18 червня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю секретарів ОСОБА_4 , ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №62022150010000755, за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , на вирок Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 28 квітня 2025 року, стосовно
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Шомполи Комінтернівський район Одеська область, українця, громадянина України, з професійно - технічною освітою, одруженого, маючого на утриманні чотирьох неповнолітніх дітей, не працюючого, військовозобов'язаного, військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, який на момент вчинення кримінального правопорушення проходив військову службу на посаді санітарного інструктора медичного пункту 101- го піхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 , військове звання «солдат», зареєстрованого за адресою АДРЕСА_1 , фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , в силу ст.89 КК України раніше не судимого,
-обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України,
Учасники судового провадження:
прокурор ОСОБА_8
обвинувачений ОСОБА_7
захисник ОСОБА_6
(в режимі відеоконференції за допомогою сервісу EASYCON)
встановив:
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі захисник просить вирок суду змінити в частині призначення ОСОБА_7 покарання.
Призначити ОСОБА_7 покарання у виді громадських робіт, замість тримання у дисциплінарному батальйоні строком на 2 роки. В іншій частині вирок залишити без змін.
Короткий зміст вироку.
Вироком суду, ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України і призначено йому покарання, із застосуванням ст.69 КК України, у виді 2 (двох) років позбавлення волі.
На підставі ч.1 ст.62 КК України замінено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі строком на 2 (два) роки на тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на той самий строк 2 (два) роки.
Узагальнені доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі захисник вказує, що обвинувачений має на утриманні чотирьох неповнолітніх дітей, що є об'єктивною соціальною підставою для пом'якшення покарання.
Зауважує, що тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців хоча і не тотожним до покарання у виді позбавлення волі, проте все одно є обмежувальним, адже передбачає суворий режим, виконання службових обов'язків під контролем командування, обмеження у свободі пересування, а також суттєво ускладнює можливість участі особи в житті родини, зокрема у вихованні дітей.
Звертає увагу, що ОСОБА_7 не становить суспільної небезпеки, має позитивну характеристику, а вчинене правопорушення не носить насильницького характеру. Вважає, що призначення громадських робіт дозволить досягти цілей покарання без жорстких обмежень його участі в житті родини.
Обставини встановлені судом першої інстанції.
Судом першої інстанції встановлено та визнано доведеним, що 26 лютого 2022 року обвинуваченого ОСОБА_7 на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» було призвано на військову службу за мобілізацією ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до Указу Президента України «Про введення в Україні воєнного стану» № 64/2022 від 24.02.2022 року, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 2102-ІХ від 24.02.2022 року, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан, який триває дотепер.
Проходячи військову службу, солдат ОСОБА_7 відповідно до вимог ст.ст. 17, 65, 68 Конституції України, ст.ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 2-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, повинен був свято і беззаперечно дотримуватися Конституції України і законів України, Військової присяги, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, дорожити честю і гідністю військовослужбовця, берегти військову честь і поважати гідність інших людей, не допускати негідних вчинків та дотримуватися вимог статутів Збройних Сил України.
Проте, 17 серпня 2022 року, об 11 год. 30 хв. обвинувачений ОСОБА_7 будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації та проходячи військову службу на посаді санітарного інструктора медичного пункту 101-го піхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 , діючи умисно, в порушення вимог вищевказаного законодавства, з метою тимчасово ухилитися від обов'язків військової служби, в умовах воєнного стану, самовільно залишив, без поважних причин, військову частину НОМЕР_1 , яка тимчасово дислокувалась в межах території Баштанського району Миколаївської області та незаконно перебував за його межами, за місцем проживання в Одеській області, де проводив час на власний розсуд, приховуючи свою належність до Збройних Сил України, не повідомляючи про себе органам військового управління та правоохоронним органам як про військовослужбовця, який самовільно залишив військовому частину до 14 год. 25 січня 2023 року. 25 січня 2023 року о 14 год. обвинувачений солдат ОСОБА_7 добровільно повідомив територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві про себе як про військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину.
Дії обвинуваченого ОСОБА_7 судом кваліфіковані за ч.5 ст.407 КК України, як самовільне залишення військовослужбовцем, в умовах воєнного стану, розташування тимчасової дислокації підрозділу.
Обставини встановлені судом апеляційної інстанції.
Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого та його захисника на підтримку доводів апеляційної скарги, думку прокурора, який вважав вирок суду законним та обґрунтованим, вивчивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах, суд апеляційної інстанції дійшов наступного.
Відповідно до вимог статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в повній мірі дотримався зазначених вимог закону.
Висновок суду, щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчинені кримінального правопорушення, за яке його засуджено за обставин наведених у вироку, підтверджений зібраними у справі доказами, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку.
Всі обставини справи були детально розглянуті та досліджені судом першої інстанції, що підтверджується наведеними та належно оціненими у вироку доказами про вчинення кримінальних правопорушень обвинуваченим.
Кваліфікація судом першої інстанції дій обвинуваченого ОСОБА_7 за ч.5. ст.407 КК України, є правильною.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Виходячи з системного аналізу вказаних норм, підставами для скасування чи зміни судового рішення є такі порушення норм кримінального процесуального закону, які шляхом позбавлення чи обмеження гарантованих КПК України прав учасників кримінального провадження, недотримання процедури судочинства чи іншим шляхом вплинули чи могли вплинути на винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення.
При цьому, конкретне порушення кримінального процесуального закону може бути визнано істотним чи неістотним залежно від обставин кримінального провадження.
Щодо обґрунтованості призначеного судом покарання.
Зокрема, Кримінальний Кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням; для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК).
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, та має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 1-2 ст. 50 КК), а згідно ч. 1-2 ст. 65 КК суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінальних правопорушень, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
При визначенні виду і розміру покарання підлягає також врахуванню й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання повинно бути пропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12). При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98).
Призначаючи
При призначенні виду та розміру покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , суд першої інстанції вказаних вимог закону не дотримався не врахував фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та його наслідки, особу винного, його вік, сімейний стан, відсутність даних щодо попередніх притягнень до адміністративної та кримінальної відповідальності.
Так, призначаючи вид та розмір покарання, суд першої інстанції у відповідності до ст. 65, 66, 67 КК України врахував характер та ступень суспільної небезпеки вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, наявність пом'якшуючих та відсутність обтяжуючих відповідальність обвинуваченого обставин, вважав, що мета покарання, визначена ч.2, 3 ст. 50 КК України, може бути досягнута при призначенні обвинуваченому ОСОБА_7 міри покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на строк 2 (два) роки із застосуванням положень ст.ст.62, 69 КК України.
Разом з тим, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги захисника про те, що ОСОБА_7 не становить суспільної небезпеки, має позитивну характеристику, а вчинене правопорушення не носить насильницького характеру, слушними.
Судом апеляційної інстанції були досліджені характеризуючи матеріали стосовно обвинуваченого з яких вбачається, що ОСОБА_7 має на утриманні чотирьох неповнолітніх дітей, що є об'єктивною соціальною підставою для пом'якшення покарання, натомість суд першої інстанції хоч і врахував цю обставину формально, однак не надав їй належної правової оцінки. Крім того, вчинив кримінальне правопорушення внаслідок збігу тяжких сімейних обставин, оскільки його дружина перебувала у лікарні та потребувала операції.
Попри те, що тримання у дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців не є тотожним до покарання у виді позбавлення волі, цей вид покарання все одно є обмежувальним, адже передбачає суворий режим, виконання службових обов'язків під контролем командування, обмеження у свободі пересування, а також суттєво ускладнює можливості участі у житті родини та у вихованні дітей. Такий режим, при тривалості два роки, для особи, яка має чотирьох неповнолітніх дітей, на думку суду апеляційної інстанції, є надмірним.
З огляду на те, що ОСОБА_7 не становить суспільної небезпеки, має позитивну характеристику, а вчинене правопорушення не носить насильницького характеру, призначення громадських робіт, як просить захисник, дозволить досягти цілей покарання без жорстких обмежень його участі в житті родини.
У такий спосіб буде забезпечено баланс між публічними інтересами правосуддя та правом дітей обвинуваченого на підтримку та участь батька у їхньому повсякденному розвитку, відповідно до ст.3, 51 Конституції України та практики ЄСПЛ щодо захисту інтересів дитини.
Враховуючи викладені обставини, у сукупності з пом'якшуючими та відсутність обтяжуючих відповідальність обвинуваченого обставин, відсутність даних щодо попередніх притягнень до адміністративної та кримінальної відповідальності, щирого каяття, добровільного повернення до військової служби, наявність чотирьох неповнолітніх дітей на утриманні, а також низький суспільний ризик вчиненого діяння - створили правову і моральну підставу для пом'якшення, призначеного ОСОБА_7 покарання до 200 годин громадських робіт, що дозволить обвинуваченому працювати, сплачувати податки та компенсувати моральну шкоду Державі через корисну працю.
З огляду на наведене, вирок суду підлягає зміні в частині призначеного покарання, а апеляційна скарга захисника - задоволенню.
Керуючись ст.376, 405,407, 409, 417, 418, 419, 424, 426, 532 КПК України апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , - задовольнити.
Вирок Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 28 квітня 2025 року, стосовно ОСОБА_7 , - змінити.
Пом'якшити ОСОБА_7 покарання призначене за ч.5 ст.407 КК України із застосуванням ст.69 КК України - до 200 годин громадських робіт.
В іншій частині вирок суду залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий
Судді