02 квітня 2025 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.
щодо ухвали Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 727/5956/23 (провадження № 14-33цс25)
1. 26 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для відступу від правового висновку, викладеного в ухвалах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 917/1391/17, від 08 липня 2020 року у справі № 918/194/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 907/762/16 та від 09 липня 2021 року у справі № 910/8965/18 щодо можливості вжиття заходів забезпечення позову на стадії касаційного перегляду.
2. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд та ухвалою від 02 квітня 2025 року повернула справу на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважала, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду фактично зводиться до вирішення окремого процесуального питання, а не до перегляду судових рішень у касаційному порядку, однак у разі прийняття справи Велика Палата Верховного Суду буде фактично пов'язана з подальшим вирішенням спору по суті, а саме розглядом касаційних скарг, а також оцінкою правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах.
3. Однак, на моє переконання, такий висновок Великої Палати Верховного Суду є хибним, оскільки порушене колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду питання щодо можливості застосовувати заходи забезпечення позову на стадії касаційного перегляду судового рішення потребувало вирішення Великою Палатою Верховного Суду задля забезпечення єдності судової практики та дотримання принципу юридичної визначеності.
4. У зв'язку із цим висловлюю окрему думку виходячи з таких міркувань.
Короткий зміст і підстави позову
5. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) 07 червня 2023 року звернувся до суду з позовом, у якому просив визначити місце проживання його сина ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним за його місцем проживання.
6. Позивач обґрунтовував пред'явлений позов тим, що з 27 лютого 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , відповідач) перебували у зареєстрованому шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народився син ОСОБА_4 .
7. Рішенням від 12 жовтня 2022 року Шевченківський районний суд м. Чернівці розірвав шлюб, зареєстрований між сторонами.
8. Позивач зазначав, що після звернення з позовом про розірвання шлюбу дитина деякий час проживала з матір'ю, на цей час проживає з ним. Мати дитини після припинення спільного проживання обіцяла не змінювати ОСОБА_4 дошкільний навчальний заклад, але перевела його в інший дитячий садок, обіцяла водити ОСОБА_4 на секції та гуртки, але за той час, що дитина проживала окремо від батька, ОСОБА_3 цього не зробила. Мати дитини не приділяє достатньо часу для розвитку сина, не опікується станом його здоров'я, виявляє агресію до батька у присутності дитини й стосовно дитини.
9. З моменту народження сина він проводить з ним увесь свій вільний час, опікується його здоров'ям та вихованням, організував для дитини належні житлові умови. Проживаючи з ним, син адаптувався до соціального середовища, має друзів за цим місцем проживання, виявляє бажання проживати з батьком. З огляду на те, що згоди щодо визначення місця проживання сина вони з ОСОБА_3 не дійшли, вважає, що в найкращих інтересах дитини буде визначення місця проживання з батьком.
Короткий зміст і підстави зустрічного позову
10. ОСОБА_3 27 червня 2023 року подала до суду зустрічний позов, у якому просила визначити місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею за її місцем проживання.
11. Позивачка обґрунтовувала зустрічний позов тим, що син зареєстрований за адресою її проживання у м. Чернівці, де і проживав до кінця травня 2023 року.
12. Рішенням від 24 січня 2023 року № 25/2 виконавчий комітет Чернівецької міської ради визначив участь у вихованні дитини та встановив порядок побачення ОСОБА_1 з малолітнім ОСОБА_2 , а саме: перша та третя субота, друга та четверта неділя місяця з 12 до 20 год, без присутності матері, у будні та святкові дні - за домовленістю між батьками. На виконання цього рішення 21 травня 2023 року о 12 год 05 хв ОСОБА_3 передала дитину колишньому чоловіку.
13. Батько повинен був повернути сина в цей же день о 20 год, проте станом на момент подання зустрічного позову ОСОБА_1 дитину не повернув, на телефон не відповідає, місце перебування його та дитини їй невідоме.
14. За наслідком її звернення до поліції внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення.
15. Позивачка звертала увагу на поведінку ОСОБА_1 , який шляхом викрадення дитини з травня 2023 року змінив місце проживання сина, чим порушив права та інтереси дитини, оскільки син від народження постійно проживав з нею.
16. ОСОБА_3 зауважила, що вона має постійний стабільний дохід і може повністю матеріально забезпечити дитину, жодного разу не порушила права батька на спілкування з сином.
Короткий зміст заяви про забезпечення позову
17. ОСОБА_1 19 жовтня 2023 року звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив заборонити ОСОБА_3 вчиняти дії як особисто, так і з залученням третіх осіб (зокрема, але не обмежуючись: родичів по лінії матері дитини, працівників охоронних структур та детективних агенцій, а також співробітників поліції охорони та будь-яких інших осіб, які можуть забезпечувати фізичною силою відібрання дитини від батька), спрямовані на зміну місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , - до ухвалення рішення у справі № 727/5956/23.
18. У заяві про забезпечення позову ОСОБА_1 зазначив, що ОСОБА_3 має реальну можливість забрати дитину від батька та здійснити виїзд з місця її фактичного постійного проживання, що може утруднити виконання рішення суду або навіть зробити його неможливим та обумовлює необхідність вжиття заходів забезпечення позову.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо розгляду заяви про забезпечення позову
19. Ухвалою від 24 жовтня 2023 року Шевченківський районний суд м. Чернівці відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.
20. Суд першої інстанції вважав недоведеним, що невжиття такого заходу може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
21. Постановою від 27 грудня 2023 року Чернівецький апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасував ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 жовтня 2023 року та задовольнив заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, заборонив ОСОБА_3 вчиняти дії як особисто, так і з залученням третіх осіб, спрямовані на зміну місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , - до ухвалення рішення у справі № 727/5956/23.
22. За висновками суду апеляційної інстанції, заборона вчиняти дії щодо зміни місця проживання дитини є співмірним заходом забезпечення позову, не порушуватиме прав відповідачки та не призведе до негативних наслідків для останньої, а також відповідатиме інтересам як батька, так і дитини, адже зможе усунути загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про визначення місця проживання дитини з огляду на наявність спору про визначення місця такого проживання.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо розгляду справи про суті
23. Рішенням від 28 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 серпня 2024 року, Шевченківський районний суд м. Чернівці відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_3 , визначив місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір'ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , за місцем її проживання.
24. Апеляційний суд скасував заходи забезпечення позову у справі № 727/5956/23, вжиті постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 грудня 2023 року.
25. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що належними, допустимими та достатніми доказами ОСОБА_1 не довів, що визначення місця проживання дитини з матір'ю створює загрози психологічного чи фізичного характеру або призведе до негативних для дитини наслідків.
26. Апеляційний суд додатково зауважив, що значущою обставиною у вирішенні цього спору є те, що батько без згоди матері й за браком об'єктивних обставин, які б загрожували нормальному життю і розвитку дитини, змінив її місце проживання, позбавивши матір можливості спілкуватися з сином тривалий час, що суперечить інтересам дитини.
27. Ухвалою від 17 липня 2024 року Чернівецький апеляційний суд стягнув з ОСОБА_3 в дохід державного бюджету штраф у сумі 3 028,00 грн.
28. Апеляційний суд врахував доводи заяви ОСОБА_1 щодо застосування заходів процесуального примусу про те, що всупереч чинній постанові Чернівецького апеляційного суду від 27 грудня 2023 року ОСОБА_3 разом з адвокатом Козакевичем Олександром Сергійовичем та батьком ОСОБА_3 . ОСОБА_5 15 травня 2024 року викрали ОСОБА_4 з дитячого закладу, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Олександрівська, 1, та вивезли у невідомому напрямку. Станом на 15 травня 2024 року рішення суду першої інстанції вважалося таким, що набрало законної сили, а апеляційне провадження у цій справі суд відкрив лише 21 травня 2024 року, тобто «на момент зміни місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заборона фактично припинила свою дію і була лише поновлена з моменту зупинення дії рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 березня 2024 року», тому апеляційний суд вирішив стягнути з ОСОБА_3 в дохід державного бюджету штраф у сумі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Подання касаційних скарг
29. 18 січня 2024 року ОСОБА_3 з використанням засобів поштового зв'язку подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 грудня 2023 року, залишити в силі ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 жовтня 2023 року.
30. ОСОБА_3 вважала, що апеляційний суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, від 25 листопада 2020 року у справі № 760/15413/19, від 22 вересня 2021 року у справі № 754/16432/20, від 04 серпня 2022 року у справі № 359/8620/20.
31. Скаржниця стверджувала, що обраний ОСОБА_1 захід забезпечення позову є таким, що вирішує спір по суті. Також апеляційний суд неправильно з'ясував усі обставини справи та не надав їм належної оцінки, адже намірів переховувати дитину від батька вона не мала, протиправних дій стосовно дитини та позивача не вчиняла.
32. 16 серпня 2024 року ОСОБА_1 за допомогою системи «Електронний суд» подав касаційну скаргу, в якій просив змінити ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 17 липня 2024 року, зокрема:
- виключити з її мотивувальної частини твердження, що «на момент зміни місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заборона фактично припинила свою дію і була лише поновлена з моменту зупинення дії рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 березня 2024 року»;
- збільшити розмір штрафу до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зазначений у резолютивній частині.
33. ОСОБА_1 стверджував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував приписи ЦПК України, зокрема ті, які регламентують процедуру застосування та скасування заходів забезпечення позову.
34. Також 30 вересня 2024 року ОСОБА_1 за допомогою системи «Електронний суд» подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 березня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 серпня 2024 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
35. ОСОБА_1 зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2621/17-ц, від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 454/16535/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 176/2855/19, від 18 травня 2022 року у справі № 212/2982/21, від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц, від 26 січня 2023 року у справі № 164/812/21, від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19, від 22 травня 2024 року у справі № 754/3063/22.
36. На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення всіх обставин у справі та надання їм правильної оцінки. Зокрема, суд першої інстанції не заслухав думку дитини, не надав належної оцінки долученим до справи експертним висновкам, неналежним чином оцінив висновки органу опіки та піклування, проігнорував висновки фахівців зі ступенем кандидата психологічних наук щодо бажання дитини жити з батьком, проігнорував заяви про забезпечення доказів та протиправно видалив позивача та його представника із зали судового засідання, що позбавило їх можливості взяти участь у дослідженні доказів та права виступити у судових дебатах. Апеляційний суд на ці порушення належної уваги не звернув, а тому його постанова не може вважатись такою, яка ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
37. Ухвалами від 13 березня, 09 вересня та 16 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі за зазначеними касаційними скаргами.
38. У листопаді 2024 року до Верховного Суду через підсистему Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» надійшла заява ОСОБА_1 , подана його представником ОСОБА_6 , про забезпечення позову у справі № 727/5956/23 шляхом зобов'язання ОСОБА_3 повідомити ОСОБА_1 інформацію про місце перебування дитини ( ОСОБА_2 ) у день набрання судовим рішенням законної сили; зобов'язання ОСОБА_3 повідомити ОСОБА_1 особистий номер телефону дитини та/або номер телефону ОСОБА_3 , за яким батько може контактувати з дитиною, шляхом надсилання смс-повідомлення на мобільний номер телефону ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) у день набрання судовим рішенням законної сили; зобов'язання ОСОБА_3 забезпечити щоденне спілкування дитини з батьком, зокрема з використанням месенджерів (Telegram, Viber), тривалістю 1 годину, яке, за відсутності домовленості батьків про інше, має відбуватися з 19 до 20 год за київським часом.
39. Ухвалою від 09 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.
40. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду мотивував ухвалу тим, що відповідно до визначених процесуальним законом повноважень Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість вирішення питання про забезпечення позову на стадії перегляду справи в суді касаційної інстанції (аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 159/595/20, від 12 травня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 20 грудня 2023 року у справі № 610/1475/20-ц та від 18 січня 2024 року у справі № 639/3019/22).
41. Колегія суддів зазначила, що згідно з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 333/2736/18 вирішення питання про забезпечення позову (зустрічного забезпечення, скасування зустрічного забезпечення або скасування заходів забезпечення позову) правилами глави 2 «Касаційне провадження» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України не передбачене та до компетенції Верховного Суду не належить.
Узагальнений виклад вимог заяви про забезпечення позову, поданої до Верховного Суду
42. 03 лютого 2025 року ОСОБА_1 за допомогою системи «Електронний суд» подав до Верховного Суду заяву про забезпечення позову, в якій на стадії касаційного провадження просив вжити такі заходи забезпечення позову:
- зобов'язати матір дитини - ОСОБА_3 повідомити батькові - ОСОБА_1 у день набрання судовим рішенням законної сили інформацію, а саме фактичну адресу перебування малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на теперішній час, та надати батькові ОСОБА_1 докази перебування дитини за наведеною адресою;
- зобов'язати матір дитини - ОСОБА_3 повідомити батькові - ОСОБА_1 у день набрання судовим рішенням законної сили інформацію про фізичний та психологічний стан малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на теперішній час та надати батькові - ОСОБА_1 докази, які підтверджують стан дитини;
- зобов'язати матір дитини - ОСОБА_3 повідомити шляхом надсилання смс-повідомлення на мобільний номер телефону ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) у день набрання судовим рішенням законної сили номер телефону ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для спілкування з батьком та/або номер телефону ОСОБА_3 , за яким батько може контактувати з дитиною;
- зобов'язати матір дитини - ОСОБА_3 забезпечити щоденне спілкування дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом відеозв'язку, зокрема з використанням месенджерів (Telegram, Viber), тривалістю 1 годину в період часу з 19 до 20 год за київським часом.
43. Заявник обґрунтовував подану заяву тим, що після розірвання шлюбу сторони між собою не вирішили питання щодо місця проживання дитини і наразі такий спір перебуває на розгляді суду. Восени 2022 року мати самовільно забрала дитину від батька та декілька разів змінювала її місце проживання. Мати заборонила дитині бачитись із батьком.
44. ОСОБА_1 був змушений за допомогою органу опіки та піклування влаштовувати зустрічі з сином. Мати дитини - ОСОБА_3 влаштовувала сварки та скандали, коли батько приходив до сина.
45. З травня 2023 року дитина постійно, безперервно та за власним бажанням мешкала разом з батьком. Між ними наявний міцний емоційний зв'язок, а до матері син ставиться негативно, що підтверджується численними висновками психологічних експертиз.
46. Проте всупереч постанові Чернівецького апеляційного суду від 27 грудня 2023 року, якою заборонено змінювати місце проживання дитини, 15 травня 2024 року ОСОБА_3 разом з адвокатом та своїм батьком викрали малолітнього сина ОСОБА_4 з дитячого закладу та вивезли у невідомому напрямку. ОСОБА_1 наразі невідоме місце перебування сина ОСОБА_4 .
47. Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України листом повідомив заявника, що 13 червня 2024 року ОСОБА_2 , 2018 року народження, перетнув кордон у пункті пропуску «Порубне».
48. Заявник стверджував, що не має змоги спілкуватися із сином. Порушення стосунків батька із сином може призвести до його психологічного травмування та настання негативних наслідків, зокрема втрати зв'язку між батьком та сином, що не сприятиме виконанню рішення суду, якщо таке буде ухвалене на користь батька.
49. Ухвалою від 26 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, викладеного в ухвалах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 917/1391/17, від 08 липня 2020 року у справі № 918/194/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 907/762/16 та від 09 липня 2021 року у справі № 910/8965/18.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
50. Обґрунтовуючи необхідністьпередачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду навела такі міркування.
51. Інститут забезпечення позову є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків від відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Цей інститут є гарантією захисту та відновлення прав осіб, а отже - елементом правосуддя.
52. Водночас цей інститут є загальноправовим, адже заходи забезпечення позову регулюються приписами різних галузей права та застосовуються судами при здійсненні різних форм судочинства, зокрема господарського, цивільного, адміністративного.
53. Законодавець закріпив наведений інститут у процесуальних кодексах, зокрема у главі 10 розділу I ЦПК України (статті 149-159) та у главі 10 розділу I Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, статті 136-146).
54. Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
55. Згідно із частиною першою статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову подається до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.
56. Відповідно до частин першої, шостої, сьомої та восьмої статті 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті. Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
57. Суд касаційної інстанції при розгляді касаційних скарг діє в порядку та межах, визначених цивільним процесуальним законодавством України, його повноваження визначені главою 2 «Касаційне провадження» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України.
58. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду сформував правову позицію, що відповідно до визначених процесуальним законом повноважень Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість вирішення питання про забезпечення позову на стадії перегляду справи в суді касаційної інстанції.
59. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 333/2736/18 викладений правовий висновок, відповідно до якого вирішення питання про забезпечення позову (зустрічного забезпечення, скасування зустрічного забезпечення або скасування заходів забезпечення позову) правилами глави 2 «Касаційне провадження» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України не передбачене та до компетенції Верховного Суду не відноситься.
60. Згодом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду підтримав правові висновки, наведені у постановах від 11 вересня 2024 року у справі № 522/4009/22 та від 29 січня 2025 року у справі № 752/5046/22 (аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 159/595/20, від 12 травня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 20 грудня 2023 року у справі № 610/1475/20-ц та від 18 січня 2024 року у справі № 639/3019/22).
61. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду неодноразово застосовував заходи забезпечення позову на стадії касаційного перегляду, про що свідчать ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 917/1391/17, від 08 липня 2020 року у справі № 918/194/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 907/762/16, від 09 липня 2021 року у справі № 910/8965/18.
62. Тобто Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного господарського суду, на відміну від Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду, вважає за можливе застосовувати заходи забезпечення позову на стадії касаційного перегляду судового рішення.
63. Ураховуючи ідентичність приписів статті 150 ЦПК України та статті 137 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду встановив наявність неоднакової практики застосування наведених правил процесуального закону Касаційним цивільним судом та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.
64. Будучи переконаним, що відповідно до визначених процесуальним законом повноважень Верховний Суд позбавлений можливості вживати заходи забезпечення позову на стадії касаційного перегляду справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне передати справу № 727/5956/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 917/1391/17, від 08 липня 2020 року у справі № 918/194/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 907/762/16 та від 09 липня 2021 року у справі № 910/8965/18.
65. Велика Палата Верховного Суду 02 квітня 2025 року постановила ухвалу, якою повернула справу № 727/5956/23 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
66. Мотивуючи таке рішення, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що передача справи на її розгляд фактично зводиться до вирішення окремого процесуального питання, а не до перегляду судових рішень у касаційному порядку, однак у разі прийняття справи Велика Палата Верховного Суду буде фактично пов'язана з подальшим вирішенням спору по суті, а саме розглядом касаційних скарг, а також оцінкою правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах.
Підстави висловлення та обґрунтування окремої думки
67. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюсь, а тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку щодо постановленої ухвали.
68. Право на справедливий суд, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), забезпечується, серед іншого, вимогами щодо передбачуваності застосування закону національними судами.
69. Єдине застосування закону є визначальним задля дотримання принципу рівності перед законом. Окрім того, питання правової визначеності та передбачуваності є невід'ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, громадяни виправдано очікують, що до них будуть ставитися, як до всіх інших, та що вони можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином громадяни можуть передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності (Висновок № 20 (2017) Консультативної ради європейських суддів про роль суддів у забезпеченні застосування закону).
70. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що єдність системи судоустрою забезпечується, серед іншого, єдністю судової практики.
71. За змістом статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, який у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
72. За змістом цих положень та процесуальних норм, які регламентують передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, головним завданням Верховного Суду в цілому і Великої Палати Верховного Суду зокрема є забезпечення сталості та єдності судової практики, одним із процесуальних механізмів здійснення якого є передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених статтею 403 ЦПК України, статтею 302 ГПК України, статтею 346 Кодексу адміністративного судочинства України, статтею 4341 Кримінального процесуального кодексу України.
73. Тому за відсутності у процесуальному законі вимог до повноти обґрунтування судом цих підстав визначальним критерієм для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду має бути саме об'єктивна необхідність забезпечення однакового застосування судами норм права у подібних правовідносинах, зокрема у випадку відповідних розбіжностей у судовій практиці касаційних судів різних юрисдикцій.
74. Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
75. В ухвалі від 26 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку щодо можливості вжиття заходів забезпечення позову на стадії касаційного перегляду, викладеного в ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 917/1391/17, від 08 липня 2020 року у справі № 918/194/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 907/762/16 та від 09 липня 2021 року у справі № 910/8965/18.
76. Обґрунтовуючи необхідність відступу від висновків, викладених у згаданих вище ухвалах, колегія суддів зазначила, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суд сформував правову позицію, згідно з якою на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції виключено можливість вирішення питання про забезпечення позову, що, враховуючи ідентичність приписів статей 150 ЦПК України та 137 ГПК України, свідчить про наявність неоднакової практики застосування наведених положень процесуального закону Касаційним цивільним судом та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.
77. Аналіз наведеного колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, на мою думку, безсумнівно засвідчує, що наразі існують кардинальні відмінності застосування подібних за змістом процесуальних норм щодо можливості вжиття заходів забезпечення позову на стадії касаційного перегляду в судовій практиці касаційних судів різних юрисдикцій.
78. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Єдність судової практики також є складовою вимогою принципу правової визначеності.
79. За наведеного вважаю, що Велика Палата Верховного Суду помилково залишила без належного дослідження і оцінки обґрунтування підстав передачі справи на її розгляд, натомість обмежившись лише формальним тлумаченням власної компетенції без урахування визначеної законодавцем провідної ролі Верховного Суду в забезпеченні єдності судової практики, відсутність якої у практиці самого касаційного суду негативно впливає на авторитет найвищого суду в системі судоустрою України.
80. Також вважаю хибним висновок Великої Палати Верховного Суду, що, у разі прийняття справи до розгляду, вирішуючи окреме процесуальне питання, вона буде фактично пов'язана з подальшим вирішенням спору по суті, оскільки численні випадки з практики свідчать про розгляд Великою Палатою Верховного Суду справ, які передавались на її розгляд виключно для визначення предметної юрисдикції після чого вирішувались по суті.
81. Слід також звернути увагу на те, що в практиці Верховного Суду на рівні Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати неодноразово вирішувались проблемні питання практики застосування норм процесуального законодавства, які мали виключно процедурний характер та в окремих випадках були притаманні виключно суду касаційної інстанції.
82. Таку практику демонструють, зокрема, судові рішення:
- постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 760/30077/19 (провадження № 14-31цс23), у якій вирішувалось питання можливості повернення судового збору на підставі пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» у разі закриття провадження у справі з направленням її за встановленою юрисдикцією та прийняття такої справи до розгляду судом, до юрисдикції якого віднесено спір;
- постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20), у якій вирішувалось питання застосування пунктів 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України щодо можливості касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви;
- ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 лютого 2018 року у справі № 910/1396/18, у якій вирішувалася проблематика неоднакового застосування статті 288 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 підпункту 17 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» цього ж Кодексу в подібних правовідносинах при вирішенні питання про відкриття чи відмову у відкритті касаційного провадження та повернення касаційної скарги (щодо порушення порядку подання касаційної скарги);
- ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 вересня 2022 року у справі № 924/337/18, яку передано зі стадії вирішення питання щодо відкриття касаційного провадження з підстав різного застосування Верховним Судом пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України у сукупності з положеннями частини сьомої статті 12 цього Кодексу в питанні реалізації встановленого законодавцем обмеження на касаційне оскарження прийнятих зі справи судових рішень за критерієм ціни позову [виходячи з якого розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу в розрахунку на місяць слід обчислювати п'ятсот прожиткових мінімумів (ціну позову), передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, - що був встановлений на 1 січня року, в якому особа звернулася з позовом у справі, чи на 1 січня року, в якому було подано касаційну скаргу];
- постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 квітня 2023 року у справі № 910/5172/19, яку було передано на розгляд об'єднаної палати для відступу від висновку щодо застосування норм права (частини першої статті 35 ГПК України, а також інших зазначених в цій ухвалі нормативно-правових актів) у подібних правовідносинах (в аналогічній ситуації у справі № 910/5172/19), викладеного в ухвалі від 07 листопада 2022 року у справі № 910/5172/19 (щодо передачі справи на повторний автоматизований розподіл у загальному порядку, а не раніше визначеному складу суду після задоволення заяви про самовідвід колегії суддів) тощо.
83. Відтак за подібного правового регулювання розгляду заяви про забезпечення позову, існування протилежних підходів касаційних судів різних юрисдикцій до визначення можливості вирішення питання про забезпечення позову на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції дотримання принципу правової визначеності можливе лише шляхом застосування установлених процесуальним законом механізмів забезпечення єдності судової практики, зокрема перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду з підстав, передбачених статтею 403 ЦПК України.
84. За статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя є незалежним та керується верховенством права, здійснюючи правосуддя (стаття 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України.
85. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року
№ 2-р/2017, абзац шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).
86. Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо.
87. За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року (заява № 21722/11, § 170)].
88. ЄСПЛ неодноразово зауважував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29 листопада 2016 року заява № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С. В. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року заява № 20166/92, § 36).
89. Формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року заява № 20372/11, § 65].
90. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини»).
91. У рішенні від 30 квітня 2019 року у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» (Aksis and other v. Turkey, заява № 4529/06, § 53 - 56) ЄСПЛ наголосив на тому, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.
92. Велика Палата Верховного Суду мала б ураховувати зазначені висновки ЄСПЛ при визначенні власної ролі у реалізації основних завдань, покладених на Верховний Суд, зокрема щодо забезпечення сталості та єдності судової практики, відтак і при оцінці обґрунтованості підстав передачі справи на її розгляд у цій справі.
93. Слід наголосити, що, приймаючи ухвалу від 02 квітня 2025 року у справі № 727/5956/23 (провадження № 14-33цс25), Велика Палата Верховного Суду, окрім фактичного ігнорування своєї основної функції із забезпечення сталості та єдності судової практики, не врахувала також, що єдиним можливим процесуальним механізмом подолання існуючих розбіжностей у правозастосуванні касаційних судів різних юрисдикцій є вирішення такої справи саме Великою Палатою Верховного Суду.
94. З урахуванням наведеного вважаю, що Великій Палаті Верховного Суду потрібно було прийняти справу № 727/5956/23 до розгляду, здійснивши належний аналіз підстав її передачі Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду та розбіжностей у судовій практиці щодо визначення можливості вирішення питання про забезпечення позову на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції крізь призму покладених на Верховний Суд завдань із забезпечення єдності судової практики, а також принципів юридичної визначеності та верховенства права.
95. При цьому слід ураховувати, що однакове застосування закону всіма інституціями, зокрема судом, забезпечує загальнообов'язковість законодавчих приписів, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.
96. Ураховуючи наведене, вважаю, що Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 26 лютого 2025 року навів достатнє обґрунтування необхідності розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду задля забезпечення єдності судової практики в аспекті визначення можливості вирішення питання про забезпечення позову на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції.
97. Отже, Велика Палата Верховного Суду мала прийняти справу № 727/5956/23 до розгляду, а не повертати її відповідній колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з формальних підстав.
Суддя О. О. Банасько