Провадження № 22-ц/803/5683/25 Справа № 202/13084/24 Головуючий у першій інстанції: Бєсєда Г. В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.
11 червня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Красвітної Т.П.,
суддів: Городничої В.С., Петешенкової М.Ю.,
за участю секретаря Сахарова Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська у складі судді Бєсєди Г.В. від 21 березня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,-
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що вона проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 . Квартира не приватизована, належить до комунальної форми власності. Відповідно до ордеру на жиле приміщення №270 від 27 січня 1987 року, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів м.Дніпропетровська, вказана квартира була надана громадянину ОСОБА_5 , складом сім'ї 4 особи, в тому числі дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_6 , донька ОСОБА_7 . Рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпрі ради №75 від 21.02.2017 «Про надання дозволу на зміну договору найму житлових приміщень» надано дозвіл правлінню ОСББ «Захарченко 64» на зміну умов договору найму житлового приміщення - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 36,83 кв.м. на ОСОБА_2 , складом сім'ї з 6 осіб, у тому числі: донька ОСОБА_8 , донька ОСОБА_1 , онука ОСОБА_4 , онука ОСОБА_9 , онука ОСОБА_3 . На теперішній час в квартирі зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , 2010 р.н., і ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_10 , 2017 р.н. Окрім вказаних осіб в квартирі зареєстрована ОСОБА_3 , 2011 р.н., відносно якої рішенням виконкому Індустріальної районної у місті Дніпропетровську ради від 18.05.2012 №186 ОСОБА_2 призначено опікуном. Разом з цим ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н не проживають в квартирі з 2016 року по теперішній час, в квартирі відсутні їхні особисті речі. Вказане підтверджується актами, складеними мешканцями будинку 10.07.2024 року та 20.10.2024 року. Наголошувала, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н, добровільно вибули з квартири в 2016 році та жодного разу після вибуття до житла за місцем реєстрації не навідувалася. Перешкод у користуванні квартирою ніхто вказаним особам не чинить, їх реєстрація в квартирі має формальний характер. В 2016 році ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н з власної волі, за особистим бажанням змінили місце свого постійного проживання. Зазначала, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н., проживають та є зареєстрованими за іншою адресою в російській федерації. Тому позивачка просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою за адресою по АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2025 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування квартирою за адресою по АДРЕСА_2 . В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі по 1211,20 грн, з кожного.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення в частині залишених без задоволення позовних вимог з ухваленням у скасованій частині нового судового рішення про визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такою, що втратила право користування вказаною вище квартирою.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується, зокрема, довідкою про доставку 30.04.2025 судової повістки в електронному вигляді третій особі та телефонограмою позивачці від 05.06.2025. У зв'язку з відсутністю відповідачів за останньою відомою суду адресою, що також відповідає відомостям з Єдиного державного демографічного реєстру від 06.06.2025, їх сповіщення здійснено шляхом розміщення відповідного оголошення на веб-сайті судової влади. Клопотання органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про відкладення є необґрунтованим, враховуючи, що про час та дату розгляду справи третю особу повідомлено заздалегідь - 30 квітня 2025 року; поважних причин неявки у судове засідання у клопотанні не зазначено.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду в оскаржуваній частині, виходячи з наступного.
Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 7).
Відповідно до копії ордеру на жиле приміщення №270 від 27 січня 1987 року, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів м.Дніпропетровська, квартира АДРЕСА_1 була надана громадянину ОСОБА_5 , складом сім'ї 4 особи, в тому числі дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_11 , донька ОСОБА_7 (а.с. 16).
Рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпрі ради №75 від 21.02.2017 «Про надання дозволу на зміну договору найму житлових приміщень» надано дозвіл правлінню об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Захарченко 64» на зміну умов договору найму житлового приміщення - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 36,83 кв.м. на ОСОБА_2 , складом сім'ї з 6 осіб, у тому числі: донька ОСОБА_8 , донька ОСОБА_1 , онука ОСОБА_4 , онука ОСОБА_9 , онука ОСОБА_3 (а.с. 19).
Згідно копії довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №007259 від 16.10.2024, виданої ЦНАП м. Дніпра Правобережний, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , 2010 р.н., і ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_10 , 2017 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н. (а.с. 15).
Відносно ОСОБА_3 , 2011 р.н., рішенням виконкому Індустріальної районної у місті Дніпропетровську ради від 18.05.2012 №186 ОСОБА_2 призначено опікуном (а.с. 13-14).
Згідно актів, складених мешканцями будинку АДРЕСА_3 від 10.07.2024 року, від 20.10.2024 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2005 р.н., ОСОБА_3 , 2011 р.н, не проживають в квартирі за адресою по АДРЕСА_2 з 2016 року (а.с. 17, 18).
У судовому засіданні місцевого суду як свідків було допитано ОСОБА_1 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які повідомили суду, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не проживають в квартирі за адресою по АДРЕСА_2 з 2016 року. Зазначали, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 виїхали за межі України. Також зазначали, що відповідачам не чинять перешкод у користуванні житлом.
Також суду апеляційної інстанції було надано письмові пояснення органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, у яких він, зокрема, зазначив, що рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпропетровську ради від 18.05.2012 №180 ОСОБА_3 , 2011 р.н., надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Відносно неї рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпропетровську ради від 18.05.2012 №186 ОСОБА_2 призначено опікуном. У письмових поясненнях третя особа заперечує визнання ОСОБА_3 , 2011 р.н., такою, що тратила право користування квартирою, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
На підтвердження позовних вимог позивачкою надано акт від 10.07.2024 року, складений мешканцями будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , за змістом якого відповідачі не проживають у квартирі за адресою по АДРЕСА_2 з 2016 року по 2024 рік (по теперішній час); підтверджують, що у квартирі відсутні особисті речі вказаних осіб (а.с. 17).
Також надано ще один акт від 20.10.2024 року, складений мешканцями будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_18 , ОСОБА_15 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , за змістом якого відповідачі не проживають у квартирі за адресою по АДРЕСА_2 з 2016 року по 2024 рік (по теперішній час); підтверджують, що у квартирі відсутні особисті речі вказаних осіб (а.с. 18).
Суд критично оцінює вказані вище акти від 10.07.2024 року та від 20.10.2024 року про непроживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за адресою по АДРЕСА_2 , адже акти не містять інформації про те, на підставі яких досліджень, спостережень були здійснені відповідні висновки щодо непроживання вказаної відповідачкиу спірному житловому приміщенні. В акті не вказані причини непроживання ОСОБА_3 у квартирі.
Також у зазначених вище актах відсутня інформація з якого часу проживають мешканці будинку АДРЕСА_3 - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , якими складені обидва акти про непроживання у спірній квартирі з 2016 року, а також не зазначено в яких квартирах вказаного будинку вони проживають.
ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 у якості свідків у суді першої інстанції не допитувались. Позивачка, яка була належним чином повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції, була присутня у судовому засіданні та користувалась професійною правничою допомогою, клопотання про виклик для допиту як свідків осіб, що підписали акти - не заявляла.
З урахуванням викладеного, зазначені акти не відповідають критерію достовірності, не можуть бути взяті до уваги судом при вирішення даної цивільної справи.
Інших належних та допустимих доказів непроживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без поважних причин у квартирі по АДРЕСА_2 понад встановлений законом строк суду не представлено; клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується матеріалами справи.
У позовній заяві позивачка стверджує, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виїхала за межі України. Однак, доказів перетину нею державного кордону суду не представлено; клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено.
Свідок ОСОБА_21 повідомила суду, що проживає за адресою по АДРЕСА_4 та є подругою позивачки. Зазначила, що відповідачі поїхали до росії у 2016 році з невідомих їй причин. У квартирі позивачки буває часто, ходить до неї у гості. Позивачка не мала конфліктів з відповідачами та не чинить їм жодних перешкод у користуванні квартирою.
Свідок ОСОБА_13 повідомила суду, що проживає за адресою по АДРЕСА_5 , знає позивачку давно, а батько позивачки є хрещеним сина свідка. Відповідачі не проживають у квартирі по АДРЕСА_4 . Бачила відповідачку у 2018 році, коли вона приїжджала на народження онука. Відповідачі виїхали до росії. Позивачка не мала конфліктів з відповідачами та не чинить їм жодних перешкод у користуванні квартирою.
Показання свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 не приймаються до уваги судом, адже вони перебувають у дружніх, близьких стосунках з позивачкою, опосередковано заінтересовані у результатах розгляду справи. Також не можуть бути взяті до уваги покази ОСОБА_1 у якості свідка в місцевому суді, адже вона є позивачкою у справі та безпосередньо заінтересована у результатах розгляду даної справи, що негативно впливає на об"єктивність свідчень.
За положеннями частин першої, другої та третьої статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Підстава, на якій місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , 2011 року народження, реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона набула право користування цим житлом на законних підставах.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Згідно абз. 2 ст. 18 Закону «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до положень Конвенції ООН про права дітей від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-X11) дитина, з огляду на його фізичну й розумову незрілість вимагає спеціального захисту й турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з опікуном, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у опікуна з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у опікуна дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі №466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі №337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі №368/750/16-ц (провадження №61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі №206/3425/18 (провадження №61-9122св19).
Враховуючи викладене, позивачем не доведено, що малолітня ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин.
Крім того, місцевий суд правильно звернув увагу, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання (перебування), тому твердження позивачки про непроживання дівчинки у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законного представника малолітньої дитини.
Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову в оскаржуваній частині, в частині визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такою що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою по АДРЕСА_2 .
Посилання апелянта, що судом не у повному обсязі встановлено фактичні обставини справи, зокрема, реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у російській федерації, - є безпідставним.
Як установлено судом, місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване в Україні за адресою по АДРЕСА_2 та остання не знята з реєстрації за цією адресою.
Надані позивачкою копії "постановление" від 12.04.2016, "справка" від 14.02.2021 і від 28.03.2019 викладені іноземною мовою та не місять перекладу державною мовою, - не доводять факту безперервного непроживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , понад шість місяців без поважних причин у вказаній вище квартирі.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи в оскаржуваній частині.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія звертає увагу, що рішення місцевого суду, згідно змісту апеляційної скарги, оскаржене лише в частині залишених без задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такою, що втратила право користування вказаною вище квартирою.
Тому суд апеляційної інстанції справу в частині задоволених позовних вимог про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою по АДРЕСА_2 - не переглядає, згідно вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України.
Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення місцевого суду в оскаржуваній частині щодо відмови у визнанні ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою - підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2025 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 18 червня 2025 року.
Головуючий Т.П. Красвітна
Судді В.С. Городнича
М.Ю. Петешенкова