26 лютого 2025 року місто Київ
справа №757/3540/23-ц
провадження№22-ц/824/1759/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Височанської Н.В.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Департамент молоді та спорту виконавчого органу Київської міської
ради (Київської міської державної адміністрації)
відповідач -Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради
(Київської міської державної адміністрації)
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 21 березня 2024 року, ухвалене у складі судді Савицького О.А.
У січні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), треті особи: школа вищої спортивної майстерності міста Києва, директор Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Фіданян О.Г., про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та зобов'язання вчинити дії.
Позов обгрунтовано тим, що 02.01.2013 між позивачем та Департаментом освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був укладений трудовий контракт на виконання обов'язків директора дитячо-юнацької спортивної школи «Школа вищої спортивної майстерності м.Києва». Конктракт був укладений терміном з 03.01.2013 до 31.12.2016, тобто на 4 роки.
27 січня 2015 року наказом Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 42к позивача звільнено із займаної посади.
Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року у справі №757/4906/15-ц поновлено позивача на посаді директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва з 27 січня 2015 року, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період 27 січня 2015 року до 12 лютого 2016 року в сумі 81227,59 грн. та стягнуто на відшкодування моральної шкоди 1500,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 29 березня 2016 року у справі № 757/4906/15-ц скасовано рішення Печерського районного суду м.Києва та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року у справі № 757/4906/15-ц скасовано рішення Апеляційного суду м.Києва від 29 березня 2016 року, а рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року залишено без змін.
У грудні 2016 року Департаментом освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) була виконана ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року у справі № 757/4906/15-ц, шляхом видання відповідного наказу № 893к від 27 грудня 2016 року.
Наказом Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 907к від 30 грудня 2016 року позивача звільнено з посади директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва у зв'язку із закінченням трудового договору (контракту), у якому серед іншого викладено розпорядження про забезпечення проведення із позивачем усіх розрахунків в порядку і строки, передбачені законодавством, з 12 лютого 2016 року по 31 грудня 2016 року. Однак, розрахунок з позивачем за період з 12 лютого 2016 року по 31 грудня 2016 року фактично не проводився.
13 січня 2017 року Школа вищої спортивної майстерності м.Києва звернулась до Верховного Суду України із заявою щодо перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року.
Постановою Верховного Суду України від 22 березня 2017 року скасовано судові рішення у справі та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи, Верховний Суд своєю постановою від 27 лютого 2019 року визнав звільнення позивача незаконним та стягнув з Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь позивача на відшкодування моральної шкоди 5000 грн. Разом з тим, у день звільнення, а саме 31 грудня 2016 року, Департамент освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), правонаступником якого є Департамент молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в порушення вимог ст. 116 КЗпП України не розрахувався з позивачем та не виплатив усі належні позивачу суми.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача невиплачену заробітну плату в сумі 68619,88 грн., компенсацію за час невиплати заробітної плати з урахуванням індексу інфляції у сумі 61778,48 грн.; середній заробіток за весь час затримки виплати заробітної плати у сумі 467357,04 грн.; моральну шкоду у сумі 20000 грн., а всього 617755,50 грн. Зобов'язати Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надати Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) всі необхідні документи для виплати позивачу заборгованості з заробітної плати.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 21 березня 2024 року відмовлено у задоволенні позивних вимог ОСОБА_1 .
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.
В оскаржуваному рішенні Шевченківський районний суд посилається на те, що позивапч не надав копії рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року та постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 757/4906/15-ц. При цьому, зазначені судові рішення наявні у Єдиному державному реєстрі судових рішень, що надає суду можливість ознайомлення з повним текстом цих рішень.
Постановою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 757/4906/15-ц було остаточно визнано звільнення позивача незаконним. У тексті цієї постанови судом визнаються та підтверджуються всі розрахунки, у тому числі середня заробітна плата за один місяць та загальна сума стягнення, які містяться в рішенні Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року. Таким чином: 1) розмір середньої заробітної плати за період незаконного звільнення позивача підтверджений у рішенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, що вступило в законну силу; 2) факт встановленого розміру середньої заробітної плати за період незаконного звільнення позивача не був підданий сумніву чи оспорений жодним з учасників справи за весь період розгляду.
В судове засідання не з'явилися представники відповідачів Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) та Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), будучи повідомленими про місце, день і час розгляду справи шляхом направлення судових повідомлень до електронних кабінетів учасників справи, що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (а.с. 155, 156).
В судове засідання не з'явилися треті особи директор Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Фіданян О.Г. та представник «Школи вищої спортивної майстерності міста Києва», будучи повідомленими про місце, день і час розгляду справи шляхом направлення судових повідомлень на поштові адреси, інформація щодо яких зазначена у позовній заяві, що підтверджується зворотними повідомленнями про вручення поштових відправлень (а.с.157, 158).
Причини своєї неявки представники відповідачів та треті особи суду не повідомили, у зв'язку з чим колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦК України.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов наступного.
Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Департаментом освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та займав посаду директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва.
27 січня 2015 року наказом Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №42к позивача звільнено із займаної посади.
Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року у справі №757/4906/15-ц поновлено позивача на посаді директора «Школи вищої спортивної майстерності м.Києва» з 27 січня 2015 року, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 січня 2015 року по 12 лютого 2016 року у сумі 81227,59 грн. та стягнуто на відшкодування моральної шкоди 1500 грн.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 29 березня 2016 року у справі №757/4906/15-ц скасовано рішення Печерського районного суду м.Києва та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ..
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року у справі № 757/4906/15-ц скасовано рішення Апеляційного суду м.Києва від 29 березня 2016 року, а рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року залишено без змін.
У грудні 2016 року Департаментом освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) була виконана ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року у справі № 757/4906/15-ц, шляхом видання відповідного наказу № 893к від 27 грудня 2016 року.
Наказом Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 907к від 30 грудня 2016 року позивача звільнено з посади директора «Школи вищої спортивної майстерності м.Києва» у зв'язку із закінченням трудового договору (контракту), у якому серед іншого викладено розпорядження про забезпечення проведення із позивачем усіх розрахунків в порядку і строки, передбачені законодавством, з 12 лютого 2016 року по 31 грудня 2016 року.
13 січня 2017 року «Школа вищої спортивної майстерності м.Києва» звернулась до Верховного Суду України із заявою щодо перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року.
Постановою Верховного Суду України від 22 березня 2017 року рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року, рішення апеляційного суду м.Києва від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до рішення Київської міської ради від 1 червня 2017 року №421/2643 «Про деякі питання діяльності виконавчого орану Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), розпорядження Київського міського голови від 13 червня 2018 року №383 «Про внесення змін до розпорядження Київського міського голови від 15 липня 2013 року №118 «Про порядок призначення та звільнення керівників підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва» утворено Департамент молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), шляхом виділу управління молоді та спорту з Департаменту.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2019 року рішення Печерського районного суду м.Києва від 21 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Школа вищої спортивної майстерності міста Києва, Фіданян О.Г. про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Визнано звільнення ОСОБА_1 згідно з п.3 ст. 41 КЗпП України за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи, незаконним. Стягнуто з Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 5000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що викладені позивачем розрахунки заборгованості по заробітній платі, компенсації за час невиплати заробітної плати з врахуванням індексу інфляції та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні належними та допустимим доказами не підтверджені, що не дозволяє встановити правильність обчислення заявлених позивачем сум, а також позивачем не надано копій судових рішень, встановленими обставами у яких, останній обґрунтовує свої вимоги.
З такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна, зважаючи на наступне.
Установлено, що наказом Департаменту освіти і науки, молоді та спорту № 893-к від 27 грудня 2016 року скасовано наказ Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27 січня 2015 року № 42к «Про звільнення директора ШВСМ м.Києва ОСОБА_1 »; поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва. Управлінню економіки та фінансів відділу бухгалтерського обліку та фінансової звітності Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 81227,59 грн., та моральну шкоду у розмірі 1500 грн. (а.с.26).
Як убачається з наказу від 30 грудня 2016 року №907к про звільнення ОСОБА_3 , у п.2 якого наказано головному бухгалтеру Школи вищої спортивної майстерності міста Києва забезпечити проведення з позивачем усіх розрахунків в порядку і строки, передбачені законодавством, з 12 лютого 2016 року до 31 грудня 2016 року. Зазначений наказ не скасований та ніким не оскаржений.
3 серпня 2020 року позивач звертався до директора Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради Фіданян О.Г. щодо проведення з ним остаточного розрахунку на підставі п. 2 наказу від 30 грудня 2016 року №907к, однак отримав відповідь про те, що розрахунок з ним проведений.
18 вересня 2020 року позивач повторно звернувся до директора Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради Фіданян О.Г. з вимогою про повідомлення: ким та яким чином було виконано наказ від 30 грудня 2016 року №907к щодо проведення з позивачем розрахунку за період з 12 лютого 2016 року до 31 грудня 2016 року.
У листі від 12 жовтня 2020 року №063-6102 Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради послався на виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року, яким суд поновив позивача на роботі та постановив виплатити йому середній заробіток в сумі 81 227,59 грн. за час вимушеного прогулу з 27 січня 2015 року до 12 лютого 2016 року. Крім того, у листі зазначено, що період від 26 жовтня 2016 року і до 27 грудня 2016 року за рішенням Печерського суду не є вимушеним прогулом, а є затримкою власника або уповноваженого ним органу виконання рішення суду про поновлення на роботу незаконно звільненої особи, а тому такі вимоги вирішуються у порядку статті 236 КЗпП України. .
19 листопада 2020 року позивач втретє звернувся з листом до директора Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради Фіданян О.Г. щодо проведення з ним розрахунку на підставі п. 2 наказу від 30 грудня 2016 року №907к.
18 грудня 2020 року позивач отримав лист № 063-7482, в якому зазначено про те, що оскільки у справі №757/4906/15-ц приймалися рішення на користь Департаменту, тому підстави для виконання пункту 2 наказу Департаменту від 30 грудня 2016 року №907к у ШВСМ м. Києва були відсутні. Відповідно до рішення Київської міської ради від 01 червня 2017 року № 421/2643 «Про деякі питання діяльності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації», розпорядження Київського міського голови від 13 червня 2018 року № 383 «Про внесення змін до розпорядження Київського міського голови від 15 липня 2013 року № 118 «Про порядок призначення та звільнення керівників підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва», у зв'язку із утворенням нового Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з 27 червня 2018 року призначення керівників закладів фізичної культури та спорту здійснюється Департаментом молоді та спорту. Департамент освіти і науки не контролює виконання пункту 2 наказу Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30 грудня 2016 року № 907к (а.с.37-38).
Як убачається з постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року, переглядаючи спір щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі, Верховний Суд встановив, що згідно пункту 1.1 трудового контракту між позивачем та відповідачем від 2 січня 2013 року контракт укладений на строк по 31 грудня 2016 року.
Після постановлення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвали від 26 жовтня 2016 року, якою залишено в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року, Департамент освіти і науки, молоді та спорту ВК КМР (КМДА) своїм наказом від 27 грудня 2016 року №893к поновив ОСОБА_1 на посаді директора Школи вищої спортивної майстерності м. Києва.
Наказом відповідача від 30 грудня 2016 року № 907к ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору (контракту).
Вирішуючи питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Верховний Суд виходив із того, що Головним управлінням Державної казначейської служби України у м. Києві на виконання виконавчого листа Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року у справі №757/4906/15-ц на користь ОСОБА_1 здійснене безспірне списання коштів із рахунку Департаменту молоді та спорту ВО КМР (КМДА) 6 491,07 грн.
Відповідно до повідомлення від 26 січня 2017 року № 10-08/45-1070 Головним управлінням Державної казначейської служби України у м. Києві на виконання виконавчого листа Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року у справі № 757/4906/15-ц на користь ОСОБА_1 здійснене безспірне списання коштів у розмірі 82 727,59 грн.
Отже, Головним управлінням Державної казначейської служби України у м. Києві рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу виконано в повному обсязі, тобто, на 81 227,59 грн. і на суму 6 491,07 грн., яка була помилково стягнута, оскільки рішення суду про допущення до негайного виконання в частині стягнення заробітної плати за один місяць у розмірі 6 491,07 грн. має вираховуватися з присудженого судом розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто, із суми 81 227,59 грн.
Оскільки на виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року у цій справі стягнуто на користь ОСОБА_1 87 718,66 грн. у результаті безспірного списання коштів, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повторно, тобто за період з 28 січня 2015 року по 12 лютого 2016 року ( 12 місяців 16 днів).
Крім того, Верховний Суд у своїй постанові зазначив, що «з урахуванням того , що рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу набрало законної сили 26 жовтня 2016 року, тобто з дня ухвалення рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, виконане 27 грудня 2016 року шляхом видачі наказу про поновлення позивача на роботі, вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню як такі, що вже виконані за судовим рішенням, а період від 26 жовтня і до 27 грудня 2016 року не є вимушеним прогулом, а є затримкою власника або уповноваженого ним органу виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого ОСОБА_1 , а тому такі вимоги вирішуються у порядку статті 236 КЗпП України».
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Конституції України обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства.
Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст. 129-1 Конституції України).
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (ст. 235 КЗпП України, ст. 430 ЦПК України).
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-76цс12, від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15 зроблено висновки про те, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом ст. 236 КЗпП України потрібно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.
За змістом приписів ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі потрібно вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) зазначено, що: «належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків (аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22).
Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) зазначено, що: «для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі ст. 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період».
Установлено, що рішення Печерського районного суду м.Києва від 12 лютого 2016 року, яким ОСОБА_1 поновлено на роботі, набрало законної сили 26 жовтня 2016 року, тобто з дня ухвалення рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а Департаментом освіти і науки, молоді і спорту виконане 27 грудня 2016 року. Цим числом видано наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Школи вищої спортивної майстерності м.Києва з 27 січня 2015 року (а.с.26).
Отже за період з 26 жовтня 2016 року по 27 грудня 2016 року Департамент молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради має сплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення суду про поновленні на роботі незаконно звільненого ОСОБА_1 . Оскільки рішення Печерського районного суду м.Києва про поновлення ОСОБА_1 на роботі виконувалося Департаментом освіти і науки, молоді та спорту, відповідальність за затримку виконання рішення суду має нести Департамент молоді та спорту виконавчого органу Київської міської.
Дійсно, відповідно до ст.236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, а не з заявою.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено ст.. 16 ЦК України.
У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Суд звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Тобто спосіб захисту має бути дієвим (ефективним), а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.
Завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб. Тобто вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відновити порушене право позивача без необхідності повторного звернення до суду, шляхом задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за затримку власником виконання рішення суду за два місяці (з 27 жовтня 2016 року по 27 грудня 2016 року) з розрахунку середньомісячної заробітної плати, яка встановлена рішенням суду сумі 6491,07 грн., тобто в загальній сумі 12 982,14 грн.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) невиплаченої заробітної плати у сумі 68619,88 грн. за період з 12 лютого 2016 року по 31 грудня 2016 року, за виключенням період з 27 жовтня 2016 року по 27 грудня 2016 року, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати за період з 01 січня 2017 року по 01 січня 2023 року в сумі 68619,88 грн., середнього заробітку за час затримки виплати заборгованості із заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, то в цій частині такі вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Час, за який просить позивач стягнути невиплачену заробітну плату, слід поділити на три періоди: а саме: з 13 лютого 2016 року по 26 жовтня 2016 року (дата постановлення ухвали Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ) - період вимушеного прогулу; з 27 жовтня 2016 року по 27 грудня 2016 року - затримка власника або уповноваженого ним органу виконання рішення суду про поновлення на роботі ОСОБА_1 , з 28 грудня 2016 по 30 грудня 2016 року заробітна плата.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу, нарахований та стягнутий за рішенням суду, не є заробітною платою у розумінні як Закону України «Про оплату праці», так і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, а тому не підлягає компенсації ( правова позиція Верховного Суду у справі № 1540/3742/18). Відтак, позовні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати за період з 01 січня 2017 року по 01 січня 2023 року в сумі 68619,88 грн задоволенню не підлягають , так як не грунтуються на вимогах Закону.
Що стосується вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі, стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заборгованості із заробітної плати, то в цій частині вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач з такими вимогами звернувся з пропуском визначеного законом строку для звернення до суду.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справі про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у спорах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)»
Таким чином, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
До суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся 24 січня 2023 року, тобто з пропуском визначеного законом тримісячного строку.
За таких обставин наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки виплати заробітної плати.
Оскільки вимоги ОСОБА_1 про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки виплати заробітної плати задоволенню не підлягають, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надати Департаменту молоді та спорту всі необхідні документи для виплати ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі.
Що стосується вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд звертає увагу на те, що факт наявності моральної шкоди потребує доведення у встановленому законом порядку.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже підставою для відшкодування моральної шкоди, згідно зі статтею 237-1 КЗпП України, є порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Питання компенсації моральної шкоди особі незалежно від того, в якій сфері життя чи діяльності вони виникають, підпадають під регулювання ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства України.
Положеннями статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Оцінюючи підставність вимог ОСОБА_1 щодо відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд враховує таке.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
В постанові Верховного Суду від 21 серпня 2024 року в справі № 760/23694/18 (провадження № 61-15667св23) викладено правові висновки, згідно яких стаття 237-1 КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Норми КЗпП України не містять будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, шляхом повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
У постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2021 року у справі № 235/3191/19 (провадження № 61-21511сво19) зазначено, що моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; вона виникла внаслідок порушення трудових прав із боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.
Апеляційний суд враховує, що ні позовна заява, ні апеляційна скарга не містить обґрунтованих аргументів щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної відповідачем позивачу.
ОСОБА_1 у позові посилається на те, що його страждання продовжуються з моменту порушення відповідачем чинного трудового законодавства стосовно нього з 2017 року по теперішній час, проте не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди внаслідок таких дій відповідача, втрати нормальних життєвих зв'язків, вжиття додаткових зусиль для організації свого життя, а також не довів, з яких міркувань виходив, розраховуючи її розмір.
За таких обставин не підлягають задоволенню вимоги про відшкодування моральної шкоди.
Керуючись ст. ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 21 березня 2024 року скасувати і ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
Стягнути з Департаменту молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку виконання рішення про поновлення на роботі в сумі 12982,14 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 5 червня 2025 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус