28 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 947/21863/24
провадження № 61-1938ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович, на ухвалу Київського районного суду
м. Одеси від 17 липня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 14 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Ріта Юріївна,
про визнання недійсним договору, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування реєстрації права власності,
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 ,
ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю., в якому просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 66,2 кв. м, житловою площею 38,2 кв. м, укладений 15 березня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю.;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 квартиру
АДРЕСА_1 ;
- скасувати реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру
АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2821239351100, номер відомостей про речове право 54136755.
16 липня 2024 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру
АДРЕСА_1 , загальною площею
66,2 кв. м, житловою площею 38,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого
майна 2821239351100.
Заява мотивована тим, що існують ризики виконання майбутнього рішення суду,
в разі задоволення позову. Так, відповідно до позовних вимог, позивач просить визнати недійсним договор купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка є спільною сумісною власністю подружжя та була продана одноособово ОСОБА_3 без згоди іншого співвласника квартири. Договір купівлі-продажу був укладений між
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 15 березня 2024 року, тобто через 15 днів після ухвалення Київським районним судом м. Одеси рішення у цивільній справі
№ 947/26974/23, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Після отримання інформації про незаконний продаж квартири та звернення позивача до суду з цим позовом, позивач дізнався, що новий незаконний власник - ОСОБА_1 виставила спірну квартиру на продаж з поміткою «терміновий продаж». Всі ці обставини, на думку заявника, свідчать, що відповідачі у справі здійснюють дії з продажу квартири з метою зробити неможливим виконання рішення суду у випадку його прийняття на користь позивача.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 17 липня 2024 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, заяву ОСОБА_2 про вжиття заходів забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, яке належить на праві власності ОСОБА_1 , а саме - на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 66,2 кв. м, житловою площею 38,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2821239351100. В іншій частині вимог заяви відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідачка має можливість безперешкодно відчужити спірне нерухоме майно. Водночас відсутні підстави вважати,
що застосування такого заходу забезпечення позову призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки квартира залишається
в її володінні та користуванні. Застосований захід забезпечення позову спрямований на збереження існуючого становища у спірних правовідносинах
до завершення розгляду справи, і якщо власник майна не має наміру його відчужувати до ухвалення рішення суду, то фактично саме по собі накладення арешту на таке майно будь яким чином не порушує його прав та інтересів, оскільки він не обмежений у праві володіння та користування цим майном. Порушення таких прав настає лише тоді, коли власник бажає відчужити майно, але ухвала про арешт такого майна є перешкодою у вчиненні цих дій. Забезпечення позову
є тимчасовим обмеженням щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача. Таке тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб спрямоване в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, та вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Для правильного вирішення зазначеного процесуального питання не має значення добросовісність останнього набувача спірного майна, що у розумінні положень частини другої статті 388 ЦК України має значення для можливості витребування такого майна, оскільки на цій стадії судового розгляду справи вирішується лише питання вжиття заходів забезпечення позову. Той факт, що судове рішення, яким спірну квартиру було визнано спільним сумісним майном, не набрало законної сили, не є визначальним для можливості вирішення питання щодо обмежувальних заходів стосовно розпорядження спірним майном з боку власника.
16 лютого 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Д. О., через підсистему «Електронний суд», звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 17 липня 2024 року
та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у цій справі, у якій представник заявниці, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 17 липня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 14 січня 2025 року і відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Д. О., залишено без руху, заявнику запропоновано надати суду докази надсилання копії касаційної скарги всім учасникам справи, з урахуванням пункту 1 частини четвертої статті 392 ЦПК України та частини сьомої статті 43 ЦПК України.
На виконання ухвали суду представником заявника суду надано матеріали, з яких вбачається, що недоліки касаційної скарги усунено.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не досліджено надані стороною відповідача докази, не надано їм відповідної правової оцінки.
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження ухвали Київського районного суду
м. Одеси від 17 липня 2024 року та постанови Одеського апеляційного суду
від 14 січня 2025 року представник заявника вказує те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19.
Також як на підставу касаційного оскарження представник заявниці посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема пункту 1, 2, 4, 10 частини третьої статті 2 ЦПК України, частини четвертої статті 10, частин другої-п'ятої статті 263 ЦПК України.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий
за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно
до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності (пункт 4 частини першої статті 151 ЦПК України).
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод
та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя
й задоволених вимог позивача.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача
від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів
з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом
до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками,
які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права
чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється
для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі
№ 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна,
на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення
до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб
чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має
з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать
про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе
до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі
№ 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь
у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення
чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені,
на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов,
за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже,
при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними
й допустимими доказами».
У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 914/970/18 зазначено, що «під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову».
Встановивши наявність підстав для забезпечення позову, суд першої інстанції,
з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на 1/2 частини спірної квартири.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення.
Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, з висновком якого правильно погодився апеляційний суд, врахувавши суть спору, що виник між сторонами, реальну загрозу невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову внаслідок дій відповідача, відповідність виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, правильно виснував
про часткову обґрунтованість заяви, оскільки між сторонами дійсно існує спір, який перебуває на розгляді у суді.
Доводи касаційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування судових рішень, які постановлені з додержанням норм процесуального права.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, дослідивши заяву про забезпечення позову, дотримуючись принципів здійснення цивільного судочинства, а також враховуючи співмірність заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами та права позивача,
які порушені, суд першої інстанції, з висновком якого правильно погодився апеляційний суд, правильно виснував про часткове задоволення заяви, а саме щодо накладення арешту на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , оскільки вбачаються достатні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим у подальшому виконання рішення суду.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Посилання представника заявниці на висновки, викладені у постановіВеликої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19
щодо обов'язку надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд, то такі є неревелантними у цій справі, оскільки сформовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 904/5726/19 за інших фактичних обставин справи, зокрема про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу.
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень підтверджує,
що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь
на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності
від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності,
які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Оскільки оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій
є законними і обґрунтованими, ухваленими з додержанням норм процесуального права і підстави для їх скасування відсутні, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Д. О., на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 17 липня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2025 року слід відмовити.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович, на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 17 липня
2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Ріта Юріївна, про визнання недійсним договору, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування реєстрації права власності.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська