Номер провадження: 11-кп/813/1491/25
Справа № 499/699/24
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
16.06.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий - суддя ОСОБА_2
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю:
секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6
захисника - ОСОБА_7
обвинуваченого - ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №12019160290000033 від 09.02.2019 року за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 на вирок Іванівського районного суду Одеської області від 23.01.2025 року, яким:
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Чернятин, Калинівського району Вінницької області, громадянина України, одруженого, маючого на утриманні неповнолітню дитину, працюючого приватним підприємцем за категорією «Вантажне перевезення», який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України,
встановив:
оскарженим вироком ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та йому призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 (два) роки.
На підставі ст.75 КК України ОСОБА_8 звільнено від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком на 2 (два) роки. На підставі п.п.1, 2 ч.1 ст.76 КК України на ОСОБА_8 покладені відповідні обов'язки.
Запобіжний захід ОСОБА_8 не обирався.
Вироком суду вирішено долю процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Згідно вироку суду, ОСОБА_8 визнаний винуватим в тому що, він, 09.02.2019 року, приблизно о 05:10 год., керуючи технічно справним автопоїздом у складі сідлового тягача «VOLVO FH12», реєстраційний номер НОМЕР_1 з напівпричепом «SCHMITZ S 01», реєстраційний номер НОМЕР_2 , у темну пору доби, з ввімкнутим ближнім світлом передніх фар, здійснював рух по асфальтному сухому дорожньому покриттю проїзної частини автодороги сполученням «Київ-Одеса», яка є автомобільною дорогою загального користування міжнародного значення М 05, має відповідне обладнання дорожнього покриття та придорожньої зони.
Того ж дня, приблизно о 05:10 год., водій ОСОБА_9 , керуючи в темний час доби легковим автопоїздом в складі автомобіля «ВАЗ-111940», реєстраційний номер НОМЕР_3 із причепом «Путник 814001», реєстраційний номер НОМЕР_4 , з ввімкнутим ближнім світлом передніх фар рухався по проїзній частині автодороги М 05 «Київ - Одеса» з боку м. Києва в напрямку м. Одеси. На 404 км + 630 м указаної дороги, підіймаючись на підйом двигун зазначеного автомобіля «ВАЗ-111940» почав глохнути, у зв'язку з чим водій ОСОБА_9 , включив аварійну сигналізацію, був вимушений невідкладно зупинити керований ним легковий автопоїзд на вищевказаній ділянці автодороги.
При цьому, в момент зупинки даний легковий автопоїзд розташовувався в правій смузі ближче до відбійника, на відстані 6,7 метр від правого краю проїзної частини. З'ясувавши, що в автомобілі закінчилося паливо, а також темною порою доби та відсутністю на автодорозі зовнішнього електроосвітлення, водій ОСОБА_9 вирішив по швидкому залити його в бак. Заливаючи паливо у бак, водій ОСОБА_9 розташовувався біля правої задньої частині автомобіля, стояв спиною до руху машин, його дружина ОСОБА_10 стояла напроти нього, спиною до відбійнику - світила йому ліхтариком.
Проїжджаючи на 404 км +630 м цієї автодороги у Березівському (станом на 2019 рік - Іванівському) районі Одеської області, де організований двосторонній рух, напрямки розділені розділювальною смугою з бетонною огорожею, ширина напрямку руху у бік м. Одеси - 12.15 м, по ній організований трьох рядний рух, смуги руху позначені переривчастою лінією дорожньої розмітки 1.5., рухаючись з боку міста Київ у напрямку міста Одеса, поза населених пунктів, на прямій неосвітленій штучними джерелами освітлення ділянці, зі швидкістю приблизно 90 км/год (більш точний час під час не встановлено), водій ОСОБА_8 грубо порушив пункти: п/п «б,д» п. 2.3., 12.2. Правил дорожнього руху України (введені в дію 01.01.2002 постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001, далі Правила), був неуважним, обрав швидкість руху керованого ним автомобіля без урахування дорожньої обстановки та видимості проїзної частини, яка не забезпечує безпеку і не дає можливість йому постійно контролювати його рух та зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги, відволікся від керування, за дорожньою обстановкою постійно не стежив, унаслідок чого відповідним чином не відреагував на її зміну.
Під час руху по проїзній частині зазначеної автодороги, наближаючись до легкового автопоїзда, який нерухомо стояв у правій смузі, та пішоходів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які знаходилися поряд, та маючи реальну і об'єктивну можливість своєчасно виявити задню частину причепа «Путник 814001» на якому встановлені катафоти (трикутники) червоного кольору, яка ідентифікується як задня частина транспортного засобу, водій ОСОБА_8 , діючи з необережності та в порушення вимог п.п. 1.5., 12.1., 12.3. зазначених Правил, при відсутності будь-яких перешкод технічного або іншого характеру, своєчасно не відреагував на виниклу перешкоду, не вжив належних і своєчасних заходів до зменшення швидкості свого руху до безпечної аж до зупинки автопоїзда або до безпечного об'їзду перешкоди, та проявляючи кримінальну противоправну самовпевненість, тобто передбачаючи можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховуючи на їх відвернення, продовжив рух у зазначеному режимі, внаслідок чого скоїв наїзд правою передньою частиною кабіни керованого ним сідлового тягача «VOLVO FH12» на задню частину причепа «Путник 814001», автомобіль «ВАЗ-111940», пішоходів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
В результаті дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_9 заподіяні тілесні ушкодження у вигляді двобічного осколкового перелому обох лобкових і сідничних та крижових кісток тазу, перелому руків'я грудини, множинних розривів стінки сечового міхура, які є небезпечними для життя, а отже мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень.
У сукупності ОСОБА_8 допустив порушення вимог п. 1.5, п/п «б,д» п. 2.З., 12.1., 12.2., 12.3 Правил, які призвели до настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_9 .
Суд першої інстанції визнав ОСОБА_8 винуватим у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, за кваліфікуючими ознаками: порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.
Не погоджуючись з вироком суду, захисник подав апеляційну скаргу, в якій не оспорюючи доведеність вини та кваліфікацію дій обвинуваченого, просить змінити вирок в частині призначеного покарання, у зв'язку із його суворістю, невідповідністю тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, та постановити ухвалу, якою призначити обвинуваченому покарання без додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги захисник посилається на те, що місцевий суд не врахував при призначенні покарання визнання обвинуваченим вини у повному обсязі, щире каяття, а також позицію потерпілої сторони, зокрема відсутність матеріальних вимог та належним чином не мотивував своє рішення в частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами. Зокрема, суд не врахував що для ОСОБА_8 керування транспортним засобом є основним та єдиним джерелом доходу для сім'ї. Також місцевим судом не взято до уваги позицію потерпілого, який просив суд при призначенні покарання не позбавляти обвинуваченого права керування транспортними засобами.
Іншими особами, які мають право на апеляційне оскарження, вирок суду першої інстанції не оскаржений.
Судовий розгляд в суді апеляційної інстанції, у відповідності до положень ч.4 ст.405 КПК України (далі - КПК), проведено за відсутності потерпілого, який повідомлявся про розгляд справи у передбаченому законом порядку, клопотань про проведення апеляційного розгляду за його участю або відкладення розгляду справи, не подавав.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що на стадії апеляційного перегляду оскарженого вироку, судом були створені всі умови для реалізації права учасників судового провадження на доступ до правосуддя.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.
У своїх рішеннях Європейський Суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Заслухавши суддю-доповідача; пояснення захисника та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу;прокурора, яка заперечувала проти задоволення скарги; вивчивши матеріали кримінального провадження; обговоривши доводи апеляційної скарги; провівши судові дебати; колегія суддів дійшла висновку про таке.
Згідно з положеннями ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Положення ст.ст. 370, 373 КПК України регламентують, що вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 цього кодексу. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Згідно з вимогами ч.1 ст.404 КПК України (далі - КПК), вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_8 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, ніким не оспорюються, порушень при вирішенні судом першої інстанції питання щодо дослідження доказів відносно тих обставин, які ніким не оспорюються, апеляційним судом не встановлено, а тому ці обставини, як і юридична кваліфікація скоєного ОСОБА_8 не є предметом апеляційного розгляду, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК, переглядає вирок суду лише в межах апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги стосовно суворості призначеного покарання та можливість призначення обвинуваченому покарання, без застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, апеляційний суд дійшов висновку про таке.
Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_8 покарання за ч.2 ст.286 КК України, суд першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 65 КК України, врахував характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, особу винного, та дійшов висновку про необхідність призначення покарання обвинуваченому у виді позбавлення волі, із позбавленням права керування транспортними засобами, але на підставі ст.75 КК України, звільнив останнього від відбування основного покарання з випробуванням.
Надаючи оцінку обставинам даного кримінального провадження колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому ОСОБА_8 покарання, як за своїм видом, так і за розміром, не можна вважати занадто суворим, з огляду на таке.
Так, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що захисник порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов'язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до ст.ст. 50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Згідно роз'яснень, що містяться у п.п. 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що при призначенні покарання за відповідною частиною ст.286 КК України, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Вирішуючи питання про те, яке покарання має бути призначене обвинуваченому ОСОБА_8 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, і чи повинен він його відбувати, суд першої інстанції в повній мірі врахував характер та ступінь тяжкості вчиненого злочину, суспільну небезпеку вчиненого діяння, яке відповідно до ст.12 КК України відноситься до категорії тяжких злочинів; відсутність обставин, що обтяжують покарання, передбачені ст.67 КК України; обставини, що пом'якшують покарання, передбачені ст.66 КК України, а саме визнання вини обвинуваченим ОСОБА_8 , щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку. Також суд врахував дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, має постійне місце реєстрації та проживання, міцні соціальні зв'язки, має на утриманні неповнолітню дитину. Врахувавши думку прокурора та потерпілої сторони, місцевий суд дійшов висновку про можливість звільнення обвинуваченого від основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, а також призначив йому додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Доводи сторони захисту про необґрунтованість призначення місцевим судом додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, колегія суддів визнає безпідставними, оскільки в результаті грубого порушення обвинуваченим ПДР потерпілому спричинено тяжкі тілесні ушкодження.
Колегія суддів критично відноситься до доводів захисника стосовно того, що право керування транспортними засобами необхідне обвинуваченому для належного утримання родини, є його єдиним заробітком, який передбачає використання транспортного засобу, оскільки обвинувачений, який є дорослим та працездатним чоловіком, вочевидь не позбавлений можливості реалізувати себе в іншій професії або справі з метою забезпечення своїх фінансових потреб.
Колегія суддів звертає увагу на те, що кримінальне правопорушення, яке вчинене ОСОБА_8 зазіхає на суспільну складову безпечного життя, оскільки формує думку суспільства про незахищеність та уразливість до вчинення відносно них злочинних дій у сфері безпеки дорожнього руху.
Разом з цим, належна правова охорона будь-яких соціальних цінностей, у тому числі й таких найбільш соціально значимих, як життя та здоров'я людини, забезпечується лише тоді, коли застосовується ефективний кримінально-правовий засіб, яким є кримінальна відповідальність.
Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Також необхідно зазначити, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов'язана з користуванням права керування транспортними засобами є джерелом доходу.
При цьому, Правилами дорожнього руху України регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки.
У рішенні по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» («O'Halloran and Francis v. the United Kingdom») від 29 червня 2007 року, Європейський Суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі.
Враховуючи викладене, колегія суддів визнає обґрунтованим висновок місцевого суду про необхідність призначення ОСОБА_8 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
За наведених обставин колегія суддів вважає, що призначене обвинуваченому як основне, так і додаткове покарання, ґрунтується на положеннях ст.ст. 50, 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому не вбачає підстав вважати, що призначене покарання є явно несправедливим через його суворість.
З урахуванням наведеного, колегія суддів не вбачає підстав для зміни вироку, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 409, 413, 420, 421, 424, 426, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Вирок Іванівського районного суду Одеської області від 23.01.2025 року у кримінальному провадженні №12019160290000033 від 09.02.2019 року, яким ОСОБА_8 засуджений за ч.2 ст.286 КК України - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4