Постанова
Іменем України
06 травня 2025 року
м. Київ
справа № 357/9028/18
провадження № 61-7958 св 22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Пророка В. В.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода»,
представник позивача
-адвокат Тетеря Світлана Ігорівна,
відповідач-ОСОБА_1 ,
представник ОСОБА_1
-адвокат Марценюк Леся Миколаївна,
інші відповідачі:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрокомплекс «Узин», державний реєстратор Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Юлія Юріївна,
розглянувши на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Агрокомплекс «Узин», державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Юлії Юріївни про визнання договору недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно та припинення права оренди,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Марценюк Леся Миколаївна, на постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
1. У серпні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода» (далі - ТОВ «Олійникова Слобода») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокомплекс «Узин» (далі - ТОВ «Агрокомплекс «Узин»), державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Юлії Юріївни (далі - державний реєстратор Мироненко Ю. Ю.), у якому просило:
1.1. визнати недійсним договір оренди землі від 05 березня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрокомплекс «Узин» щодо земельної ділянки площею 2,4 га (кадастровий номер 3220484400:01:004:0011), яка знаходиться у межах Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області (далі - спірний договір оренди від 05 березня 2018 року та спірна земельна ділянка відповідно);
1.2. скасувати рішення державного реєстратора Мироненко Ю. Ю. від 15 березня 2018 року про державну реєстрацію іншого речового права - права оренди (індексний номер 40128644) (далі - спірне рішення державного реєстратора), припинивши право оренди ТОВ «Агрокомплекс «Узин» на спірну земельну ділянку;
1.3. солідарно стягнути відшкодування судових витрат позивача з відповідачів.
2. Позов мотивований тим, що ТОВ «Олійникова Слобода» яке раніше називалось Товариством з обмеженою відповідальністю «Ім. Котовського» (далі - ТОВ «Ім. Котовського») 17 червня 2013 року уклало договір оренди землі № 13 з ОСОБА_1 щодо оренди спірної земельної ділянки, яка належить останній на праві власності (далі - договір оренди від 17 червня 2013 року). Строк цієї оренди - 10 років. Державна реєстрація цього права оренди за ТОВ «Олійникова Слобода» проведена державним реєстратором Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. відповідно до рішення від 05 вересня 2013 року (індексний номер 5623310).
3. З відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр), ТОВ «Олійникова Слобода» стало відомо, що орендована ним у ОСОБА_1 спірна земельна ділянка на підставі спірного договору оренди від 05 березня 2018 року передана в оренду іншій особі - ТОВ «Агрокомплекс «Узин», право оренди за якими зареєстроване відповідно до спірного рішення державного реєстратора.
4. ТОВ «Олійникова Слобода» вважає, що спірний договір оренди від 05 березня 2018 року суперечить частині першій статті 792 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції далі - ЦК України), пункту «б» частини першої статті 95 Земельного кодексу України від ?25 жовтня 2001 року № 2768-III (у актуальній редакції далі - ЗК України), статтям 13, 24, 25, 31 Закону України від 08 жовтня 1998 року № 161-ХІV «Про оренду землі» (у актуальній редакції далі - Закон про оренду землі) та умовам зазначеного договору оренди землі від 17 червня 2013 року, у зв'язку із чим спірний договір оренди від 05 березня 2018 року має бути визнаний недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України.
5. Спірне рішення державного реєстратора має бути скасоване у зв'язку із порушенням статей 10, 19, 24 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у актуальній редакції далі - Закон про держреєстрацію) відповідно до частини другої статті 26 Закону про держреєстрацію.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
6. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2021 року позов ТОВ «Олійникова Слобода» залишений без задоволення.
7. Суд першої інстанції мотивував своє судове рішення тим, що 15 березня 2018 року ТОВ «Олійникова Слобода» не мало дійсного права оренди на спірну земельну ділянку, оскільки Департамент державної реєстрації Міністерства юстиції України цього дня ухвалив рішення № 40127608, яким скасував запис від 21 серпня 2013 року за № 2385952 про інше речове право - право оренди земельної ділянки за ТОВ «Ім. Котовського», що виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року.
8. Суд першої інстанції з посиланням на постанову Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 дійшов висновку, що згідно із практикою Верховного Суду зі скасуванням рішень державних реєстраторів про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру, втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права, і особа відповідно до статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. У зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку, що договір оренди від 17 червня 2013 року, з урахуванням його пункту 37, взагалі не набрав чинності.
9. Тому спірний договір оренди від 05 березня 2018 року набув чинності та пройшов державну реєстрацію в день, коли права оренди на спірну земельну ділянку у ТОВ «Олійникова Слобода» не було, що вказує на відсутність порушень цим договором будь-яких положень законодавства України, а відтак й відсутні заявлені підстави для визнання його недійсним.
10. Проведення державної реєстрації спірного договору оренди від 05 березня 2018 року із запізненням відносно строків, встановлених частиною першою статті 19 Закону про держреєстрацію, не є підставою для відмови у державній реєстрації відповідного права оренди згідно із умовами частини першої статті 24 цього Закону. На момент цієї державної реєстрації відповідного права оренди ТОВ «Агрокомплекс «Узин» запис у Реєстрі про зазначене право оренди ТОВ «Олійникова Слобода» було скасоване. Отже підстав відмовляти у державній реєстрації права оренди, яке випливає із спірного договору оренди від 05 березня 2018 року у державного реєстратора не було, а тому відсутні підстави для скасування спірного рішення державного реєстратора.
Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
11. Постановою Київського апеляційного суду від 27 липня 2022 року скасоване рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2021 року та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення апеляційної скарги ТОВ «Олійникова Слобода», яким апеляційний суд: 1) визнав недійсним спірний договір оренди від 05 березня 2018 року; 2) скасував спірне рішення державного реєстратора; 3) вирішив припинити право оренди ТОВ Агрокомплекс «Узин» на спірну земельну ділянку; 4) відмовив у задоволенні позовних вимог, спрямованих до державного реєстратора Мироненко Ю. Ю.; 5) здійснив розподіл судових витрат.
12. Апеляційний суд виходив з того, що «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться за змістовним наповненням і можуть відбуватись не в один час. Однак початок перебігу строку дії договору оренди землі та закінчення цього строку залежать не від моменту підписання цього договору його сторонами, а від моменту здійснення передбаченої законом реєстрації відповідного права. Цей правовий висновок підтвердила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17.
13. Водночас Верховний Суд у своїх постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 291/422/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17 та від 11 грудня 2019 року у справі № 291/421/17 дійшов висновку, що непроведення державної реєстрації права оренди землі саме по собі не свідчить про те, що відповідний договір не укладений, як і про те, що позивач не має права оспорити договір оренди цієї землі, укладений орендодавцем з іншим орендарем. Проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки є обов'язком власника земельної ділянки, який передає її у оренду. Своє волевиявлення на укладення договору учасник (сторона) правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору і впливає на строк його дії. Тому якщо підписаний договір оренди землі відповідає встановленим до нього вимогам законодавства, однак ще не відбулась державна реєстрація права оренди, це ще не значить, що саме це право у орендаря не виникло. Верховний Суд також у своїй постанові від 17 грудня 2018 року у справі №402/830/17 вказав, що наступна після підписання сторонами договору оренди землі державна реєстрація відповідного права оренди не впливає на дійсність укладеного цими сторонами договору. Тому договір оренди від 17 червня 2013 року як правочин, враховуючи, що його сторони узгодили усі істотні умови та підписали його, відбувся саме у цей день, а набрав він чинності та відповідно розпочав строк своєї дії з моменту державної реєстрації відповідного права оренди - 21 серпня 2013 року.
14. Отже 05 березня 2018 року ОСОБА_1 та ТОВ «Агрокомплекс «Узин» уклали новий договір оренди спірної земельної ділянки під час дії договору оренди від 17 червня 2013 року.
15. Враховуючи дію презумпції правомірності правочину скасування наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 727/5(далі - наказ Мін'юсту від 15 березня 2018 року) рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за позивачем права оренди на спірну земельну ділянку, що виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року, не припинило дію цього договору та жодним чином не вплинуло на його дійсність.
16. Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач проінформував суд першої інстанції, що ним оскаржується наказ Мін'юсту від 15 березня 2018 року, яким було скасоване рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди позивача на спірну земельну ділянку, яке виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року, у межах справи № 357/9440/20. У зв'язку із цим позивач звертався до суду з клопотанням про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 357/9440/20. Враховуючи обставини цієї справи, доводи позивача, суд першої інстанції мав зупинити провадження у цій справі відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 357/9440/20, однак цього не зробив. А порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення спору. Позивач з об'єктивних причин не міг заявити клопотання про зупинення провадження на стадії підготовчого провадження, а суд першої інстанції, розуміючи важливість висновків суду у справі № 357/9440/20, за таких обставин мав прийняти рішення про повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення відповідних процесуальних дій. Це випливає й з правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 902/271/18, від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21, від 16 лютого 2021 року у справі № 922/2115/19 тощо.
17. З урахуванням зазначеного, через те, що суд першої інстанції фактично перешкодив позивачу у можливості надати суду суттєво важливі докази, які впливають на вирішення цієї справи, у момент, коли вони очікувано виникнуть, апеляційний суд прийняв до уваги, що постановою Київського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у справі № 357/9440/20, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 04 травня 2022 року, скасоване попереднє рішення суду першої інстанції у справі № 357/9440/20 та прийняте нове - про визнання незаконним і скасування наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року.
18. Отже, укладення договору оренди землі з іншим орендарем без попереднього припинення або розірвання договору оренди землі з дійсним орендарем земельної ділянки суперечить законодавству та порушує права орендаря, якому ця земельна ділянка була передана в оренду раніше. ОСОБА_1 не мала права передавати спірну земельну ділянку в оренду будь-якій іншій особі, у тому числі ТОВ Агрокомплекс «Узин», і відповідно укладати із ним договір оренди, оскільки чинним був як договір оренди від 17 червня 2013 року так і відповідне право оренди позивача.
19. Апеляційний суд не погодився з доводами відповідачів, що викладені у відзивах на апеляційну скаргу, щодо неможливості задоволення позову у зв'язку із розірванням між ними спірного договору оренди від 05 березня 2018 року, подальшого розділення спірної земельної ділянки та укладення нових договорів оренди поділених земельних ділянок. Недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору, або ж розірвання цього договору.
20. З урахуванням положень Закону про держреєстрацію), який діяв на момент ухвалення рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість вимоги позивача щодо скасування спірного рішення державного реєстратора.
21. Однак з посиланням на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, апеляційний суд дійшов висновку, що позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначив відповідачем. Державний реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
22. Апеляційний суд відхилив клопотання ОСОБА_1 про звільнення її від сплати судових витрат у цій справі, оскільки не знайшов для цього законних підстав. Був здійснений розподіл судових витрат, зокрема, апеляційний суд вирішив задовольнити вимогу позивач про відшкодування йому судових витрат на правову допомогу у цій справі, відповідно до результатів апеляційного перегляду справи, дійшовши висновку, що заперечення відповідачів з цього питання не є обґрунтованими.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
23. Згідно із Державним актом на право власності на землю від 11 листопада 2008 року серії ЯЖ № 327986 ОСОБА_1 належала земельна ділянка (кадастровий номер 3220484400:01:004:0011), яка має площу 2,4 га та знаходиться в межах Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району.
24. 17 червня 2013 року ОСОБА_1 та ТОВ «Ім. Котовського» уклали Договір оренди землі № 13, згідно із умовами якого ОСОБА_1 надала, а ТОВ «Ім. Котовського» прийняло в строкове платне користування спірну земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
25. Пункт 5 договору оренди від 17 червня 2013 року передбачає, що цей договір укладений на 10 років. Після закінчення строку договору, орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.
26. Відповідно до пункту 6 договору оренди від 17 червня 2013 року орендна плата нараховується та видається орендарем у розмірі 3 % від грошової оцінки земельної ділянки у грошовій, натуральній та відробітковій формах за добровільним рішенням власника земельної ділянки, що становить 1 262,88 грн. А згідно із пунктом 8 цього договору орендна плата має сплачуватись до 31 грудня поточного року.
27. Згідно із пунктом 15 договору оренди від 17 червня 2013 року передача спірної земельної ділянки в оренду здійснюється без розроблення проєкту її відведення. Пункт 16 цього договору передбачає, що передача спірної земельної ділянки орендарю здійснюється у п'ятиденний строк після державної реєстрації цього договору за актом її приймання-передачі.
28. У пункті 37 договору оренди від 17 червня 2013 року зазначено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
29. Відповідно до Акта приймання-передачі земельної ділянки від 17 червня 2013 року ОСОБА_1 як орендодавець передала ТОВ «Ім. Котовського» в особі директора ОСОБА_2 як орендарю у строкове платне користування на умовах оренди спірну земельну ділянку.
30. 05 вересня 2013 року державний реєстратор Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. ухвалив рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, (індексний номер: 5623310) та вніс у Реєстр запис від 21 серпня 2013 року про інше речове право № 2385952 - право оренди спірної земельної ділянки за ТОВ «Ім. Котовського», що виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року.
31. Згідно з протоколом Загальних зборів учасників ТОВ «Ім. Котовського» від 22 листопада 2016 року № 5 ТОВ «Ім. Котовського» перейменоване на ТОВ «Олійникова Слобода».
32. 05 березня 2018 року ОСОБА_1 та ТОВ «Агрокомплекс «Узин» уклали договір оренди землі щодо земельної ділянки площею 2,4 га (кадастровий номер 3220484400:01:004:0011), яка знаходиться у межах Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 передає, а ТОВ «Агрокомплекс «Узин» приймає у строкове платне користування (оренду) спірну земельну ділянку. Пункт 3.1 цього договору передбачає, що він укладений на 7 років від дати його реєстрації у встановленому законодавством порядку. А пункт 12.1 цього договору визначає, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
33. Згідно із інформаційною довідкою з Реєстру від 18 липня 2018 року № 131267592 запис про інше речове право від 21 серпня 2013 року № 2385952 (право оренди спірної земельної ділянки за ТОВ «Ім. Котовського», що виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року ) скасований 15 березня 2018 року за рішенням Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України № 40127608. Міністерством юстиції України була задоволена колективна скарга ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та інших осіб від 27 лютого 2018 року у повному обсязі та скасовано ряд рішень державних реєстраторів, зокрема і рішення державного реєстратора від 05 вересня 2013 року №5623310. Виконання відповідного наказу Міністерства юстиції України № 727/5 (далі також - наказ Мін'юсту від 15 березня 2018 року) було покладено на Департамент державної реєстрації та нотаріату.
34. 15 березня 2018 року державним реєстратором Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Ю. Ю. ухвалене рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 40128644) та внесений запис про інше речове право від 05 березня 2018 року № 25253224 - про право оренди спірної земельної ділянки за ТОВ «Агрокомплекс «Узин», що виникло на підставі спірного договору оренди від 05 березня 2018 року.
35. Під час розгляду справи судом першої інстанції ТОВ «Олійникова Слобода» було доведено до відома суду, що ним оскаржується наказ Мін'юсту від 15 березня 2018 року, яким було скасоване рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Олійникова Слобода» на спірну земельну ділянку, що виникло на підставі договору оренди від 17 червня 2013 року, у межах справи № 357/9440/20, у зв'язку з чим позивач звертався з клопотанням до суду першої інстанції про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 357/9440/20.
36. Постановою Київського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у справі № 357/9440/20, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 04 травня 2022 року, скасоване рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2021 року у цій справі та прийняте нове рішення про задоволення позову ТОВ «Олійникова Слобода» до Міністерства юстиції України, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 про визнання незаконним і скасування наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року - цей наказ визнаний незаконним та скасований.
37. Згідно із укладеним між ТОВ «Олійникова Слобода» та Адвокатським об'єднанням «Еверліґал» (далі - АО «Еверліґал») договором від 01 лютого 2018 року № 17/02-06 (далі - договір про правову допомогу) у порядку та на умовах, визначених цим договором, АО «Еверліґал» зобов'язалося надавати позивачу усі види правової допомоги, передбачені законодавством, а позивач - оплачувати надану АО «Еверліґал» правову допомогу.
38. Пункти 3.1 та 3.2 договору про правову допомогу передбачають, що розмір винагороди АО «Еверліґал» за надання правової допомоги та порядок її оплати позивачем, а також компенсації ним фактичних витрат АО «Еверліґал», пов'язаних з наданням цієї правової допомоги, визначається у додатках до цього договору. Оплата вартості правової допомоги, передбаченої цим договором, є беззаперечним доказом її належного надання АО «Еверліґал» та прийняття позивачем.
39. Згідно із пунктом 1 додаткової угоди від 06 липня 2018 року № 8 ТОВ «Олійникова Слобода» та АО «Еверліґал» доповнили договір про надання правової допомоги умовою про те, що АО «Еверліґал» надає позивачу правову допомогу щодо представництва його інтересів у цій судовій справі під час її розгляду у суді першої інстанції згідно з визначеною підсудністю, що включає, зокрема, але не виключно: аналіз наданих клієнтом документів; збір доказів; підготовку і подання до суду позовної заяви; підготовку необхідних процесуальних документів; ознайомлення з матеріалами справи; участь у судових засіданнях в суді першої інстанції; вчинення інших дій, необхідних для надання клієнту правової допомоги, у межах повноважень, визначених договором про правову допомогу. Розмір винагороди АО «Еверліґал» за надання правової допомоги, обсяг якої визначений у пункті 1 додатка № 8 до договору про правову допомогу, становить грошову суму в національній валюті України (гривні), еквівалентну 700,00 Євро, крім того ПДВ - сума, еквівалентна 140,00 Євро, що разом становить 840,00 Євро.
40. 06 липня 2018 року АО «Еверліґал» виставило позивачу рахунок № 123 щодо сплати вартості наданої правової допомоги на підставі договору про правову допомогу у сумі 25 995,17 грн.
41. Згідно із копією платіжного доручення від 24 липня 2018 року № 3797 ТОВ «Олійникова Слобода» сплатило на рахунок АО «Еверліґал» 25 995,17 грн, призначення платежу - за юридичні послуги на підставі зазначеного рахунку № 123.
42. 20 квітня 2021 року АО «Еверліґал» виставило позивачу рахунок № 111 щодо сплати вартості наданої правової допомоги на підставі договору про правову допомогу, Додаткової угоди від 20 квітня 2021 року №20/04/21-3 та додатку від 20 квітня 2021 року №20/04/21-3 у сумі 20 225,94 грн.
43. Відповідно до копії платіжного доручення від 22 квітня 2021 року № 3078 ТОВ «Олійникова Слобода» сплатило АО «Еверліґал» 20 225,94 грн, призначення платежу - за юридичні послуги на підставі зазначеного рахунку № 111.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
44. У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2022 року та залишити без змін рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2021 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
45. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2022 року задоволене клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги - її звільнено від сплати цього судового збору, відкрите касаційне провадження у справі.
46. 25 січня 2023 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв'язку із відрядженням судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.
47. 02 жовтня 2024 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв'язку зі зміною складу постійної колегії справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
48. Як на підставу касаційного оскарження зазначеного судового рішення, з урахуванням змісту та вимог її касаційної скарги, ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
49. ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд невірно застосував норми матеріального права (статті 6, 202, 204, 210, 640 ЦК України, статтю 125 ЗК України, статтю 6 Закону про оренду землі) всупереч правовому висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 357/8115/18, стверджуючи, що з цієї постанови слідує правовий висновок про те, що оскільки договір оренди від 17 червня 2013 року не пройшов державну реєстрацію, хоча це передбачено у його пункті 37 умовою для набуття ним чинності, а було зареєстроване право оренди позивача на спірну земельну ділянку, то він не набув чинності, а тому після скасування судом наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року у позивача все рівно не з'явилось право на спірну земельну ділянку. Такому розумінню цього питання також має сприяти тлумачення договорів contra proferentem (латинське verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитись проти того, хто їх написав), правовий висновок щодо якого міститься у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц.
50. Оскільки відповідне право оренди, на переконання ОСОБА_1 у позивача не виникло, вона вважає, що позивач не може вважатися заінтересованою особою у питанні оскарження спірного договору оренди від 05 березня 2018 року, а відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, який передбачає, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін відповідного договору або інша заінтересована особа, апеляційний суд не мав задовольняти позовні вимоги позивача.
51. Врахування апеляційним судом скасування у судовому порядку наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 рокусуперечить правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/632/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, оскільки відсутність доказу на момент прийняття рішення суду першої інстанції виключає можливість прийняття апеляційним судом його до розгляду.
52. Апеляційний суд, на думку ОСОБА_1 , проігнорував правові висновки: Верховного Суду України, викладений у постанові від 12 червня 2013 року у справі з провадженням № 6-32цс13 (права та інтереси можуть захищатись і у спосіб, не передбачений статтею 16 ЦК України, але такий спосіб має бути ефективним); Верховного Суду України, викладений у постанові від 04 жовтня 2017 року у справі з провадженням № 3-568 гс 17 та Верховного Суду, викладений у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 686/2073/19 (щодо застосування конкретного способу захисту цивільного права та необхідності з'ясування судом, зокрема можливості поновлення/захисту його у обраний спосіб); Верховного Суду, викладений у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, щодо відповідної необхідності обрання належного (ефективного) способу захисту прав та інтересів. Оскільки спірна земельна ділянка була поділена на дві та щодо кожної з них ОСОБА_1 уклала нові договори оренди землі із ТОВ «Агрокомплекс «Узин», а спірний договір оренди від 05 березня 2018 року вони розірвали ще у 2018 році, то задоволення позовних вимог позивача не може призвести до відновлення його порушених прав, а тому такі вимоги нема підстав задовольняти.
53. З попереднього абзацу, на думку ОСОБА_1 слідує висновок, що позивач обрав неправильний та неефективний спосіб захисту його порушених прав, що є підставою для відмови у задоволенні позову відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц та від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
54. При вирішенні питання розподілу судових витрат у частині відшкодування витрат на правову допомогу апеляційний суд проігнорував деякі правові висновки Верховного Суду. Зокрема, апеляційний суд не врахував, що відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої прийняте судове рішення, усі витрати на адвоката, якщо вони є завищеними та неспіврозмірними з результатами самої справи. Суд має виходити з реальності розміру витрат на адвоката, розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін спору (постанова Верховного Суду від 19лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Щодо відшкодування лише тих судових витрат на правову допомогу, які мають розумний розмір, Верховний Суд висловлював свою позицію у постановах від 20 травня 2019 року у справі № 916/2102/17, від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 25 червня 2019 року у справі № 909/371/18, від 30 липня 2019 року у справі № 911/739/15, від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 08 квітня 2021 року у справі № 922/2321/20.
55. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Тому Верховний Суд не бере до уваги власне інтерпретування ОСОБА_1 змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду, зокрема мотивів її прийняття, а також правових висновків Верховного Суду, які у дійсності відсутні у постановах, на які вона посилається у касаційній скарзі, з тим змістом, яким їх наділяє ОСОБА_1 з метою обґрунтувати свою касаційну скаргу.
(2) Позиція ТОВ «Олійникова Слобода»
56. У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «Олійникова Слобода», яке представляє адвокат Тетеря С. І., у якому воно вказує на необґрунтованість касаційної скарги та законність оскаржуваної постанови апеляційного суду, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.
57. Представник ТОВ «Олійникова Слобода» звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 9901/777/18, від 16 квітня 2018 року у справі № 922/4818/15, від 22 серпня 2018 року у справі № 909/910/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 910/17470/18, від 01 серпня 2019 року у справі № 234/8086/16-ц, щодо наслідків скасування незаконного акту суб'єкта владних повноважень індивідуальної дії - він не породжує ніяких наслідків (не діє) з моменту його прийняття. Це у тому числі випливає і з суті постанови Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 357/9440/20, у якій оскаржувалась чинність наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року.
58. Висновки апеляційного суду відповідають саме у зазначеному вище правовому висновку змісту постанов Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі, від 01 квітня 2020 року у справі № 357/8110/18, від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18, від 08 квітня 2021 року у справі № 357/7886/18, від 12 квітня 2021 року у справі № 357/8107/18, від 11 травня 2021 року у справі № 357/7999/18, від 15 вересня 2021 року у справі № 357/8095/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 357/8115/18.
59. Ухвалою від 14 грудня 2021 року Київський апеляційний суд зупинив провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Верховним Судом справи № 357/9440/20 (оскарження чинності наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року). Ця ухвала апеляційного суду не скасована та залишається чинною, тобто такою, що відповідає закону. Апеляційний суд правомірно взяв до уваги судові рішення у справі № 357/9440/20 - це узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 641/8190/16-ц та від 08 травня 2019 року у справі № 910/1559/18 щодо можливості врахування апеляційним судом як нових доказів нових судових рішень у інших справах, які мають преюдиційний вплив та які з об'єктивних причин не могли були бути подані суду першої інстанції.
60. У відзиві відзначається, що ТОВ «Олійникова Слобода», посилаючись на скасування наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року, не змінювало підстави позову відповідно до того, як це оцінюється Верховним Судом у його правових висновках, викладених у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 28 липня 2021 року у справі № 640/9380/19, від 09 липня 2021 року у справі № 640/19631/15-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 393/686/19, від 08 вересня 2021 року у справі № 761/33621/18, від 01 вересня 2021 року у справі № 552/3453/19. Зокрема, не є зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилань на норми матеріального чи процесуального права.
61. ОСОБА_1 помилково вважає, що поділ спірної земельної ділянки та формування з неї двох нових земельних ділянок унеможливлює захист права позивача у цій справі. Верховний Суд висловлював правовий висновок у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц та від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, відповідно до якого формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням ним кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Поділ земельної ділянки не припиняє права оренди, що виникло у землекористувача до її поділу, що слідує із статті 110 ЗК України.
62. ТОВ «Олійникова Слобода» звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду, викладений у його постановах від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19, від 03 червня 2020 року у справі № 394/254/19, який зводиться до того, що якщо предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, то укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору.
63. ТОВ «Олійникова Слобода» вважає, що апеляційний суд правильно оцінив обставини справи щодо розподілу судових витрат та прийняв законне рішення щодо цього. Посилання на нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки не визначає її реальну ринкову вартість та не може визначати вартість послуг правової допомоги у цій справі. Треба враховувати недобросовісну поведінку ОСОБА_1 , яка мала усвідомлювати можливі наслідки порушення прав позивача з точки зору їх захисту у суді. Також ТОВ «Олійникова Слобода» вказує на те, що відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, від 21 січня 2021 року у справі № 580/3073/20, від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20, від 06 квітня 2021 року у справі № 922/2056/20, чинним процесуальним законодавством не передбачений обов'язок сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правову допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості.
64. Верховний Суд у своїх постановах від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 та від 13 травня 2021 року у справі № 903/277/20 зазначив, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. Якщо документально доведені понесені витрати на правову допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороною, на користь якої ухвалене судове рішення (постанова Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 154/704/20).
65. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Зокрема, Верховний Суд не передосліджує та не перевстановлює обставини цієї справи відповідно до вимог ЦПК України.
(3) Позиція інших учасників справи
66. Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву; пояснень) на касаційну скаргу не скористалися.
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
67. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
68. Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України.
69. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).
70. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).
71. Глава 5 ЦПК України присвячена врегулюванню питання доказів та доказування. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність визначені статтями 76-80 ЦПК України. Оцінку доказів суд здійснює відповідно до статті 89 ЦПК України. Зокрема, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
72. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
73. Відповідно до частини третьої статті 210 ЦПК України провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1-3, 4-1 частини першої статті 251 та пунктами 1-3 частини першої статті 252 ЦПК України.
74. Пункт 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачає, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
75. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
76. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
77. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частини друга та третя статті 367 ЦПК України).
78. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).
79. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).
80. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
81. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).
82. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
83. Згідно із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 24, 25, 27, 32) щодо критерію подібності правовідносин, зокрема в контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин (суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів). Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
84. ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine), заява № 4909/04, п. 58).
(1.1) Щодо аргументів учасників спору, які Верховний Суд не може прийняти до уваги
85. Оскільки у справі № 357/8110/18 Верховний Суд надавав правову оцінку подібним правовідносинам за умови, що суди попередніх інстанцій не встановлювали факт скасування аналогічного наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року, то відсутні підстави розглядати його правовий висновок, який стосується питання чинності зареєстрованого права оренди, державна реєстрація якого скасована, існування цього права та наявності підстав його захисту, на який посилається касаційна скарга, як такий, що зроблений за подібних обставин справи, що вказує на нерелевантність цього посилання у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Це саме стосується постанов Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18, від 08 квітня 2021 року у справі № 357/7886/18, від 12 квітня 2021 року у справі № 357/8107/18, від 11 травня 2021 року у справі № 357/7999/18, від 15 вересня 2021 року у справі № 357/8095/19. Також з цих самих підстав Верховний Суд не бере до уваги посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 357/8115/18 у тій частині, яка не стосується питання набуття чинності самого договору оренди.
86. Верховний Суд не бере до уваги у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилання ОСОБА_1 на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 523/14489/15-ц про прийняття до розгляду справи № 523/14489/15-ц, оскільки ця норма ЦПК України передбачає посилання на правовий висновок Верховного Суду по суті питання застосування норми права, яке він вирішує. А ОСОБА_1 посилається на компіляцію цитованих нею неповних фраз із іншого судового рішення Верховного Суду, які, до того ж, стосуються сімейних правовідносин та спільного майна подружжя, на яке міститься описове посилання в аргументах цієї ухвали щодо необхідності прийняти справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
87. Верховний Суд не приймає до уваги посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної плати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19. По-перше, те, що апеляційний суд не приймає до розгляду підстави позову, що не були предметом розгляду у суді першої інстанції випливає з прямої дії частини шостої статті 367 ЦПК України, а не є правовим висновком Верховного Суду у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. По-друге, у справі № 357/10397/19 оскаржувалась ухвала апеляційного суду про зупинення апеляційного провадження, йшлося про те, що позивач не заявляв суду першої інстанції клопотання про зупинення провадження через оскарження наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року у іншій судовій справі. А у справі, що розглядається, зовсім інші встановлені апеляційним судом обставини - позивач заявляв таке клопотання й апеляційний суд встановив, що воно було безпідставно проігнороване судом першої інстанції.
88. Крім того, Верховний Суд у складі Об'єднаної плати Касаційного цивільного суду у справі № 357/10397/19 відступив від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 червня 2021 року у справі № 357/9123/18, щодо можливості зупинити провадження у справі апеляційним судом з підстави вирішення правових питань, які не є предметом відповідного судового розгляду але очевидним чином здатні вплинути на його результати, у іншій судовій справі без заявленого відповідного клопотання у суді першої інстанції. Однак Верховний Суд у складі Об'єднаної плати Касаційного цивільного суду не робив жодних правових висновків щодо того, що вирішення питання законності наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року, яким, зокрема, скасована реєстрація права оренди ТОВ «Олійникова Слобода» на спірну земельну ділянку, не впливає на встановлення факту набуття ТОВ «Олійникова Слобода» права оренди на спірну земельну ділянку, що це не може мати істотного значення для ухвалення законного та обґрунтованого рішення по суті спору у справі, що розглядається. Тому відповідні аргументи касаційної скарги щодо нібито неврахування апеляційним судом цього правового висновку є безпідставними.
89. Верховний Суд не може прийняти до уваги посилання касаційної скарги на свою постанову від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, яке, на думку ОСОБА_1 підтверджує необхідність закриття провадження у справі, що розглядається, через відсутність предмету спору. У справі № 638/3792/20 спір стосувався поділу спільного майна подружжя та питання відсутності предмету спору було пов'язане із тим, що спір щодо поділу спільного нерухомого майна подружжя було вирішено сторонами шляхом укладення договору про поділ майна подружжя ще до звернення до суду. Жодних правових висновків щодо наявності предмету спору при поділі земельної ділянки її власником, яка перебуває в оренді іншої особи, Верховний Суд у справі № 638/3792/20 не робив. До того ж суд першої інстанції не вирішував питання про закриття провадження у справі, що розглядається, тому що також вважав наявним предмет спору. ОСОБА_1 вимагає у своїй касаційній скарзі залишити без змін рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 березня 2021 року. Верховний Суд не приймає до розгляду аргументи, які протирічать доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) (дивитись, наприклад, постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).
90. Верховний Суд не бере до уваги посилання ТОВ «Олійникова Слобода» у контексті правового висновку щодо впливу розірвання договору оренди на можливість визнання його недійсним у суді на свої постанови від 15 липня 2020 року у справі № 676/3774/18-ц, від 04 лютого 2021 року у справі № 688/3010/19, від 26 квітня 2021 року у справі № 688/3065/19. У справі № 676/3774/18-ц Верховний Суд робив правові висновки щодо можливості визнання договору оренди недійсним у судовому спорі між безпосередніми сторонами цього договору, враховуючи його одностороннє розірвання. А у справі № 688/3010/19 розглядалось питання того, чи можна вважати розірвання договору оренди його сторонами, який вимагається визнати недійсним у судовому порядку третьою особою, визнанням відповідачами позовних вимог та їх задоволенням у добровільному порядку, у зв'язку із яким ця третя особа подала заяву про відмову від позову. Аналогічне стосується й справи № 688/3065/19. Посилання на ці постанови у контексті частини четвертої статті 263 ЦПК України є нерелевантним до правовідносин справи, що розглядається, предмету її спору та позовних вимог у ній.
91. Також Верховний Суд не бере до уваги у частині оскарження рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно посилання, у спосіб сформульований представником ТОВ «Олійникова Слобода», на постанови Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19, від 03 червня 2020 року у справі № 394/254/19, від 15 липня 2020 року у справі № 676/3774/18-ц, від 04 лютого 2021 року у справі № 688/3010/19, від 26 квітня 2021 року у справі № 688/3065/19 у контексті частини четвертої статті 263 ЦПК України, оскільки ЦПК України передбачає застосування правових висновків Верховного Суду, а не формулювання сторонами від імені Верховного Суду власних правових висновків на підставі тлумачення змісту його постанов.
92. Верховний Суд не бере до уваги посилання ТОВ «Олійникова Слобода» й на свою постанову від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, оскільки у цій постанові відсутній предметний правовий висновок Верховного Суду щодо характеру та меж зміни підстав позову, на який міститься посилання у відзиві ТОВ «Олійникова Слобода», - Верховний Суд вирішував питання застосування судом принципу jura novit curia («суд знає закони») у контексті правових підстав позову як зазначеної у позовній заяві нормативно-правової кваліфікації обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
93. Розширене відносно прямого змісту предметної правової норми тлумачення (пояснення) Верховним Судом того чи іншого правового інституту, яке фактично лише використовується для формулювання його іншого правового висновку щодо застосування певної норми або певних норм права, не є правовим висновком Верховного Суду з приводу останнього у контексті частини четвертої статті 263 та пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, який вимагає від учасників судової справи посилання саме на правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права. Тому учасник справи має наводити чітке посилання на конкретний правовий висновок Верховного Суду щодо застосування певної норми права або норм права, а не на усю сукупність або окремі постанови Верховного Суду, які містять його розширені тлумачення (що можуть самі по собі носити характер правового висновку за певних обставин) тих чи інших правових інститутів або інші правові висновки, що фактично покладені Верховним Судом в основу формування цього конкретного правового висновку. Правом же ж заявляти суду у касаційному провадженні власний погляд на ту чи іншу правову проблему на підставі власного тлумачення правових висновків Верховного Суду чи його розширених тлумачень (пояснень) правових інститутів учасника справи ЦПК України наділяє лише у контексті пунктів 2 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України, якщо вони визначені аргументами для касаційного перегляду судового рішення чи рішень.
94. Верховний Суд не приймає до уваги посилання ТОВ «Олійникова Слобода» на свою постанову від 11 травня 2018 року у справі № 902/803/17, у спосіб, у який воно здійснене, оскільки у справі № 902/803/17 предметом позову було стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди у зв'язку з тимчасовим (самовільним за твердженням сільськогосподарського підприємства-позивача) зайняттям земельної ділянки фізичною особою-підприємцем, який був відповідачем. У цій постанові Верховний Суд взагалі не викладав правові висновки щодо неможливості чи можливості оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію речового права. А в межах справи, що розглядається, вирішується питання конкретних позовних вимог та їх обґрунтування, а не загальних намірів щодо інших можливих спорів позивача із відповідачами. Частина четверта статті 263, як і пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України передбачають посилання на правові висновки Верховного Суду, які стосуються конкретних питань судового розгляду, а не планування на підставі цих висновків подальших можливих судових спорів сторін.
(1.2) Щодо оцінки позовних вимог апеляційним судом
95. Загальними засадами цивільного законодавства, зокрема є добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV).
96. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
97. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
98. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
99. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (відповідно до частин першої, другої та третьої статті 215 ЦК України).
100. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).
101. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (частини перша та друга статті 236 ЦК України).
102. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (згідно із частиною першою статті 526 ЦК України).
103. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦКС України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (частина перша статті 629 ЦК України).
104. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення (частини перша та друга статті 631 ЦК України).
105. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).
106. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 651 ЦК України).
107. Частини перша та друга статті 792 ЦК України передбачають, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
108. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина третя статті 1 ЗК України).
109. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 93 ЗК України). Фактично цьому кореспондує стаття 1 Закону про оренду землі. Частина п'ята статті 93 ЗК України передбачає, що право оренди може відчужуватись.
110. Строк оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства не може бути меншим як 7 років (частина одинадцята статті 93 ЗК України). Це кореспондує частині третій статті 19 Закону про оренду землі.
111. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право (пункт «б» частини першої статті 95 ЗК України).
112. Поділ чи об'єднання земельних ділянок не припиняє дії обмежень, обтяжень, встановлених на земельні ділянки, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалося лише на частину земельної ділянки, яка в результаті поділу земельної ділянки не увійшла до сформованої нової земельної ділянки (частина третя статті 110 ЗК України).
113. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина четверта статті 124 ЗК України).
114. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України).
115. Частина перша статті 126 ЗК України передбачає, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону про держреєстрацію.
116. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).
117. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону про оренду землі).
118. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону про оренду землі).
119. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону про оренду землі). Істотні умови цього договору визначені у статті 15 Закону про оренду землі.
120. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку. Зміна найменування сторін договору оренди землі, зокрема внаслідок реорганізації юридичної особи або зміни типу акціонерного товариства, не є підставою для внесення змін до договору оренди землі та/або його переоформлення (частини перша та четверта статті 16 Закону про оренду землі).
121. Об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 17 Закону про оренду землі).
122. Абзац четвертий частини другої статті 24 Закону про оренду землі передбачає, що орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою. Обов'язки орендодавця визначені у статті 25 Закону про оренду землі.
123. Орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею (відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону про оренду землі).
124. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором (частина четверта статті 31 Закону про оренду землі).
125. Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку (частина перша статті 35 Закону про оренду землі).
126. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону про держреєстрацію).
127. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону про держреєстрацію).
128. Пункт 2 частини першої статті 4 Закону про держреєстрацію передбачає, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.
129. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам (частина четверта статті 18 Закону про держреєстрацію).
130. Датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав (частина дев'ята статті 18 Закону про держреєстрацію).
131. Державна реєстрація права власності та інших речових прав (крім іпотеки) проводиться у строк, що не перевищує п'яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав (частина перша статті 19 Закону про держреєстрацію).
132. Відповідно до частин першої та другої статті 22 Закону про держреєстрацію документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом.
133. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями (пункт 5 частини першої статті 24 Закону про держреєстрацію).
134. Частина друга статті 24 Закону про держреєстрацію передбачає, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.
135. Згідно із частиною другою статті 26 Закону про держреєстрацію у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до відповідного державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
136. Відповідно до частини першої статті 27 Закону про держреєстрацію державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться, зокрема, на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката (пункт 1); 2) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9).
137. У матеріалах справи відсутні докази того, що договір оренди від 17 червня 2013 року був визнаний недійсним, є нікчемним, або навіть оскаржувався орендодавцем, що він був припинений (розірваний). Також судами попередніх інстанцій не встановлено, а учасниками спору не доведено, що він не виконувався, що не відбулась реальна передача спірної земельної ділянки в оренду позивачу.
138. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, у якій аналогічні правовідносини, предмет спору, позовні вимоги, приймають участь ті самі юридичні особи, але за участі іншого державного реєстратора та фізичної особи орендодавця, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у його постанові від 13 червня 2016 року у справі з провадженням № 6-643цс16 у частині того, що договір оренди землі, укладений після 01 січня 2013 року, набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Велика Палата Верховного Суду вказала, що з 01 січня 2013 року державній реєстрації відповідно до змін законодавства підлягав вже не сам договір оренди землі, а право оренди землі. Тому договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто з дотриманням сторонами вимог статей 638 та 792 ЦК України, статті 15 Закону про оренду землі. З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов'язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою. Використання земельної ділянки неможливе без державної реєстрації права оренди, оскільки відсутні правові підстави для цього. Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди землі, набуваються після державної реєстрації права оренди землі.
139. Також Велика Плата Верховного Суду зазначила у справі № 357/8277/19, що унаслідок визнання незаконним і скасування наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року право оренди позивача у цій справі за договором оренди землі, укладеним після 01 січня 2013 року, є дійсним з моменту внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Олійникова Слобода» на спірну земельну ділянку, оскільки скасування наказу відновило дію державної реєстрації цього права.
140. У справі, що розглядається, договір оренди, з якого випливає право ТОВ «Олійникова Слобода» на оренду спірної земельної ділянки, був укладений 17 червня 2013 року - після 01 січня 2013 року, а відповідне право оренди зареєстроване державою Україна згодом у цьому ж році.
141. Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від зазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, щодо набуття чинності договором оренди землі після 01 січня 2013 року та впливу визнання незаконним і скасування наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року на орендні відносини, які він зачіпає та які існували до його прийняття. Ці правові висновки спростовують протилежні аргументи касаційної скарги.
142. Додатково необхідно зазначити, що можливість державної реєстрації правочину чи права особи встановлюється державою Україна, а також скасовується нею у відповідності до правового регулювання правовідносин у цій державі, яке вона встановлює з метою їх організації у своєму суспільстві. Учасники цих правовідносин самі за власним бажанням не встановлюють можливість державної реєстрації правочину чи права, а використовують надані державою Україна відповідні можливості. При цьому будь-яка умова договору, яке не відповідає дійсним правовим можливостям у державі Україна, або відповідає відповідним можливостям, які були скасовані у зв'язку із зміною законодавства України, не означає автоматично недійсність чи відсутність чинності цього договору. Кожне положення договору оцінюється у контексті його загального змісту та реальних намірів сторін, які його уклали.
143. Крім того, Верховний Суд не бачить підстав для відступу від свого правового висновку, на який міститься посилання у відзиві, що скасування акта суб'єкта владних повноважень як спосіб захисту порушеного права позивача передбачає, що спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Тобто у разі скасування такого акта він не діє з моменту його прийняття.
144. Отже, апеляційний суд, відповідно до встановлених обставин справи, справедливо вважав, що договір оренди від 17 червня 2013 року набув чинності та виконувався його сторонами, не припиняв свою дію на момент укладення спірного договору оренди від 05 березня 2018 року, як і зареєстроване позивачем відповідне право оренди спірної земельної ділянки у зв'язку із скасуванням судом наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року у справі № 357/9440/20. До того ж жодних висновків про те, що позивач не набув право оренди на спірну земельну ділянку, всупереч твердженню касаційної скарги, апеляційний суд не робив.
145. На момент звернення позивача до суду за захистом свого права договір оренди від 17 червня 2013 року був чинним та передбачав свою подальшу дію відповідно до узгодженого його сторонами строку. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою відповідно до частини другої статті 24 Закону про оренду землі, а укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору її оренди може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування цією земельною ділянкою (дивитись, наприклад, постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц).
146. Відповідно до зазначеного є безпідставними посилання касаційної скарги на постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, у контексті незастосування апеляційним судом правового висновку Верховного Суду з приводу того, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін відповідного договору або інша заінтересована особа. Позивач справедливо вважався апеляційним судом заінтересованою особою щодо оскарження дійсності спірного договору оренди від 05 березня 2018 року, оскільки він зачіпає його права.
147. Оскільки неможливість тлумачення змісту договору оренди від 17 червня 2013 року відповідно до умов статті 213 (тлумачення змісту правочину) ЦК України, який не був визнаний нечинним, припиненим, відповідно до встановлених обставин справи реалізовувся, не встановлена судами попередніх інстанцій у цій справі, то власне тлумачення ОСОБА_1 його змісту, яке зводиться до незгоди з його тлумаченням апеляційним судом, не може бути прийняте Верховним Судом до уваги, - ОСОБА_1 не спростувала презумпцію правомірності правочину своїми аргументами. У відповідності до цього Верховний Суд не бере до уваги посилання ОСОБА_1 на свою постанову від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц у контексті правового висновку щодо застосування тлумачення contra proferentem.
148. Розірвання спірного договору оренди від 05 березня 2018 року його сторонами не може впливати на наявність предмета спору у цій справі відповідно до правового висновку Верховного Суду, наведеного ТОВ «Олійникова Слобода» у відзиві (постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19, від 03 червня 2020 року у справі № 394/254/19) від якого Верховний Суд не бачить підстав відступати. Цей правовий висновок підтриманий, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду й у згаданих Верховним Судом вище постановах від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц та від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц.
149. Пряма дія статті 110 ЗК України передбачає, що поділ чи об'єднання земельних ділянок не припиняє дії обмежень, обтяжень, встановлених на земельні ділянки, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалося лише на частину земельної ділянки, яка в результаті поділу земельної ділянки не увійшла до сформованої нової земельної ділянки. У зв'язку з цим Верховний Суд справедливо доходив у своїх постановах від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц та від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, на які міститься посилання у відзиві, правового висновку, відповідно до якого формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням ним кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19. Верховний Суд не бачить підстав для відступу від цього правового висновку, а тому відповідні аргументи касаційної скарги, які протирічать цьому правовому висновку, є безпідставними, у тому числі щодо відсутності предмету спору у справі, що розглядається, через поділ спірної земельної ділянки на дві нові. Відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, які не спростовуються відповідачами, ці дві нові ділянки разом за своєю площею та розташуванням складають все ту ж спірну земельну ділянку.
150. Для висновку про неефективний та неналежний, неправильний спосіб захисту порушеного права необхідно встановити сам факт реального порушення права, за захистом якого звернулась особа. Оскільки ОСОБА_1 стверджує, що договір оренди від 17 червня 2013 року не набув чинності, а тому після скасування судом наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року у позивача все рівно не з'явилось право на спірну земельну ділянку, тобто у позивача взагалі відсутнє порушене право, за захистом якого він звернувся, то Верховний Суд не може взяти до уваги її відповідні аргументи щодо неналежного та неефективного обраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки вони протирічать доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Крім того, ці доводи також спростовуються зазначеними правовими висновками Великої Плати Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19.
151. Апеляційний суд у справі, що розглядається, не ухилявся від оцінки заявленого позивачем способу захисту своїх порушених прав з точки зору забезпечення реального відновлення цих прав шляхом задоволення позовних вимог, які формують цей спосіб, тому безпідставним є посилання ОСОБА_1 на те, що апеляційний суд не дотримався зазначених правових висновків, які вимагають цього підходу від суду.
152. З наведеного також випливає безпідставність посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду з метою доведення підстав відмовити позивачу у задоволенні його позову через, нібито, обраний ним неефективний, неналежний, неправильний спосіб захисту порушеного права, або відсутність предмету спору.
153. Верховний Суд не бачить підстав для відступу від свого правового висновку, що не є зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилань на норми матеріального чи процесуального права, на який вказується у відзиві. Також Верховний Суд звертає увагу на те, що сам по собі факт оскарження у судовому порядку особою певного акта індивідуальної дії, виданого уповноваженим органом, у разі якщо результати такого оскарження можуть вплинути на встановлення правомірності певних правовідносин або наявності порушення певних прав, їх захист, може бути підставою для зупинення судового провадження у іншій справі, яка стосується цих правовідносин та/або прав, але не може бути підставою позову щодо цих правовідносин та/або прав, якщо тільки це прямо не випливає із норми права. Тобто, поза окремими можливими спеціальними правовими процедурами, прямо визначеними законодавством, лише тільки результати судового розгляду зазначеного оскарження акта можуть бути покладені в основу підстав позову щодо відповідних правовідносин та/або прав. Тому у тих випадках, коли ці результати з'являються на певній стадії розгляду іншої судової справи, додаткове посилання на них учасника цієї іншої судової справи, здійснене відповідно до правил ЦПК України, при збереженні у позові первісних обставин, має розцінюватись як доповнення підстав позову, а не їх зміна. Додатково Верховний Суд звертає увагу, що ЦПК України передбачає як надання сторонами аргументів у судовій справі, так й конртаргументів на аргументи інших учасників відповідної судової справи, з якими позивач може бути незнайомий на момент звернення до суду, які також можуть доповнювати підстави позову з точки зору його аргументованості.
154. У справі, що розглядається, позивач звернув увагу суду першої інстанції на важливість правових наслідків розгляду справи № 357/9440/20, у якій оскаржувалась чинність наказу Мін'юсту від 15 березня 2018 року, та необхідність дочекатися цих наслідків, оскільки вони прямо впливають на вирішення цієї справи. В апеляційному провадженні позивач також звернув увагу апеляційного суду на це, але вже в межах реально існуючих на той момент результатів розгляду справи № 357/9440/20. Однак при цьому ніяких змін в обсязі заявлених першочергових підстав позову у справі, що розглядається, не відбулось. Як вже було зазначено, не цим актом позивач аргументував наявність у нього порушених прав, за захистом яких він звернувся до суду у справі, що розглядається. Скасування цього акту лише підтверджує дійсність першочергово заявлених позивачем аргументів позову у цій справі. Тому аргументи касаційної скарги щодо зміни позивачем підстав позову Верховний Суд вважає безпідставними.
155. У зв'язку із зазначеним Верховний Суд теж вважає, що апеляційний суд дійсно діяв у відповідності до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 641/8190/16-ц та від 08 травня 2019 року у справі № 910/1559/18, посилання на які міститься у відзиві, щодо можливості врахування апеляційним судом як нових доказів нових судових рішень у інших справах, які мають преюдиційний вплив та які з об'єктивних причин не могли були бути подані суду першої інстанції. Підстав для відступу від цього правового висновку Верховний Суд також не бачить.
156. Розглядаючи певні недоліки мотивів апеляційного суду (деякі елементи правових висновків Верховного Суду, які не мають безпосереднього відношення до предмету спору та характеру обставин цієї справи, або які вимагали уточнення щодо їх застосування) Верховний Суд враховує умову частини другої статті 410 ЦПК України, відповідно до якої не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
157. Отже зазначені доводи касаційної скарги щодо висновків апеляційного суду у частині позовних вимог у справі фактично зводяться до незгоди ОСОБА_1 із цими висновками, містять посилання на обставини, яким апеляційним судом була надана належна оцінка, ці висновки апеляційного суду не спростовують, а тому не доводять невідповідність оскаржуваного судового рішення вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України у відповідній частині. Враховуючи це, Верховний Суд не бачить доведених підстав у цій частині касаційної скарги для скасування оскаржуваного судового рішення.
(1.3) Щодо розподілу судових витрат апеляційним судом
158. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша та пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
159. Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина перша статті 137 ЦПК України).
160. Згідно із частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Зокрема, для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
161. Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
162. Частина п'ята статті 137 ЦПК України передбачає, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).
163. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
164. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
165. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
166. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцять статті 141 ЦПК України).
167. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
168. Верховний Суд не бачить підстав для відступу від своїх правових висновків щодо відшкодування витрат на правову допомогу адвоката, на які посилаються сторони цього судового спору.
169. Однак, посилаючись на зазначені правові висновки Верховного Суду щодо реальності, розумності, не завищення відшкодування судових витрат на правову допомогу адвоката, ОСОБА_1 , зокрема, оскаржує розподіл апеляційним судом судових витрат зі сплати судового збору за подання позову у суді першої інстанції та за подання апеляційної скарги. Це не є належним обґрунтуванням оскарження розподілу судових витрат у частині судових зборів, оскільки судові збори не стосуються витрат на правову допомогу адвоката, тому Верховним Судом до уваги не приймається. ОСОБА_1 не навела у касаційній скарзі аргументів того, які саме правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, проігноровані апеляційним судом під час розподілу судових витрат у частині відповідних судових зборів. Законодавство України передбачає диспозитивне право суду звільняти від сплати судового збору, яке ґрунтується, у тому числі на реалізації статті 89 (оцінка доказів) ЦПК України.
170. Майновий стан відповідача, який порушив право позивача за висновком суду, сам по собі не може бути безумовною підставою для звільнення цього відповідача від відшкодування понесених позивачем судових витрат на відновлення відповідного порушеного права, або перекладення тягаря цих витрат на державу Україна, якщо тільки це прямо не встановлено Законом для тієї чи іншої виправданої суспільної мети. Питання відшкодування у встановлених ЦПК України випадках відповідачем позивачу його судових витрат у зазначеному випадку не є рівнозначним питанню можливого звільнення від сплати судового збору або його зменшення з метою забезпечення доступу до правосуддя (реалізації права на суд) для здійснення захисту своїх прав, оскільки у останньому випадку держава Україна бере на себе додатковий тягар на користь забезпечення конституційного права.
171. У частині аргументів, що стосуються розподілу апеляційним судом судових витрат на правову допомогу позивачу, основним аргументом ОСОБА_1 є співвідношення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки із загальними судовими витратами обох відповідачів сукупно, відшкодування яких присуджене апеляційним судом за рахунок цих відповідачів. Але Верховний Суд звертає увагу на те, що нормативна грошова оцінка землі не є її ринковою вартістю. А фінансовий стан ОСОБА_1 взагалі не стосується відшкодування судових витрат позивача у частині, яка присуджена ТОВ «Агрокомплекс «Узин».
172. ОСОБА_1 не спростувала реальність правової допомоги позивачу, щодо відшкодування якої апеляційний суд прийняв оскаржуване судове рішення у частині розподілу судових витрат, не спростувала законність їх стягнення. Вона не довела той факт, що їх стягнення на користь позивача перешкодило їй у доступі до правосуддя, враховуючи касаційний перегляд оскаржуваної постанови апеляційного суду та її участь у розгляді цієї справи у всіх судових інстанціях. Також вона не довела своє право на звільнення від відшкодування цих судових витрат на правову допомогу відповідно до законодавства України.
173. Апеляційний суд надав свою оцінку усім доводам ОСОБА_1 щодо зменшення відшкодування суми стягнення судових витрат, присудженої їй, які фактично повторені у касаційній скарзі.
174. Отже, у цій частині доводів касаційної скарги вона також фактично зводиться до незгоди ОСОБА_1 із висновками апеляційного суду, містить посилання на обставини, яким апеляційним судом була надана належна оцінка. Ці доводи ОСОБА_1 висновки апеляційного суду не спростовують, а тому не доводять невідповідність оскаржуваного судового рішення у відповідній частині вимогам статті 263 ЦПК України.
175. Враховуючи зазначене, Верховний Суд також і в цій частині касаційної скарги не бачить доведених підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
176. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. (частина третя статті 401 ЦПК України).
177. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
(2.2) Щодо судових витрат
178. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи (частина перша статті 134 ЦПК України).
179. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).
180. Абзаци другий та третій частини восьмої статті 141 ЦПК України передбачають, що докази судових витрат подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
181. ОСОБА_1 ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2022 року була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги.
182. У касаційній скарзі ОСОБА_1 заявила клопотання про відшкодування їй загальних судових витрат, які вона понесла у цій справі та понесе у зв'язку із касаційним переглядом цієї справи, зокрема витрат на правову допомогу у касаційному провадженні, яка за попереднім орієнтовним розрахунком загально, з урахуванням додаткової виплати за судове рішення на її користь, становитиме 15 000,00 грн. Також, з посиланням на частину восьму статті 141 ЦПК України, вона заявила, що докази понесених судових витрат будуть подані суду протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення у справі. Загальна сума заявлених нею до відшкодування судових витрат на правову допомогу у цій справі становить 22 500,00 грн.
183. Заяв щодо зменшення або необґрунтованості заявлених ОСОБА_1 до відшкодування судових витрат на правову допомогу у касаційному провадженні позивач Верховному Суду не направляв, у відзиві відповідні аргументи та клопотання також відсутні.
184. У відзиві позивач заявив клопотання про відшкодування йому судових витрат на правову (правничу) допомогу, надану АО «ЕВЕРЛІГАЛ». Попередній (орієнтовний) розрахунок вартості цієї допомоги - 18 548,50 грн. До цього клопотання у якості доказів позивач надав: 1) оригінал ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 22 вересня 2022 року Серії АІ № 1282873 (виданий адвокату АО «ЕВЕРЛІГАЛ» Тетері С. І.); завірену адвокатом копію додаткової угоди та додатку від 12 вересня 2022 року № 22/09/12-02 до договору про надання правової допомоги № 17/02-06 від 01 лютого 2018 року (далі - Додаткова угода); 3) завірену адвокатом копію рахунку на оплату від 13 вересня 2022 року № 130 щодо надання правової допомоги відповідно до Додаткової угоди (далі - Рахунок); 4) завірену адвокатом копію платіжного доручення від 15 вересня 2022 року № 4409 щодо сплати позивачем на користь АО «ЕВЕРЛІГАЛ» вартості юридичних послуг на підставі Рахунку у сумі 18 548,50 грн. Також у відзиві зазначено, що відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України, за необхідності, Верховному Суду буде направлений відповідний акт наданих послуг та детальний опис наданої АО «ЕВЕРЛІГАЛ» позивачу правової допомоги у касаційній інстанції.
185. Заяв (клопотань) інших учасників справи щодо необґрунтованості та/чи зменшення заявлених позивачем до відшкодування судових витрат на правничу (правову) допомогу у касаційному провадженні Верховний Суд не отримував.
186. З урахуванням зазначених у цій постанові норм права (у актуальній редакції) та правових висновків Верховного Суду щодо судових витрат Верховний Суд дійшов наступного висновку у цій справі щодо відшкодування заявлених витрат учасників справи на правову допомогу.
187. Судові витрати ОСОБА_1 на правову допомогу у суді касаційної інстанції не підлягають відшкодуванню та покладаються на неї.
188. Згідно із Додатковою угодою від 12 вересня 2022 року до Договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2018 року № 17/02-06, укладеною відповідно до умов його пунктів 3.1. та 3.2., ТОВ «Олійникова Слобода» та АО «ЕВЕРЛІГАЛ» домовились про надання останнім правової допомоги позивачу, визначеної додатком від 12 вересня 2022 року № 22/09/12-02 до цього договору (далі - Додаток).
189. Пункт 1 Додатку передбачає, що сторони погодили надання АО «ЕВЕРЛІГАЛ» позивачу правової допомоги щодо представництва його інтересів під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2022 року у справі № 357/9028/18, що включає, зокрема, але не виключно: підготовку і подання від імені позивача відзиву на касаційну скаргу, участь у судових засіданнях в суді касаційної інстанції щодо розгляду цієї скарги, підготовку необхідних процесуальних документів та вчинення інших дій, необхідних для надання позивачу правової допомоги у межах повноважень, визначених Договором про надання правової допомоги від 01 лютого 2018 року № 17/02-06.
190. Відповідно до пункту 2 Додатку розмір винагороди АО «ЕВЕРЛІГАЛ» за надання професійної правничої (правової) допомоги, обсяг якої визначений у пункті 1 Додатку становить грошову суму в національній валюті України (гривні), яка еквівалентна 500,00 Євро. Пункт 3 Додатку уточнює, що позивач сплачує цю винагороду у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом гривні до Євро, встановленим Національним банком України (далі - НБУ) на день виставлення АО «ЕВЕРЛІГАЛ» відповідного рахунку на оплату, протягом 5 днів з моменту його отримання позивачем. Отже, сторони Додатку передбачили фіксовану вартість правової допомоги, а не почасову оплату.
191. Пункт 4 Додатку визначає порядок підписання сторонами акта приймання-передачі наданих послуг/виконаних робіт у межах професійної правничої (правової) допомоги, який фактично не прив'язаний до дати оплати відповідних послуг. Цей акт Верховному Суду не наданий.
192. Згідно із рахунком АО «ЕВЕРЛІГАЛ» на оплату від 13 вересня 2022 року № 130, підставою виставлення якого позивачу зазначені Договір про надання правової допомоги від 01 лютого 2018 року № 17/02-06, Додаткова угода від 12 вересня 2022 року до нього та Додаток, вартість «юридичних послуг/надання правової допомоги (підготовка відзиву та представництво інтересів ТОВ «Олійникова Слобода» під час розгляду справи № 357/9028/18)» становить 18 548,50 грн. Відповідно до платіжного доручення від 15 вересня 2022 року № 4409 ТОВ «Олійникова Слобода» сплатило цю суму на користь АО «ЕВЕРЛІГАЛ».
193. Станом на 13 вересня 2022 року (дата виставлення зазначеного рахунку) офіційний курс НБУ становив 37,0970 грн за 1 Євро, що підтверджується публічно доступною інформацією із сайту НБУ. Отже 18 548,50 грн відповідають за цим курсом еквіваленту 500,00 Євро.
194. В матеріалах справи міститься конверт, у якому здійснювалась відправка на адресу Верховного Суду відзиву ТОВ «Олійникова Слобода» від 22 вересня 2022 року адвокатом Тетерею С. І., яка відповідно до ордеру Серії АІ № 1282873, виданого 22 вересня 2022 року на представництво інтересів позивача у Верховному Суді, є учасником АО «ЕВЕРЛІГАЛ», що підтверджує представництво цим адвокатським об'єднанням інтересів ТОВ «Олійникова Слобода». Оскільки ТОВ «Олійникова Слобода» не відкликало ані цей ордер, ані відповідний відзив, Верховний Суд дробить висновок про фактичне прийняття ТОВ «Олійникова Слобода» зазначеної правової допомоги, яку воно оплатило.
195. Враховуючи дати наведених документів та самого відзиву, Верховний Суд дійшов висновку, що оплата правової допомоги у суді касаційної інстанції у обсязі, передбаченому пунктом 1 Додатку, позивачем здійснювалась, у тому числі на умовах авансу, оскільки не всі зазначені складові відповідної правової допомоги були по факту здійсненні на момент їх оплати. Водночас у відзиві чітко зазначено, що вартість наданих послуг не є остаточною та може змінитись за результатами розгляду справи. Це вказує на те, що фактично сума відповідного рахунку стосується лише вартості послуг з підготовки відзиву та представництва позивача у суді та не включає у себе інші послуги, визначені пунктом 1 Додатку, які включені у вартість, що еквівалентна 500,00 Євро.
196. У цій справі, з урахуванням особливостей письмового провадження, у порядку якого здійснений розгляд цієї справи, жодних інших послуг, передбачений пунктом 1 Додатку, крім тих, що зазначені у відповідному рахунку, АО «ЕВЕРЛІГАЛ» не надавало. У зв'язку з цим цей рахунок виставлений формально на завищену суму, оскільки його сума передбачає надання усіх послуг, передбачених пунктом 1 Додатку. Однак у Верховного Суду відсутні заперечення позивача з приводу оплати ним у відповідній сумі фактично наданих послуг АО «ЕВЕРЛІГАЛ». А Верховний Суд не втручається у встановлення вартості послуг адвоката відповідно до наведених вище своїх правових висновків. Тому з метою уникнення надмірного суддівського формалізму Верховний Суд розглядає здійснену ТОВ «Олійникова Слобода» оплату наданої АО «ЕВЕРЛІГАЛ» правової допомоги як понесені позивачем судові витрати на дійсну правову допомогу у суді касаційної інстанції під час касаційного перегляду оскаржуваної постанови апеляційного суду. За результатами касаційного перегляду цієї справи ці судові витрати підлягають відшкодуванню позивачу за рахунок відповідачів у рівних частках, тобто по 9 274,25 грн з кожного.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 416, 419 ЦПК України,
1. Залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 .
2. Залишити без змін постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2022 року.
3. Судовий збір за подання касаційної скарги компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
4. Стягнути у рівних частках з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокомплекс «Узин» (код ЄДРПОУ 32638214) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Олійникова Слобода» (код ЄДРПОУ 03755360) відшкодування судових витрат на правову допомогу у суді касаційної інстанції на загальну суму - 18 548,50 грн, тобто 9 274,25 грн з кожного.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Пророк
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров