Справа № 320/34164/23 Суддя (судді) першої інстанції: Колеснікова І.С.
23 червня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Грибан І.О.
судді: Ключкович В.Ю.
Парінов А.Б.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року про відмову в задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві, у якому просив суд :
- визнати протиправними дії відповідача щодо зменшення відсоткового значення розміру пенсії з 74% до 70% сум грошового забезпечення;
- зобов'язати відповідача встановити позивачу відсоткове значення основного розміру пенсії з 1 січня 2008 року в розмірі 74% сум грошового забезпечення без обмеження максимальним розміром у 70 процентів встановленим статтею 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 9 квітня 1992 року №2262-ХІ;
- зобов'язати відповідача здійснити з 1 січня 2018 року перерахунок пенсії позивачу виходячи з відсоткового значення розміру пенсії 74% сум грошового забезпечення, та виплату пенсії з урахуванням виплачених сум.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року:
- визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у м.Києві щодо зменшення відсоткового значення розміру пенсії з 74% до 70% сум грошового забезпечення;
- зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві встановити ОСОБА_1 відсоткове значення основного розміру пенсії з 1 січня 2008 року в розмірі 74% сум грошового забезпечення без обмеження максимальним розміром у 70 процентів встановленим статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІ;
- зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві здійснити з 1 січня 2018 року перерахунок пенсії ОСОБА_1 виходячи з відсоткового значення розміру пенсії 74% сум грошового забезпечення, та виплату пенсії з урахуванням виплачених сум.
Від позивача до суду першої інстанції надійшла заява у порядку ст. 382 КАС України про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у справі в адміністративній справі №320/34164/23, в якій заявник просить суд зобов'язати відповідача подати у встановлений строк звіт про виконання рішення суду в цій справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року у задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду по справі №320/34164/23 відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове судове рішення, яким заяву про встановлення судового контролю задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що станом на момент подання позивачем заяви про встановлення судового контролю відповідачем не виконуються приписи рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року у повній мірі.
Також апелянт зазначає, що приписи статті 382 КАС України передбачають можливість звернутися із заявою про встановлення судового контролю незалежного від того, чи звертався позивач з відповідною заявою у порядку Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, на думку апелянта, суд першої інстанції необґрунтовано зазначив, що позивачем не вичерпано загальний порядок виконання судового рішення, визначений Законом України «Про виконавче провадження», оскільки суд не надав належної правової оцінки фактичним обставинам справи.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2024 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, а також витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які лише надійшли 15 травня 2025 року.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив, що не перешкоджає її розгляду по суті.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2025 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18 червня 2025 року.
Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, про що просив позивач, є правом суду, а не обов'язком, крім того, стягувачем не використано право примусового виконання судового рішення через виконавчу службу.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.
Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою ст. 129-1 Конституції України.
Отже, обов'язковою складовою судового процесу є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.
Тож, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок.
Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.
За правилами ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України ( у редакції чинній на час подання заяви позивачем) суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 2 ст. 382 КАС України).
З системного аналізу зазначених правових норм слідує, що КАС України регламентовано право суду застосовувати інститут судового контролю шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду. Для застосування наведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови.
У зазначеній нормі процесуального кодексу законодавець фактично наділив суд повноваженнями контролю за виконанням того, що для суб'єкта владних повноважень передбачив у своєму рішенні адміністративний суд.
Такий контроль здійснюється саме після прийняття судового рішення. Такий висновок сформовано у постанові Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №539/3406/17.
Отже висновок суду першої інстанції, що вирішення питання встановлення судового контролю можливе лише під час ухвалення рішення суду по суті спору є безпідставним.
У свою чергу, правовою підставою для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об'єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов'язків згідно із судовим рішенням та можливості суб'єкта владних повноважень їх виконати.
Як убачається зі змісту поданої заяви, позивач наполягає на тому, що рішення у справі №320/34164/23 від 26 березня 2024 року не виконане та відповідач категорично відмовляється його виконувати, про що свідчить його лист від 27червня 2024 року №2600-0904-8/126276.
Також апелянт наголошує на тому, що при постановленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції не з'ясував чи виконано судове рішення, причини, які призводять до невиконання такого рішення та чи є вони об'єктивними, не оцінив ризики, які можуть існувати для позивача у випадку невиконання рішення суду.
Колегія суддів зазначає про те, що відповідно до частини першої статті 382 КАС України( в редакції чинній на час подання заяви позивачем) суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За частинами першою та шостою статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
За відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
З аналізу зазначених норм законодавства слідує, що КАС України регламентовано право суду застосовувати інститут судового контролю шляхом зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, визнання протиправними рішень, дій. Для застосування наведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови.
З оскаржуваної ухвали суду першої інстанції не вбачається, що останнім досліджувалися обставини щодо існування підстав для встановлення судового контролю у цій справі шляхом зобов'язання відповідача подати звіт.
Колегія суддів наголошує на тому, що, дійсно, встановлення судового контролю, є правом а не обов'язком суду, однак, задля того, щоб відмовити в його встановленні, суд має перевірити належним чином доводи заявника, викладені в його заяві та навести підстави для висновку про відмову в задоволенні заяви, поданої у порядку ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, без надання оцінки наведеним обставинам в заяві, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування норм ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України, є передчасним, адже, таким чином нівелюється сама суть та завдання судового контролю.
З урахуванням викладених обставин, колегія суддів вважає передчасними та необґрунтованими висновки суду першої інстанції, що викладені у оскаржуваній ухвалі, що вказує на наявність підстав до її скасування.
Щодо вимог апеляційної скарги про встановлення судового контролю судом апеляційної інстанції, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. При цьому закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Це положення процесуального закону узгоджується з підходами Європейського суду з прав людини, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (Scoppola v. Italy, заява № 126/05, п. 102-111).
У контексті застосування принципу незворотності дії закону у часі дія у часі норм процесуального права виражається у тому, що така дія має негайний характер. Відповідно до принципу негайної дії процесуальної норми права, вимоги нової процесуальної норми поширюються на ті правові наслідки, які, хоча й випливають з юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми, проте настають після набрання чинності новою нормою.
Розуміння негайної дії норми процесуального права відображено в положеннях процесуальних кодексів та уточнено у правових позиціях Верховного Суду України та Верховного Суду. Зокрема, у справі № 6-26цс14 Верховний Суд України сформував позицію, викладену у постанові від 23 квітня 2014 року, відповідно до якої стосовно судового процесу та його учасників застосовується норма, яка була чинною на момент здійснення відповідної процесуальної дії. Більш пізня норма права скасовує дію попередньої норми, отже, стара норма права перестає діяти, оскільки замінена пізнішою, яка регулює ті самі процесуальні відносини. При цьому, суд повинен враховувати вимоги процесуального закону, згідно з якими при зміні такого закону забороняється встановлювати нові обов'язки, скасовувати чи звужувати права, належні учасникам судового процесу, чи обмежувати їх використання. Аналогічні підходи застосовані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 19 червня 2018 року у справі №826/12868/17 та від 18 вересня 2019 року у справі №826/12479/14.
Схожий висновок зробив Європейський суд з прав людини, зауваживши, зокрема, що процесуальні зміни мають застосовуватись одразу, навіть якщо справа перебуває в процесі розгляду; проте це має відбуватись у відповідності з принципом правової визначеності, тобто чітко та прогнозовано. Так, в ухвалах Європейського суду з прав людини щодо прийнятності заяв у справах «Скорик проти України» (заява № 32671/02) та «Воробйова проти України» (заява № 27517/02) звертається увага на загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються, який вперше був сформований у справі Brualla Gomez de la Torre v. Spain (заява 26737/95, . 35) , , ? « » (? 23436/03, . 27).
Колегія суддів звертає увагу , що на перегляду справи в порядку апеляційного провадження, Законом України №4094-ІХ від 21.11.2024 року внесено зміни у відповідні статті КАС України щодо судового контролю та порядку і способів його здійснення. Ці питання врегульовані ст.ст.381-1 - 383 КАС.
Так, за змістом частини 1 ст. 382 КАС суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.
Отже, саме суд першої інстанції розглядає заяви в порядку судового контролю та може зобов'язати суб'єкта владних повноважень подати звіт.
Наразі, правових підстав для задоволення апеляційної скарги в частині вимог апелянта щодо ухвалення нового судового рішення про задоволення поданої заяви про встановлення судового контролю не вбачається, оскільки розгляд заяви відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України має здійснювати у даному випадку Київський окружний адміністративний суд, який розглядав цю справу по суті як суд першої інстанції.
За таких обставин, колегія суддів вважає, оскільки суд першої інстанції не розглядав вказану заяву по суті, обмежившись загальною оцінкою процесуального законодавства, то оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, а справа направленню до цього ж суду для продовження розгляду заяви про встановлення судового контролю.
Згідно з приписами п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
У відповідності до ч. 1 ст. 320 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Керуючись статтями 311, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 382, 382-1 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року про відмову в задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена.
Головуючий суддя І.О. Грибан
Судді: В.Ю. Ключкович
А.Б. Парінов
(повний текст постанови складено 23.06.2025р.)