Унікальний номер справи 366/2196/22
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/9781/2025
Головуючий у суді першої інстанції А. А. Корчков
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
21 травня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач Державне агенство з управління зоною відчуження
відповідач Державне спеціалізоване підприємство
«Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами»
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Іванківського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року, ухвалене у складі судді Корчкова А. А., в примішенні Іванківського районного суду Київської області,
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державного агентства з управління зоною відчуження, Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправним та скасування наказу, виданого Державним агентством з управління зоною відчуження за № 118-ос від 11.11.2022, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 10.02.2021 згідно з Наказом № 15- ос від 08.02.2021 ДАЗВ та Наказом ДСП «ЦППРВ» № 55 о/с від 10.02.2021 ОСОБА_1 було призначено виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ». Розпорядженням Кабінету МіністрівУкраїни від21 травня 2021 року№493-рпро погодження призначення ОСОБА_1 виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ» вирішено погодитися з пропозицією Міністра захисту довкілля та природних ресурсів. Наказом ДАЗВ № 52-ос від 25 травня 2021 року ОСОБА_1 було призначено з 25 травня 2021 року виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ» до призначення керівника в установленому законодавством порядку, а Наказ ДАЗВ № 15-ос від 08 лютого 2021 року «Про призначення виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ» визнано таким, що втратив чинність. Наказом ДСП «ЦППРВ» № 313 о/с від 25 травня 2021 року ОСОБА_1 було призначено з 25 травня 2021 року виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ», а Наказ № 55 о/с від 10 лютого 2021 рокувизнано таким, що втратив чинність. 16.09.2021 ОСОБА_1 було звільнено від виконання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ» на підставі п. 2ст. 36 КЗпП Українизгідно наказу ДАЗВ № 147- ос від 16.09.2021 та наказу ДСП «ЦППРВ» № 620 о/с від 20.09.2021.
У зв'язку і запровадженням в Україні війського стану через військову агресію росії проти України, 06.03.2022 ОСОБА_1 разом із сім'єю, трьома дітьми евакуювався через Угорщину до Республіки Кіпр, де, 22.03.2022 йому та сім'ї було надано тимчасовий захист, на підтвердження чого надано відповідні довідки.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 08.11.2022 по справі № 366/3222/21 скасовано наказ ДАЗВ № 147- ос від 16.09.2021 та наказ ДСП «ЦППРВ» № 620 о/с від 20.09.2021 про звільнення ОСОБА_1 від виконання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ» з 16.09.2021, поновлено ОСОБА_1 на посаді виконуючого обов'язки генерального директора ДАЗВ з 16.09.2021.
09.11.2022 ОСОБА_1 подав на електронну пошту ДАЗВ заяву про надання щорічної відпустки 21 календарний день з 10.11.2022. 10.11.2022 позивачем подано на електронну пошту ДАЗВ заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати на підставі ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» строком на 30 календарних днів з 10.11.2022, додано копію закордонного паспорту з відміткою про перетинання кодону України. Крім того, позивач просив раніше подану заяву від 09.11.2022 про щорічну відпустку вважати недійсною та всі документи надсилати на його електронну пошту. 10.11.2022 о 16:54 год. ДАЗВ надіслало на електронну пошту ОСОБА_1 . Лист за № 01-2524/9-22 від 09.11.2022, в якому повідомлялось про надіслання наказу від 09.11.2022 № 116-ОС «Про поновлення на роботі», проте, до листа було надано копію наказу № 115-ос від 09.11.2022 «Про визнання таким, що втратили чинність деяких наказів ДАЗВ», відповідно до якого визнали такими, що втратили чинність наказ ДАЗВ № 166-ОС від 21.10.2021 та Наказ ДАЗВ № 19-ОС від 25.02.2022.
10.11.2022 о 16:58 год. ДАЗВ надіслало на електронну пошту ОСОБА_1 . Лист за № 01-2539/9-22 від 10.11.2022, яким повідомило, що у наданні відпустки за заявою від 10.11.2022 позивачу відмовлено, з посиланням на ч. 2 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин у період воєнного стану», де роботодавець може відмовити працівнику у наданні відпустки, якщо той залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури.
11.11.2022 ОСОБА_1 , з невідомої електронної пошти, отримав на електронну пошту фото Наказу № 118-ос від 11.11.2022 «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ» ОСОБА_1 », відповідно до якого, позивача звільнено від виконання обов'язків за посадою генерального директора 11.11.2022 за прогул без поважних причин на підставі п. 4. ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Позивач вважає такі дії відповідачів незаконними, а прийнятий наказ про звільнення протиправним, та таким що підлягає скасуванню, оскільки відсутні підстави для його звільнення за прогул, так як він був відсутній на роботі з поважних причин. Зазначає, що окрім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з'ясування поважності причин його відсутності.
Вважає, що відповідачі звільнили позивача за прогул не врахувавши поважні причини його відсутності на роботі, ОСОБА_1 не було належним чином ознайомлено з наказом про поновлення на роботі. Відповідачем не вчинено дій щодо фактичного допуску працівника до виконання трудових обов'язків згідно його посади, не враховано об'єктивну неможливість негайно прибути до місця роботи, та безпідставно відмовлено ОСОБА_1 у наданні відпустки без збереження заробітної плати відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 10.11.2022.
Крім того позивач зазначив, що відповідачі не поновили позивача у належний спосіб, тому відсутність його на робочому місці не може вважатись прогулом. Зокрема, звернув увагу суду на те, що відповідачі не виконали вимогу рішення Іванківського районного суду Київської області по справі №366/3222/21 від 08.11.2022, оскільки не видали та не довели до відома ОСОБА_1 наказ про поновлення на раніше займаній посаді, не здійснили фактичного доступу позивача до роботи для виконання посадових обов'язків. ДСП «ЦППВР не надсилав наказ про поновлення на роботі. Відтак, позивач не знав з якої дати його поновлено на роботі та не знав з якої дати йому необхідно приступити до виконання посадових обов'язків.
Також вказував на те, що відповідачем порушено порядок притягнення працівника до дисциплінарного стягнення, визначений ст.ст. 147-149 КЗпП україни, зокрема, відповідач не прагнув отримати від позивача письмових пояснень щодо його відсутності на роботі, не врахував поважність причини відсутності на роботі, не врахував ступінь тяжкості проступку, попередню роботу ОСОБА_1 .
З приводу розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з посиланням на Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, ОСОБА_1 зазначив, що останніми двома відпрацьованими перед звільненням місяцями є травень та червень 2021 року. Позивач був звільнений з 11.11.2022, отже, першим днем вимушеного прогулу є 12.11.2022. Станом на 09.12.2022, вимушений прогул триває 20 робочих днів. Згідно Довідки №1-01.6/03/3200/21 від 30.12.2021, розмір середньоденної заробітної плати, обчисленої із заробітної плати за травень-червень 2021, становить 7 077,64 грн, таким чином, станом на 09.12.2022, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 141 552,80 грн, яка може та повинна бути збільшена за весь час тривання вимушеного прогулу, в тому числі на день прийняття рішення по справі.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного агентства з управління зоною відчуження, Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправним та скасування наказу № 118-ос від 11.11.2022, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову дійшов помилкового висновку про законність звільнення позивача. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, з посиланням на судові рішення по справі №366/3222/21, вказує, що оскільки перше звільнення позивача було визнано законним, то подальше поновлення та друге звільнення позивача слід вважати таким, що не відбулись та не несуть юридичних наслідків. Свою позицію суд першої інстанції аргументував тим, що «якщо судове рішення немайнового характеру після його виконання скасоване і справу повернуто на новий розгляд, а під час нового розгляду справи в позові відмовлено, зобов'язання, вчинені під час виконання рішення суду, мають бути повернуті до первісного стану, що передував виконанню рішення суду». Проте, дана справа не поверталась повернуто на новий розгляд у зв'язку із скасуванням судового рішення по справі №366/3222/21, а її предметом є сутнісно інші порушення трудових прав позивача, а саме нове звільнення за п. 4 ст.40 КЗпП України, тоді як перше звільнення було за іншою підставою - п. 2 ст. 36 КЗпП України. Скасування першого звільнення не може автоматично означати, що друге звільнення втрачає силу, оскільки це не може ретроспективно впливати на ті правовідносини, які уже повністю відбулись у минулому. Друге звільнення позивача необхідно оцінювати окремо від першого, виходячи із аналізу тих підстав, які його спричинили. Позивач наголошує на тому, що станом на день другого звільнення позивача рішення Іванківського районного суду Київської області від 08.11.2022 по справі №366/3222/21 було чинним та у частині поновлення позивача набрало законної сили негайно. Вказане рішення продовжувало діяти у тому числі на момент другого звільнення позивача.
Суд першої інстанції також залишив поза увагою, що з 11.11.2022 року по 17.05.2023 року (день прийняття постанови суду апеляційної інстанції по справі №366/3222/21) поновлення позивача було у юридичній силі, у тому числі на момент другого звільнення позивача. Отже, у той момент і повторне звільнення мало і юридичну силу, і правові наслідки. Саме у цьому аспекті суд першої інстанції зобов'язаний був перевірити законність другого звільнення позивача, оскільки у момент такого звільнення воно мало усю повноту юридичної сили та створило юридичні наслідки.
Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що суд був зобов'язаний дослідити законність звільнення у тих умовах та з тих підстав, з яких звільнення було здійснено. У тому числі суд першої інстанції не звернув увагу, що якби не незаконне друге звільнення позивача, то він би продовжував працювати з 09.11.2022 по 17.05.2023 року, отримувати заробітну плату та страховий стаж. Під час вирішення цієї справи суд першої інстанції повинен був усунути «ефект післязнання» (знання заднім числом) та провести об'єктивну та неупереджену оцінку звільненню позивача у тих умовах, у яких воно відбулось 11.11.2022.
Суд першої інстанції помилково послався на преюдиційні обставини по справі №366/3222/21, оскільки перше та друге звільнення позивача мають різні правові та фактичні підстави, різні обставини справи та різний обсяг дослідження судами доказів.
Оскільки звільнення позивача було незаконним, то з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу - сума середнього заробітку за період з 12.11.2022 по 17.05.2023 складає 941 326,12 грн. Також просив здійснити розподіл судових витрат.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача Державне спеціалізоване підприємство «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» заперечило проти викладених в ній доводів, рішення суду просить залишити без змін як законне та обгрунтоване. Відповідачем зазначено, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, аргументованими без належного правового обгрунтування, грунтуються виключно на власному тлумаченні позивачем норм закону.
Відповідачем зазначено, що 08 листопада 2022 року Іванківським районним судом Київської області по справі №366/3222/21 скасовано наказ Державного агентства України з управління зоною відчуження №147-ос від 16.09.2021 та наказ відповідача 2 №620-о/с від 20.09.2021 про звільнення позивача від виконання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ» з 16 вересня 2021 року і поновлено позивача на посаді виконуючого обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ» з 16.09.2021.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року рішення Іванківського районного суду Київської області від 08.11.2022 року по справі №366/3222/21 було скасовано та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. Таким чином, поновлення позивача на роботі з 16.09.2021, як то і наступні дії є похідними та, відповідно, втрачають чинність, оскільки як такого поновлення на роботі позивача не мало відбутися і позивач є звільненим з роботи з 16 вересня 2021 року.
Оскільки предметом позовних вимог в даній справі №366/2196/22 є визнання протиправним та скасування наказу №118-ос від 11.11.2022, то, враховуючи резолютивну частину постанови Київського апеляційного суду від 17.05.2023 у справі №366/3222/21 і наказ Державного агентства України з управління зоною відчуження від 15.01.2024 №07-ос, яким визнано такими, що втратили чинність наказ ДАЗВ від 9.11.2022 №116-ос «Про поновлення на роботі» та наказ ДАЗВ від 11.11.2022 №118-ос «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ» ОСОБА_1 », то по суті відсутній предмет спору. Станом на момент винесення рішення представником позивача не уточнено позовні вимоги та останній вимагає і в апеляційній скарзі скасувати накази, які скасовані відповідачем 1 та приймалися за результатами судового рішення, що в подальшому теж було скасовано. З метою встановлення відповідності документів наданих позивачем з фактичними обставинами справи, відповідач 2 звернувся до Державної прикордонної служби з запитом на отримання публічної інформації (вих. № 1-13.0/03/709/23 від 21.04.2023) щодо виїзду та в'їзду ОСОБА_1 на територію України в 2022 році, та 26.04.2023 отримало відмову у наданні інформації. Твердження представника позивача про незалучення позивача до виконання робіт на ДСП «ЦППРВ» не відповідає дійсності, оскільки у зв'язку з військовою агресією російської федерації, у 2022 році частині працівників ДСП «ЦППРВ» робочі місця було визначено у м. Київ, про що позивачу відомо, адже до відповіді на відзив відповідача 2 від 17.02.23, представником позивача було додано Наказ ДСП «ЦППРВ» від 31.08.22 №283 «Про визначення робочих місць адміністративно - управлінського персоналу ДСП «ЦППРВ». Наказ ДСП «ЦППРВ» від 31.08.22 №283 надано до суду першої інстанції та відповідачем 2 додано до матеріалів справи додаток до Наказу №283 від 31.08.22 «Список працівників ДСП «ЦППРВ» для яких визначено робочі місця з нормальними умовами праці, розташовані на бул. Л. Українки, 34 у м. Києві», а також копію Наказу ДАЗВ від 25.02.22 №19-ос «Про покладання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ»». Таким чином, працюючи в місті Чорнобиль, або в місті Києві, працівник ДСП «ЦППРВ» залишається працівником останнього, а виконання робіт на ДСП «ЦППРВ» не відноситься до компетенції та повноважень в.о. генерального директора відповідача 2. До того ж факт відсутності позивача було належним чином зафіксовано відповідачем 2, а інформація про це передана органу управління - відповідачу 1. На підтвердження встановлення факту відсутності ОСОБА_1 в матеріалах справи наявні листи ДСП «ЦППРВ» №1-02.0/03/1499/22 від 10.11.22, №1- 02.0/03/1505/22 від 11.11.22 до ДАЗВ та Акт про відсутність працівника на робочому місці від 10.11.22 р. (відсутність у м. Києві) та два Акти про відсутність працівника на робочому місці від 11.11.22 р. (відсутність у м. Києві та м. Чорнобиль). Відповідач 2 заперечує щодо задоволення витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача Державне агентство з управління зоною відчуження заперечило проти викладених в ній доводів, рішення суду просить залишити без змін як законне та обгрунтоване. Зазначено, що позивач виконував обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ», отже не міг не знати стосовно мети, завдань і функцій підприємства, як у частині поводження з радіоактивними відходами, так і в частині забезпечення житлово - комунальними послугами, також, що вказані функції відносяться до життєво важливих функцій та/або послуг, порушення яких призводить до негативних наслідків для національної безпеки України. Апелянт фактично погодився виконувати такі обов'язки тимчасово. За таких обставин відсутні підстави вважати, що укладений між ОСОБА_1 та ДАЗВ трудовий договір носить характер безстрокового та відповідне звільнення згідно з п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є незаконним.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Лисенко Г. О., яка брала участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції, підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити на підставі викладених в ній доводів.
Представники відповідача Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» Панчук М. Г, Івженко С. С. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу позивача.
Представник відповідача Державного агентства з управління зоною відчуження Горбач О. С. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу позивача.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Судом встановлено, що наказом № 15-ос від 08 лютого 2021 року Державного агентства України з управління зоною відчуження ОСОБА_1 було призначено з 10 лютого 2021 року виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ.
Наказом Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» № 55 о/с від 10 лютого 2021 року ОСОБА_1 було призначено виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ».
Відповідно доРозпорядження Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року № 493-р про погодження призначення ОСОБА_1 виконуючим обов'язки генерального директора державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» вирішено погодитися з пропозицією Міністра захисту довкілля та природних ресурсів.
Наказом № 52-ос від 25 травня 2021 року Державного агентства України з управління зоною відчуження ОСОБА_1 було призначено з 25 травня 2021 року виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ» до призначення керівника в установленому законодавством порядку, а Наказ № 15-ос від 08 лютого 2021 року Державного агентства України з управління зоною відчуження «Про призначення виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ», - визнано таким, що втратив чинність.
Наказом Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» № 313 о/с від 25 травня 2021 року ОСОБА_1 було призначено з 25 травня 2021 року виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «ЦППРВ», а Наказ № 55 о/с від 10 лютого 2021 року - визнано таким, що втратив чинність.
Також встановлено, що згідно наказу Державного агентства України управління зоною відчуження № 147- ос від 16 вересня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з 16 вересня 2021 року від виконання обов'язків генерального директора державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на підставі пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
На виконання наказу ДАЗВ № 147-ос від 16 вересня 2021 року було винесено наказ ДСП «ЦППРВ» № 620 о/с від 20 вересня 2021 року про звільнення ОСОБА_1 з 16 вересня 2021 року від виконання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ» на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами, Державного агентства України з управління зоною відчуження про поновлення на роботі і оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області у справі № 366/3222/21 від 08.11.2022, позов ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами», Державного агентства України з управління зоною відчуження про поновлення на роботі і оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задоволено частково.
Скасовано наказ Державного агентства України з управління зоною відчуження № 147-ос від 16 вересня 2021 року про звільнення ОСОБА_1 з 16 вересня 2021 року від виконання обов'язків генерального директора державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».
Скасовано наказ Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» № 620 о/с від 20 вересня 2021 року про звільнення ОСОБА_1 з 16 вересня 2021 року від виконання обов'язків генерального директора ДСП «ЦППРВ» на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП.
Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді виконуючого обов'язки генерального директора державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» у державному спеціалізованому підприємстві «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».
Стягнуто з Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 вересня 2021 року до дня поновлення на роботі, обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року, який на день пред'явлення даного позову становить 1 592 469,00 грн без врахування сум податків та зборів.
Стягнуто з Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 25 000,00 грн.
Стягнуто з Державного агентства України з управління зоною відчуження на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн.
У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд рішення в частині поновлення на роботі звернув до негайного виконання. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
На виконання рішення суду ДАЗВ було видано наказ від 09.11.2022 № 116/ос «Про поновлення на роботі», яким ОСОБА_1 поновлено на роботі.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 не приступив до виконання своїх трудових обов'язків.
Відповідно до наказу № 118-ос від 11.11.2022 «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ», ОСОБА_1 звільнено від виконання обов'язків за посадою генерального директора 11.11.2022 за прогул без поважних причин на підставі п. 4. ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року апеляційну скаргу ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» було задоволено. Рішення Іванківського районного суду Київської області у справі №366/3222/21 від 08 листопада 2022 року суд апеляційної інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 15.01.2024 № 07-ос визнано такими, що втратили чинність наказ ДАЗВ від 09.11.2022 №116-ос «Про поновлення на роботі» та наказ ДАЗВ від 11.11.2022 № 118-ос «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ» ОСОБА_1 ».
Постановою Великої палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 366/3222/21 постанову Київського апеляційного суду від 17.05.2023 залишено без змін.
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 вказував на те, що його звільнення відбулось із порушенням вимог закону, відповідач належним чином не взяв до уваги поважність причин неявки на роботу та безпідставно звільнив позивача, у зв'язку із прогулом, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а відтак наявні підстави для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та виплати середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції при вирішенні даного спору вважав, що судові рішення у справі № 366/3222/21, які набрали законної сили, для вирішення спору, що розглядається, мають преюдиціальне значення, а обставини та факти встановлені цими рішення мають обов'язковий характер та не підлягають доказуванню. Оскільки суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції від 08.11.2022 і визнав факт звільнення ОСОБА_1 від 16.09.2021 законним, відтак наказ про поновлення на роботі від 09.11.2022 № 116/ос втратив силу, а працівник вважається звільненим з дати, зазначеної в наказі про звільнення № 147-ос від 16 вересня 2021 року, і трудові відносини, що були укладені відповідно до цього наказу, вважаються такими, що не відбулися. А отже, наступні дії у вигляді видання наказу № 118-ос від 11.11.2022 є похідними від поновлення на роботі працівника, та втрачають чинність і не несуть юридичних наслідків.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції оскільки вони повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
Вказані висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 727/3114/21, від 22 грудня 2023 року у справі № 756/8875/21.
Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з'ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 757/45015/20-ц.
Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акта, тому він подається у довільній письмовій формі та підписується не менш ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано факт відсутності працівника на роботі протягом робочого дня.
Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез'явлення працівника на роботі. У таких документах обов'язково зазначаються не тільки дата, а й певний час відсутності працівника.
Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з'ясувати, чим така відсутність була викликана.
Для з'ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.
Законодавство не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тому в кожному випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається, виходячи з конкретних обставин. Вочевидь, поважними причинами мають бути об'єктивні обставини, які безумовно перешкоджали працівнику з'явитися на роботу і не могли бути ним усунуті. Причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов'язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров'я.
Зазначені висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 761/48981/19, від 14 червня 2023 року у справі № 727/3770/21.
Отже, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.
При цьому, заявлені причини прогулу працівника мають бути підтвердженні документально та вказувати на реальну об'єктивну неможливість працівника бути на робочому місці.
Статтею 82 ЦПК Українивизначено підстави для звільнення від доказування, зокрема у частині четвертій цієї статті вказано про те, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №921/730/13-г/3 суд дійшов висновку про те, що частиною п'ятою статті 82 ЦПК Українипередбачено, що обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду. Таким чином, преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 756/2484/19).
Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18).
Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року в справі № 53/11000/14-ц).
Трудові відносини з працівниками припиняються з припиненням укладеного з ними трудового договору, тобто в разі звільнення працівника.
Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2023 року в справі № 593/1156/21 ().
У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб'єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов'язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов'язки, суб'єкти трудових правовідносин зобов'язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 910/17459/20).
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 ().
У справі, яка переглядається апеляційцним судом, встановлено, що з дати скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та поновлення на посаду за судовим рішенням від 08 листопада 2022 року, останній фактично не працював на підприємстві та не виконував передбачені за трудовим договором та інструкцією посадові обов'язки. Зокрема, відповідно до наданих доказів 09.11.2022, у день прийняття наказу №116-ос «Про поновлення на роботі», ОСОБА_1 перебував у Республіці Кіпр. ОСОБА_1 звертався до ДАЗВ із заявами про надання відпусток, зокрема: 09.11.2022 - про надання щорічної відпустки строком 21 календарний день; 10.11.2022 - про надання відпустки без збереження заробітної плати строком на 30 календарних днів та 10.11.2022 - про надання відпустки без збереження заробітної плати строком на 45 календарних днів. Щодо надання відпусток ОСОБА_1 згідно заяв від 09.11.2022 та 10.11.2022, ДАЗВ листами від 10.11.2022 № 01-2539/9-22 та від 1 1.11.2022 № 01-2548/9-22 відмовило у їх наданні, пославшись до частини другої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури.
Крім того, 15.01.2024 наказом № 07-ос Державне агентство України з управління зоною відчуження визнали такими, що втратили чинність наказ ДАЗВ від 09.11.2022 № 116-ос «Про поновлення на роботі» та наказ ДАЗВ від 11.11.2022 № 118-ос «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ» ОСОБА_1 ».
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу, виданого Державним агентством з управління зоною відчуження за № 118-ос від 11.11.2022 та поновлення на роботі ОСОБА_1 у зв'язку з втратою чинності наказу, що оспорюється.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції взяв до уваги, що наказ ДАЗВ від 11.11.2022 № 118-ос «Про звільнення від виконання обов'язків за посадою генерального директора ДСП «ЦППРВ» ОСОБА_1 » втратив свою чинність.
Позивач був повторно звільнений з роботи, оскільки після поновлення на роботі на підставі рішення суду, він не приступив до виконання своїх трудових обов'язків, отже відсутні правові підстави для визнання вказаного наказу незаконним та для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.
Таким чином,суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги щодо безпідставної відмови у задоволенні позову та посилання суду на преюдиційні обставини по справі № 366/3222/21, колегія суддів оцінює критично, оскільки вони повністю спростовуються наявними у матеріалах справи доказами та встановленими судом обставинами справи, так як позивачем не доведено факт незаконного звільнення, а також виконання ним трудових обов'язків після поновлення на роботі.
Судом з'ясовано, що рішеннями судів, що набрали законної сили по справі №366/3222/21, встановлено правомірне звільнення ОСОБА_1 з роботи згідно наказу Державного агентства України з управління зоною відчуження № 147-ос від 16 вересня 2021 року та наказу Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» № 620 о/с від 20 вересня 2021 року, саме з 16 вересня 2021 року.
Відтак позивач фактично не перебував в трудових відносинах з роботодавцем з 16.09.2021, а після винесення наказу ДАЗВ від 09.11.2022 № 116-ос щодо поновлення на роботі позивача, (що втратив свою чинність), ОСОБА_1 не працював на підприємстві та не виконував обов'язків за трудовим договором, перебуваючи за кордоном.
Дотримання працівником трудової дисципліни є однією з основних та важливих умов, яка забезпечує організації можливість виконувати свою статутну діяльність, в/о генерального директора не надає позивачу будь-яких законних преференцій при виконанні посадових обов'язків та положень Правил внутрішнього трудового розпорядку.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки письмовим доказам у справі є безпідставними й такими, що спростовуються встановленими судом обставинами.
Таким чином, оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів звертає увагу, що загалом за своїм змістом доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам, викладеним позивачем у позові, яким суд першої інстанції дав належну оцінку та висновки щодо яких вмотивовано та обґрунтовано виклав у мотивувальній частині ухваленого рішення.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Враховуючи відсутність підстав для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі, відповідно, у суду немає підстав і для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, та особистого тлумачення заявником норм закону.
При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 30 травня 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна