Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/8303/2025
м. Київ Справа № 939/1512/24
12 травня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Гаращенка Д.Р.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Волошина Олександра Олександровича на рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Герасименко М.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських правта визначення місця проживання дитини,-
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських правта визначення місця проживання дитини.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що з 13 вересня 2003 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка - ОСОБА_5 .
Позивач зазначав, що після народження дочки його стосунки з дружиною почали погіршуватися, оскільки вона не забезпечувала належного догляду за дитиною, на грунті чого між ними виникали сімейні сварки. Незважаючи на всі його спроби налагодити сімейне життя, у квітні 2022 року його дружина зібрала речі та залишила квартиру в якій вони спільно проживали, повідомивши, що відчуває себе в небезпеці в зв'язку з воєнними діями, а тому поїде за кордон, оскільки їй там буде краще та безпечніше. Таким чином, з квітня 2022 року він з дружиною ОСОБА_2 спільно не проживають і не ведуть спільного господарства. За весь цей час дружина жодного разу до нього не зателефонувала та не поцікавилася його справами та справами доньки. Її місцезнаходження йому не було відоме.
Однак, наприкінці лютого 2024 року дружина ОСОБА_2 несподівано зателефонувала та повідомила, що в неї все добре, вона влаштувалася на роботу в м. Києві, де й планує проживати в подальшому, а також про те, що має намір розлучитися і не заперечує проти позбавлення її батьківських прав відносно дочки, що також підтвердила нотаріально посвідченою заявою, яку вона передала йому (позивачу) 08 червня 2024 року.
Вказував, що з моменту народження і по теперішній час відповідачка бачила дочку в сукупності лише близько року, ніяких подарунків або матеріальної допомоги на утримання дитини не надавала та не надає, не дбає про дитину, не цікавиться її станом здоров'я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дочки, взагалі не проявляє ніякого інтересу до дитини та вважає, що з народженням дитини її (відповідачки) життя тільки погіршилося, стало складним і нецікавим.
Наразі дитина зареєстрована та проживає разом із ним, ОСОБА_1 , доглядом за дочкою, її утриманням і вихованням займається він. Мати дитини ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини, тривалий час проживає окремо, не цікавиться житгям дочки, не відвідує її, а коли приїздить до квартири, де він проживає разом із дочкою, то виключно для того, щоб забрати свої речі та так, щоб не бачитися з дитиною.
З урахуванням наведених обставин, посилаючись на те, що відповідачка не заперечує проти позбавлення її батьківських прав, позивач ОСОБА_1 просив суд: розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , зареєстрований 13 вересня 2003 року Степанівською сільською радою Ємільчинського району Житомирської області, актовий запис № 9; позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьківських праві відносно дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тавизначити місце проживання дитини з батьком - ОСОБА_7 .
Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитинизадоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_8 , зареєстрований 13 вересня 2003 року Степанівською сільською радою Ємільчинського району (актовий запис № 9), розірвано.
В іншій частині в позові відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Волошин Олександр Олександрович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи проситьрішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 пропозбавлення її батьківських прав відносно їх спільної дитини - ОСОБА_5 , а також визначення місця проживання дитини з батьком скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнитивказані позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що рішення першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не було надано правової оцінки висновку Служби у справах дітей Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, затвердженого рішенням виконкому Немішаївської селищної ради, з якого вбачається, що після тривалої перевірки та вивчення всіх обставин органами опіки та піклування прийнято рішення про доцільність позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав в інтересах її малолітньої дитини.
Крім того, у судовому рішенні судом першої інстанції стверджується, що ним встановлено, що позивач є особою, яка перебуває на військовому обліку та є військовозобов'язаним, що не виключає можливості того, що позов пред'явлений позивачем з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період, тоді як це питання судом не досліджувалося, жодних підтверджуючих документів разом з позовом до суду не надавалося, в ході розгляду справи судом не витребовувалося та жодних доказів цього в матеріалах справи не міститься, що свідчить, на думку сторони позивача, про необґрунтовані припущення суду про наявність вищезазначених фактів.
