено договір позички на користування приміщенням в нежитловому будинку від 30 березня 2012 року №01/2012, згідно з п. 1.1 якого, позивач прийняв у безоплатне користування приміщення в нежитловому триповерховому з підвалом будинку, пам?ятку історії місцевого значення, що є власністю територіальної громади м. Києва і знаходиться на балансі Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам?яток історії, культури та заповідних територій (далі - Будинок), за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 12173,1 кв.м для використання під учбові приміщення.
Пунктом 7.1 вказаного договору встановлено, що цей договір набирає чинності та діє з 01 квітня 2012 року по 01 квітня 2037 року, включно.
Відповідно до п.3.13 договору позивач зобов?язався здійснювати цільове використання будинку і утримувати його в належному стані.
Згідно з п.3.14 вказаного договору позивач несе повну відповідальність за збереження, експлуатацію будинку, що переданий у користування, та має вчасно здійснювати поточний та капітальний ремонт основних фондів.
Пунктом 8.2 договору позивачу надано право захисту будинку, який передано у користування, на рівні прав, визначених законодавством України щодо захисту прав власності.
Відповідно п.8.3 договору позивач може вимагати повернення будинку та/або частини приміщень будинку з будь-якого чужого незаконного користування (володіння), вимагати усунення перешкод для його використання, відшкодування збитків завданих будинку.
Одночасно, рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 18 вересня 1978 року №1350 дозволено прописку двірників і інших спеціалістів за рахунок раніше виділеного ліміту на службову площу для обслуговування жител у відомчих будинках, зокрема, Київському державному художньому інституту, правонаступником якого є позивач - 2 чоловік.
У 1990 році подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були оформлені на роботу двірниками в Київський державний художній інститут, і разом із двома доньками отримали службову квартиру АДРЕСА_5 , площею 65,8 кв.м.
Відповідачів - двірників господарського відділу, наказами №501-ос від 05 грудня 2022 року та №502-ос від 05 грудня 2022 року звільнено із займаних посад 05 грудня 2022 року.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачі втратили право на проживання у службовому приміщенні, визначеному для проживання працівників позивача та останні не є особами, яких не може бути виселено з службового приміщення без надання іншого згідно вимог ст.125 ЖК України. Вказував, що згідно рішення міськвиконкому від 21 січня 1986 року №49, будинок, де прописані відповідачі - є пам?яткою архітектури (охоронний №98).
Статтею 18 закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено заборону приватизації пам?яток культурної спадщини національного значення, так само як і Договором встановлено заборону відчужувати та передавати нежитловий будинок в користування третім особам, а також використовувати його не за цільовим призначенням.
Чинним законодавством України у сфері охорони культурної спадщини не передбачено його використання в якості житла. Крім того, за умовою п.1.1 договору будинок передано для використання під учбові приміщення.
Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, що визначено частиною першою статті 316 ЦК України.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном - частина перша статті 317 ЦК України.
В силу приписів ст.398 ЦК України, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.1 ст.3 ЖК України житлові відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом та іншими актами законодавства України.
Стаття 47 Конституції України гарантує, що кожен має право на житло.
Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до положень ст.9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно зі ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
Першим абзацом ст.126 ЖК України передбачено, що надаване громадянам у зв?язку з виселенням зі службового жилого приміщення інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.
Частиною другою ст.114 ЖК України передбачено, що надаване громадянам у зв?язку з виселенням інше жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Таким чином, частина друга ст.109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до ст.118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв?язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Згідно зі ст.124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року №37 «Про службові жилі приміщення» двірники були віднесені до категорії робітників, яким може бути надано службові приміщення.
Відповідно до пунктів 21-23 «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР» затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року №37, на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане службове жиле приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів, вручається громадянинові, на ім?я якого він виданий та при вселені в надане службове жиле приміщення здається громадянином у житлово-експлуатаційну організацію.
З матеріалів справи вбачається, що Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури у червні 2018 року зверталася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням та виселення (справа №761/22605/18).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Київ від 15 серпня 2019 року позов Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури було задоволено.
Постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2020 року у справі рішення Шевченківського районного суду міста Київ від 15 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням та виселення відмовлено.
Апеляційним судом у справі №761/22605/18 встановлено, що спірна квартира розміщена у приміщенні нежитлового триповерхового з підвалом будинку, який є пам?яткою історії місцевого значення згідно з рішенням Київського міськвиконкому від 21 січня 1986 року за №49, та є власністю територіальної громади міста Києва і перебуває на балансі Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам?яток історії, культури та заповідних територій. Згідно із наданою до позовної заяви копією довідки від 02 вересня 2002 року №531/40 в.о. ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури підтверджено, що згідно із рішенням Виконавчого Комітету Київської міської Ради народних депутатів №1350 від 18 травня 1978 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була укладена угода від 25-го грудня 1990 року про надання їм житла загальною площею 65,8 кв.м. У 1990 році подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були оформлені на роботу двірниками в Київський державний художній інститут, і разом із двома доньками отримали службову квартиру АДРЕСА_5 , та, продовжуючи працювати в академії двірниками, зареєстровані та проживають у спірній квартирі понад 28 років. Відповідачі від початку заселення їх у спірне приміщення проживають тривалий час у службовій квартирі, яка розміщена у нежитловому приміщенні, яке має статус пам?ятки історії та архітектури ще до того, як відповідачі заселені в це приміщення, цільове призначення якого як на момент вселення відповідачів так і на момент розгляду справи було для учбових приміщень. Позивачі заселені до спірного приміщення саме зі згоди органу, який має право розпорядження спірним майном. Позивач, отримавши приміщення у користування знав про проживання відповідачів у спірному приміщенні, тому укладаючи договір позички №01/2012 на користування приміщеннями в нежитловому будинку від 30 березня 2012 року усвідомлював про наявність службового приміщення, яке використовується відповідачами.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
А відтак, доводи апеляційної скарги про те, що чинним законодавством України у сфері охорони культурної спадщини не передбачено використання нежитлового будинку АДРЕСА_2 в якості житла, колегія суддів відхиляє, з огляду на вищевикладене.
Положення ст.125 ЖК України визначають випадки коли особу не може бути виселено зі службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті), пенсіонерів по старості (абзац шостий зазначеної статті).
З матеріалів справи вбачається, що спірне нежитлове приміщення було надано позивачем відповідачам фактично як службове та тривалий час використовувалося як іншими особами (двірниками), так і відповідачами як службове житло, що підтверджується довідкою з виписки з домової книги про склад сім?ї та прописки.
Відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами реєстру територіальної громади.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що: ОСОБА_1 з жовтня місяця 2021 року перебуває на пенсії за віком, що підтверджується копією пенсійного посвідчення від 06 жовтня 2021 року; ОСОБА_2 з серпня місяця 2017 року перебуває на пенсії за віком, що підтверджується копією пенсійного посвідчення від 16 серпня 2017 року.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачі не можуть бути виселені із службового жилого приміщення без надання іншого такого жилого приміщення, оскільки відносяться до осіб, визначених у ст.125 ЖК України.
Слід звернути увагу на те, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов?язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Має бути наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
З огляду на викладене, суд першої інстанції вірно встановив, що вимоги позивача, викладені у позові, є таким втручанням у право відповідачів на житло, яке є порушенням статті 8 Конвенції, оскільки воно не здійснюється «згідно із законом», адже в національному законодавстві немає правових підстав для виселення із службового житла під час дії правового режиму воєнного стану непрацездатних пенсіонерів по старості, та які пропрацювали на роботодавця, який надав спірне службове житло понад 28 років. У даному випадку жодна переслідувана легітимна мета не може бути визнана необхідною у демократичному суспільстві.
Оскільки відповідачі мають достатні та триваючі зв?язки з конкретним місцем проживання з 1990 року і до цього часу й спірна службова квартира є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, оцінивши наявні у справі докази дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позову є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону.
Отже, суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу позивача Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року.
Головуючий:
Судді: