ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"09" червня 2025 р. справа № 300/903/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боброва Ю.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної служби України з питань праці про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та компенсацію втрати частини доходів, -
ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної служби України з питань праці (далі - відповідач) про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за період невиконання рішення суду з 30.01.2024 по 08.07.2024 в розмірі 191273 грн., моральної шкоди в сумі 50000 грн. та компенсацію втрати частини доходів - інфляційних витрат та 3% річних.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на виконання судового рішення у справі №300/7149/23 Державна служба України з питань праці видала наказ від 09.04.2024 №16-КТ, згідно якого позивачку поновила на посаді заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Держпраці. Однак, незважаючи на даний наказ Південно-Західне міжрегіональне управління Держпраці поновило ОСОБА_1 тільки з 09.07.2024, згідно наказу від 08.07.2024. Таким чином, за період вимушеного прогулу, пов'язаного із затримкою виконання рішення суду з 30.01.2024 по 08.07.2024 їй протиправно не виплачено 191273,00 грн. заробітної плати. Також у зв'язку із несвоєчасною виплатою, відповідач повинен компенсувати суму інфляційних втрат та 3% річних. Окрім цього, позивачка наголошує, що внаслідок протиправних дій відповідача, які виявились у позбавленні її доходу через тривалу невиплату заробітної плати і можливості заробляти собі на життя, їй завдано моральну шкоду, яку вона оцінює в розмірі 50000 грн.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідач скористався правом на подання відзиву, в якому проти позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні. Зазначає, що на виконання судового рішення відповідачем видано наказ від 09.04.2024 про поновлення позивача на роботі, а тому жодних протиправних дій щодо невиконання рішення про поновлення Державною службою України з питань праці не вчинено. Вказав, що відповідач є виключно суб'єктом призначення, а відповідальність за затримку виконання судового рішення, відповідно до приписів статті 236 КЗпПУ, встановлена виключно щодо роботодавця, тобто Міжрегіонального управління. Зауважено, що законодавцем чітко передбачений механізм визначення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 №100. При цьому, позивачем надані невірний розрахунок середнього заробітку за затримку виконання судового рішення, а компенсація втрати частини доходів та 3% річних проводиться тільки у випадку, якщо такі доходи були нараховані. Також представник відповідача вважає, що не підлягає до задоволення позовна вимога щодо відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачка не навела достатніх доказів завдання їй моральної шкоди, а також не зазначила, з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір такої шкоди, та якими доказами це підтверджується, як і не довела причинно-наслідкового зв'язку між затримкою виконання судового рішення та станом її фізичного чи психічного здоров'я на сьогоднішній день.
Позивач скористалася своїм правом на подання відповіді на відзив, згідно якого наведені аргументи відповідача вважає необґрунтованими та безпідставними. Зазначила, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.02.2025 у справі №300/5471/24 визначено, що належним відповідачем у даній справі є Державна служба України з питань праці.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено наступне.
Наказом Управління Держпраці в Івано-Франківській області від 18.09.2023 №122-кт “Про звільнення ОСОБА_2 », ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Управління Держпраці в Івано-Франківській області з 18.09.2023 відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України “Про державну службу».
Правомірність винесення вказаного наказу була предметом розгляду у справі №300/7149/23 за позовом ОСОБА_1 .
Так, рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 по справі №300/7149/23 повністю задоволено позов ОСОБА_1 . Зокрема, скасовано наказ Державної служби України з питань праці від 18.09.2023 №122-кт “Про звільнення ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_1 з 18.09.2023 в Південно-Західному міжрегіональному управлінні на рівнозначну, займаній ОСОБА_1 посадою в Управлінні Держпраці в Івано-Франківській області. Стягнуто з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.09.2023 по 29.01.2024. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 18.09.2023 в Південно-Західному міжрегіональному управлінні на рівнозначну, займаній ОСОБА_1 посадою в Управлінні Держпраці в Івано-Франківській області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку за один місяць допущено до негайного виконання.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 апеляційні скарги Державної служби України з питань праці та Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці у справі №300/7149/23 задоволено частково. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 в справі №300/7149/23 скасовано та прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби України з питань праці від 18.09.2023 №122-кт “Про звільнення ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_1 в Південно-Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці на посаду, рівнозначну займаній Клим Мирославою Іллівною в Управлінні Держпраці в Івано-Франківській області з 19.09.2023. Стягнуто з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.09.2023 по 29.01.2024 в сумі 73718,10 грн. Судове рішення суду апеляційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 16683,51 грн підлягає негайному виконанню. У решті позову відмовлено (а.с. 7-16).
Як слідує із матеріалів справи, на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 в справі №300/7149/23, у зв'язку з поновленням на посаді державної служби особи, яка її раніше займала, Державною службою України з питань праці видано наказ від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду», згідно якого передбачено:
1. Звільнити ОСОБА_3 з посади заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці 10.04.2024, у зв'язку з поновленням на посаді державної служби особи, яка раніше її займала, відповідно до пункту 5 частини першої статті 83 та пункту 1 частини першої статті 88 Закону України “Про державну службу».
2. Поновити ОСОБА_1 з 18.09.2023 на посаді заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (а.с. 18).
Наказом відповідача від 12.04.2024 “Про оголошення наказу Державної служби України з питань праці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду» оголошено згаданий наказ тільки у частині звільнення ОСОБА_3 (а.с. 19).
Як зазначає відповідач, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_3 , Міжрегіональне управління не могло виконати пункт перший наказу Державної служби України з питань праці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду» щодо його звільнення із займаної посади, у зв'язку із чим, наказом Держпраці від 16.04.2024 №17-КТ внесено до пункту 1 наказу Держпраці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду», наступну зміну: цифру “10» замінено цифрою “18» (зв. ст. а.с. 87).
В подальшому аналогічними наказами вносились зміни щодо цифр (дати) та у результаті, наказом Державної служби України з питань праці від 04.07.2024 №57-КТ внесено до пункту 1 наказу Держпраці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду», наступну зміну: цифру “03» замінити цифрою “ 08» (зв. ст. а.с. 93).
Окрім цього, на підставі постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 у справі № 300/7149/23 наказом Державної служби України з питань праці від 05.07.2024 №60-КТ внесено до пункту 2 наказу Держпраці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду», наступну зміну: цифру “18» замінити цифрою “ 19» (а.с. 94).
Також наказом відповідача від 08.07.2024 “Про оголошення пункту 2 наказу Державної служби України з питань праці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду» (із змінами) оголошено пункт другий згаданого наказу, що стосується поновлення ОСОБА_1 з 19.09.2023 на посаді заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (а.с. 103).
Лише після виконання пункту першого наказу Державної служби України з питань праці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду» із змінами, тобто звільнення ОСОБА_3 із посади заступника начальника, позивачку згідно наказу від 08.07.2024 було поновлено на роботі з 19.09.2023.
Судом також встановлено, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09.10.2024 №300/5471/24 позов ОСОБА_1 до Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці задоволено частково та стягнуто з Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період з 30.01.2024 по 08.07.2024 в сумі 89237,70 грн., з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.02.2025 у справі №300/5471/24 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці задоволено, рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року у справі №300/5471/24 скасовано та прийняти постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Так, підставою для відмови судом апеляційної інстанції було те, що належним відповідачем, який має відповідати за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у справі № 300/7149/23 є Державна служба України з питань праці, яку не було залучено до розгляду даної справи, а тому адміністративний позов заявлено до неналежного відповідача.
Позивач, враховуючи бездіяльність Державної служби України з питань праці щодо своєчасного виконання судового рішення про поновлення на роботі, звернувся до суду з вказаним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, у відповідності до норм матеріального права, які їх регулюють, з урахуванням фактичних обставин справи, суд установив наступне.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Частиною другою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України встановлено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Згідно частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини сьомої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Так, норма статті 236 КЗпП України передбачає обов'язок власника, а у сфері публічно-правових правовідносинах - суб'єкта владних повноважень, виплатити працівникові середній заробіток або різницю в заробітку за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника та не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.
Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина третя статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України).
Отже, з дня ухвалення рішення суду про поновлення позивача на роботі у відповідача виник обов'язок щодо його виконання.
Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд вже неодноразово викладав висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання.
Так, зокрема у постанові від 21.10.2021 у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Верховний Суд у цій справі підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.
Як зауважив Верховний Суд у справі №640/19103/19 відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Ця правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16.02.2018 у справі №807/2713/13-а, від 27.06.2019 у справі №821/1678/16, від 31.07.2019 у справі №813/593/17, від 25.09.2019 у справі №813/4668/16, від 27.11.2019 у справі №802/1183/16-а, від 19.12.2019 у справі №2а-7683/12/1370, від 05.02.2020 у справі №815/1676/18, від 05.03.2020 у справі №280/360/19, від 26.11.2020 у справі №500/2501/19, від 19.04.2021 у справі №826/11861/17, від 24.06.2021 у справі №640/15058/19, від 20.07.2021 у справі №826/3465/18, від 21.10.2021 у справі № 280/5260/19, від 27.01.2022 у справі № 580/5185/20, від 09.11.2022 у справі № 460/600/22 та від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21.
Практика Верховного Суду щодо застосування вказаної норм права є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних постановах, є релевантними до обставин цієї справи, тож суд не бачить підстав для відступу від цих висновків.
Підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов'язковою підставою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно.
Як встановлено судом, на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 в справі №300/7149/23, у зв'язку з поновленням на посаді державної служби особи, яка її раніше займала, Державною службою України з питань праці тільки 09.04.2024 видано наказ від №16-КТ “Про виконання рішення суду» та, відповідно, поновлення позивача на посаді.
Суд зазначає, що відповідачем не зазначено жодних обставин щодо неможливості негайного поновлення позивача та видання негайно наказу про поновлення позивача на посаді на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 у справі №300/7149/23 та, як наслідок, фактичне поновлення позивача тільки 08.07.2024.
Отже, суд дійшов висновку, що судове рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню та жодним чином не може ставитись в залежність від будь-яких обставин, окрім непереборних.
Щодо посилань на те, що Державна служба України з питань праці є виключно суб'єктом призначення, а відповідальність за затримку виконання судового рішення, відповідно до приписів статті 236 КЗпПУ, покладено виключно на роботодавця, суд зазначає, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.02.2025 у справі №300/5471/24 зазначено, що належним відповідачем, який має відповідати за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у справі № 300/7149/23 є Державна служба України з питань праці.
Таким чином, у спірних правовідносинах наявна протиправна бездіяльність відповідача, що згідно з приписами діючого законодавства є підставою для стягнення з нього на користь позивач середнього заробітку за час затримки виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2024 в справі №300/7149/23 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 в адміністративній справі №300/7149/23, починаючи з 30.01.2024 (наступний робочий день після прийняття судового рішення у даній справі) і до дати поновлення позивачки на роботі - 08.07.2024.
Суд зазначає, що середній заробіток працівника згідно ч. 1 ст. 27 Закону України “Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).
За правилами пункту 5 розділу IV Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
За правилами підпункту “б» абзацу першого пункту 4 розділу ІІІ Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Висновками постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 по справі №300/7149/23, встановлено, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 станом на день звільнення становила 775,98 грн. (червень - 23564,66 грн. + липень - 9802,36 грн. = 33367,02 грн; 33367,02 грн /43 робочі дні = 775,98 грн.). Вказане рішення суду набрало законної сили з моменту його проголошення - з 04.06.2024.
Судом апеляційної інстанції при розрахунку суми стягнення за час вимушеного прогулу враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02.05.2024 у справі №808/2285/15. При цьому, суд для обрахунку середнього заробітку визначив як розрахункові місяці - липень-червень 2023 року (місяці роботи позивачки перед звільненням, за які нарахована заробітна плата) згідно довідки Управління Держпраці в Івано-Франківській області №79 від 17.08.2023.
Разом з тим, суд зазначає, що у постанові від 18.08.2022 у справі №560/7496/20 Верховний Суд дійшов висновку про те, що до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (ст.236 КЗпП).
Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Отже, у даному випадку позивачка фактично була позбавлена права на отримання заробітної плати внаслідок несвоєчасного невиконання відповідачем рішення суду у справі №300/7149/23.
Постановою Кабінету Міністрів України “Питання оплати праці державних службовців на основі класифікації посад у 2024 році» від 29.12.2023 за №1409 (далі - Постанова №1409), що набрала чинності 01.01.2024, затверджено схему посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням сімей і рівнів посад, юрисдикції та типів державних органів у 2024 році, а також перелік типових посад державної служби в межах рівнів посад.
Надаючи правову оцінку публічно-правовим відносинам, суд виходить із наступних підстав та мотивів.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Оцінюючи спірні правовідносин на предмет наявності ознак правомірності (законності) у бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати заробітної плати ОСОБА_1 за період з 30.01.2024 по 08.07.2024 з урахуванням Постанови №1409, суд зважає на такі аргументи.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За змістом позовних вимоги ОСОБА_1 , спірний період, за відповідачем не здійснено нарахування та виплату заробітної плати позивачу становить з 30.01.2024 по 08.07.2024.
Суд вважає релевантними до застосування в даній справі висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21), в межах котрої, серед іншого, сформовано єдину правову позицію щодо визначення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час несвоєчасного виконання рішення суду про поновлення на роботі, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім'ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
На думку Великої Палати Верховного Суду у вказаній вище постанові, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою.
Як визначено частиною 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, так і частиною 1 статті 1 Закону України “Про оплату праці» від 24.03.1995 за №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до статті 2 Закону №108/95-ВР, заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
При цьому, беручи до уваги перебування ОСОБА_1 у спірний період з 30.01.2024 по 08.07.2024 на посаді державної служби в Управлінні Держпраці в Івано-Франківській області, застосуванню підлягають приписи Закону України “Про державну службу» від 10.12.2015 за №889-VIII (далі - Закон №889-VIII), котрий регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до частини 1 статті 50 Закону №889-VIII, держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов'язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.
Заробітна плата державного службовця складається з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) надбавки за ранг державного службовця; 6) премії (у разі встановлення) (частина 2 статті 50 Закону №889-VIII).
Згідно частини 2 статті 51 Закону №889-VIII, схема посадових окладів на посадах державної служби та умови оплати праці державних службовців, з якими укладаються контракти про проходження державної служби, визначаються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Пунктом 1 Постанови №1409 затверджено схему посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням сімей і рівнів посад, юрисдикції та типів державних органів у 2024 році, а також перелік типових посад державної служби в межах рівнів посад.
За змістом пункту 3 коментованої постанови, Схема посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, підкатегорій та рівнів державних органів у 2023 році, та Положення про застосування стимулюючих виплат державним службовцям, затверджені постановою Кабінету Міністрів України “Питання оплати праці працівників державних органів" від 18.01.2017 за №15, не застосовуються до державних службовців державних органів, що провели класифікацію посад державної служби (надалі по тексту також - класифікація посад).
При цьому, як установлено пунктом 10 “Перехідних положень» Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 за №3460-ІХ у 2024 році оплата праці державних службовців здійснюється на основі класифікації посад, крім державних органів, зазначених у пунктах 20-22 цього розділу.
У 2024 році заробітна плата державного службовця державного органу, який провів класифікацію посад державної служби, складається з посадового окладу, надбавки за ранг державного службовця, надбавки за вислугу років, місячної або квартальної премії, компенсації за додаткове навантаження та за вакантною посадою, грошової допомоги, що виплачується з наданням щорічної основної оплачуваної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та інших доплат, передбачених законами України.
Норми Закону України “Про державну службу» щодо умов та порядку оплати праці державних службовців застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (абзац 1,4 пункту 12 “Перехідних положень» Закону №3460-ІХ).
Окрім цього, умови оплати праці державних службовців, передбачені цим Законом, не застосовуються для державних службовців у державних органах, що не провели класифікацію посад державної служби. Оплата праці таких державних службовців здійснюється відповідно до умов, встановлених на 2023 рік, при цьому стимулюючі виплати можуть бути нараховані в граничному розмірі до 50 відсотків посадового окладу на місяць (пункт 13 “Перехідних положень» Закону №3460-ІХ).
Пунктом 2 вказаної Постанови №1409 установлено, що у 2023 році з метою підготовки до впровадження у 2024 році єдиних підходів в оплаті праці державних службовців на основі класифікації посад державної служби після набрання чинності законом щодо зміни моделі оплати праці державних службовців класифікація посад державної служби державними органами проводиться у місячний строк з дня набрання чинності цією постановою згідно з Алгоритмом проведення класифікації посад державної служби в умовах воєнного стану, затвердженим цією постановою (надалі по тексту також - Алгоритм).
Коментована постанова набрала чинності 25.10.2023.
Згідно пункту 6 Алгоритму, класифікація посад проводиться кожним державним органом незалежно від його штатної чисельності. Класифікується кожна посада державної служби, передбачена штатним розписом.
Класифікація посад у відокремленому підрозділі або територіальному органі державного органу без статусу юридичної особи публічного права може проводитися таким підрозділом або органом самостійно, якщо керівник такого підрозділу або органу виконує функції керівника державної служби в державному органі.
Якщо державний орган не має можливості провести класифікацію посад через обставини непереборної сили, така класифікація посад проводиться державним органом вищого рівня.
Як визначено пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону №889-VIII, посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.
Штатними розписами Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на 2024 рік, тобто й у період невиконання відповідачем рішення про поновлення на роботі з 30.01.2024 по 08.07.2024 передбачена посада заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління, на яку за рішенням суду поновлена позивачка з 29.01.2024.
Частиною 1 статті 50 Закону №889-VIII встановлено обов'язок держави забезпечувати достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов'язків, заохочувати їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.
Середній заробіток працівника, згідно з частиною 1 статті 27 Закону України “Про оплату праці» від 24.03.1995 за №108/95-ВР, визначається за правилами, закріпленими у “Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100 (далі - Порядок №100).
Згідно пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 за №13, при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку №100.
Відповідно до абзацу 4 пункту 2 розділу ІІ Порядку №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За змістом пунктів 5 і 8 розділу IV вказаного Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як встановлено в межах даного судового розгляду, на виконання рішення суду від 29.01.2024 в справі №300/7149/23 та наказу Державної служби України з питань праці від 09.04.2024 №16-КТ “Про виконання рішення суду» позивачці виплачений середній заробіток за період вимушеного прогулу з 19.09.2023 по 29.01.2024.
Враховуючи висновок суду, про протиправне невиконання Управлінням рішення суду про поновлення позивачки на посаді, суд дійшов висновку про наявність у ОСОБА_1 права на нарахування та виплату належної їй заробітної плати у період фактичного невиконання рішення суду про її поновлення - з 30.01.2024 по 07.07.2024, з урахуванням посадового окладу, визначеного згідно Постанови №1409.
При цьому, суд частково погоджується із розрахунком сум виплат, наведених позивачкою у позовній заяві.
Так, згідно долучених до матеріалів адміністративної справи штатних розписів Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на 2024 рік, які введені в дію з 29.01.2024 та з 01.04.2024 і відповідно до яких посадовий оклад заступника начальника Управління становить 24550 грн. (а.с. 17-20).
Правомірність нарахування складових заробітної плати за місяць: надбавки за вислугу років - в сумі 7365 грн. та надбавки за ранг державного службовця - в сумі 600 грн. підтверджується дослідженими судом інформацією про нараховану заробітну плату керівників за 2024рік та розрахунковим листом про нараховану заробітну плату за грудень 2024 року (а.с. 39, 44-47).
Тому, з урахуванням Постанови №1409 та штатних розписів Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на 2024 рік, за січень 2024 року позивачці слід було нарахувати та виплатити заробітну плату в сумі 35766,50 грн (посадовий оклад 24550 грн. + надбавка за вислугу років 7365 грн. + надбавка за ранг державного службовця 600 грн. + премія в розмірі 10% 3251,50 грн.).
Тобто, середньоденна заробітна плата становить 1555,06 грн. (35766,50 грн. : на 23 робочі дні = 1555,06 грн.).
У даній справі період затримки виконання рішення суду становить з 30.01.2024 по 08.07.2024, тобто 115 робочих днів.
Тому, сума до виплати за вказаний період складає 178831,90 грн. (1555,06 грн. х 115 днів = 178831,90 грн.).
У зв'язку з вказаним, суд відкидає доводи позивачки щодо стягнення на її користь заробітної плати за часу вимушеного прогулу в сумі 191273 грн.
Таким чином, позовні вимоги в цій частині підлягають до часткового задоволення - шляхом стягнення на користь позивачки коштів в сумі 178831,90 грн.
Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації втрати доходів - інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд зазначає наступне.
Питання щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати визначає Закон України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Статтею 1 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» встановлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3 Закону).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону).
Компенсацію виплачують за рахунок: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об'єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету (стаття 6 Закону).
Використане у статті 3 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» формулювання, що компенсація обчислюється як добуток “нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
У випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати пенсійних виплат, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Відповідно до статті 4 даного Закону, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Пунктами 2, 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 (далі - Порядок №159) передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001.
Системний аналіз даних положень дає змогу дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. При цьому, виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі №134/89/16-а, від 10.02.2020 у справі №134/87/16-а, від 05.03.2020 у справі №140/1547/19, від 31.05.2022 року у справі №380/2839/20, від 06.04.2022 року у справі №643/1808/17, від 24 січня 2023 року у справі №200/10176/19-а.
За приписами ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд звертає увагу, що виплата заробітної плати за період з 30.01.2024 по 08.07.2024 не відбулась, тож відсутні підстави вважати, що відповідачем порушено строки виплати нарахованого заробітку, оскільки для проведення розрахунку компенсації втрати частини доходів порушений строк, зокрема, період затримки виплати пенсії, має бути визначений.
При цьому, суд наголошує, що остаточна сума компенсації, відповідно до приписів законодавства, підлягає розрахунку на день виплати боргу та не залежить від дати ухвалення судового рішення.
Враховуючи вищезазначене, позовні вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 50000,00 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Приписами частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17, у які було зроблено висновок, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п.49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п.56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України) (п.57).
У рішенні від 15 січня 2009 року у справі “Бурдов проти Російської Федерації» Європейський суд з прав людини звернув увагу, що коли йдеться про моральну шкоду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу. У згаданому рішенні йдеться про надмірну затримку у виконанні державою судового рішення, винесеного проти неї. Проте, цей підхід може застосовуватися до будь-яких адміністративних процедур, що затримуються на тривалий час внаслідок протиправних дій (бездіяльності) держави.
У постанові від 15 серпня 2019 року у справі №823/782/16 Верховний Суд дійшов висновку, що тривалий нерозгляд заяви позивача, ненадання по ній чіткої та зрозумілої, обґрунтованої та вичерпаної відповіді, що зумовило необхідність неодноразового звернення до судів, виконавчої служби, та призвело до порушення прав та інтересів позивача, у тому числі права на інформацію, завдало моральної шкоди.
Відтак, коли йдеться про моральну шкоду, на думку апеляційного суду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале адміністративне провадження є підставою для відшкодування моральної шкоди.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89; від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (статті 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції.
Вказаний висновок суду повністю узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленій у постанові від 15.08.2019 у справі №823/782/16 (провадження К/9901/13886/18), постанові від 22.01.2020 у справі №560/798/16-а (провадження №К/9901/38893/18), постанова ВП ВС від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц.
Відтак, надмірно тривалий строк невиконання судового рішення та, відповідно, розгляд відповідачем питання про поновлення на посаді не відповідає критерію розумного строку такого розгляду. Суд вважає, що тривалий час непоновлення позивача на займаній посаді викликав у неї негативні емоції й це перебуває у причинно-наслідковому зв'язку з діями відповідача, а відтак позивачу завдано моральної шкоди.
З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Зважаючи на встановлені фактичні обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що негативні емоції позивачки внаслідок тривалого та умисного неприйняття рішення відповідачем про поновлення позивача на роботі завдали їй моральної шкоди. З огляду на ці обставини, вимоги розумності та справедливості, суд дійшов висновку про необхідність відшкодування позивачці моральної шкоди у розмірі 15000 гривень.
Відтак в цій частині позовні вимоги підлягають до часткового задоволення.
Таким чином, враховуючи встановлені судом фактичні обставини даної справи, які підтверджені належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, відповідно до норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про те, що позов слід задовольнити в частині позовних вимог. З метою захисту прав та законних інтересів позивачки суд вважає за необхідне: стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період 30.01.2024 по 08.07.2024, включно, в розмірі 178831,90 грн., з відрахуванням до бюджету податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також моральну шкоду в розмірі 15000 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає, що позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 за №3674-VІ.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статями 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період 30.01.2024 по 08.07.2024, включно, в розмірі 178831 (сто сімдесят вісім тисяч вісімсот тридцять одна) гривня 90 копійок, з відрахуванням податків і зборів встановлених чинним законодавством.
Стягнути з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 15000 (п'ятнадцять тисяч) гривень.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ;
відповідач: Державної служби України з питань праці, код в ЄДРПОУ - 39472148, вул. Десятинна, 14, м. Київ, 01601.
Суддя Бобров Ю.О.