Сторона позивача долучила до апеляційної скарги психолого-педагогічну характеристикуНемішаївського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) «Срібний дзвіночок» дитини-дошкільника ОСОБА_9 від 28.01.2025 №10101-66, на підтвердження фактів, що в заклад дитину постійно приводить батько ОСОБА_1 , цікавиться успіхами та навчанням ОСОБА_10 , відвідує свята та розваги. Забирає із садочка няня. Мати ОСОБА_2 жодного разу не проявила інтересу до своєї доньки, на території закладу дошкільної освіти (ясла-садок) «Срібний дзвіночок» не була помічена.
Також долучила до апеляційної скарги витяг з реєстру територіальної громади №2025/001589609, на підтвердження обставин, що реєстрація місця проживання ОСОБА_2 за адресою, АДРЕСА_1 , скасована 03.02.2025 за заявою власника житла ОСОБА_11 .
Вказані докази позивач та його представник просили долучити до матеріалів справи та надати їм відповідну правову оцінку. Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 12 травня 2025 року відмовлено в долучені до справи вказаних доказів, з огляду на вимоги ч.3 ст. 367 ЦПК України, так як ці докази є новими, створені після ухвалення оскаржуваного судового рішення.
В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Волошин Олександр Олександрович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засіданння не з'явилась. Про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомленау встановленому законом порядку, причину своєї неявки суду не повідомила, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у відсутності відповідачки.
Представник третьої особи Органу опіки та піклуванння виконавчого ткомітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області в судове засіданння також не з'явився, про день та час розгляду справи третя особа повідомлена у встановленому законом порядку, 09 травня 2025 року подала до суду клопотанння про розгляд справи у відсутності її представника.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення позивача та його представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Волошина Олександра Олександровича підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 13 вересня 2003 року Степанівською сільською радою Ємільчинського району було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_12 , що підтверджується копією свідоцтва про одруження НОМЕР_1 (а.с. 13).
Від шлюбу мають дочку - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 18).
З копії довідки № 501 від 04 червня 2024 року вбачається, що ОСОБА_1 з 2017 року по теперішній час фактично проживає за адресою АДРЕСА_1 ; дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 25 травня 2021 року, що також підтверджується копією витягу з реєстру Немішаївської територіальної громади від 04 червня 2024 року (а.с. 20, 23).
Зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 11).
З нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 від 03 червня 2024 року вбачається, що вона не заперечує проти позбавлення її батьківських прав відносно її малолітньої дочки - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 24).
З витягу № 1 протоколу № 7 засідання комісії з питань захисту прав дитини Немішаївської селищної ради від 11 липня 2024 року вбачається, зокрема, що під час виїзду 10 липня 2024 року, не вдалося встановити факт проживання подружжя однією родиною, оскільки нікого не було вдома, але з опитування сусідів встановлено, що батьки проживають разом та виховують доньку спільно (нещодавно мама разом з донькою здійснювали велосипедну прогулянку). Крім того, з 01 вересня 2023 року по лютий місяць 2024 року дитину приводили до садочка батьки, з березня місяця в заклад дошкільної освіти приводить дитину тато, забирає няня. В батьків зауважень та пропозицій до закладу не було (а.с. 57-58).
Рішенням виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області № 1057 від 19 вересня 2024 року було затверджено висновок Служби у справах дітей про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно її неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 68, 69-70).
У висновку органу опіки та піклування зазначено, що ОСОБА_2 не виконує свої батьківські обов'язки, не спілкується з донькою, не турбується про її фізичний і духовний розвиток, не цікавиться здоров'ям і навчанням, підготовкою до самостійного життя, не виявляє інтересу до внутрішнього світу дитини. На Комісії з питань захисту прав дитини Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, засідання якої відбулося 13 вересня 2024 року, повідомила про те, що вона «зустріла кохання всього свого життя» і хоче решту свого життя присвятити цим стосункам, готується виїхати за кордон на постійне місце проживання, вихованням та утриманням дитини в подальшому займатися не має бажання (а.с. 69-70).
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських правта визначення місця проживання дитини, суд першої інстанції вказав на те, що як зазначено позивачем у позові, сімейне життя у сторін не склалося, що не заперечувалося і відповідачкою. За таких обставин, суд вважає, що подальше спільне проживання і збереження сім'ї суперечить інтересам позивача, у зв'язку з чим, шлюб між сторонами повинен бути розірваний.
Суд також вказав на те, що прохання відповідачки про позбавлення її батьківських прав не узгоджується із приписами п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, що вказує на необхідність з'ясування обставин саме ухилення від виконання батьківського обов'язку.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача. Дослідивши наявні у справі докази, суд вважає, що матеріали справи не містять достатніх доказів того, що поведінка відповідачки відносно малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками щодо дитини.
Крім того, суд першої інстанції вказав на те, що судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є особою, яка перебуває на військовому обліку та є військовозобов'язаним, що не виключає можливості того, що даний позов пред'явлений позивачем з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог у частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно її дочки - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , і визначення місця проживання дитини разом із батьком.
Рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про розірвання шлюбусторонами не оскаржується, а відтак, керуючись приписами ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної істанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитинив повній мірі не відповідає, оскільки суд першої інстанції встановив обставини, які не були предметом позовних вимог та щодо яких сторонами не надавалися і судом не досліджувалися жодні докази, а саме: суд першої інстанції прийшов до висновку, що «позивач є особою, яка перебуває на військовому обліку та є військовозобов'язаним, що не виключає можливості того, що даний позов пред'явлений позивачем з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для його звільнення з військової служби в особливий період».
За таких обставин, колегія суддів, керуючись приписами ч. 4 ст. 376 ЦПК Україн, приходить до висновку про необхіднісь зміни мотивувальної частини рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитинита викладення її в редакції цієї постанови.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (частини шоста - восьма статті 7 СК України).
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).
Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини (частини перша - третя статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
Стаття 1 Закону України «Про охорону дитинства» визначає контакт з дитиною як реалізацію матір'ю, батьком, іншими членами сім'ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання ним інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.
Згідно зі статтею 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Відповідно до частини першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини (пункти 1-6 частини першої статті 164 СК України).
В свою чергу, тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
У частині першій статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Пунктами 1, 3 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункту 1 статті 18 Конвенції).
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частини восьма, дев'ята статті 7 СК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Європейський суд з прав людини наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 57, 58, від 07 грудня 2006 року).
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України).
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та ін.).
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) вказано, що «тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19 та від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року в справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин. Подібні правові висновки викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій застосували положення статті 164 СК України без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, не взяли до уваги, що позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність та пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Встановивши фактичні обставини справи, суди неправильно розтлумачили поняття винного ухилення від виконання батьківських обов'язків і дійшли помилкового висновку, що бездіяльність при виконанні батьківських обов'язків свідчить про наявність підстав для позбавлення останнього батьківських прав відносно його доньки, яка проживає разом з матір'ю. При вирішенні судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і приймати участь у її вихованні. У цій справі судами не встановлено обставин, які б свідчили про те, що батько не бажає спілкуватися з дочкою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунуся від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, яка залишилася проживати з матір'ю у новій сім'ї. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає приймати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2024 року в справі № 722/225/23 (провадження № 61-248св24), зазначено, що «Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 12 вересня 2023 року у справі № 213/2822/21. Судова практика у цій категорії справ є сталою і підстави для відступлення від вказаних висновків відсутні, відмінність стосується лише фактичних обставин конкретної справи й доказування. Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав. Суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про відсутність достатніх підстав для позбавлення батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому, оскільки вимушене тимчасове перебування відповідачки за кордоном (внаслідок життєвих обставин) дійсно створюють певні труднощі у налагодженні стосунків між матір'ю та дітьми. Але при цьому мати не усувається від виховання та утримання своїх дітей, цікавиться їхнім життям та бажає в подальшому належним чином виконувати свої батьківські обов'язки. Верховний Суд враховує, що відповідачка не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дітей, а тому розрив з матір'ю сімейних відносин не відповідає інтересам дітей. Апеляційний суд обґрунтовано не погодився із висновком органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав, оскільки цей висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов'язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення матері батьківських прав. Висновок не містить даних, які об'єктивно характеризують відповідачку як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов'язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків. Та обставина, що тимчасово перебуває за кордоном, не є підставою для позбавлення її батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач не довів. При цьому апеляційний суд обґрунтовано зазначав, що позивач при розгляді спору не довів суду, яка реальна мета має бути досягнута шляхом позбавлення батьківських прав, як це змінить існуючу ситуацію на кращу і сприятиме захисту інтересів дітей. Матері не виносилися попередження про неналежне виконання батьківських обов'язків і її поведінка не була предметом розгляду компетентних органів. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду 06 березня 2024 року у справі № 150/137/23 (провадження № 61-14891св23)».
Очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім'я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини. Простої бездіяльності з боку батька (матері) недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька (матері) призвела до розриву зв'язків між ним та його донькою, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дитиною з боку її матері (батька), то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька (матері) батьківських прав. Діти мають право на врахування їхньої думки і на те, щоб бути заслуханими з питань, що торкаються їх інтересів. Зокрема, в силу того, як із спливом часу діти стають більш зрілими і здатними сформулювати свою думку, суди повинні належним чином враховувати їх погляди і почуття, а також їх право на повагу до їхнього особистого життя. Водночас їх погляди необов'язково залишаються незмінними, і їх заперечення, яким слід надавати належного значення, необов'язково є достатніми для того, щоб превалювати над інтересами батьків, особливо щодо того, що стосується регулярного спілкування зі своєю дитиною. Вочевидь право дитини на висловлення своєї думки не потрібно тлумачити як фактичне надання дітям безумовного права вето без аналізу будь-яких інших факторів або без проведення оцінки для визначення їхніх найкращих інтересів […] Посилання на те, що відповідач не виконує свої батьківські обов'язки не можуть бути підставною скасування судових рішень, оскільки простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька призвела до розриву зв'язків між ним та дітьми, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дітьми з боку їх матері, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його дітей. Особливо в ситуації, коли батько наполегливо вказував, що він хоче відновити та розвивати стосунки зі своїми дітьми (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2024 року в справі № 553/449/20 (провадження № 61-2701св24)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц зазначено, що «позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, а також наявності конфлікту між колишнім подружжям, які створивши нові сім'ї не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав. Висновок органу опіки та піклування в особі Нововодолазької районної державної адміністрації Харківської області від 05 лютого 2016 року, згідно якого було визнано за доцільне позбавити відповідача батьківських прав відносно малолітньої доньки, має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України). З урахуванням наведеного, висновки судів попередніх інстанцій про те, що зазначені позивачем обставини свідчать про умисне ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків та є підставою для позбавлення його батьківських обов'язків відносно доньки є помилковими».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2023 року у справі № 522/9895/22 зазначено, що «доводи касаційної скарги про ненадання відповідачем, який перебуває за кордоном, матеріальної допомоги на утримання дитини, колегія суддів не приймає, оскільки вказана обставина в силу положень статті 164 СК України не є підставою для позбавлення особи батьківських прав, адже сама по собі не свідчить про ухилення відповідачем від виконання обов'язків із виховання дитини».
Відповідно до статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 358/689/22 (провадження №61-13923св23)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).
У справі, що переглядається при зверненні до суду з позовом до ОСОБА_2 позивач, крім іншого, просив позбавити відповідачку батьківських прав відносно ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з квітня 2022 року він з дружиною ОСОБА_2 спільно не проживають і не ведуть спільного господарства. За весь цей час дружина жодного разу до нього не зателефонувала та не поцікавилася його справами та справами доньки. Її місцезнаходження йому не було відоме. Наприкінці лютого 2024 року дружина несподівано зателефонувала та повідомила, що має намір розлучитися і не заперечує проти позбавлення її батьківських прав відносно дочки, що також підтвердила нотаріально посвідченою заявою, яку вона передала йому (позивачу) 08 червня 2024 року. Вказував, що з моменту народження і по теперішній час відповідачка бачила дочку в сукупності лише близько року, ніяких подарунків та або матеріальної допомоги на утримання дитини не надавала та не надає, не дбає про дитину, не цікавиться її станом здоров'я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дочки, взагалі не проявляє ніякого інтересу до дитини, та вважає, що з народженням дитини її (відповідачки) життя тільки погіршилося, стало складним і нецікавим. При цьому дитина знаходяться на його повному утриманні.
Надаючи оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані стороною позивача доводи не свідчать про необхідність застосування до відповідачки крайнього заходу впливу, яким є позбавлення особи батьківських прав.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції підставно не погодився з висновком Служби у справах дітей Немішаївської селищної ради про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно її малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки відповідно до вимог частин 5, 6 статті 19 СК України висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, не є обов'язковим для суду та є недостатньо обґрунтованим, аджевисновок не містить відомостей про те, яким саме чином позбавлення відповідачки батьківських прав захистить інтереси її дочки, а також обставин, які б свідчили про намагання органу опіки та піклування, як відповідального за захист прав дітей, об'єктивно визначити ставлення матері до дитини.
Крім того, органом опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області у висновку не надано оцінки обставинам, які викладені у витязі № 1 протоколу № 7 засідання комісії з питань захисту прав дитини Немішаївської селищної ради від 11 липня 2024 року, в якому зазначено, зокрема, про те, що з опитування сусідів встановлено, що батьки проживають разом та виховують доньку спільно (нещодавно мама разом з донькою здійснювали велосипедну прогулянку); з 01 вересня 2023 року по лютий місяць 2024 року дитину приводили до садочка батьки.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення її батьківських прав, покладено на позивача, при цьому простої бездіяльності з боку матері недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити її батьківських прав. Поряд з цим, позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, в розумінні чинного ЦПК України, з якого достемено можна було б встановити, що поведінка відповідачки ОСОБА_2 відносно її малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками щодо дитини.
Визнання відповідачем позовних вимог в суді першої інстанції не є безумовною підставою для заодволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує /судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, провадження № 61-2251св22).
Визнання матір'ю позову про позбавлення батьківських прав не може бути єдиною підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини.
За наведених обставин, встановивши, що підстави для задоволення позову про позбавлення батьківських прав відсутні, суд першої інстанції обґрунтовано не поклав в основу судового рішення факт визнання позову відповідачкою.
Доводи позивача про те, що беззаперечними доказами, які свідчать про нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов'язками є висновку Служби у справах дітей Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, який затверджений рішенням виконкому Немішаївської селищної ради, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Тлумачення частини шостої статі 19 СК України дає підстави для висновку, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер та є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, провадження № 61-1344св20.
У своїй практиці ЄСПЛ керується тим, що необхідно зробити все можливе, щоб зберегти особисті стосунки між батьками і дітьми та, якщо це доречно, «відновити» сім'ю (рішення від 10 січня 2017 року у справі «Кацпер Новаковський проти Польщі» (Kacper Nowakowski v. Poland), заява № 32407/13, пункт 75).
Держава має позитивні зобов'язання сприяти возз'єднанню сім'ї (рішення ЄСПЛ від 10 вересня 2019 року у справі «Странд Лоббен та інші проти Норвегії» (STRAND LOBBEN AND OTHERS v. NORWAY), № 37283/13, пункт 209).
ЄСПЛ у рішенні від 25 лютого 2020 року у справі «Ю. І. проти Росії» (Y.I. v. RUSSIA), заява № 68868/14, пункт 87, зазначив, що держава через її уповноважені органи до того, як ухвалює кардинальні рішення, які спрямовані на розділення сім'ї, має попереджати батька про його поведінку, зокрема щодо неучасті у житті дитини, та наслідки, які вона може мати для нього.
Колегія суддів зазначає, що після звернення позивача і до надання висновку орган опіки і піклування не попереджав матір про її поведінку та наслідки, зокрема, і крайні, які вона може мати, про необхідність брати достатню участь у житті дитини, об'єктивно не оцінив обставини неучасті матері у вихованні дитини, а виконав лише функцію констатації факту неучасті матері у житті дитини та рекомендував до застосування крайній спосіб обмеження права матері на участь у житті та вихованні дитини.
З огляду на вказане, з урахуванням обставин, встановлених і врахованих судом, колегія суддів вважає, що висновок органу опіки і піклування суперечить інтересам дитини на повноцінну сім'ю та увагу від обох батьків, та інтересам матері, поведінка якої не вказує на її байдужість до долі доньки.
Неактивність або певна бездіяльність відповідачки, як матері, що пов'язана, зокрема, з об'єктивними обставинами (зокрема робота в м.Київ) з урахуванням наведеного вище не може вважатися достатньою підставою для того, щоб дійти висновку про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити її батьківських прав.
Особисті конфліктні відносини між батьками чи наявність у житті матері/батька особи, яку вони вважають «коханним свого життя» не можуть шкодити правам дитини на гармонійний розвиток та належне виховання і забезпечення її найкращих інтересів з боку біологічних батьків.
У постанові від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20, провадження № 61-2701св24, Верховний Суд вказав, що «…сімейні відносини мають «складний» характер, і сім'я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини».
У справі, що переглядається, колегія суддів не встановила будь-якої реальної загрози від відповідачки, як матері, благополуччю її доньки, водночас, лише сам факт окремого проживання матері та не відвідування нею дитячого садочка, не може бути підставою для позбавлення її батьківських прав відносно ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказані обставини вказують на необхідність налагодження стосунків між матірю і донькою та, за можливост,і застосування сімейної медіації.
Щодо позовних вимог про визначення місця проживання дитини з батьком, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 (провадження № 61-592св19) зазначено, що із системного тлумачення статей 3, 9 та 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», слідує, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. […] Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. У випадку однакового ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків та однакової прихильності дитини до обох із батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, ким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.
У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 205/1621/18 (провадження № 61-23366св19) вказано, що до інших обставин, що мають істотне значення під час вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 587/2134/17 (провадження № 61-37492св18) зазначено, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 164/812/21 (провадження № 61-4527св22) вказано, що вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, суди мають виходити з того, що поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, оскільки дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків.
Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З ситемного аналізу вказаних норм права вбачається, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, що складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимоги про захист порушеного права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, у позовній заяві повинна чітко зазначити, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якого пред'явлено позов, та призначає, які саме дії необхідно вчинити судом для відновлення права. У своєму розгляді суд має перевірити доводи, на яких ґрунтовуються позовні вимоги, у тому числі матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи воно буде відновлено у заявлений спосіб.
Для визначення предмета позову, як способу захисту права чи інтересу, важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, особою до якої предявлено позов.
Отже, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову про визначення місця проживання дитини разом із батьком, так як ним не доведено, що його права порушені відповідачкою. А відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідачкка не вчиняла.
Фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживає і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дитини і у справі відсутні докази того, що матір дитини забороняє батьку бачитися з донькою.
До аналогічних висновків прийшов і Верховний Суд у постанові від 10 липня 2024 року по справі № 127/16211/23.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом із позивачем, яка фактично і так проживала і проживає разом із ним, права позивача порушені саме відповідачкою.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Що стосується посиланння суду першої інстанції на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено загальну мобілізацію у зв'язку з воєнним станом, введеним в Україні Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, який у подальшому був неодноразово продовжений і триває на даний час, а позивач є особою, яка перебуває на військовому обліку та є військовозобов'язаним, що не виключає можливості того, що даний позов пред'явлений позивачем з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для його звільнення з військової служби в особливий період, то колегія суддів вважає його безпідставним, таким, що не стосується предмету доказування у даній справі, є припущенням, а рішення суду не може грунтуватись на припущеннях.
Отже, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських прав та визначення місце проживання дитини, проте помилково надав оцінку обставинам справи щодо яких не заявлено жодних позовних вимог, не надавались та не досліджувались докази.
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Волошина Олександра Олександровича задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обгрунтування мотивів вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських прав та визначення місце проживання дитини, виклавши мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в редакції даної постанови.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 9, 51 Конституції України, ст.ст. 3, 9, 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року, ст.ст. 7, 19, 150, 153, 155, 157, 164, 165, 166, 171 СК України, ст.ст. 1, 8, 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст. 2, 13, 81, 89, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Волошина Олександра Олександровича задовольнити частково.
Рішення Бородянського районного суду Київської області від 20 січня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських правта визначення місце проживання дитинизмінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 16 травня 2025 року.
Головуючий: Судді: